Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 1 страница

Хто є хто

 

 

МАЛИЙ

ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

 

КАЛЬВАРІЯ ЛЬВІВ

 

Хто є хто в європейській та американській політології?

Малий політологічний словник

Б. Кухта (відповідальний редактор), А. Романюк, М. Поліщук

Лаконічно викладені життєписи та політичні погляди понад 200 видатних європейських і американських політичних та державних діячів, мислителів, вивчення спадщини яких передбачене навчальними програмами ліцеїв, коледжів та вузів України. Конспективно подаються найважливіші характеристики тем історико-доктринальної частини вузівського курсу «Основи політології»

Рецензенти:

Н.Черниш, доктор соціологічних наук,

професор Б.Гудь, кандидат історичних наук, доцент

Макет і художнє оформлення О.Панасюк

Комп’ютерна верстка В.Романко

Комп’ютерна графіка О.Власюк

ISBN 5-7707-8547-0

© «Кальварія», 1995

 

Як користуватися словником

Словник складається з двох, різних за структурою, частин.

Перша частина – власне Словник в традиційному розумінні цього слова. Це 229 статей, у яких викладено політичні концепції та доктрини відомих мислителів та державних діячів. Статті розміщені в алфавітному порядку. Для зручності, на верхньому колонтитулі вказано назву статті, яка починається на цій сторінці. Для економії місця в Словнику застосовано систему скорочень, перелік яких подано на наступній сторінці.

Друга частина – «ШПОРА» – починається на сторінці 269. Це комплект лаконічних, інформативних шпаргалок з історико-доктринальної частини курсу «Основи політології», який вивчається сьогодні у всіх коледжах та вищих навчальних закладах України. Комплект складається з семи шпаргалок, кожна з яких присвячена одній з семи основних тем вказаної частини курсу.

Для зручності «користування» словником під час заліку чи іспиту кожна «ШПОРА» розміщена окремим блоком, що дає змогу «колективного» її використання (скористався сам – передай сусіду).

З цих же міркувань вибрано кишеньковий формат книги.

Словник і «ШПОРА» можуть використовуватися окремо. Однак разом, в одній книзі, це і підручник для студента, і довідник для політика, і джерело інформації для всіх, хто цікавиться історією політичної думки.

Врешті-решт всі чули, що «Бріан – це голова», а от чому «голова» читайте далі...

1 вересня 1995 р.

м. Львів

 

Список скорочень

австр. – австрійський

амер. – американський

АН – Академія Наук

англ. – англійський

ВНК – Всесоюзна надзвичайна комісія

ВУАН – Всеукраїнська Академія Наук

гол. – голландський

грец. – грецький

громад. – громадський

г-та – газета

демокр. – демократичний

держ. – державний

ж-л – журнал

зах. – західний

зб. – збірник

ЗУНР – Західно-Українська Народна Республіка

ін-т – інститут

іспан. – іспанський

італ. – італійський

київ. – київський

лат. – латинський

львів. – львівський

москов. – московський

нар. – народився

нім. – німецький

НТШ – Наукове товариство ім. Т.Шевченка

ПАСШ – Північно-Американські Сполучені Штати

петерб. – петербурзький

півн. – північний

політ. – політичний

польськ. – польський

проф. – професор

ПУН – Провід Українських Націоналістів

рад. – радянський

РАН – Російська Академія Наук

рос. – російський

РСДРП – Російська Соціал-Демократична Робітнича партія

с-во – суспільство

старогрец. – старогрецький

УВА – Українська Вільна Академія

УВУ – Український Вільний Університет

укр. – український

УHP – Українська Народна Республіка

ун-т – університет

УПСР – Українська Партія Соціалістів-Революціонерів

франц. – французький

ЦК – Центральний Комітет

чл. – член

швейцар. – швейцарський

югос. – югославський

 

A

АВГУСТИН АВРЕЛІЙ (354-430) – християнський теолог і філософ, визнаний в католицизмі святим. Нар. у Тагасті, в Півн. Африці. Батько його – римлянин, мати – християнка Моніка, канонізована пізніше католицькою церквою. Після школи навчався спочатку в Карфагені, пізніше в Римі, Мілані. У філософському розвитку пройшов значну еволюцію – від захоплення маніхейством до скептицизму, неоплатонізму, а відтак і до християнства. У 387 р. прийняв хрещення, після чого незабаром назавжди оселився в Африці. В 395 р. обраний єпископом Гіппону. Керував ідейною боротьбою християнської церкви з єретиками-донатистами і єретиками-пелагіанами. Після смерті був перепохований з о. Сардінії в базиліку святого Петра в Павії. А. – автор ряду творів, серед яких «Сповідь» (бл. 400), «Про град Божий» (413-426). Вважається, що центральним питанням творчості Августина було питання про людину: хто вона є, як їй жити? Саме про це йдеться у «Сповіді». Будучи вчителем, дійшов до висновку, що потрібно застосувати цикл греко-римської школи до християнського світорозуміння. Тоді замість грец. полісу, як людської частинки всесвіту постає мікросвіт: життя людської душі як відображення біблейського всесвіту, визначеного Богом ходу світових історичних подій. Саме таке розуміння історії і описане у творі «Про град Божий». Концепція історії А. була оптимістичною. Оскільки життя світу доцільне, то траєкторія руху історії оптимістично визначена. Цей рух йде від смерті до життя, від зла до блага, від держави земної до держави Божої, небесної. Або ще: від сьогодення (минулого) до майбутнього, шлях до якого – через Церкву і за допомогою Церкви (за допомогою, насамперед, богослов’я, теології як навчальних предметів). Тому, захоплення вестготами Риму («держави земної»), грішного, поганського, не збіг обставин, а закономірний результат історичного розвитку. Поганській Римській імперії він протиставив «град Божий» – християнську громаду, об’єднану любов’ю до Бога, християнськими доброчесностями, Церкву, як спільноту вибраних душ. Тому людська історія – це безперервна боротьба темних і світлих сил, поганства і християнства. У зв’язку з цим, засуджуючи насильство, як таке, А. визнавав його необхідність.

Адже влада завжди опікує, турбує. У творі «Про град Божий» він писав: «Правлять ті, які піклуються, як чоловік – жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловікам, діти – батькам, раби – панам». А. мислив не прямолінійно, а щось на зразок палахкотіння полум’я, яке то яскраво розпалюється, то затихає перед тим, як перетворитися в багаття. Тобто, це мислення Вчителя, який ще Сам вчиться: «Що я розумію, тому я вірю; але не все, чому я вірю, я розумію. Все, що я розумію це і знаю, але не все те знаю, чому вірю... Тому, хоча багатьох предметів я не можу знати, я все ж знаю, як корисно їм вірити.»

Твори: Творения Блаженного Августина, Епископа Иппонийского. Киев, 1901-1912. Ч. 1-7; Исповедь. М., 1992.

Б. К.

АДАМС ДЖОН (1735-1826) – амер. політ., держ. діяч, перший віце-президент і другий президент США. Закінчив Гарвардський коледж, був юристом-практиком. Виступаючи напередодні революції у 1765 р. в клубі бостонських адвокатів з дисертацією «Про канонічне та феодальне право», А. чи не вперше сформулював обґрунтування месіанського покликання Америки: «Я завжди з прихильністю розглядаю утворення Америки як відкриття простору діяльності та помислів Провидіння для освіти неуків та звільнення пригнобленої частини людства повсюди на Землі». Він вважав, що сила і влада – це не що інше, як форма примусу, панування однієї групи людей над іншими, здійснення контролю над життям людини. А. бачив світ поділеним на дві антагоністичні сфери: в одній панували свобода, закон, право, а в іншій – сила і примус. Вважав, що сила і влада не були лихом самі по собі: уряд обирався на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження сус-ва і в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Інша справа, наголошував А., що людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, оскільки природа людини – «зіпсована, хибна і гріховна». У Массачусетській Декларації Прав, що супроводжувала Конституцію цього штату (1780) і була складена за його планом, обстоював принцип поділу влад. У творі «Захист Конституції та Уряду ПАСШ» (1787) А. пропагував необхідність чіткого розмежування повноважень уряду та демокр. однопалатного парламенту. Вже перебуваючи на посаді президента А. здійснював заходи спрямовані на посилення виконавчої влади щодо законодавчої. Взагалі він досить критично ставився до демократії: «Демократія ніколи не є такою бажаною як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою ніж монархія. Пам’ятайте, демократія ніколи не триває довго». А. був лідером руху федералістів. Власне йому належала ініціатива

висунення кандидатури Вашінгтона на посаду головнокомандувача армії колоністів під час війни за незалежність у Півн. Америці. Він був чл. Комісії з підготовки «Декларації Незалежності», брав участь у її підписанні. У 1780 р. за ініціативою А. була створена Амер. Академія мистецтв і наук у Бостоні. Активно займався дипломатичними справами, зокрема, запропонував Конгресу відкинути традицію призначення послів лише до тих країн, з якими вже були встановлені дипломатичні відносини, а призначати до всіх, з якими необхідно було мати такі відносини, незважаючи навіть на відсутність згоди урядів цих країн. Вказану ідею він реалізував на практиці, перебуваючи в Нідерландах, де проводив активну пропагандистську роботу. Це дало бажаний результат – у 1782 р. уряд Нідерландів визнав Сполучені Штати і одночасно визнав А. повноважним послом. Окрім того, він домігся підписання торговельної угоди і отримав першу велику позичку для своєї країни. Він виконав цілий ряд інших важливих дипломатичних місій. У 1787 р. А. на президентських виборах переміг Т. Джефферсона з різницею лише в три голоси. Він сформулював підстави доктрини ізоляціоналізму. Якщо в колоніальний період А. активно виступав на підтримку свободи преси, то після обрання його президентом навпаки активно боровся з опозиційною (республіканською) пресою, домагався встановлення контролю над нею з боку влади. Провів спеціальні закони «Про підбурення до заколоту» та про державну зраду, які обмежували права громадян. А. був першим президентом, що замешкав у Білому домі. Взаємовідносини А. і Джефферсона були настільки складними, що під кінець чотирирічного перебування на посаді президента А. взагалі перестав з ним спілкуватися. Помирилися вони лише через 11 років, коли розпочалось їх активне листування. Колишнє суперництво дало про себе знати лише в останні хвилини життя А., коли, помираючи, він вимовив: «А Джефферсон таки пережив мене». Йому не судилося знати, що Т. Джефферсон помер кількома годинами раніше в той самий день – 4 липня 1826 р.

Твори: Adams, C.F. ed.: The Works of John Adams. Boston, Mass., 1850-1856. Vol. 1-10.

A. P.

АДЛЕР ФРІДРІХ (1879-1960) – австр. політ. діяч, філософ, письменник. Син засновника і керівника Соціалістичної партії Австрії Віктора Адлера, першого міністра закордонних справ Австр. республіки. У 1907-1911 pp. проф. ун-ту в Цюріху та редактор органу соціал-демократичної партії Швейцарії «Фольксрехт», пізніше в 1911-1934 pp. редагував та видавав теоретичний орган соціал-демократичної партії Австрії «Дер Кампф», у передвоєнні та воєнні роки керував лівим крилом австр. соціал-демократії. У 1916 – застрелив австр. прем’єра на знак протесту проти оголошення військового стану, за

що був засуджений на 18 років тюремного ув’язнення. Після амністії, у 1919-1923 pp. – депутат австр. парламенту. В 1921-1923 pp. – генеральний секретар 2 і 2¹/₂ Інтернаціоналу, з 1923 по 1940 – секретар виконкому Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, у 1940 р. емігрував до США. А. був одним із головних теоретиків австромарксизму, вважав, що емпіріокритицизм став «філософією сучасного природознавства». В ряді праць – «Відновлення Інтернаціоналу», «Енгельс і природничі науки» він виступив спочатку за радикальний шлях завоювання політ. влади пролетаріатом. Однак згодом А. почав підтримувати погляди про важливість перемоги пролетаріату в парламентських виборах, отримання в ньому більшості, що відкрило б можливість до мирного переходу політ. керівництва в державі до рук робітництва та будування парламентської соціалістичної демократії. Спираючись на скупі факти про справжнє обличчя більшовизму, зайняв непримиренну позицію щодо радянського керівництва, виступав проти політ. діяльності комуністичних партій, об’єднаних в Комінтерн, які фінансувалися Кремлем. У зв’язку з цим також виступив проти створення єдиного робітничого фронту, проти фашизму та війни, вважаючи, що фронт може стати інструментом агресивної радянської політики в Західній Європі.

Твори: Adler F. Die Erneuerung der Internationale. Wien, 1918.

Б. К.

АДОРНО ТЕОДОР (1903-1969) – нім. філософ і соціолог. У 1928-1933 pp. співпрацював з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, з 1933 р. – в еміграції, викладав в Оксфорді, потім у Нью-Йорку. З 1953 р. – директор Інституту соціологічних досліджень у Франкфурті-на-Майні. В ряді спільних творів, зокрема з М.Хоркхаймером («Діалектика просвітництва»), з позицій неомарксизму стверджував, що еволюція людства є ніщо інше, як історія «невдалої цивілізації», а історія Заходу – патологічний процес зростаючого божевілля та втрати індивідуальної свободи. У колективній праці «Авторитарна особистість» (1950) він встановив взаємозалежність між нахилами до етноцентризму і расової вищості та всім комплексом особистих рис людської особи. Він і його співавтори вважали, що і після поразки фашизму продовжував існувати авторитарний тип особи («фашизоїдний»), установками якого були некритичне ставлення до існуючих порядків. Такому типові особи притаманні шаблонне мислення, зневага до бідних, орієнтація на силу та владу. Там же було дано типологізацію авторитарного типу особи, а саме: конвенціональний, садистсько-мазохістський, чудернацький, меланхолічний та маніпулятивний типи. Варто зазначити, що хоча дана праця набрала широкого розголосу, вона була негативно оцінена західними соціологами. А. був також автором декількох оригінальних творів, присвячених

соціально-філософському аналізу сучасної йому західної музики («Філософія нової музики», «Вступ в соціологію музики»). Підтримував екстремістські політ. позиції «нових лівих», однак наприкінці життя відмежувався від них.

Твори: Adorno Т., Frenkel-Brunswick E., Lewinson D., Stanford N. The authoritarian personality. N.Y., 1950.

Б. К.

АКВІНСЬКИЙ ТОМА (1224-1274) – філософ і теолог, засновник томізму. Нар. в Акуіно (Італія) в графській родині, виховувався і навчався в бенедиктинському монастирі Монте-Кассіно. У 1244 р. вступив до ордену домініканців. Викладав в ун-тах Італії, Франції, з 1257 р. – доктор теології. Основні твори – «Сума теології» (не закін.), «Про панування владик» та ін. А. намагався дати філософське обґрунтування католицизму, помирити віру з знаннями, осмислити спадщину Арістотеля. Опрацював вчення про закони, їх види та субординацію. Він теологізував розуміння права, першою його відмінністю визнав вічне право, його проявом – природне право (поняття якого і обґрунтували стоїки). Конкретизацією природного права є людське право, що перебуває у постійних змінах. У свою чергу людське право розпадається на загальнонародне право і позитивне, громадянське право, що діє в конкретній державі. Запозичив у Арістотеля ідею про людину, як суспільну (політ.) істоту, а також те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, а благо держави важливіше блага його громадян. На цій основі обґрунтував розуміння сус-ва, як органічного цілого. Органіцизм А. набрав форми ієрархізованих уяв про суспільне ціле. Все повинно підпорядковуватися цьому цілому, яким має правити вибрана меншість, зокрема служителі церкви. Тому не лише церква, але й держава становлять собою Божі усталення. Державність є необхідною, без неї неможливе реальне життя людини. На чолі держави стоїть світська влада, однак вона вторинна. Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на землі є від Бога. Головним завданням держ. влади є сприяння держ. благу, збереженню миру та справедливості в сус-ві. Церковна влада, вважав він, є вищою за монаршу, яка є (за Арістотелем) кращого з п’яти форм держ. влади. Водночас народ має право скинути владу несправедливого й жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Після смерті А. отримав титул «ангельського доктора», а також «всезагального наставника» і «князя схоластів». Був канонізований в XIV ст., у 1567 р. – визнаний «п’ятим вчителем церкви», а в 1879 р. папою Левом ХНІ його вчення було визнано «єдиною істинною філософією католицизму» і стало основою неотомізму.

Твори: Sancti Tommaso d’Aquino. Scritti politici. Bologna, 1946.

Б. К.

АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР (1834-1908) – укр. історик, археограф, археолог. Був проф. історії в Київ. ун-ті. головний редактор видання «Временной Комиссии для разбора древних актов», зібрав, відредагував і видав багатотомний «Архив Юго-Западной России». Заснував т.зв. «київську школу» істориків, що притримувалася народницької історіографічної концепції (учні – Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський та ін.). Був також головою київ. Старої Громади, за його ініціативою в Галичині наприкінці XIX ст. дійшло до компромісу між поляками й українцями у львів. сеймі. Одним з напрямів його діяльності було дослідження соціально-політичної історії України, політ. організації сус-ва. У творі «Коротка історія козаччини» (1897) у загальних рисах виклав концепцію укр. політ. історії, яку розглядав «як діяння в історичному процесі певних сил, що почасти гніздяться в основі народної психіки..., а почасти являються вони сторонніми факторами, які мають могутній вплив на подальший розвій процесу і навіть причиняються до основних перемін народного життя». Серед цих чинників особливе місце займає особа. Боротьба всіх чинників і становить історичний процес, що є предметом дослідження істориків, бо «історія – це наука про суспільство і ті верстви, на які суспільство поділяється». А. визначив роль і зміст укр. національної ідеї часів козаччини. Її змістом, вважав він, були: «принцип січовий, принцип широкого демократизму і визнання політ. права задля кожної одиниці суспільства». А. вважав також, що у національному відродженні «іде не про відродження державної нації, а етнографічної», бо кожна з них «вимагає, щоб їй дали право на існування власної культури, щоб у держ. законодавстві забезпечено їй усі права та потреби». Рух за відродження, писав А., «... також починається від поодиноких людей». У цілому ж він прагнув уникати синтетичних узагальнень з укр. політ. історії, зосереджуючи свою увагу на документальному дослідженні окремих історичних подій та явищ.

Твори: Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. К., 1991.

Б. К.

АРЕНДТ ХАННА (1906-1975) – німецько-американський політ. мислитель, аналітик тоталітаризму. Нар. у Кьонігсбергу в єврейській родині. Вчилася в унтах Марбурга, Фрайбурга та Гайдельберга. Політ. піднесення фашизму зумовило її переїзд у 1933 р. спочатку до Франції, потім до США. Викладала у багатьох ун-тах, зокрема, в Чикаго та Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. Її праці були відзначені багатьма нагородами за внесок у порівняльну думку та порівняльну культуру. За манерою та змістом твори А. були високо ідіосинкразичними (ідіосинкразія – підвищена чутливість до певних речей). Вона сама характеризувала свій підхід як «мислення без поручнів». Цими «поручнями» була західна традиція політ. думки, що склалася від античної Греції до кінця XIX ст. Мислити «без поручнів» означало починати з традиційних структур, але надалі не зважати на встановлені цією традицією обмеження. А. наголошувала, що для неї важливіше зрозуміти значення політ. досвіду, ніж накопичувати знання або доводити теорії. Всесвітньої слави набула після публікації у 1951 р. тритомника «Походження тоталітаризму». А. знаходить початки тоталітарної ідеології в діалектичному розумінні історії і в перевазі теоретичного над політ. життям. Це визначення означало відхід від політ. вартостей, носіями яких в європейській історії, насамперед, були стародавні греки, а пізніше – західноєвропейський громадянин у буржуазно-ліберальній конституційній державі. Цей процес виявився у переході від політ. «діяння», практики до вірування у можливість «творення» історії та її тотального планування. Зазначена зміна наголосів, на думку А., була «покаранням за те, що люди забули, що можливо вони дійсно є господарями у світі, але в жодному випадку не його творцями». Саме ця руйнівна «могутність заперечення», що характеризувала модерний час і замість дійсного світу створювала штучний, неминуче детермінувала атомізацію сус-ва та розпад авторитету, традицій, релігії. Атомізоване сус-во не потребувало для себе громадян, воно складалося з «маси». На цій базі атомізації та утворення маси виникало нове безкласове тоталітарне сус-во. Власне тому у зламі класового сус-ва і відсутності будь-якої суспільної структури А. бачить походження тоталітаризму. Вона дала ґрунтовний аналіз поняття «маса». «Маса» не спирається на жодну «класову базу», вона уособлює «дух часу», є мобілізованою найбільш загальними гаслами, не відповідає жодній конкретній політ. ситуації. Маса складається з індивідуумів, що є атомізованим наслідком зламу та розпаду класової системи, а сус-во маси є сус-вом тероризованих та ізольованих індивідуумів. З урахуванням загальної загубленості маса потребує вождя, без якого вона є натовпом. Одночасно, вождь без маси є нічим. У такому масовому сус-ві утворюється рух заради руху, дія заради дії, але політ. мети, яка би визначала кінець такого руху та діяльності взагалі не існує. В масовому сус-ві терор стає головним стрижнем політ. діяльності, він знаходить своє завершення в тоталітаризмі, який означає те саме, що і трансформація або руйнування людської природи. Тоталітарне сус-во розуміється як екстремальний вид масового сус-ва. А. наголошувала, що тоталітарна влада не припускала жодної діяльності, яку було б неможливо передбачити, тому тоталітарний рух повинен був усіх обдарованих, талановитих, незалежно від їх симпатій, замінити шарлатанами та дурнями, тому

що їхня глупота та недостатня кмітливість були найбільшою гарантією стабільності режиму. Вона вважала, що фундаментальною відмінністю сучасних диктатур, насамперед фашистської і сталінської, від більш ранніх видів диктаторської влади, – був специфічний зв’язок тоталітарної ідеології та терору. А. розрізняла «терор революційної диктатури» від «тоталітарного терору». На її думку, терор революційних диктатур був спрямований проти супротивників режиму, а тоталітарний терор був спрямований проти всіх. У творі «Людський стан» було аргументовано існування ієрархій людських активностей. Діяльність держ. мужів займала, на її думку, найвищу позицію, а «призначення майстрів та артистів у людській інтермедії», які створювали необхідні умови для функціонування людського організму, – найнижчу. Стверджувала, що свобода та автономія людини можуть бути повністю реалізовані лише за допомогою активної участі у політ. житті, і що лише через суспільне життя ми здатні в повному обсязі пояснити людські зв’язки. Подальший аналіз сутності політики був здійснений у творі: «На революцію» та есе «Між минулим та майбутнім». Усі її твори були гостро дискусійними і викликали значний суспільний резонанс, особливо це стосується книги «Ейхман у Єрусалимі».

Твори: Arendt H. The Origins of Totalitarianism. New York, 1951; On Revolution. New York, 1963; Between Past and Future. New York, 1968.

А. Р.

АPICTOTEЛЬ (384-322 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель, син Нікомаха і Фестіди із грец. колонії Стагіра. Відданий учень Платона, як вказував Д. Лаертський «був шепелявий у розмові,... ноги мав худі, а очі маленькі, але був помітний одягом, перстенями і зачіскою». З 343 по 340 pp. до н.е. А. був вихователем А.Македонського, прищеплював йому любов до грец. культури, науки. В Лікеї А. прогулювався з своїми учнями критою галереєю «перипатос» і вів бесіди про філософію, став засновником перипатичної філософської школи. Висвітленню політ. проблем присвятив ряд своїх творів, зокрема, «Політика», «Афінська політія» та ін. Вперше виокремив людину як «політичну істоту», чиї спосіб буття і сутність визначалися насамперед життям у державі. Вважав, що «природа вселила прагнення до державного об’єднання» в людину. Реалізація його йшла від родини, поселення (садиби), відтак до міста, міста-держави. Однак первинним у нього все таки було ціле – держава. Визначив правильні (царська влада, аристократія, політея) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія) форми державно-політичного устрою. По суті всі вони зводяться до двох – демократії та олігархії. Демократія за А. (розрізняв п’ять її типів) – це лад, коли «вільнонароджені і бідні становлять більшість і мають верховну владу», а олігархія – це коли влада знаходиться в «руках багатих, які за походженням – шляхетні і складають меншість».

А. уперше розділив владу на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Законодавча влада відтак була й дорадчою і мала вирішувати питання про війну і мир; укладення і розірвання союзів; закони про смертну кару, про вигнання, про конфіскацію майна; вибори посадових осіб; їх звіти. Притому, він зазначав, що демокр. є шлях, коли всі громадяни «вирішують всі справи»; олігархічним – коли вся законодавчо-дорадча влада зосереджена в руках кількох осіб. Адміністративно-управлінська влада насамперед займається прийняттям політ. рішень, зокрема, з розподілу посад. При демократії громадяни призначаються на посади з числа всіх шляхом вибору, або за жеребкуванням, при олігархічному ладі «призначення на посади проходить деякими з числа деяких». Демокр. суди теж складаються з всіх громадян, що розглядають всі процеси, олігархічні – складаються з кількох громадян. А. розробив питання про громадянство. На його думку, громадянином був той, хто «володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді» і т.п. За А., рабство – річ натуральна, бо воно існує «згідно з природою». Він опрацював модель ідеального держави-полісу, визначив конкретні умови його існування – природні, політ., економічні, зокрема, «плановість у державному будівництві», політ. виховання громадян. Найкращим держ. ладом мав би бути лад, що спирався на компроміс усіх форм держ. ладу, бо це зробило б його відповідним середнім верствам, які мають бути найчисленніші. Саме вони мають бути підставою стабільності держави, оскільки «не прагнуть чужого добра, як бідняки», і не бояться за свої багатства, як багатії. Водночас він застерігав від небезпеки панування крайньої форми демократії – охлократії, коли всі беруть участь у держ. правлінні, «не кожна держава в змозі її виносити і протриматись їй довго буде нелегко». У цілому політику А. тісно пов’язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, що є вступом до політики. Тому політ. справедливість, на його думку, можлива лише між вільними і рівними людьми, що належать до однієї спільноти, і має на меті їх самозадоволення (автаркію).

Твори: Аристотель. Сочинения. В 4-х т. М., 1983. Т. 4.

Б. К.

АРОН РАЙМОН (1905-1983) – франц. соціолог та політолог. З 1955 р. – проф., керівник каф. соціології в Сорбонні. Активно співпрацював з г-тами та ж-лами, зокрема, був оглядачем та політ. редактором «Фігаро». Створив та редагував ж-л «Коментар». У 1962 р. був обраний віце-президентом Всесвітньої соціологічної асоціації, з 1963 р. – чл. Академії моральних та політ. наук Франції. Починаючи від твору «Порівняльна німецька соціологія» (1936) і до «Основні течії соціологічної теорії (1968) А. постійно звертався до аналізу

концепцій багатьох мислителів, у т. ч. Ш.Монтеск’є, А.Токвіля, К.Маркса, М.Вебера, Е. Дюркгейма, чим значною мірою сприяв їх популяризації у Франції, визначенню їх внеску у філософію. Зокрема, А. заперечував основні принципи марксизму, проголосив кінець віку ідеології. Вважається одним з перших аналітиків індустріального сус-ва. Він з’ясував нові властивості сучасного йому етапу суспільного розвитку, ступінь плюралізму, різноманітний характер цінностей, значення соціальної мобільності. А. розділяв індустріальні сус-ва на монополістичні та конституційно-плюралістичні. До перших він відносив СРСР, де однопартійна держава займала монопольне становище у сус-ві. Аналізуючи інші, він наголошував на великому значенні Конституції та законів, які гарантували або захищали соціальний, національний, економічний, культурний та політ. плюралізм у сус-ві. Монополістичний тип сус-ва він характеризував як ненормальний та ненадійний. Вважав, що незалежно від того, що монополістичні та конституційно-плюралістичні сус-ва однаковою мірою підлягали дії спільних законів, властивих індустріальним країнам, таких як раціоналізація, ієрархічність відносин у виробництві, соціальна стратифікація та визначення науково-технологічних пріоритетів, конвергенція між ними була неможливою. А. пояснював це тим, що політ. структура обох режимів залишалась діаметрально протилежною. На його думку, лише за умови кардинальних змін у політ. сфері держав монополістичного типу була би можлива певна конвергенція індустріальних сус-в. Певним продовженням порівняльного аналізу двох типів політ. режимів був його аналіз типів політ. еліт. А. багато уваги приділяв спадщині В.Паретто, зокрема, його розуміння еліт знаходилось під значним впливом концепції В.Паретто. Застосовуючи порівняльний підхід, він розрізняв два типи сус-ва: перший, де існував плюралізм та конкуренція еліт, як у Франції та США, і другий, де правлячий клас формувався у вигляді єдиної об’єднаної еліти, як в СРСР. У творах, присвячених аналізу міжнародних відносин, – «Мир і війна» (1967) та «Клаузевіц: філософія війни» (1983) головну увагу приділяв з’ясуванню значення політ. чинника, вважаючи, що власне в міжнародних відносинах цей чинник найбільш повно виявляється. У зазначених творах А. розглядав дії влади як вияв сутності політики, він також з’ясовував сукупності цінностей, що були властиві політ. акторам тощо.