Поняття та ознаки адміністративного процесуального представництва

Надзвичайно часто не лише в адміністративному процесі, а й в деяких інших видах юридичного процесу застосовується інститут процесуального представництва.

Практичне значення процесуального представництва полягає, по-перше, у наданні сторонам, третім особам, які беруть участь у розгляді та вирішенні адміністративної справи, кваліфікованої юридичної допомоги. По-друге, процесуальний представник, як особа, наділений спеціальними знаннями у галузі права, здатний професійно захистити у конкретній адміністративній справі суб'єктивні інтереси зацікавлених у результатах справи осіб.

Отже, в умовах побудови правової держави в Україні суттєвою гарантією щодо забезпечення суб'єктивних прав громадян і організацій є судове представництво'.

Основоположні засади інституту процесуального представництва закріплені у ст. 59 Конституції України, яка гарантує: 1) кожен має право на правову допомогу; 2) у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно; 3) кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура^.

Кодексом адміністративного судочинства України представників сторін та третіх осіб віднесено до складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 47 КАС України).

Попри досить значну законодавчу регламентацію повноважень та особливостей процесуального представництва, його поняття не отримало належного законодавчого закріплення.

Так у ст. 56 КАС України лише визначено, що сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представником може бути фізична особа, яка відповідно до ч. 2 ст. 48 КАС України має адміністративну процесуальну дієздатність.

Відтак, намагаючись сформулювати найбільш прийнятне поняття процесуального представництва, наведемо його типові ознаки та особливості.

1. Хоча процесуальним законом представника поряд із сторонами та третіми особами і віднесено до кола осіб, які беруть участь у справі (ст. 47 КАС України), у нього, однак, відсутня суб'єктивна зацікавленість у предметі спору. Без сумніву, процесуальний представник у адміністративному процесі має зацікавленість, однак, вона суто процесуального (нематеріального) характеру і пов'язана із постановленням рішення суду, яке є вигідним (найбільш бажаним) для особи, інтереси, якої він представляє.

2. Процесуальний представник у адміністративному процесі завжди діє від імені та в інтересах іншої особи-учасника справи (сторони, третьої особи), тому повноваження такого представника завжди визначаються у довіреності, виданої самим довірителем (особою чиї інтереси представляються в адміністративному суді).

3. Участь у адміністративному процесі процесуального представника завжди обумовлена волевиявленням конкретного позивача, відповідача, третьої особи або ж вимогами закону. Відтак, участь у адміністративній справі процесуального представника поза волею зацікавленого суб'єкта (сторони, третьої особи), або участь представника не передбачена законом — взагалі виключається, є неможливою. Самостійно представник в адміністративному процесі не здійснює і не може здійснювати ніяких процесуальних дій, він не набуває процесуальних прав та не несе ніяких процесуальних обов'язків.

Сторони і треті особи можуть брати участь у процесі самостійно або разом з представниками чи лише через них. Процесуальні права й обов'язки представників є похідними від процесуальних прав та обов'язків сторін і третіх осіб, їхній обсяг залежить від уповноваження представника довірителем (стороною або третьою особою), якщо представник діс на підставі договору, або від встановлених законом меж, якщо представник діс на підставі закону (наприклад, батьки як законні представники неповнолітніх, керівники як законні представники органів, підприємств, установ, організацій, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб тощо). Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа'.

4. Повноваження процесуального представника в адміністративному процесі обмежуються конкретним публічно-правовим спором і, як правило, припиняються із завершенням розгляду адміністративної справи та постановленням по ній рішення суду.

5. Повноваження процесуальних представників у адміністративному процесі визначаються, як у чинному законодавстві,. так і в окремому документі — довіреності або адвокатському ордері.

6. На відміну від цивільного судочинства, представник, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, має диспозитивні права лише тоді, коли цими диспозитивними правами він спеціально наділений у виданій йому довіреності. Йдеться про права на вчинення таких дій: 1) відмовитися від адміністративного позову; 2) визнати адміністративний позов; 3) змінити адміністративний позов; 4) досягти примирення^.

7. Так само лише на підставі договору процесуальний представник має право передати повноваження представника іншій особі (передоручення), а також право оскаржити судове рішення тоді, якщо ці права спеціально обумовлені у виданій йому довіреності. Це означає, що довіритель в адміністративному процесі обов'язково повинен визначитися, чи довіряти вчинення цих дій представнику, зважаючи на те, що вчинення таких дій може суттєво позначитися на правах, свободах, інтересах та обов'язках довірителя. Якщо про диспозитивні права у довіреності нічого не сказано, слід вважати, що така особа як представник їх не має. У цивільному судочинстві навпаки — якщо у довіреності не встановлено ніяких обмежень диспозитивних прав, то необхідно вважати, що представник їх має.

Як зауважує О. М. Пасенюк, довіритель, який видав довіреність, має право усно заявити у судовому засіданні про уповноваження представника на вчинення відповідних дій або ж про позбавлення прав на їх вчинення. Якщо представник за договором бере участь в адміністративному процесі не на підставі довіреності, а на підставі усної заяви довірителя, то для реалізації зазначених прав представником доцільно з'ясувати волю довірителя, якщо він присутній у судовому засіданні. Було б неправильно у цьому випадку вимагати довіреності зі спеціальним уповноваженням^.

8. Як вже було зазначено на початку цього параграфа, значення процесуального представництва полягає у кваліфікованому захисті суб'єктивних інтересів осіб, зацікавлених у результатах адміністративної справи та у наданні цим особам кваліфікованої юридичної допомоги.

Водночас, у деяких юридичних наукових працях та навчальній літературі^ одним із завдань судового представництва визнається надання допомоги суду у здійсненні правосуддя; надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

9. Участь у адміністративному процесі процесуального представника, який діє від імені та в інтересах сторони, третьої особи, не позбавляє права цих осіб відстоювати свої законні інтереси у суді поряд із представником.

Отже, виходячи із наведених ознак процесуального представництва в адміністративному процесі, можна сказати, що 1) воно являє собою процесуально-правовий інститут, головним завданням якого є забезпечення здійснення фізичними та юридичними особами конституційного права на правову допомогу у судових органах.

2) Представництво в суді — самостійний інститут процесуального права, утворений на поєднанні матеріально-правових та процесуально-правових норм, які регулюють відносини між

представником і особою, яку представляють, а також між представником і судом.

3) Процесуальне представництво — це правовідносини, в яких одна особа (представник) здійснює у суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи (особи, чиї інтереси представляють — довіритель).

Із запропонованих понять процесуального представництва видно, що воно — це не одне правовідношення, а система, яка включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовніщні^

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником, характеризуються такими'ознаками": І) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і судом, тобто мають організаційний характер; 2) щодо таких зв'язків мають допоміжний характер; 3) виникають і реалізуються з метою здійснення і захисту прав та інтересів особи, яку представляють.

Своєю чергою, зовнішні відносини поділяються на два різновиди':

1) відносини між представником, судом та іншими учасниками адміністративної справи, які мають інформаційний характер (наприклад, представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє);

2) відносини між особою, яку представляють, і судом. Встановлення останніх є результатом дій представника,