Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 5 страница

їх за допомогою культурно-історичного методу. Спробу психологічного витлумачення міфу, релігії, мистецтва та інших явищ культури В. реалізував в 10-ти томному творі «Психологія народів».

Твори: Вундт В. Система философии. СПб., 1902; Очерки психологии. М., 1912.

М.П.

Г

ГАМІЛЬТОН ОЛЕКСАНДР (1757-1804) – амер. політ. діяч, один з «батьків-засновників» амер. федерації. Був особистим секретарем Вашингтона під час війни за незалежність, міністром фінансів (1789-1795), засновником Банку Сполучених Штатів, одним із ініціаторів купівлі Луізіани. Один із авторів збірки «Федераліст» (1787-1788), до якої написав понад половину статей. Г. сформулював політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади, яка дала б можливість реалізувати амер. федерації свій власний шлях у світі, забезпечити незалежне існування вільної і заможної амер. держави. Економіка федерації мала спиратися на приватні корпорації, свободу підприємницької діяльності, яка однак повинна бути обмеженого законом, бо свавілля в цій сфері могло призвести до зростання насильства, що викликало би репресії і війну. У своїй Великій програмі на 90-ті роки XVIII ст. Г. закликав державу фінансувати лише тих, хто готовий використати інвестиції під контролем сус-ва на розвиток національного виробництва. У зв’язку з цим, та враховуючи колоніальний характер розвитку амер. господарства на той час, Г. прагнув до сильної виконавчої влади, де б національний федеральний уряд зміг ефективно перетворити аграрну Америку у велику промислову державу. Тому Г. вбачав у державі правового гаранта не лише власності, розвитку бізнесу, але й певного інтегратора всього сус-ва для осягнення загальнонаціональних цілей. Саме на «згоді народу» має будуватися держава, на неї має спиратися сама «... структура Американської Імперії...», – вважав він. Очевидно, не варто писати про Г., як про великого демократа, бо він притримувався думки про поділ народу на правлячу меншість й підпорядковану більшість. Г. в молоді роки мав значні ілюзії щодо конституційної монархії, вважав, що організація держ. влади

повинна бути такою, щоб права людей ділилися відповідно до їх матеріального становища. Спочатку Г. вважав, що посада президента повинна бути необмеженою в часі та в повноваженнях, однак дотримуючись принципу розподілу влади, дійшов висновку, що одне із важливих місць врешті повинна зайняти судова влада, оскільки навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатні. Так само еволюціонувала його точка зору й щодо політики ізоляціонізму Америки. Спочатку Г. був проти втручання Америки у європейські справи, пізніше він змінив точку зору. Водночас Г. був не лише людиною-політиком, але й людиною в політиці, у нього було цікаве не без пригод життя. Загинув у поєдинку з кандидатом на пост президента А.Бурром.

Твори: Федералист. Политическое эссе А.Гамильтона, Дж. Мэдиссона и Дж. Джея. М., 1993.

Б. К.

ГАРРІНГТОН ДЖЕЙМС (1611-1677) – англ. політ. мислитель, реформатор. Навчався в Оксфордському ун-ті. Довший час жив у Голландії, багато подорожував. Після падіння монархії Карла І написав свою головну працю «Республіка Океанія», яку присвятив Кромвелю. В цій праці, що мала характер соціальної утопії, він сформулював три основні ідеї: а) про вирішальну роль в суспільному устрої розподілу земельної власності; б) про надання в державі панівного положення середнім та дрібним землевласникам, в) про необхідність реформування системи держ. управління шляхом запровадження виборності та швидкої зміни посадових осіб. Критично оцінював погляди Т. Гоббса, заперечував теорію походження держави внаслідок суспільного договору. Вважав, що форми держави залежать від розподілу земельної власності у державі. Ідеальним політ. ладом, на його думку, була двопалатна парламентська республіка. Усі посадові особи в державі повинні були б обиратися таємним голосуванням. На його думку, громадяни в державі повинні були ділитися на класи відповідно до земельного цензу. Вимагав запровадження загального озброєння народу та повної релігійної свободи, доводив, що без неї була неможлива жодна політ. свобода. Г. написав такі твори: «Переваги народного способу правління», «Мистецтво законодавця», «Політична система». Виклав власну концепцію причин англ. революції. Головними поміж яких вважав перерозподіл земельної власності, що, власне, і підірвало засади англ. монархії. На думку Г., цей процес започаткував Генріх VII, який захопив значні володіння феодалів, обмежив їх права та сприяв зростанню впливу «народу», під яким Г. розумів нові капіталістичні верстви в англ. сус-ві. Сприяв цьому і Генріх VIII, що провів значні секуляризації церковних земель. Внаслідок цього в добу Єлизавети феодали вже були відсунуті цією новою суспільною верствою. Втративши

свою природну основу, монархія занепала. Громадянську війну Г. оцінював як наслідок втрати урядом опори у сус-ві, через що уряд намагався спиратися виключно на армію. З метою реалізації власних ідей, Г. у 1658 р. заснував республіканське товариство. Власне діяльність цього товариства була підставою арешту Г. за наказом Карла II у 1661 р. Г. був ув’язнений у Тауері, де він психічно захворів і вже не зміг цілковито вилікуватися.

Література: Pocock J.G.A. The Political Works of James Harrington. Cambridge, 1977

А.Р.

ГЕГЕЛЬ ГЕОРГ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ (1770-1831) – нім. філософ. Закінчив ун-т в Тюбінгені, приват-доцент в Йені (1801-1806), ректор і проф. класичної гімназії в Нюрнбергу, проф. унтів в Гайдельбергу та Берліні. У концентрованому вигляді політ. погляди Г. викладені у творах «Енциклопедія філософських наук», «Історія філософії», «Філософія права» та «Філософія історії». У своїй творчості Г. пройшов певну еволюцію. Якщо в молодості він виступав з думками про необхідність подолання засилля держави, встановлення вічного миру, досягнення можливості рівного розвитку для всіх індивідів (він писав: «не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне,... ідею складає лише те, що має за мету свободу. Таким чином, ми повинні вийти й за межі держави!»), то у зрілому віці Г. писав вже зовсім інше («Філософія права»), виправдовував, схвалював і обожнював саме ідею держави, державу як ідею, піднімав її до рівня ідеалу. Більше того, він вважав, що ідея – це синтез нескінченого і скінченого, і вся філософія взагалі полягає в ідеях. Подібні зміни мали місце і щодо вічного миру. Пізніше Г. не лише заперечив його можливість, а навіть обґрунтував необхідність війни. Пояснення такої кардинальної зміни політико-правових поглядів Г., певною мірою, криється у зміні самих політ. поглядів Г. В молодості він сам критикував феодалізм, церковну систему, обстоював права і свободи людини, духу (крайності революційної Франції, політику Робесп’єра Г. не схвалював), натомість виступав за справедливу конституцію, визнання прав громадян формувати магістрати, зрівняння в правах станів тощо. На зламі століть Г. різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми правління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони. Більше того, виступаючи за об’єднання роздробленої в той час Німеччини в єдину державу, Г. закликав не брати за взірець майбутнього устрою Німеччини централізовану Францію чи Пруссію, він був за децентралізований тип держави, де піддані є свобідними у всьому, що не стосується прямо держ. влади. У новій Німеччині, де буде впроваджено конституцію, яка б виходила з принципу представництва (в його станово-представницькій формі),

на чолі держави повинен стати такий монарх, який великодушно надав би народу право участі в загальних справах. Тоді Г. був під впливом особистості Наполеона та його реформ, зокрема «Кодексу Наполеона». Німеччині потрібен свій національний геній, який теж дасть нове законодавство, бо тут є відсутнім головний момент свободи – немає чітко визначених обов’язків урядових органів, вважав він. До речі, саме в той час Г. написав ще один важливий філософський твір – «Філософську пропедевтику» (1811) де обґрунтував широке коло прав і свобод громадян. В основі права, зазначав він, лежить свобода окремої людини, оскільки за своєю суттю кожен є вільною людиною. Тим не менше Г. прибічник спадкової монархії, яка обмежена законами, бо це є гарантія проти деспотизму. Істотним для монархії, вважав тоді Г., є тверда влада уряду і захищеність прав громадян законами. Ідеалом такого устрою, значною мірою, вважав він, і є наполеонівська Франція. Справа зайшла так далеко, що Г. захищав Наполеона, виступав з критикою нім. патріотів, оплакував поразки Наполеона. Звідси сарказм Г. щодо діяльності Віденського конгресу: його рішення – це випадок, коли «світовий дух скомандував часові вперед...», а йому противляться, однак «цілий рух непоборний... як рухається сонце, все долаючи і змітаючи на своїм шляху». Тим не менше, об’єктивні реалії політ. Життя змусили Г. змінити погляди, бо вже через рік, коли він став проф. Гайдельберзького ун-ту, у промові заявив, що нім. нація зі зброєю в руках «врятувала свою національність», а ще через два роки, ставши берлінським професором, Г. хвалив Пруссію, яка у єднанні народу й короля врятувалась від чужого панування, виступила за «знищення чужої бездушної тиранії». Цьому зрілому, пізньому Г. й належать твори «Філософія права», «Філософія історії». Г. берлінського періоду став консерватором, почав захищати позиції аристократії, виступати проти революції (погоджуючись лише на антифеодальну), його радикалізм залишався антифеодальним, а консерватизм – буржуазним. У цілому Г. вживав поняття права в трьох основних значеннях: право як свобода («ідея права»), право як певний ступінь і форма свободи («особливе право») і право як закон («позитивне право»). У першому значенні «свобода і право» висловлюють одну суть, тому філософія права – це філософія свободи; у другому – право як реалізована свобода – це ієрархія «особливих прав», на вершині тут стоїть право держави; у третьому – право в собі, шляхом законодавства перетворюється в закон, що надає йому всезагальної визначеності. Поняття права, вважав Г., проходить три етапи – абстрактного права, моралі і моральності. Перше – це право власності, договору і неправди; друге – це умисел і вина, намір і благо, добро і совість; третє – це

сім’я, громадянське сус-во і держава. Суть абстрактного права полягає в свободі особи, воно разом із мораллю об’єктивується у вигляді сім’ї, громадянського сус-ва та держави. Громадянське сус-во характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією і корпораціями. Громадянське сус-во спирається на приватну власність, загальну рівність людей і виникає з буржуазним ладом. Що ж до держави, то ідея держави проявляється у вигляді окремої держави, у вигляді відносин між державами та у всесвітній історії. Світовий Дух, на думку Г., обирає собі націю, яка стане панівною в певну добу, а всі інші повинні їй підкорятися, звідси й неминучість воєн. Всесвітня історія – це також історія держав – 4 царств: східного, грец., римського та нім. Відповідно визначав держ. форми – східна теократія, демократія або аристократія і монархія. Це був одночасно й розвиток свободи, бо Схід знав, що вільним був один, грец. і римський, – що вільними були декотрі, нім., – що вільними є всі. Ще одна думка Г., яка не втратила актуальності: «... божевіллям новітнього часу варто вважати прагнення змінити систему моральності, яка прийшла в занепад, державного устрою і законодавства без одночасної зміни релігії, тобто революцію здійснити без реформації...»

Твори: Гегель Г.В. Политические произведения. М., 1978; Философия права. М., 1990; Философия истории. СПб., 1993.

Б. К.

ГЕЛБРЕЙТ ДЖОН КЕННЕТ (1908 р.н.) – амер. економіст, суспільно-політичний діяч. Закінчив сільськогосподарський коледж в Онтаріо, в Канаді, докторську дисертацію захистив у Каліфорнійському ун-ті в Берклі, в 1934-1944 pp. викладав у Гарвардському та Принстонському ун-тах. У роки війни був керівником Бюро з контролю за цінами в держадміністрації США, після її закінчення – відділом економічної безпеки держдепартаменту, одночасно був чл. редакції ж-лу «Fortune». З 1948 р. Г. знову викладає в Гарвардському ун-ті. Як чл. команд кандидатів на пост президента (Е. Стівенсона, Д. Кеннеді, Д. Джонсона) він приймає участь у проведенні передвиборчих кампаній. З 1961 по 1963 pp. був послом США в Індії, автор низки наукових творів, починаючи від грубезної монографії про шляхи покращення економічного становища каліфорнійських бджолярів, творів з теорії економічної політики і закінчуючи дипломатичними мемуарами та романом – «Тріумф». Серед його творів привертає увагу політ. аспект економічної теорії. Це стосується творів «Американський капіталізм: концепція врівноважуючої сили» (1952), «Суспільство достатку» (1958), «Нове індустріальне суспільство» (1967), «Економічні теорії і завдання суспільства» (1973), «Щоденник посла» (1969) та «Анатомія могутності» (1983). Суть політ. аспекту в творах Г. полягає насамперед в тому, що

він всюди розглядає різні сторони політ. влади. Так, в центрі його уваги знаходиться проблема джерел влади. Якщо в ранніх працях Г. вважає, що влада походить з економіки, то пізніше він доповнює цю думку ще й знаннями і здатністю їх застосовувати. Влада, зазначає Г. у творі «Нове індустріальне суспільство» переходить до володарів знань, до колективної одиниці-техноструктури. Причому, якщо стосовно до економіки, як джерела влади (що в Г. уособлюється передовсім у великих корпораціях, монополіях), він займає почасти критичне ставлення, то до знань, що стають усе більшим джерелом влади в епоху НТР, Г. відноситься позитивно, і навіть симпатизує їх носіям. Все життя Г. залишається економістом-теоретиком, що обґрунтовував політ. доктрину неолібералізму. Тому він виступає провідним апологетом установки про конвергенцію двох політ., соціально-економічних систем, вказуючи на подібність фактичних стратегічних цілей, аналогічного контролю з боку держави, зростання ролі церкви в керівництві й управлінні технократів (Недаремно сам Г. признається про значний вплив на нього в молоді роки праць Т. Веблена – одного із творців неоліберальної технократичної концепції). Як і Веблен Г. залишився на все життя певною мірою скептиком, дещо перейнявши стиль легкої іронії автора «Байдикуючого класу». В останній праці Г. розглядає широко розповсюджену в амер. політ. теорії категорію політ. могутності. На думку Г. за структурою вона поділяється на карну могутність (як таку, що досягається постійною загрозою кари), компенсаційну де покірність винагороджується, обумовлену, при якій покора досягається шляхом переконання. Джерелами структурних елементів могутності виступають, відповідно, особистість, власність та організація. Г. як прибічник неолібералізму виступає за еволюційний, реформістський шлях перетворення сус-ва, тому він все життя брав активну участь в роботі всіляких громадсько-політичних організацій та рухів – був співзасновником й керівником організації «Американці – за демократичні дії», головою комітету з внутрішньої політики демокр. консультативної ради Національного комітету демокр. партії та ін. Він також брав участь у різних благочинних акціях, зокрема в держ. програмі боротьби з бідністю. Г. навіть написав твір на цю тему: «Природа масової злиденності» (1979). Однак він, як справжній ліберал, стверджував у цьому творі, що люди стають бідними внаслідок втрати ініціативності, тобто пасивності. Особливе місце у творчості Г. займає тема, що пов’язана з його зовнішньополітичною діяльністю, коли він перебував на посаді посла США. Г. активно виступав за повагу до держ. суверенітету країни, де він був акредитований, добився відміни таємних операцій ЦРУ на території Індії.

(Г. написав спеціальний меморандум, в якому як економіст і політик довів неефективність та шкідливість подібного виду діяльності). Непогано знаючи специфічні умови Азії (недаремно він був добрим приятелем сім’ї Мюрдалів), чимало зробив для припинення війни у В’єтнамі, був автором меморандуму «Точка зору поміркованого у В’єтнамі» (1966) – таємного тоді документу підготовленого для президента Л.Джонсона. Окрім того, Г. написав памфлет «Як піти з В’єтнаму», в якому виступив з конкретним політ. планом виходу США з війни. Пізніше Г. став активним учасником боротьби за досягнення ядерного роззброєння, в результаті з’явилася його праця – «Століття невизначеності». Хоч сам Г. у своїх мемуарах іронічно пише про себе, що він і в старості залишився прибічником підтримки справ «приречених на провал», його численні праці, вся громадсько-політична діяльність свідчить протилежне – його світ ліберальної демократії, суспільної згоди, політ. компромісу відвойовує все ширші кола сим-патиків, продовжує зростати.

Твори: Гелбрейт Джон К. Новое индустриальное общество. М., 1969; Жизнь в наше время. Воспоминания. М., 1986.

Б. К.

ГЕЛЬВЕЦІЙ КЛОД АДРІАН (1715-1771) – франц. філософ, ідеолог революційної франц. буржуазії XVIII ст. Політ. погляди викладені у творах «Про людину, її розумові здібності та її виховання» та «Про розум», яка була засуджена Сорбонною та спалена. Розглядаючи проблеми людини, Г. детально розробив ідею про роль соціального середовища в її житті. Характер людини – продукт середовища, що її оточує: «Люди не народжуються, а стають тими, хто вони є». Значну увагу приділяв проблемам виховання. Висунув концепцію виховання як засобу переходу до розумного й справедливого суспільного ладу. На його думку відмінності між індивідуумами визначалися виключно вихованням. Люди народжувалися не освіченими, але не дурними, такими їх робило виховання. Таланти та доброчесності індивіда залежать від отриманого виховання. Геній, за Г., переважно мав бути зобов’язаним випадку. Він наводив приклад з Шекспіром: якби той не був затриманий як браконьєр, то став би торгівцем вовною. Обґрунтував передові ідеї політ. свободи, рівності всіх перед законом, висунув лозунги свободи слова, друку, думки і совісті. Цікавими є думки Г. щодо соціальної природи політ. установ. Виникнення держави і законів, на його думку, пов’язане з суспільними інтересами. До причин, що викликають зміни в законодавстві і моралі, відносив форму правління, вплив пануючих думок, прочитаних книг та ін. Підкреслював значення позитивних законів в утвердженні «розумного ладу». Погляди народу можна змінити лише за

умови зміни законодавства. Метою такої зміни вважав створення правового порядку, який би гарантував відповідність особистих і суспільних інтересів. Держава повинна захищати інтереси більшості, «щастя народу». Значну увагу Г. приділяв характеристиці форм держави. Для нього суть не в формі влади, а в її змісті: діє вона в інтересах суспільного блага, чи ні. Є по суті дві форми правління – хороша і погана... Як політ. ідеал він висував можливість створення у Франції федеративної республіки. Вона мала б складатися з 30 провінцій або республік з однаковою територією, які управляються на основі однакових законів. Кожна з республік повинна мати виборний уряд, а на чолі федерації – верховну раду, складену з депутатів – по чотири від кожної республіки. Цей орган мав би відати питаннями ведення війни, політ. справами тощо. Така організація влади могла б, на думку Г., забезпечити становлення розумного і справедливого суспільного ладу. Г. перший висловив ідею про те, що індивідуальний інтерес був джерелом будь-якої діяльності і виступає самостійною силою. Оскільки з них все починалося, завдання доброго законодавця – використати цей механізм. Зазначена ідея була всебічно використана І. Бентамом у його теорії моралі та права.

Твори: Гельвеций К.А. Сочинения. В 2 т. М., 1973.

М. Я., А. Р.

ГЕРАКЛІТ (бл. 544-484 pp. до н.е.) – старогрец. філософ. Із його твору «Про природу» до нас дійшло лише 130 фрагментів, Перший розділ присвячений Всесвіту, другий – державі і третій – Богам. З другого розділу можна дізнатись, що, на думку Г., в основі держ. управління повинна лежати поміркованість, яка дасть можливість тоді за допомогою законів погодити суперечливі інтереси. Для цього потрібно користуватися не лише звичаєвим правом, але й писаними законами. Політ. правитель керуючи державою, повинен дотримуватись в усьому міри, «не впадаючи в крайність ні в особистих, ні в громад. справах, ні в нагромадженні багатств, ні в прагненні до почестей». У цілому Г. був прихильником панування аристократії духу, коли влада в державі знаходиться в руках кращих, а народ працює й не займається політикою. Тому, вважаючи нерівність природною, Г. виступав за подвійну мораль – за мораль натовпу і мораль для аристократії, тобто кращих. Ними є, насамперед, мудріші, які добре розуміють природність існування суперечливого життя, його протилежності: справедливість-несправедливість, добро-зло.

Твори: Материалисты древней Греции. Сборник текстов. Гераклит, Демокрит и Эпикур. М., 1955.

Б. К.

ГЕРДЕР ЙОГАНН ГОТФРІД (1744-1803) – нім. мислитель, письменник, пастор. Навчався у Кьонігсбергському ун-ті, працював

у Ризі, Гамбургу, Страсбургу, Веймарі. Творчість Г. можна поділити на два етапи: перший – присвячений проблемам філософії мови і літературній критиці. Другий – коли Г., спираючись на космогонічну теорію І.Канта та природнодослідницькі праці В.Гете, здійснив спробу сформулювати еволюційну концепцію світу. Г. стверджував, що суспільний процес розвивається за тими ж закономірностями, що й розвиток природи. Суспільний розвиток – це прогрес розуму і справедливості, загальна мета якого – найбільш повна реалізація ідей людяності, туманності. У творі «Ідеї до філософії історії людства» (1784-1791) Г. стверджував що історія є результатом людської діяльності, яка залежить від конкретних обставин, місця і часу. Для історизму Г. були притаманні дві тенденції – генералізуюча та індивідуалізуюча. Він сформулював декілька загальних законів історії: закон детермінації історичних процесів від історичних обставин, місця і часу, закон зростання культури через ряд послідовних ступенів. Г. вважав, що причиною суспільного розвитку є взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників. Об’єднуючим чинником людства, на думку Г., була культура, а в ній, насамперед, релігія, яка принесла народам і саму культуру. Структурним елементом культури він вважав суспільні ін-ти, окресливши їх поняттям «управління». Республіка є найкращою формою держ. управління, зазначав Г., ставлячись взагалі негативно до держави, як сліпої, механічної сили. Тому Г. чи не один з перших висунув ідею знищення держави, після чого людство зможе нарешті стати щасливим. Одна з книг (шістнадцята) цього твору Г. була присвячена народам північної Європи та слов’янству. Суспільно-політ., філософські погляди Г. справили певний вплив на творчість В. Гете, Г. Гегеля, Ф. Шіллера та Ф. Шеллінга.

Твори: Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Б. К.

ГЕРОДОТ (бл. 485-425 pp. до н.е.) – старогрец. історик. Нар. в Галікарнасі, між 447 і 444 pp. перебував в Афінах, де публічно прочитав частину свого твору «Історії», за що був щедро нагороджений. Подорожував по Малій Азії, Вавілонії, Єгипті, Лівії, Італії. Г. є автором чи не першого прозаїчного старогрец. твору V ст. до н.е. – «Історії». Пізніше олександрійські філологи у III–II ст. до н.е. уклали твір з 9 книг, надавши кожній ім’я однієї з муз, сам же Г. ділив твір на «логоси». На початку «Історій» автор. окреслив мету своєї праці: «Тут викладено дослідження... Геродота, проведені для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі й дивовижні справи, здійснені як еллінами, так і варварами, не залишилися незнаними і, крім того, щоб з’ясувати причини, чому вони воювали між собою». Книги I-VI розповідали про експансію Персії за панування

перших Ахеменідів. Книги VII-IX – про походи персів, зокрема Ксеркса, у Грецію. Г. висунув історіософську концепцію, в основі якої була теза про існування морального порядку, який пильнують боги, що карають за зазнайство і свавілля не лише політ. вождів, але й цілі народи. У IV книзі («Мельпомена») Г. розповідав про скіфів та їхню країну, про похід Дарія та просування персів по Скіфії. Вперше «Історії» було видано друком у Венеції в 1502 p., а дещо пізніше, польсько-український гуманіст С. Оріховський познайомив українство з цією визначною пам’яткою старогрец. літератури.

Твори: Геродот. Історії в дев’яти книгах. К., 1993.

Б. К.

ГЕРЦЕН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1812-1870) – рос. мислитель. Закінчив Москов. ун-т (1833), за революційну діяльність висланий на заслання, у 1847 р. виїхав за кордон, у 1853 р. створив у Лондоні вільну рос. друкарню, у 1855 р. почав видавати альманах «Полярная звезда», який продовжив декабристські традиції, а з 1857 р. – г-ту «Колокол», що будила Росію. Г. написав низку творів, зокрема – «З того берега», «Старий світ і Росія», «Російський народ і соціалізм», багато художніх творів. Будучи противником кріпацтва та самодержавства, Г. виступав за розвиток общинних початків у рос. житті. На його думку община в Росії мала в собі зародок майбутнього, нового сус-ва, де кожен мав би право на землю, де панувало б общинне землекористування, артільна праця та общинне управління, що все разом могло б врятувати Росію від капіталізму. Отже, підштовхувати народ до нового ладу має меншість, яка насамперед повинна висувати економічні вимоги. Це є найважливішим і найзрозумілішим для мас, оскільки до особистої свободи, до незалежного слова народ байдужий. «Маси люблять авторитет, їх ще сліпить образливий блиск влади, їх ще ображає людина, що стоїть незалежно, вони під рівністю розуміють рівномірний гніт, вони скоса дивляться на талант і не дозволяють, щоби людина не робила того, що вони роблять... Управляти самим – їм це і в голову не приходить», – зазначав Г. Тому в період революції провідною силою повинна виступати «енергійна меншість», що будить свідомість народу і організовує маси на революцію. У Росії, вказував Г., свій особливий шлях. Самобутність її не лише в общині, але й у відмінностях культури, релігії та характеру. В Європі вже вкоренилося шанування права, у слов’ян же – панує правовий нігілізм, бо «там, де їх зупиняє свідомість, нас зупиняє жандарм». Г. вказував, що в «слов’янському характері є щось жіноче, цій розумній, міцній расі, багато обдарованій різноманітними здібностями, не вистачає ініціативи і енергії». Свого часу тут мала місце «візантізація російського

уряду, візантізм у той же час не відповідав ні національному характеру народу, ні навіть уряду...» – оскільки він – «це старість, стомленість, безмовна покірність агонії...» Тим не менше народ був змушений погодитися на неї, але зберіг свої права в «надрах сільських общин». З іншого боку, від того часу «історія Росії – ніщо інше, як історія російського уряду і російського дворянства», і навіть більше того: «... в Росії всі ті, хто читає, ненавидять владу, всі ті, хто її любить, не читають взагалі...» Одночасно, Г. не був великим прибічником некритичного захоплення в Росії соціалізмом і комунізмом, їх бездумного перенесення на рос. ґрунт, бо перемога соціалізму, з його системою обмежених вартостей призведе до того, що він, зайнявши місце консерватизму, буде пізніше сам переможений новою революцією. Г. вірогідно, зрозумів, що вартості соціалізму й комунізму не мають абсолютного універсального характеру. Більше того, рос. специфіка, на думку Г., робила їх реалізацію в Росії навіть небезпечними. Він був автором відомої пророчої фрази «комунізм – це російське самодержавство навпаки».

Твори: Герцен А.И. Избранные философские произведения. М., 1948. В 2 т.; Собрание сочинений. В 8 т. М., 1975.

Б. К.

ГІТЛЕР (ШІКЛЬГРУБЕР) АДОЛЬФ (1889-1945) – нім. політ. діяч, вождь (фюрер) Націонал-соціалістичної нім. робітничої партії, рейхсканцлер (1933-1945). Автор книги – «Моя боротьба» (1925), в якій викладено в основних рисах політ. доктрину націонал-соціалізму. Вона спиралася на такі вихідні положення: домінацію арійської раси, закон вічної расової боротьби в сус-ві, перманентну боротьбу за расову чистоту, негативні наслідки поразки Німеччини в першій світовій війні. У зв’язку з цим, Г. сформулював наступні постулати нацистської доктрини. По-перше, головною передумовою виникнення людини вищої раси є не держава. Держава служить лише засобом, за допомогою якого можна зберегти й розвинути «колективи однакових у фізичному і моральному відношенні людських істот». Держава не лише зберігає расу, але сприяє її розквіту. По-друге, – месіанським призначенням арійського нім. народу є створення «такої держави, яка вбачатиме своє завдання у збереженні і підтриманні... шляхетних частин нашого народу, а тим самим і всього людства». Новий Рейх повинен охопити собою всіх німців, де б вони не проживали, в Європі, Америці, Африці. З цією метою, по-третє, потрібна нова держава, яка би боролась за расову чистоту (підняти шлюб на нову висоту), за здоров’я підростаючого покоління, за всебічний розвиток фізично здорової раси, виховувала нордичний характер, вірність, відданість, готовність до самопожертви, вміння мовчати, плекала силу волі, рішучість, відповідальність,

готовність пожертвувати особистими інтересами заради громад. Держава також повинна звернути велику увагу на націоналістичне виховання, гордості за націю, що мало послужити расовому відродженню нім. народу. Держава повинна звертати увагу на якість праці. Наступним, четвертим постулатом була домінуюча роль нацистської партії, як організовуючої і скеровуючої сили арійського народу, бо саме вона є «носієм німецької державності і пов’язана нерозривно... з державою». В одній з промов (лютий 1938 р.) Г. заявив: «... партія керує Німеччиною політично». Вона формує, також, в нації «націонал-соціалістичний світогляд, має монополію на формування духовного обличчя народу». Всі інші структурні елементи політ. організації сус-ва теж охоплювалися і контролювалися партією. Одночасно, виконання цих постулатів вимагало зміни держ. закордонної політики. Головним правилом цієї політики повинна стати пропорція між кількістю нім. населення і темпами його зростання та площею нім. території. Велич майбутнього Рейху вимагатиме «достатньо великої території». З цією метою, зазначав Г., ми «вказуємо пальцем в сторону територій, розташованих на сході», тобто метою стає «Росія й ті прикордонні держави, які їй реально підпорядковані». В одній з розмов з головою Данцінзького сенату Г. Раушнінгом, він заявив: «В центрі я поставлю сталеве ядро великої, скованої в неподільне ціле Німеччини, Австрії, Чехії, Моравії, Західної Польщі... Потім – Східна Федерація, Польща, держави Прибалтики, Угорщина, балканські держави, Україна, Поволжя, Грузія. Федерація –...союз допоміжних народів, без армій, без самостійної політики, без самостійної економіки... Час малих держав пройшов». Що ж до марксизму, то автор доктрини відверто заявляв: «Я не просто борюсь з вченням Маркса. Я ще й виконую його заповіти... Я багато чому навчився в марксизму... Але я не вчився їх занудному суспільствознавству, історичному матеріалізму... Я вчився їх методам... Націонал-соціалізм – це те, чим би міг стати марксизм, якщо би вивільнився від свого абсурдного штучного зв’язку з демократичним устроєм». Досить оригінальними були погляди Г. на природу націонал-соціалізму: «... ми – Рух... Тисячолітній Рейх зійшов з небес, як небесний Єрусалим. Після цього всесвітня історія повинна закінчитись. Розвитку більше немає. Всюди запанував порядок. Пастир пасе свої вівці. Всесвіт закінчився...» Майбутній соціальний устрій Рейху, на думку Г. та нацистських теоретиків, мав виглядати як трикутник. Один бік його – «Трудовий фронт» (немає класів, всі допомагають один одному, панує рівність). Другий – верства професіоналів, кожен тут значить стільки, скільки вміє, кожен має свою професію відповідного розряду. Третій – це