Дидактичні й лінгводидактичні принципи навчання як теоретична основа організації навчального процесу

Ознайомтесь

Проблема принципів навчання завжди була в центрі уваги дидактів, оскільки вони "визначають зміст, методи й організацію навчання".

Разом з тим методика навчання української мови як другої не може не спиратися на принципи, визначені в дидактиці початкової школи, про які йшлося вище і які дещо переосмислюються у зв'язку із специфікою навчання української мови як другої.

Ознайомтесь, запишіть лінгводидактичні принципи навчання.

Отже, розглянемо принципи навчання української мови як другої, близькоспорідненої, детальніше.

1. Принцип урахування знань з першої мови.

У методиці навчання близькоспоріднених мов — це один з основних принципів. Він реалізується через урахування:

спільного і відмінного у навчальному матеріалі росій­ської й української мов при визначенні змісту програм і побудові підручників, що позначається на способах презен­тації навчального матеріалу, постановці навчальних завдань, системах вправ;

знань, умінь і навичок з російської мови у навчальному процесі, що має вияв при визначенні навчальної мети й у відповідних підходах до організації навчання та
формуванні чи корекції умінь і навичок.

Урахування знань з рідної (першої) мови зобов'язує вчителя домагатися міцності і свідомості цих знань. Крім того, вимагає випереджувального вивчення матеріалу російської мови при плануванні уроків обох мов. Спостереження свідчать, що оптимальним є випередження на 3-5 уроків.

2. Принцип випереджувального формування усного мовлення.

Цей принцип зумовлений самою природою засвоєння мови: спочатку діти оволодівають її усною формою, а пізніше— писемною. Дослідження свідчать, що на початок навчання в школі вони володіють фонетикою, лексикою, граматикою рідної мови. Якщо порівняти ці знання й уміння з другою, у даному випадку українською мовою, то слід зазначити, що, як правило, діти мають незначний словнико­вий запас, у них низький рівень володіння орфоепічними й граматичними нормами української мови. Ті уміння усного мовлення, які формувалися у дитячих закладах, протягом літа (а це досить тривала перерва), попадаючи під вплив російської мови, часто нівелюються, зникають.

Принцип випереджувального формування усного укра­їнського мовлення дістав вияв у вигляді методичного підходу до організації навчання української мови, що відбито б програмах (у 1 клас введено розділ "Усне мовлення") та відповідних підручниках. Адже нормативне усне мовлення є основою для писемного, тим більше, що український правопис (принаймні ті правила, що вивчаються в початкових класах) має фонетичний характер.

Цей принцип знаходить своє застосування і під час вивчення інших розділів програми.

Так, опанування фоне­тичного матеріалу можливе лише на основі усних прак­тичних вправ. Так само спочатку усно відпрацьовуються граматичні форми слова тощо. Це допомагає "відчути" й усвідомити якісні відмінності у фонетичних та граматичних системах обох мов.

3. Принцип комплексного підходу до формування мовленнєвих умінь.

Цей принцип має реальний вияв у організації навчаль­ного процесу, особливо на першому етапі оволодіння україн­ською мовою.

Якщо уявити собі, як відбувається засвоєння укра­їнської мови як другої (і взагалі, других мов), то можна накреслити таку послідовність:

знання -» частково-мовленнєві уміння -» мовленнєві уміння і навички -» комунікативні уміння.

Кожен із структурних компонентів відпрацьовується не сам по собі, а у взаємозв'язку з іншими, у поданій послідовності. Адже, якщо говорити про свідоме оволодіння українською мовою, а саме це має забезпечувати школа, то, звичайно, треба розпочинати із знань. Так, учні, одержав­ши знання про те, що, наприклад, в українській мові звуки [о], [а] вимовляються чітко, одразу ж під керівництвом вчителя приступають до вправлянь у вимові слів із цими звуками (роса, коса, молоко). Таким чином, відпрацьовують­ся частково-мовленнєві уміння, які мають перерости в наступні— мовленнєві. Останні формуються також на основі відповідних вправ на рівні побудови окремих висловлювань. Однак їх реалізація неможлива без граматичних умінь, що також є частково-мовленнєвими і теж мають відпрацьовуватись у процесі уроку.

Таким чином, перед учителем стоїть цілий комплекс завдань, які потрібно вирішувати на кожному уроці. При цьому дуже важливо, щоб він усвідомлював їх і відповідно будував навчальний процес.

Формування комунікативних умінь, тобто умінь спілкуватися, насамперед вести діалог на основі одержаних знань та початкових умінь, також має відбуватися на кожному уроці.

Так само в комплексі слід підходити і до формування умінь писемного мовлення. Тут необхідний зв'язок між читанням і розвитком мовленнєвих та комунікативних умінь, а також письмом і зазначеними уміннями.

Таким чином, принцип комплексного підходу до формування мовленнєвих умінь стає організаційною основою навчального процесу на уроках української мови.

4. Принцип комунікативної спрямованості навчання.

Цей принцип випливає, насамперед, з основної цілі навчання — формування комунікативних умінь.

Сьогодні, у зв'язку з переосмисленням цілей початкового навчання мови, його реалізація в навчальному процесі актуальна як для уроків другої мови, так і рідної. Застосування цього принципу веде до певного переосмислення й реорганізації навчання. Якщо раніше в його основі лежало завдання засвоєння певної суми знань і формування відповідних умінь, то тепер — формування умінь спілкуватися в усній формі і на письмі. Такий підхід вимагає застосування у навчальному процесі вправ комунікативного характеру і розгляду знань з точки зору їх функціонування у мовленні.

Щодо застосування зазначеного принципу в навчанні української мови як другої, то мусимо зазначити, що й тут є певні проблеми. Вони зумовлені насамперед тим, що вчителі не одержують належної методичної підготовки до викладання української мови як другої і тому підходять до навчального процесу з позицій першої, тобто основну увагу звертають на засвоєння знань з мови та формування правописних умінь.

Крім того, принцип комунікативної спрямованості пови­нен одержати свою повнішу реалізацію у підручниках, зокрема, для 3(2) та 4(3) класів через введення вправ кому­нікативного характеру.

5. Принцип оптимального співвідношення між знан­нями з мови та мовними й мовленнєвими вправами.

В умовах навчання української мови як другої цей принцип знаходить своє застосування насамперед при розробці підручників, оскільки останні є відображенням певної методичної системи, і, звичайно, в навчальному процесі. При цьому слід брати до уваги, що теоретичні знання з мови мають прикладний характер. Вони необхідні як теоретична основа для формування (якщо матеріал новий, властивий лише українській мові) або корекції знань (якщо матеріал має певні розбіжності) і переведення одер­жаних знань у план мовлення.

Тому тут важливим буде оптимальне співвідношення між мовними вправами, тобто такими, які спрямовані на закріплення одержаних знань та мовленнєвими. Останні підпорядковані формуванню умінь мимовільно (неусвідомлено) використовувати одержані знання у мовленні.

Окремі дослідники зазначають при цьому, що всі вправи повинні мати мовленнєву спрямованість. Однак практика та експериментальні дослідження свідчать, що в умовах навчання другої, близькоспорідненої, мови одержані знання, особливо, коли вони мали певні відмінності порівня­но з першою і піддавалися корекції, повинні бути закріплені шляхом використання мовних вправ, які передбачають свідоме застосування знань. Однак не варто обмежуватись лише цим видом вправ на уроці. Наступний крок — використання мовленнєвих вправ, спочатку усних, а потім і письмових, спрямованих на "переведення" одержаних знань у план мовлення.

Особливо важливими є такі вправи для засвоєння граматичних форм української мови, що мають певні розбіжності з відповідними російськими.

Якщо на етапі засвоєння нового матеріалу перевага надається мовним вправам, то на етапі закріплення та пов­торення мають переважати вправи (усні й письмові), які ма­ють мовленнєву спрямованість, інакше одержані знання не переходять в мовленнєві уміння, лишаються формальними.

6. Принцип забезпечення мовного середовища та установки на мовлення.

Загальновідомо, яке велике значення має наявність або відсутність мовного середовища для оволодіння мов­ленням.

Учні, які навчаються в школах з російською мовою ви­кладання, здебільшого російськомовні і спілкуються між со­бою російською. Російська мова побутує і в більшості родин. Хоч діти мають можливість слухати українську мову по ра­діо, телевізору, однак вони більше слідкують за сюжетом, ніж за процесом українського мовлення, тим більше, що це буває не систематично і не цілеспрямовано, тому значного впливу на формування українського мовлення не має.

Інша справа — навчальний процес.

Саме навчальний процес має за­безпечувати мовне середовище і бути підпорядкованим нормуванню автономного механізму українського мовлення. Однак лише за умови, що протягом уроку не використовується, насамперед учителем, російська мова і що урок починається з "установки" на мовлення, яка, за висловом грузинського психолога Д. Н. Узнадзе "дає спрямування механізму мовлення діяти певною мовою". Якщо ж протягом.уроку вчитель переходить з української мови на російську і, навпаки, він тим самим переключає механізм мовлення з однієї мови на іншу, що, врешті-решт, за порівняно слабких умінь розрізняти особливості двох мовних систем і недостатньої сформованості механізму українського мов­лення, призводить до суржику.

Установка може виражатися простим формулюванням: «Починається урок української мови, отже, всі будемо розмовляти українською». При цьому не допускаються ні зауваження, ні фізкультхвилинки російською.

Роль "установки" може виконувати грамзапис пісні чи казки, який включається уже на перерві, що "настроює" учнів на відповідне мовлення. Може виконувати цю роль навіть одяг учителя, якщо він на урок української мови одягатиме вишиванку. Добре було б заохочувати дівчаток одягати віночок, або хоч би пов'язувати стрічки так, як це робили ко­лись українські дівчата, а хлопчикам пов'язувати, як крават­ки, вишиту тасьму. Це, звичайно, зовнішні ознаки, однак вони психологічно відіграють певну зобов'язуючу роль.

Звичайно, уроків мало. Тому для створення належного мовного середовища бажано проводити дні української мови, коли і на перерві й після уроків проводяться заходи українською мовою. У цей день, звичайно, бажано, щоб і вчителі й учні мали хоча б елементи українського одягу.

Звичайно, кожна школа в Україні незалежно від того, якою мовою в ній ведеться навчання, має дбати про належний розвиток українського мовлення своїх вихованців. У цьому плані важливо забезпечити мотивацію, тобто потребу в користуванні українською мовою, оскільки ніякі вимоги і накази не приведуть до цього, а швидше призведуть до протидії. Однак великим стимулом до вико­ристання української мови може бути підготовка і проведення різноманітних свят, в першу чергу народних обрядових, інсценізацій казок з використанням ляльок, літе­ратурно-пісенних ранків, змагань (брейн-рингів) тощо.

Все це сприятиме забезпеченню українського мовного середовища в класі і в школі, що матиме позитивний вплив на результати навчання і виховання.

7. Принцип природовідповідності та культуровідповідності (за І. Огієнком). Засвоєння української мови (рідної) відбувається у природовідповідних умовах — від батька-матері, дідуся й бабусі. Діти, виростаючи, засвоюють рідну мову від навколишніх, самі користуються нею, спілкуючись з однолітками й дорослими.

Навчання української мови як другої відбувається в інших, штучних, хоч і педагогічно організованих умовах, серед іншої мовної культури. Тому принцип природовідповідності та культуровідповідності навчання полягає в тому, щоб забезпечити ті природні умови, у яких виростають діти. Насамперед це ігри. Тому хоча б протягом першого року навчання, коли відбувається інтенсивне засвоєння усного мовлення, важливим є розучування і виконання (на уроках і на перервах) українських дитячих ігор, співанок, а також слухання українських народних казок, які найкраще вводять дітей в атмосферу українського мовлення, інсценізація їх, загадування і відгадування загадок, залучення дітей до участі в обрядових святах. Крім того, у навчальному процесі важливо забезпечувати атмосферу лагідності й доброзичливості — адже саме в таких умовах відбувається оволодіння дитиною мовленням у родині. Лагідність і доброзичливість — ті риси, які притаманні українському народові і які знаходять своє відображення в мові — милозвучності, вживанні лагідних слів (дівчинко, хлопчику, донечко, синочку), у народних піснях («Сонечко, сонечко, вийди на віконечко», «Іди, іди, дощику...», «Два півники, два півники...»). Саме таким має бути і мовлення вчителя, який навчає дітей української мови.