Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 8 страница

що взагалі в історії відомі два способи утворення політ. партій: парламентський і позапарламентський. Від того, у який спосіб утворюється політ. партія, багато в чому залежить її належність до того чи іншого типу партій. Так, «масові партії» формувалися головним чином не в парламентах, а в процесі політ. боротьби, що вимагало централізації, ідеологізованості. У цілому класифікація Д. набула певної популярності в європейських країнах. У творах «Вступ до політики» (1964), «Демократія без народу» (1967), «Соціологія політики» (1967) він вивчав питання суспільної та політ. інтеграції, взаємозв’язку регіональних політ. проблем з глобальними міжнародними, Зазначав, що політ. соціологія є наукою, яка вивчає відношення «управляючих» і тих, «ким управляють», класифікував політ. антагонізми (індивідуально-психологічні та колективні). Завданням політ. соціології, вважав Д., є виявлення «подвійного обличчя» влади, оскільки політика, з одного боку – це боротьба між індивідами й групами за владу, переможці у цій боротьбі отримують компенсацію за рахунок переможених. З іншого боку, в політиці панують зусилля щодо спільної побудови устрою і порядку, який був би вигідний усім. Таким чином, писав Д., перед нами певний легендарний Янус, де панує демократія, єдність і де панують закони джунглів. У цій подвійності, вважав Д., полягає справжня суть дуалізму політ. систем Заходу. Даний феномен знайшов відображення у політ. формальному дуалізмі – існуванні двох великих політ. партій або провідних коаліцій в ряді країн Заходу. Такий дуалізм, на думку Д., і є найбільш оптимальним варіантом для плюралістичної демократії. Одночасно, Д. ставив під сумнів можливість застосування моделей плюралістичної демократії для країн, що розвиваються. Д. першим серед вчених-юристів запропонував досліджувати політ. режими, партії як особливі об’єкти юридичних досліджень, вирізнив політ. науку з права у Франції, домігся залучення до навчальних програм ліцеїв низки дисциплін з політологічними відтінками («Політична соціологія», «Основні політичні проблеми сучасності»), тобто сприяв утвердженню політології як важливої дисципліни в Франції.

Твори: Duverger М. La Socio-logie de la politique. Paris, 1973; Les Partis politiques. Paris, 1976.

Б. К.

ДЮРКГЕЙМ ЕМІЛЬ (1858-1917) – франц. соціолог, позитивіст, автор теоретичної концепції соціологізму (соціологічного реалізму). У 1896 р. очолив першу у Франції кафедру педагогіки і соціології в ун-ті в Бордо. В центрі теоретичних пошуків Д. були різноманітні проблеми соціології. Великого значення надавав обґрунтуванню особливого місця соціології серед наук про людину. Предмет соціології визначав як соціальні факти, що іcнують

поза індивідом і мають примусову силу щодо нього. Одним з перших застосував структурно-функціональний аналіз у соціології. В своїх творах він аналізував проблеми відносин між індивідом і колективом, індивідом і сус-вом, проблему раціонального співіснування індивідів. Ці проблеми Д. розглядав в контексті розподілу праці, основна функція якого полягає в тому, щоб «створювати між двома або кількома особистостями почуття солідарності». Д. вирізняв дві форми солідарності – механічну та органічну. Основою механічної солідарності (притаманної примітивним, архаїчним сус-вам) вважав подібність, недиференційованість індивідів, яким властиві однакові відчуття, вартості. Органічна солідарність зароджується внаслідок диференціації індивідів, які не подібні один на одного, а виконують різні функції (як органи живого тіла), що зумовлює їх функціональну взаємозалежність. Вона характерна для розвинутих суспільств. Цим двом типам солідарності відповідають два види права: репресивне, що карає помилки і злочини, і реститутивне, або кооперативне, суть якого не в переслідуванні порушень суспільних правил, а в поверненні предметів у стан, при якому була скоєна помилка, або в організації кооперації між індивідами. Одна з основних проблем сучасного сус-ва – відношення індивідів і групи. Людина стала надто свідомою, щоб погоджуватися з соціальними імперативами. Водночас надмірний індивідуалізм може призвести до того, що індивід вимагатиме від сус-ва більше, ніж воно в стані йому дати. Звідси необхідність дисципліни, яку може нав’язати тільки сус-во. Д. наголосив, що єдина суспільна група, яка може сприяти залученню індивіда до колективу, раціональному, на основі консенсусу, співжиттю індивідів – це професійна група, або ж корпорація. Це дало підстави послідовникам віднести Д. також до одного із засновників солідаризму. Щодо вирішення соціального питання, то Д. вважав, що його вирішення неможливе без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація сус-ва є небезпечною для стабільності системи. Проявом такої дезорганізації, на думку Д., є збільшення кількості самогубств. Аналіз самогубств засвідчив, що вони є наслідком панування в сус-ві соціальних течій дезінтегруючого характеру, порушення суспільної рівноваги.

Твори: Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. М., 1990; Самоубийство: Социологический этюд. М., 1994.

М. П.

ЕВОЛА ЮЛІУС (1898-1974) барон, – італ. мислитель, громадсько-політичний діяч. Нар. в римській аристократичній сім’ї, редактор ж-лу «Вежа», чл. громадсько-політичних консервативних організацій. Один з провідних представників неоконсерватизму, традиціоналізму XX ст., автор низки творів – «Людина як потенція», «Язичеський імперіалізм», «Повстання проти сучасного світу», «Синтез расового вчення», «Шлях Кіноварі», «Осідлати тигра» та ін. В основі концепції Е. покладена теза про необхідність кардинального перевороту проти «цивілізації» Європи 20-30-х років, що забула сенс наказів і послуху, сенс дії і роздумів, ієрархії, могутності духу, людських богів. Вона перетворилась у «царство кількості матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла». Захід, вважав Е., «більше не знає Держави, Держава як вартість, як імперія, як синтез духовного і королівського... потонула в міщанському убозтві суспільства рабів і торговців». Це сталося тому, що вона захворіла демократією, її просякнула семітська отрута, немає більше в Європі і вождів, – усе це наслідок хваленої західної цивілізації, «забобонної віри» в прогрес, яка суперечить римській королівській владі, суперечить дорічній Елладі, суперечить усім іншим формам великої арійської традиції. Шукаючи вихід, на думку Е., необхідно зрозуміти, що Європу не врятують компроміс, пристосовництво. «Нам необхідна могутність нового Середньовіччя», потрібні антифілософія, антигуманізм, антилітература, врешті, сама Анти-Європа, антихристиянство. «Ми закликаємо до рішучого безумовного, інтегрального повернення до нордично-поганьських традицій», вартостей, які конкретизуються у язичеському імперіалізмі. Вирішити проблему врятування Європи повинна нова політ. аристократична еліта, ідея та права монархії, які можуть відновитися шляхом Консервативної Революції. Перший крок до неї – це об’єднання Італії, Німеччини і Австрії, тобто римсько-німецького світу традицій і класичної культури в інтегральну спілку духу й тіла, поєднання римського Орла з нордич-ним. Перекладені на європейські мови, твори Е. набули значної популярності, зокрема в Німеччині. Це не вульгарні расистські

твори, – це апологетика кращих традицій європейського Духу. Е., наприклад, зазначав, що є три типи раси – «раса тіла», «раса душі» і «раса духу», які часто не збігаються між собою. Досить відкрито Е. критикував і біологічний антисемітизм, вказуючи на етнічну відмінність євреїв, що не заважає їм належати до однієї «раси душі». Поразку фашизму Е. не вважав поразкою Консервативної Революції, ідеї революції продовжують жити й після війни, вважав він. Великою популярністю користується в Європі твір Е. «Метафізика сексу», в якій він з традиціоналістичних позицій проаналізував питання сексу, його езотеричні та ініціативні аспекти. Праці Е. – це критика фашизму справа, з позицій аристократизму, традиціоналізму.

Твори: Эвола Юлиус. Языческий империализм. М., 1994.

Б. К.

ЕНГЕЛЬС ФРІДРІХ (1820-1895) – нім. мислитель, політ. діяч. Нар. в сім’ї власника текстильної мануфактури в Бармені Рейнської провінції. Був вільним слухачем Берлінського ун-ту (1841-1842), у 1842 р. виїхав в Англію, де працював управителем сімейної ткацької фабрики в Манчестері. Повернувшись на континент, приймав активну участь у нелегальному революційному «Союзі справедливих», за дорученням якого спільно з Марксом написав «Маніфест Комуністичної партії» (1848). У 1849 р. брав участь у Баденсько-Пфальцському збройному повстанні. У 1850 р. повернувся в Манчестер, де перебував до 1869 р. У тому ж році розрахувався з батьківською компанією, заплатив всі борги Маркса і почав жити за рахунок ренти. Відтак переїхав до Лондона, де його обрали чл. Генеральної Ради першого Інтернаціоналу. Брав активну участь в організації та роботі II Інтернаціоналу, написав численні праці: «Становище робітничого класу в Англії», «Селянська війна в Німеччині», «Революція і контрреволюція в Німеччині», «Анти-Дюрінг», «Роль насильства в історії», «Про розклад феодалізму і виникнення національних держав», «Походження сім’ї, приватної власності і держави», «Розвиток соціалізму від утопії до науки» та ін. У марксистській політ. концепції можна розрізнити ряд положень, сформульованих Е. Він вперше систематично виклав основи історичного матеріалізму (термін вжито у 1892 p.). Висунув думку про походження і еволюцію класів у сус-ві. Е. і Маркс вважали, що рушійною силою в історії є класова боротьба, вершиною якої є боротьба пролетаріату з буржуазією. Звідси випливало й месіанське призначення пролетаріату. Вони вважали також, що реалізувати своє призначення пролетаріат може через політ. революцію, насамперед, насильницького типу. Е. опрацював проблеми походження держави, її розвитку. Суттєвими елементами держави вважав територіальний поділ, публічну владу, податки, відчуження від сус-ва. Суть держ. влади,

на думку Е., – це класове панування. Революція покликана знищити стару держ. владу і створити на її уламках державу диктатури пролетаріату. Демократія, вважав Е., – це лише засіб, одна з політ. форм, держава потрібна пролетаріатові не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх супротивників... «Свобода прийде тоді, коли держава як така перестане існувати». Е. наголошував на тому, що пролетаріатові необхідно мати власну політ. партію, яка повинна вести перманентну ідеологічну боротьбу, виступав за існування преси, незалежної від партії, яка в рамках парт. програми могла б критично оцінювати діяльність партії. Завдяки зусиллям Е. були підготовані до друку й видані другий і третій томи марксового «Капіталу». В останні роки життя Е., враховуючи реальні зміни в європейському соціально-політичному житті, висловив ряд сміливих ідей, які по-новому розглядали капіталістичну дійсність кінця XIX ст.

Твори: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1958-1968. Т. 1-39; К., 1979-1985. Т. 40-50.

Б. К., М. П.

ЕПІКУР (341-270 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель. Нар. в сім’ї бідного афінського переселенця. У 311 р. до н.е. заснував школи, в Мітілені, потім в Лампсаке й Афінах. Спочатку вони складались з його друзів, що навчалися філософії, пізніше з їх дітей, рабів. Фінансування школи залежало частково від добровільних пожертвувань. Хоча Е. у взаєминах із людьми був добрим і делікатним, свої стосунки з філософами він будував на основах гострої критики попередників та диктаторського догматизму. Його послідовники повинні були успадкувати щось на зразок кредо-доктрини Е., нічого не додаючи до неї. Е. – автор понад 300 творів, з яких до нас дійшли декілька листів, фрагментів і перекази «Основних доктрин», «Про людське життя». «Насолода є початок і кінець щасливого життя», – писав Е. Він одним з перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме сус-во cфopмувалося шляхом «суспільного договору». Головним для Е. була внутрішня досконалість людини, яка повинна відмовитись від прагнень змінити світ. Замість того потрібно насолоджуватися життям, оскільки благо полягає у «задоволенні, що його отримують через смак, за допомогою любовних насолод, за допомогою слуху і через зорове сприйняття гарних форм». Далі Е. зазначав: «... насолода розуму, кажуть нам, – це споглядання насолод тіла». Задля істини варто відзначити, що сам Е. мав слабе здоров’я. їжа його складалася з хліба та невеликої кількості сиру на свята. Щодо суспільних поглядів, то Е. був прихильником античної демократії, її поміркованого варіанту, де панує закон у поєднанні з самостійністю особистості. В той же час, Е. негативно ставився до будь-якої публічної діяльності, проповідував відмову від влади,

участі в держ. справах. Виступав за суспільну справедливість, а найбільшою суспільною доброчесністю вважав дружбу – «будь-яка дружба бажана сама по собі». Е. закликав жити, уникаючи страху, який має два джерела, пов’язані між собою, – смерть і релігію, яка твердить, що мертві є нещасними. У власній доктрині Е. опрацював заходи, спрямовані на позбавлення людей різних забобонів, що породжують страх.

Твори: Материалисты древней Греции. Сборник текстов. Гераклит, Демокрит и Эпикур. М., 1955.

Б. К.

ЄЛЛІНЕК ГЕОРГ (1851-1911) – нім. мислитель, правник. Спочатку викладав у Відні, Базелі, відтак проф. у Гайдельбергу. Автор численних творів з державознавства, теорії права, зокрема – «Система суб’єктивного відкритого права», «Загальне вчення про державу» та ін. Вбачав у державі явище суб’єктивної свідомості, запропонував вивчати її як особливе суспільне утворення і як правовий феномен. Є. намагався, також, психологічно інтерпретувати право. Звідси два методи пізнання держави: соціологічний, або соціальний та правовий, дві науки: суспільна наука про державу і наука держ. права. Держава, на думку Є., – це поєднання трьох чинників: населення, території і влади. Державу творять вольові відносини панування, які має населення даної території. Такі відносини об’єднуються навколо певної спільної мети, солідарності загальних інтересів. Все це реалізується в держ. організації, яку Є. називав «союзом». Тому держава, на його думку, – це «панування союзної єдності осілих людей». Отже, держава стоїть вище інтересів і цілей окремих індивідів, суспільних груп, вона є втіленням солідарності й спільної мети цілого сус-ва. Водночас держава обмежена власними законами. Окрім цього держава діє на міжнародній арені, що також змушує її враховувати волю, владні інтереси та цілі інших держав. Усе це обмежує національний суверенітет. У своїй діяльності держава повинна керуватися нормами, які приймаються у встановлених законами формах. Норми права обов’язкові як для органів держави, так і для держави в цілому. Це гаранти прав і свобод громадян, які перетворюють держ. владу з примусової,

виключно силової, у владу правову, тобто таку, яка реалізується лише у визначених законами межах. Є. таким чином, модернізував концепцію правової держави, розширив її межі, створив правову основу для суб’єктивних публічних прав, акцентував увагу на необхідності добровільного самообмеження держ. влади. Все це стало важливим внеском у теоретичне обґрунтування політ. доктрини демокр. лібералізму.

Твори: Еллинек Г. Общее учение о государстве. СПб., 1903.

Б. К.

ЖІЛЬСОН ЕТЬЄН АНРІ (1884-1978) – франц. мислитель. Викладав напередодні першої світової війни в ун-ті Лілля, потім був проф. ун-тів Страсбурга, та Парижа (1921-1951). У 1925 р. заснував ж-л «Архів історичних доктрин та літератури Середніх віків», а у 1929 р. – ін-т вивчення Середніх віків у Торонто, яким керував з 1951 р. Чл. Франц. Академії (1947). Без перебільшення можна твердити, що головне і єдине захоплення Ж. – це релігійна думка та філософсько-соціологічні погляди середньовіччя. Висвітленню його історії, етапів розвитку, діяльності найвидатніших мислителів і присвятив свої твори Ж. Вже в одній з перших праць – «Томізм» (1922) він зайняв чітку позицію, стверджуючи, що лише томізм спроможний досягнути гармонії між розумом та вірою. Низка творів Ж. була присвячена середньовічним теологам – «Філософія Св. Бонавентури» (1924), «Св. Т.Аквінський» (1925) та «Вступ до науки Св. Августина» (1929). Будучи палким прихильником вчення Т. Аквінського, філософську систему якого називав «вічною філософією», Ж. гаряче виступив за відродження томізму. Воно, на думку Ж., повинно захистити сус-во перед цілою низкою помилок, які мають місце в новій філософії починаючи з епохи Відродження. Лише релігія може пізнати абсолютну істину, писав Ж., натомість філософія здатна пізнавати відносні істини. Значною подією у духовному житті Європи став вихід твору Ж. «Дух середньовічної філософії» (1932), який став теоретичним обґрунтуванням неотомізму. Думка про існування вічних вартостей, норм, що були сформульовані релігійними мислителями середньовіччя, які не

втратили своєї актуальності і в сучасну епоху, була відправною точкою роздумів Ж. Вони, звичайно, спираються на інтереси людей та на прагнення до спільного щастя, яке проповідувалося Святим Писанням і служило певним гарантом єдності і багатоманітності як форм власності, так і різних форм суспільно-політичного життя. Спільність інтересів і єдина мета – спасіння людських душ, можливі лише в християнській релігії, лише вона спроможна виходячи з загальнолюдських, універсальних цінностей забезпечити, спираючись на солідаризм, спокій, соціальний мир між різними класовими силами, демокр. права й свободи. Після другої світової війни Ж. написав ще твір «Філософія і теологія» (1960), а також твір, присвячений аналізу проблем культури. Розглядаючи розум і прозріння середньовіччя, Ж. повторив по суті, свої думки про відродження культури через відновлення впливу універсальних релігійно-гуманних цінностей. Він лаконічно виклав «нариси основних напрямів духовного життя» протягом семи століть середньовіччя, запропонував власну класифікацію середньовічних мислителів.

Твори: Жильсон Этьен. Разум и откровение века. Богословие в культуре средневековья. К., 1992.

Б. К.

ЗЕНОН (бл. 336 – 264 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель. Нар. на о. Кіпр, в молоді роки займався торгівлею, потім оселився в Афінах і зайнявся філософією. З. був засновником філософської школи стоїцизму. Оскільки З. не був афінянином, він не мав права орендувати цілий будинок, тому проводив свої заняття на афінській агорі в Розписній Стої, яку розмалював маляр Полігнот (грец. Stoa Poikilh – строкатий портик, лат. porticus – покриття, що підтримується колонадою, крита галерея). Звідси й пішла назва школи. Він набув великої популярності і афіняни спорудили на його честь мідну статую й нагородили золотим вінком. В основу стоїцизму були покладені погляди Платона, Арістотеля, школи кініків та семітського містицизму. 3. проповідував тілесне як єдину реальну суть. У світі, що повністю визначається природними законами, людина підпорядковується виключно одному закону: жити в гармонії

з природою, підлягати світовому порядкові, бажати того, чого прагнуть боги, що дасть можливість поєднатися з ними. Повсюди діє неминучість, доля (фатум). У цьому й полягає розум (логос) світу, згідно з яким «те, що виникло – виникло, те, що виникає – виникає, те, що має виникнути – виникне». З. вважав, що ідеалом людини мав би бути мудрець, який збагнув закони, що правлять світом, і саме він повинен брати участь в управлінні державою. В рамках етики З. містилася політ. доктрина стоїків, що мала такі основні моменти. Сус-во виникло за природними законами, тому люди повинні терпляче зносити всілякі страждання, бути стійкими в злиднях, готовими пожертвувати навіть життям за високі ідеали, особливо за Вітчизну. В ідеальному сус-ві, вважав З., не повинно бути станових різниць, усі повинні жити одним суспільним ладом, всюди повинні панувати однакові порядки. Кращий держ. лад – це «поєднання демократії, царської влади і аристократії». Водночас З. та його учні вважали, що людина повинна бути задоволена своїм місцем у житті, тобто виконувати призначений природою обов’язок, жити за законами природи. За такого життя можна буде досягнути стадії апатії – повного щастя, коли не потрібні вже держава, суди, храми, школи, торгівля, і навіть, гроші. Услід за Платоном стоїки виступали також проти сім’ї та шлюбу. Всі люди – громадяни одного світового держ. утворення, громадяни Всесвіту.

Література: Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М., 1979.

Б. К.

ЗІНЬКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ (1881-1962) – російсько-український мислитель, богослов, священник. Закін. Київ, ун-т, пізніше проф. цього ж ун-ту, міністр віросповідань в уряді Скоропадського (1918). У 1919 p. емігрував, з 1926 р. проживав у Франції, один із засновників Паризького Православного богословського ін-ту ім. С. Радонезького, завідував там каф. філософії. Репресований фашистами. У 1942 р. прийняв сан священика, протопресвітер. Написав низку творів, зокрема «Російські мислителі і Європа», «Історія російської філософії», «Апологетика», «Основи християнської філософії» та ін. На думку З., історія філософії є одночасно історією творчості окремих мислителів. Так, наприклад, в «Історії російської філософії» він проаналізував спадщину понад 200 рос. мислителів, з’ясував творчі витоки, конструкції, теми та проблеми, якими вони займалися. Ключем до вивчення рос. філософії, вважав проблеми секуляризму (визволення всіх сфер суспільного й особистого життя з-під впливу релігії й церкви). Якщо на Заході це була форма боротьби з церквою за автономію культури й свободу, то на Сході проблема полягала, насамперед, у свободі для богословських досліджень. На Заході сформувалась незалежність свідомості від Церкви,

на Сході ж таких умов не було. Тут православне світосприймання, на думку 3., поставило на порядок денний певні філософські конструкції, які визначаються «осяяннями, які подаровані нам Православ’ям».

Твори: Зеньковский В.В. Истории русской философии. Л., 1991. В 2 т.

Б. К.

ЗОМБАРТ ВЕРНЕР (1863-1941) – нім. соціолог, економіст, історик культури. Проф. ун-тів Вроцлава, Берліна. Один із керівників «Союзу соціальної політики», наприкінці 80-х років XIX ст. взяв участь в «дискусії про капіталізм», розгорнутій у нім. економічній науці, де поставив питання про історичні передумови виникнення капіталістичного способу виробництва та історичну специфіку нім. капіталізму. Разом з М.Вебером у 1903 р. почав видавати ж-л «Архів соціальної науки і соціальної політики».

Був одним із творців теорії «організованого капіталізму» («Сучасний капіталізм», «Ідеали соціальної політики»). У своїй концепції, аналізуючи розвиток нового капіталізму, спирався на вивчення змін ментальності людей, психічних настанов, які разом творять «дух» певних епох. (Тут 3. знаходився під прямим впливом М.Вебера). Водночас, у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу, якісними змінами в індустріальному сус-ві, З., очевидно, під впливом Кейнса, зафіксував зміну в політ. доктрині лібералізму, переростання її в неолібералізм. Він, також, написав декілька нарисів про менталітет, характер і світорозуміння сучасних йому буржуа та пролетаріату.

Твори: Зомбарт В. Буржуа. М., 1924; Современный капитализм. М., 1903-1905. Т.1-2; М.-Л., 1930. Т. 3.

Б. К.

ІЛАРІОН (pp. народження і смерті невідомі) – давньоруський церковний діяч. З Початкового Літопису відомо, що він за Ярослава Мудрого був священиком при церкві святих Апостолів у Берестовім, був «муж благ, книжен і постник». У 1051 р. за наказом Ярослава Мудрого в Києві зібралися єпископи і без дозволу візантійського патріарха обрали «Іларіона русина» митрополитом. На цій посаді він був до 1055 p., відтак вступив до Печерського монастиря під ім’ям Никона, названого Великим. Автор творів «Слово про закон і похвала кагану Володимирові» або інакше «Слово про закон і благодать» (написане між 1037 і 1050 роками).

Своє «Слово...» виголосив перед освіченою публікою (в Десятинній церкві в річницю смерті Володимира Великого) ще до того, як став митрополитом. Твір складається з двох частин та молитви. У ньому змальовано та прославлено прихід Христа на землю для порятунку людства. Старому Завітові, який мав підготувати людей до його приходу, І. протиставляв Новий Завіт. Подібне протиставлення він робить і при висвітленні поганської Руси та Руси, охрещеної Володимиром Великим, оскільки «... вже не ідолослужебниками називаємося ми, а християнами...» У другій частині І. складає панегірик великому кагану «нашої землі Володимиру». Тут І. руйнує традиційне уявлення про спільність долі України з Новгородом, бо не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від «давнього Ігоря». Він пишається тим, що «не в бідній і не в невідомій землі вони панували (Володимир та його славні предки – Б. К.), але в Руській, яка відома та про яку чути у всіх кінцях землі». В кінці І. порівняв Володимира з імператором Костянтином Великим, оскільки той «підкорив Богові грецьку й римську державу», а Володимир з бабкою своєю Ольгою приніс хрест з Царгорода й утвердив віру в Руси. «Слово..» закінчується великою патетичною молитвою. В результаті подальших змін і доповнень з’явилися чотири редакції «Слова..» Його вплив простежується і у «Галицько-Волинському літописі». У XV ст. «Слово..» читалося по церквах в день пам’яті св. Володимира, заключна молитва «Слова..» увійшла до церковного вжитку.

Твори: Иларион, митрополит Киевский. Слово о законе и благодати. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІІ веков. М., 1990.

Б. К.

ІЛЬЇН ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1883-1954) – рос. мислитель, політолог, правник, теоретик релігії і культури, публіцист. Закінчив Москов. ун-т, викладав в ньому, був репресований і засуджений до смертної кари, наприкінці 1922 р. висланий з Рад. Росії, відтак проф. Рос. наукового ін-ту в Берліні, декан юридичного ф-ту цього ін-ту, член-кореспондент Слов’янського ін-ту при Лондонському ун-ті (1924). В 1927-1930 pp. був редактором-видавцем ж-лу «Русский колокол». У 1938 p. гестапо наклало арешт на всі його друковані праці та заборонило публічно виступати. З літа 1938 р. І. замешкав в Цюріху, де й помер. І. написав велику кількість творів, серед яких можна вирізнити насамперед, «Поняття права і сили», «Духовний сенс війни», «Про суть правосвідомості», «Про опір злу силою», «Шляхи духовного оновлення», «Аксіоми релігійного досвіду», триптих «Я вдивляюся в життя», «Завмираюче серце» і «Погляд в далечінь». Твори «Про монархію» та «Шлях до очевидності» залишилися незакінченими. Творчість І. умовно можна розділити на декілька етапів. Перший із них – це праці,

написані до першої світової війни, підчас неї та в добу революції, до вимушеної еміграції. В центрі уваги І. в цей період знаходиться вивчення спадщини Й. Фіхте, М. Штірнера та Г. Гегеля (філософія Гегеля стала темою його дисертації, після захисту якої він одразу отримав два ступені – магістра і доктора держ. наук). В роки революції І. сформулював власне бачення основ правової держави, революції і нового справедливого соціального ладу. Щодо правової держави, І. писав: «...кожен правовий устрій повинен... вдосконалювати закони за законами, тобто покращувати правовий порядок, не порушуючи правового порядку. Правовий устрій, який закриває цю можливість для всіх, або для широких кіл народу, позбавляючи їх доступу до законодавства, готує собі неминучу революцію». В роки революції І. виступив як захисник принципів академічних свобод. Тому він не виправдовував застосування примусу та сили, розглядав їх як допустимі лише за певних, чітко зумовлених обставин, коли решта засобів вже вичерпані. Щоб правильно вибрати засоби, потрібно знати про можливість різних відповідей на ті чи інші дії. Таку різноманітність відповідей І. аналізував у творах наступного – другого періоду, зокрема, в працях «Про опір злу силою» (1925). І. поставив питання моральності використання держ. влади для припинення соціального та морального зла. Незважаючи на монархічні позиції, І., розуміючи необхідність ліквідації царизму, вбачав вихід із ситуації, що склалася, в духовному оновленні рос. сус-ва. «Новий світ, писав він, – повернеться до політ. традицій Сократа і Арістотеля. Але буде шукати й знаходити свої коріння в Християнстві; власне в ньому він ствердить свої державні досягнення». Вихідним пунктом такого оновлення, вважав він, має стати сім’я, яка спирається на любов, віру і свободу. (Можливо тут певну роль зіграла власна щаслива сім’я. Його дружина – Наталя Вокач, близька йому по духу, займалася філософією, мистецтвознавством, історією. Разом вони переклали Г. Зіммеля, трактати Руссо, їй присвятив І. свої головні твори). Саме сім’я підійматиме людину до форм спільностей – батьківщини, нації і держави. У процесі оновлення сус-ва головну роль І. відводив новому Духові, духовним цінностям. Універсальними цінностями, що детермінувалися рос. історією, народними традиціями, особливостями національного характеру, вважав цінності рос. самодержавства. Дещо парадоксально, але І. розглядав монархію як ідеальний тип правової держави, в якій оновлене самодержавство буде співіснувати зі свободами особи.

Твори: Ильин И.А. Путь к очевидности. М., 1993; Собр. соч.: в 10 т. М., 1993, Т. 1-.