Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 2 страница

Твори: Aron R. Essai sur les libertes. Paris, 1965; Industrial Society. London, 1967; Демократия и тоталитаризм. М., 1993.

A. Р.

Б

БАБЕФ ГРАКХ (1760-1797) – франц. політ діяч. Нар. у бідній родині, працював на різних роботах, перед революцією 1789 р. почав упорядковувати феодальні архіви. Допомагав бідноті, вів пропагандистську роботу, виступаючи за республіку. За фальшивим звинуваченням був засуджений на довголітнє ув’язнення. У 1792-1793 pp. він став називати себе Каміллом-Гракхом і добивався перегляду свого вироку, що вдалося лише в 1794 р. Восени того ж року Б. знову у в’язниці, виходить з неї лише на півроку і за участь у створенні таємної організації «Змова рівних» навесні 1796 р. його знову ув’язнюють. На суді Б. як головного організатора змови засудили до страти. Свої погляди Б. виклав у промовах та статтях що були опубліковані в створеній ним г-ті «Трибун народу». Спираючись на Мореллі, він виступав як борець за новий суспільний лад. Однак, якщо Мореллі вважав, що такий лад (первісного комунізму) вже існував і треба боротися за його повернення, то Б. заперечував таку тезу і закликав до боротьби за наступний комуністичний лад, що буде результатом праці

Розуму, довголітньої праці та роздумів. Такий лад відповідатиме природному станові первісних людей та природному праву, що повинні бути ще завойовані у тривалій боротьбі з експлуататорами. Отже, Б. виступив з вимогою активної політ. боротьби, яка вже велася раніше «між плебеями і патриціями, між бідними і багатими», і яка має тривати аж до перемоги. Б. вважав, що Франц. революція – це останній епізод у цій вічній боротьбі. Проте загибель Робесп’єра повернула революцію назад. «Вона не доведена до кінця..., її необхідно продовжити аж до того моменту доки не переможе природне право, тобто право народу, право бідних проти багатих, справжня рівність, спільність майна, суспільне виробництво і споживання» – писав Б. Керівництво «Змови рівних» на чолі з Б. підготувало документ – «Акт про повстання», що дає нам уяву про інші аспекти його поглядів. У ньому вказувалося, що повстання потрібно провести з метою відновлення конституції 1793 р. Народні маси повинні захопити всі урядові установи, придушити опір прибічників тиранії, арештувати

Директорію, чл. Ради. Все майно емігрантів, змовників та інших ворогів народу мало бути негайно конфісковане, народ отримував права вселятися у помешкання «ворогів», повернути відразу все майно, закладене у ломбардах. Виступаючи за відновлення конституції, Б. і його прибічники – бабувісти, однак, не передбачали впроваджувати конституцію в життя. Вони вважали, що у перехідний період влада повинна перейти в руки тимчасового революційного уряду – революційної диктатури «Національних зборів», які не обиралися, а проголошувалися безпосередньо в процесі повстання його учасниками. В збори повинні були увійти всі віддані революції і мудрі громадяни. Окрім того, сама конституція 1793 р. теж мала зазнати змін, у першу чергу з питання власності. Б. був послідовником не Руссо, а Мореллі, тому він виступав не за зрівняння, а за ліквідацію власності, «ліквідацію будь-якої відмінності між людьми окрім відмінностей у віці і статі». Усі повинні займатись корисною працею, як от землеробством, тваринництвом, рибальством, мореплавством, у машинному і ручному виробництві, роздрібній торгівлі, транспорті, війську, викладанні і науці. Усіх інших не вважали громадянами-патріотами, вони мали отримати статус чужоземців, позбавлялися прав носити зброю та брати участь у суспільному житті, мали перебувати під адміністративним наглядом доти, доки не доведуть своєї лояльності до влади і не стануть чл. Національної общини. Саме ця громада мала бути власником усього національного майна, яким усі разом можуть користуватися, так, щоб не було дуже багатих і дуже бідних, щоби були всі однакові і жили в «чесному середньому достатку». Передбачалося, що чл. громади не мали би права займатися торгівлею. Гроші в общині ліквідовувались. Вступати до неї можна було добровільно-примусово, тобто не чл. громади обкладалися великими податками, не мали політ. прав. Усе майно приватних осіб по смерті мало переходити до Національної общини. Принципом ідеальної республіки-общини, на думку Б., мав стати імператив: «забороняється все, що не може бути надане кожному». Рівність мала бути в усьому – одязі, житлі, побуті. Передбачалося, що буде впроваджена примусова праця для ворогів народу та не згідних з режимом влади. Отаким мало стати царство «суворої рівності» на думку Б. Його проекти суспільного ладу і порядку вирішили втілити у життя через століття інші комуністи в далекій від Франції країні..

Твори: Бабеф Г. Сочинения. В 4-х т. М., 1975-1977.

Б. К.

БАКУНІН МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1814 1876) – рос. теоретик анархізму. Нар. в родині дрібномаєтних дворян, навчався у Петерб. артилерійському училищі. Вийшовши у відставку займався самоосвітою,

в т.ч. в Москві, Берліні, Цюpixy. На початку 40-х pp. на основі звинувачень швейцар, поліції царський уряд заочно позбавив Б. дворянського звання, всіх прав і засудив до заслання в Сибір. На Празькому слов’янському конгресі 1848 р. Б. висунув проект створення великої демокр. слов’янської імперії зі столицею у Константинополі, брав активну участь у Празькому, Дрезденському повстаннях. У 1849 р. був заарештований і протягом двох років двічі засуджений до страти, яку було замінено на довічне ув’язнення, відтак був переданий царській поліції. З 1851 р. відбував покарання спочатку в Петропавловській, а потім Шліссельбургській фортецях. Там він написав відому «Сповідь» Миколі І. В ній Б. зазначав, що «палко кохав» царя в молодості, визнавав різні свої провини перед царем, Росією, за які заслуговує «жорстокої страти». Б. писав: «дякуючи Богу, який зупинив мене вчасно на широкій дорозі до всіх злочинів..., я опинився у Петропавловській фортеці, і дай Бог всякому вільному чоловікові знайти такого доброго, такого гуманного начальника, якого я знайшов тут на своє велике щастя!» Б. щиро каявся: «Я – великий злочинець і не заслуговую на помилування» та дякував долі, яка звільнила його з нім. рук, «для того щоб передати... в батьківські руки Вашої імператорської величності». Однак сповідь не допомогла, лише наступний цар замінив фортецю на заслання в Сибір, звідки Б. при поблажливості своїх впливових родичів зумів втекти. Наприкінці 1861 р. він вже в Лондоні, де починає співпрацювати в г-ті «Колокол». Його статті сповнені революційної рішучості. Рушійну силу революції він убачав в сільській бідноті, а розбій був лише стихійною формою крайнього протесту проти держави. У 1864-1867 pp. Б. уже в Італії, там він робить наступний крок в опрацюванні власної концепції. Всі зусилля потрібно віддати тепер боротьбі з релігією, вважав він. Любов до Бога Б. хотів замінити любов’ю до людини. Революція повинна отримати місцеву основу, вона має вибухнути по всій країні, в ній мають взяти участь всі – до старих, дітей і жінок включно. Революція повинна «початися з зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів...» Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, тоді общини повинні вибрати своїх вождів, створити адміністративні й революційні суди, які мають спиратися на принципи загальної подачі голосів та справжньої відповідальності посадових осіб перед народом, сформувати комунальну міліцію. Общини повинні запалити інших на повстання та об’єднатися з ними на федеральних засадах, відповідно уклавши між собою федеральну угоду, що спиралася б на солідарність усіх та автономність кожної. Общини мали б організовувати провінційні уряди, збори,

або парламенти. Далі з провінцій мали утворитися області, області – створити національну федерацію, а нації – «скласти інтернаціональні федерації». Для підготовки революції, вважав Б., потрібно створити таємну організацію з суворою дисципліною і авторитарним централізмом, усі чл. організації-братства повинні поклястися на вірність організації. Після революції потрібно створити революційну диктатуру, яка мала би бути невидимою і безособовою. Одночасно, наприкінці 60-х років кристалізуються й теоретичні погляди Б. Так, він виступив з вимогою економічного й соціального зрівняння класів та особистостей, оголосив себе «колективістом», але водночас заявив: «ненавиджу комунізм, тому що він є заперечення свободи», комунізм «призводить до концентрації власності в руках держави, натомість я хочу знищення держави...» Тоді ж Б. створив Міжнародний альянс соціалістичної демократії, повів боротьбу проти Генеральної Ради І Інтернаціоналу. Під час франко-прусської війни Б. певною мірою отримав можливість реалізувати власну концепцію. Поразку імператорської армії він закликав використати для повалення імперії. Щоб Франція знову відновила свою велич, треба йти лише «шляхом масового повстання французького народу», тобто шляхом соціальної революції... «Щоб врятувати Францію, – писав він, – ви повинні зруйнувати... державу..., виникне природне суспільство, народ поверне свої природні права. Це буде порятунок для Франції». У вересні 1870 р. Б. зробив невдалу спробу підняти провінцію на повстання. Під час повстання Б. вже закликав не лише зруйнувати стару державу, викликати анархію, але й проголосити нову державу – диктатуру всіх союзників, всіх чл. Альянсу. Це мала бути «колективна й невидима диктатура», передбачалося створення комітетів громад. порятунку. Поразка ліонського повстання розчарувала Б., він ще намагався скеровувати пропагандистські загони по селах, але без успіху. Проживаючи тепер в Швейцарії, Б. у творі «Кнуто-Германська імперія і соціальна революція» знову закликає до повного знищення держави, церкви та приватної власності. Б. співпрацював з рос. революціонером С.Нечаєвим, написав для нього «Катехізис революціонера», в якому виклав норми фанатичної революційної підпільної діяльності. У 1873 р. Б. написав твір «Державність і анархія», де в концентрованому вигляді були зібрані основні положення його концепції. Виключення його з Альянсу І Інтернаціоналу, поразка анархістів в Іспанії остаточно розчарували Б. «Час революції пройшов...», – писав він незадовго до смерті. Як показала історія, його концепція ніколи не виходила за рамки простої утопії.

Твори: Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М., 1989.

Б. К.

БАРРЕС МАУРІЦІЙ АВГУСТ

(1862-1923) – франц. письменник і політик. Відомий як теоретик радикального націоналізму. Навчався в м. Нансі та Парижі, був обраний депутатом Нансі за націоналістичною та антисемітською платформою у 1889 р., у 1906 р. – депутатом від Парижу й залишався ним до самої смерті. У 1906 р. став чл. Франц. Академії. Вважається піонером франц. політ. роману. Теорія націоналізму найбільш повно була викладена у працях «Вигнання» (1897); «Звернення до солдата» (1900). Відправною точкою націоналізму Б. була необхідність забезпечити Францію, яку він розглядав як роз’єднану і позбавлену мозкового центру, внаслідок чого їй загрожувала смерть і дезінтеграція, засобами спасіння, які він вбачав у колективізмі. Однак старий колективізм, що складався з сукупності індивідуумів, мав бути заміщений теорією органічної стандартності. їй мав відповідати культ Землі та Померлих, що був еквівалентом нім. символів-понять: Кров та Земля... Новий колективізм мав бути наповнений душею та індивідуальністю, бажанням жити й боротися. Він визначав націю як організм, що був подібний до живої істоти або дерева, і водночас як систему етики, що виявлялась у критеріях поведінки, детермінованих головним, спільним інтересом, не залежним від волі індивідуумів. Спираючись на теорію відповідності, він заперечував моральні абсолюти, які повністю були залежними від потреб колективізму. Відповідно й людину він розглядав як механізм, що був повністю залежним від колективу. Могутній антираціоналізм завершив його «нову» націоналістичну теорію. Б. стверджував, що раціоналізм був продуктом «виродження», «декаденсу», вів до приглушення відчуттів, позбавляв людей інстинктів і міг лише знищити рушійні сили національної діяльності. Б. вважав, що для збереження нації був необхідний вождь, що присвятив би себе нації. Спасіння нації передбачало також проведення політ. реформ. В політ. плані, на його думку, існували дві основні форми уособлення «раціоналістичної абстракції» – фінансовий капітал та централізована держава. Обидва принижували «природну» свободу індивідуума. «Абстрактна» політика випливала з централізованої держави та з демократії, зокрема, парламентської псевдодемократії. Він критикував ін-т парламентаризму, визнавав його зіпсованим органом, оскільки той мав необмежену владу. Б. наголошував, що парламент уособлював у собі нав’язування позиції п’яти або шести сотень людей цілій нації, наголошував, що ці люди переважно некомпетентні в багатьох питаннях, які вони покликані вирішувати внаслідок того, що не мають необхідних знань. Він обстоював федеральну децентралізацію, коли замість одного парламенту впроваджувалася низка парламентів, у яких працювали би люди, які добре знали предмет своїх занять та знаходилися

під контролем виборців. Б. постійно наголошував на необхідності невпинної боротьби проти лібералізму, демократії, марксизму, обстоював необхідність впровадження сильного авторитарного режиму.

Твори: Barrès M. L’Ocuvrc dc Maurice Barrès. Paris, 1965-1968. Vol. 1-20.

A. P.

БАУЕР OTTO (1882-1938) – австр. політ. діяч, соціолог і економіст. Провідний діяч II і II ¹/₂ Інтернаціоналів, міністр закордонних справ у 1918-1920 pp., депутат парламенту. Виступив проти марксистської концепції диктатури пролетаріату, запропонувавши власну концепцію політ. влади робітничого класу. Вважав, що австр. соціал-демократія повинна утворити демокр. сус-во, яке поступово, шляхом реформ переросте в соціалізм. Соціалізм він розглядав як «суспільну демократію». Аналізуючи національне питання, Б. запропонував визначати поняття нації, як культурну спільноту. Він був одним із творців концепції національно-культурної автономії, пропонуючи виокремити питання про культуру із загальнодержавних і передати його в підпорядкування територіальним національним громадам. Вважав також, що побудова соціалізму призведе до зростання духовної диференціації націй, а не їх злиття.

Твори: Бауер Отто. Национальный вопрос и социал-демократия. СПб., 1909. Ч. I.

Б. К.

БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН (1870-1940) – укр. публіцист, громад. діяч, чл. Укр. Національної Ради в Галичині, представник УНР у Вашингтоні (1919). Пізніше повернувся до УРСР і працював у редакції УРЕ. У 1934 р. репресований. Найбільш відомі дві його праці: «Україна irredenta» (1895) та «Українська еміграція в США» (1914). У першому творі виступив з гаслом політ. самостійності України, яку тісно пов’язав з боротьбою як проти Польщі так і Великоросії. Підійшов близько до розуміння поняття «український народ», як «взагалі... всіх, що замешкують Україну». Усіх їх, вважав Б., об’єднує спільний інтерес, який «зукраїнщить їх, змусить їх всіх стати українськими патріотами». Б. окреслив також економічні суперечності між Росією і Україною, вказав на наслідки їх для культурного розвитку України. Шлях до самостійності вбачав у боротьбі за культурно-національну автономію, у поступових реформах.

Твори: Бачинський Юліан. Україна irredenta. Берлін, 1924.

Б. К.

БЕЛЛ ДАНІЕЛЬ (1919 р.н.) – амер. соціолог, футуролог. Спочатку був доктором філософії в Колумбійському ун-ті, пізніше проф. соціології Гарвардського ун-ту. Став відомим, зокрема, завдяки своїм творам «Кінець ідеології» та «Постіндустріальне суспільство». Головною рушійною силою розвитку сус-ва вважав науково-технічний прогрес. Поділив історію людства на доіндустріальне,

індустріальне, постіндустріальне сус-ва. Останнє, на його думку має такі риси: домінацію економіки обслуговування, панування науково-технічної еліти, контроль сус-ва над технологіями, створення нових ресурсо-, енерго- та працезберігаючих технологій, широке використання комп’ютерів. Вирішальними у постіндустріальному сус-ві буде не власність на засоби виробництва, а рівень компетенції, знання, професіоналізм. Головним конфліктом буде конфлікт не між працею і капіталом, а між знаннями, компетенцією та незнанням і некомпетенцією. Взяв участь у складанні низки амер. соціально-політичних прогнозів, очолював відому «Комісію 2000 року», яка зробила прогноз на кінець нашого століття. Вважається одним із провідних представників амер. неоконсерватизму.

Твори: Bell D. The Comming of Post-Industrial society. A Venture in Social Forecasting. N.Y., 1973.

Б. К.

БЕНТАМ ІЄРЕМІЯ (1748-1832) – англ. публіцист, філософ, реформатор. З раннього дитинства виявив неабиякі здібності: у три роки цікавився історичними творами, у 8 років писав вірші латиною, у 13 років був занесений до списків королівської колегії в Оксфорді. Одержав юридичну освіту, але практикуючим адвокатом був недовго, за його власною оцінкою право цікавило його виключно у філософському плані. У 1875 p., під час подорожі по Європі, завітав в Україну. У своїй першій праці «Фрагменти про владу» стисло виклав політ. концепцію утилітаризму. Головним принципом людського життя Б. розглядав принцип корисності, що бере свій початок з іманентно властивих людині відчуттів – задоволення і страждання: до першого людина завжди прагне, другого – намагається всіляко уникнути. Цей принцип врівноважує найбільш різноманітні інтереси, виступає домінуючим стимулом самозбереження на всіх щаблях суспільного життя. Відповідно, на думку Б., сус-во складається з індивідуумів, які прямують до особистого щастя та задоволення власних інтересів. Власне відносини обопільної користі створюють певну гармонію інтересів окремих осіб і зв’язують їх в єдине ціле. Отже, кінцевою метою держави мала бути – якомога найбільша сума щастя для можливо більшої кількості людей (припини максимального щастя). До досягнення визначеної мети повинні прямувати: 1) цивільне законодавство, що регулюватиме розподіл засобів до існування; 2) карне законодавство, що стримуватиме людей від злочинних дій; 3) конституція, яка має за мету організацію діяльності усіх суспільних установ та забезпечує належний спосіб їх діяльності. Б. визначив відмінність між природним і політ. сус-вом. характеризував останнє як сус-во., в якому існує відмінність між деспотичною і вільною владою. Добра влада, на його думку, сприяє орієнтації громадян на принцип корисності. Із самого початку своєї діяльності Б. розробляв реформаторські

проекти, переважно в царині юриспруденції. Особливу увагу викликав його твір «Паноптікон», у якому він виклав план принципово нового виду організації в’язниць. Вони повинні були засновуватися на засадах обов’язкової праці артілей арештантів та передбачати певний ступінь їх самоврядування, хоча й під суворим контролем адміністрації в’язниці. Лише певною мірою ці ідеї були реалізовані під час побудови в’язниці Мільбани, переважно вони залишились на папері. Це привело Б. до усвідомлення необхідності проведення радикальних політ. реформ. Власне після 1809-1810 pp. відбувається перехід Б. на позиції радикалізму. Він був організатором групи «Філософські радикали» від імені якої підготував та надрукував у 1817 р. «План парламентських реформ». Поряд із вказаною працею його політ. погляди як радикального філософа були викладені у незакінченому творі «Конституційний кодекс» (розпочатий у 1822 році). Він сформулював модель радикальної політ. демократії, розуміючи під нею представницьку демократію, оскільки вона дослівно була владою народу, тобто владою, яку здійснювали усі чл. об’єднання. Б. писав, що суверенітет означає верховну владу народу, зокрема його право призначати і через певний час усувати своїх уповноважених. Дії цієї законодавчої влади не повинні підлягати судовому контролю. Для того, щоб обрані «агенти народу» враховували інтереси найбільшої кількості громадян, необхідно впровадити короткочасний мандат депутата, запровадити можливість відкликання їх за будь-які порушення. Другим запобігаючим чинником мало бути загальне право голосу. Б. вважав, що права голосу слід було позбавити лише неповнолітніх та військовослужбовців, оскільки останні були залежними від своїх командирів. Пропонував також позбавити цього права неписьменних, наголошуючи, що вони досить легко можуть отримати його, коли набудуть певний рівень освіти. За Б., законодавча влада мала обирати голову держави, здійснювати політ. контроль, включаючи позбавлення повноважень глави держави. На його погляд, демокр. влада мала бути неподільною, відповідно законодавча та судова влади мали лише реалізувати рішення законодавчої. Б. був одним з найвпливовіших мислителів свого часу в Європі, консультував уряди багатьох країн. Декретом 26 серпня 1792 р. Національні збори Франції надали йому право франц. громадянства одночасно з деякими іншими визначними сучасниками – Вашинттоном, Костюшко, Песталлоцці та ін.

Твори: Bentham J. The Collected Works of Jeremy Bentham. Ed. J.H.Burns, J.R.Dinwiddy and F.Rosen. London-Oxford, 1968.

А. Р.

БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1874-1948) – рос. мислитель. Навчався у Київ. ун-ті. однак був відрахований за пропаганду соціалістичних ідей. Створив у роки революції «Вільну Релігійно-Філософську Академію»,

в 1922 p. висланий з Рад. Росії. Спочатку мешкав в Берліні, потім у Франції. Почесний доктор Кембриджського ун-ту. У своїх поглядах пройшов еволюцію від марксизму до релігійної ідеології рос. романтизму з певною долею містико-романтизму. Низку творів присвятив політ. процесам в Росії: статті у зб. «Віхи» (1909), «Філософія свободи» (1911), «Доля Росії» (1918), «Філософія нерівності» (1923), «Витоки і сенс російського комунізму» (1937) тощо. Б. підтримував ідеї оновлення сус-ва, тому пропонував зробити це, реформувавши православ’я, сформувавши «нову релігійну свідомість». Замість держ. насильства, на думку Б., потрібно утвердити нову ненасильницьку мораль. Провідну роль у цьому мала б відіграти інтеліґенція, що мала би сама відродитися й стати суб’єктом духовного й культурного відродження. Тому заперечував диктатуру пролетаріату, як голе насильство в ім’я міфічної народної більшості. Більшовицька диктатура, сама марксистська теорія, вважав Б. набрала релігійного характеру. «Соціалістична держава... – це сакральна держава... Вона подібна на авторитарну, теократичну державу»- писав Б. в творі «Філософія нерівності». Рос. комунізм, зазначав Б., є одночасно світовим і чисто національним явищем. Він (комунізм) став спадкоємцем рос. месіанства та месіанства марксистського вчення, звідси Ленін продовжував те, що започаткував Петро І.

Тому рос. комунізм вирішував соціально-економічні проблеми розвитку країни, став реальною силою, що рятувала Росію від зовнішніх ворогів. Виконувати свої завдання комунізмові заважали атеїзм та ідеологія ненависті. У зв’язку з цим комунізм як ідеологія, світогляд та політ. доктрина є безперспективними, вважав Б. Політ. значення мали також і твори Б. «Про рабство і свободу людини» (1939) та «Царство Духу та царство Кесаря» (1949). Окремі положення цих праць набувають особливої актуальності у часи перехідного періоду від тоталітаризму до демократії. Так, Б. зазначав, що людина – істота дуже суперечлива, вона часто вступає у конфлікт сама з собою: «Людина, – наголошував він, – є цар і раб... Я бачу три стани людини, три структури свідомості, які можна визначити як «пан», «раб» і «вільний». «Пан і раб взаємопов’язані, людина повинна стати не паном, а свобідною, оскільки поневолення іншого є поневоленням самого себе. Пан знає лише висоту на яку його підносять раби. Цезар знає лише висоту, на яку його підносять маси... Свобода є свободою не лише від панів, але й від рабів». Однак існує «вічна тенденція до деспотизму, жага влади й панування». Лише вільний ні над ким не хоче володарювати. «Найгіршою є влада насильства, – вважав Б., – і найжахливішою є влада грошей. Це є прихована диктатура в капіталістичному суспільстві». В сучасному суспільному житті

«рабство підстерігає людину з різних боків. Боротьба за свободу передбачає опір і без опору її пафос зменшується. Свобода, що стала звичкою, переходить у непомітне пригнічення людини,... людина – раб тому, що свобода важка, рабство ж легке.» Далі Б. вказував, що особистість, свобода пов’язані з плюралізмом, вільний є істотою, що самоуправ-ляється, а не таким, що ним управляють. Рабство – це пасивність і перемога над ним – творча активність. Вільний не хоче бути паном, бо це означало б утрату свободи, він бере на себе відповідальність, вільний стоїть вище, ніж сус-во. Таким чином не кожен індивід може бути вільним, звідси «свобода є властивістю духовного аристократизму», якому притаманні жертовність і великодушність, почуття вини і жалю, він віддає, він накладає відповідальність і обов’язок служіння. Справжня порода незалежних аристократів є породою людей, які не можуть зайняти становища в тих відносинах панування і рабства, на яких тримається звичайний світ. Тому свобода – важка річ, «залишатися в рабстві легше. Любов до свободи, прагнення до визволення – не показник вже певної висоти людини, свідчення про те, що людина вже внутрішньо перестає бути рабом... Визволення людини є вимога не природи, розуму або сус-ва., як часто думають, а духу». Тому осягнення духовності, воля до правди і до визволення є вже початок світу. Тяжкий шлях людини, бо він йде через страждання, хрест і смерть, але він провадить до воскресіння. Коли це настане, писав Б., «людина зробить те, до чого покликана, лише тоді буде другий прихід Христа, тоді... буде царство свободи.»

Твори: Бердяев Н.А. Философия неравенства. М., 1990; Истоки и смысл русского коммунизма. М, 1990; Царство Духа и Царство кесаря. М., 1995.

Б. К.

БЕРК ЕДМОНД (1729-1797) – англ. політ. діяч, публіцист, теоретик консерватизму. Вивчав право в Лондоні, з 1766 р. – чл. парламенту, став одним із керівних діячів партії вігів, близько 30 років був в опозиції до короля, прагнув обмежити королівську владу, виступав за компроміс з англ. колоніями в Півн. Америці, які повстали проти Англії, за скасування рабства. З 1788 р. – почав однак наближатися до політ. позицій торі. Його теоретичну спадщину можна розділити на два періоди. У першому, що тривав з другої половини 50-х до кінця 70-х pp., Б. виступав як автор політ. памфлетів проти торі. У 1757 р. написав твір «Короткий виклад англійської історії» (не опублікований) та низку праць з естетики. У другий період, у 1790 р. вийшов його твір «Роздуми про Французьку революцію», в якому знайшли відображення змінені погляди Б. В основу його концепції покладено ідею, що в усякій країні головними є історичні традиції і звичаї, які не можна переривати, а тим більше знищувати. Тому революція у Франції,

що порвала з історичними традиціями, в ім’я рівності насадила панування посередностей, нігілізм в ім’я свободи і нічого путящого не дала. «Монархію у Франції потрібно було... виправити, а не знищити»,- вважав Б. Аналізуючи причини революції, він вказав на соціально-економічні причини, розпад системи королівського управління, занедбання монархією справ освіти й виховання народу. Звідси й логічний результат – революція, оскільки «... держава, що не має засобів до перетворень, не має засобів і до збереження самої себе». Розробляючи систему критики демократії, Б. вважав, що вихідним було кредо консерватизму: «всі люди мають рівні права, але не одні і ті ж блага». Далі він виклав своє розуміння свободи: «свобода – це передовсім право окремих громад на відповідне самоуправління», впровадив власне розуміння плюралізму – поняття пруденції. На думку Б., це багатоманітність думок і вибір найбільш відповідної та плідної. Звичайно, консерватизм Б. – це консерватизм післяреволюційний, модернізований до умов капіталізму, що розвивається. Тому головне місце в його концепції відводилося захисту буржуазної власності, основи свободи і незалежності, підтримці принципу laisser-faire та прагнення до децентралізації. Одночасно Б. виступав за зменшення втручання держави в економічні справи, пильнування соціальних проблем, допомогу процесам виховання в родині, формування здорового індивідуалізму: «сильна держава не повинна придушувати діловитості людини». Спостерігаючи розвій якобінської диктатури у Франції, Б. ототожнив її з безчинствами іноземних окупантів, а народну демократію назвав «найбільш безсоромною річчю у світі...», зауваживши, що «чисті демократії так само деспотичні, як і абсолютна монархія». Останньою віхою концепції Б. було формування добросусідських відносин між людьми в державі та між народами-сусідами. «Ніщо так не зміцнює дружбу між народами, писав він, – як взаємна відповідність законів, звичаїв, способу життя, звичок – вони є сильнішими ніж будь-які угоди». Спостерігаючи за подіями в революційній Франції, за всілякими кар’єристами, які ще вчора були монархістами, а в дні революції стали одразу демократами, Б. з сарказмом зазначав, що «... після революції в державі вчорашній підлабузник, що плазував як раб, перетворюється у суворого критика поточного моменту...» Лише вроджена шляхетність старої аристократії може дати принаймні певні гарантії гідного і мудрого управління сус-вом. вважав Б.

Твори: Берк Е. Философское исследование о происхождении наших идей, возвышенных и прекрасных. М., 1979; Burke Е. Betrachtungen über die Franzöesische Revolution. Frankfurt a./M., 1967.