Характеристика основних галузей права

Цивільне право

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII-XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі пра­ва та їх інститути. При цьому, основним правовим інститутом залишалося право власності на землю.

Земельне право

У роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель. Переможці в першу чергу, козацька старшина та українська шляхта намагалися утвердитися в правах власності на землю як основи феодального господарювання.

Поряд зі старими способами набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель – застосовувалися нові: захоплення земель, що раніше належали польським магнатам; отримання на ранг за службу; нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника; а також за давністю володіння.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Рангові – це тимчасові володіння: передача, «пожалування» земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. Однак, поступово, останні все більше одержуються «на вічність».

Після 1657 р. у зв'язку із стабілізацією полкової системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг видавали не тільки гетьмани, але й полковники. Землю на ранг старшині наділялося і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від становища урядовця на службі. Ці ж особи могли одержувати землю у спадкове володіння або ж «навічно».

Поступово йде процес зближення правового режиму рангових земель із правовим режимом вотчини. Рангові землі передавалися у спадкоємство при умові, що нащадки несуть службу. Так, у 1731-1764 рр. кількість рангових земель скоротилася вдвічі за рахунок їх часткової передачі у власність феодалів. Рівність рангових і вотчинних земель була закріплена юридично. З часом на українських феодалів все більше розповсюджувалися усі права російського законодавства Як наслідок, на наприкінці XVIII ст. серед українських феодалів сформувалися великі земельні власники.

Разом з тим, процес наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: «А кому гетьман и старшина за услуги дадут мельницу или деревню и универсалы свои дадут, чтоб царськое, пресветлое величество пожаловал на те местности свои грамоты». Такий устрій поєднував інтереси українських феодалів і російського самодержавства.

Таким чином, після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Народна визвольна війна 1648-1657 рр. внесла суттєві зміни у право власності на землю козаків і селян. Значна частина земельних володінь польських магнатів перейшла у користування козацьких і селянських сімей на правах «займанщини» – права першого захоплення і самостійного оброблювання чи прямого загарблення залишення залишених земель, що не потрапили до володіння козацьких старшин чи української шляхти. Однак, якщо в другій половині XVIІІ ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею.

Разом з тим, важливим соціально-економічним підсумком народно-визвольної війни було утвердження на території Гетьманщини у рядових козаків і селян, у яких були земельні ділянки, права подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права. Це було підтверджено, зокрема, Генеральним описом Лівобережної України у 1765-1769 рр.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальновійськовою. Формально кожен член січового товариства міг одержати землю на правах користування. Цим же правом могли скористатися також і селяни, що проживали на цій території.

Щорічно земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Фактично цією можливістю користувалися старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді – паланковим правлінням) за проханням козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим вибирати собі ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт» чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство – зимівник. Власник землі та зимівника за згодою кошової старшини мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закласти, подарувати його. Як правило, зимівник і землю розглядали як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Власники землі платили податок Кошу, несли інші повинності.

У середині ХVІІІ ст. право Коша на землю було обмежене, частина землі була відібрана царським урядом, який зайняв її військовими поселеннями. Частина землі Коша була заселена селянами, які платили Кошу податок за користування землею. Козацька старшина з свого боку, намагалася перетворити хутори-зимівники у свою власність.

Зобов ' язальне право

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів.

У праві України другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговує зростаючі товарно-грошові стосунки. Найбільш розповсюдженими були договір купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренда майна.

Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укладення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася універсалами гетьмана, і за проханням володарів закріплялася царськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань до боржника застосовувалися певні санкції.

Крім того цивільне право знало зобов'язання із заподіянням шкоди: ті, що заподіяли шкоду одній особі, та ті, хто заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково мала компенсуватися. В обох випадках винна особа мала відшкодувати збиток своїм майном чи відпрацюванням.

Сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами православного церковного права та нормами звичаєвого права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків – 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій – до четвертого. У відповідності із звичаєвим правом обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського благословення, а інколи і спадщини.

Укладення шлюбу – це договір між двома сторонами, усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було одержано всі обряди весільного процесу, що не завжди збігалися із церковними обрядами.

Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням в Україні (Подільський, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб «на віру» – по суті цивільний шлюб. Тут жінка була рівноправна з чоловіком.

Офіційне розірвання шлюбу було надто рідким явищем, але у випадку розлучення, сторони у присутності свідків та священика укладали так звані «розлучні листи», в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Поміж селян такі угоди складалися усно.

Спадкове право

В Гетьманщині розрізнялося спадкоємство за законом і за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого, так і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не приймали спадщину у встановлений строк, майно визнавалося виморочним і переходило до держави (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватно-власницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.

В правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьківського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частинах.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержуватися ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіяльним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часів Катерини ІІ в зв’язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, мало надстановий, демократичний характер.

Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалося дія, що причинила шкоду та збиток не тільки життю, здоров'ю, майну, честі окремої соби, але й шкоду та збиток державі. Одночасно набуває розвиток і формальне поняття злочину, як дії, що заподіяла шкоду «державному інтересу» навіть, якщо дія не була передбачена законом, що створювало умови судово-адміністративного свавілля.

3а звичаєм, суб'єктом злочину могли бути усі особи, які досягли 16-річного віку. З кінця ХVІІІ ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини. Відрізняються злочини навмисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних визначень вказаних форм вини ще не було. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала вину.

Вчинення злочину в нетверезому стані або під час військового походу розглядалося як обставина, що обтяжує вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. Починаючи з ХVІІІ ст. її поняття розширюється. Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не тільки України і українського народу, але й Російської держави. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя, осуд його дій та намірів тощо.

До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. На відміну від судової практики Росії та особливо Речі Посполитої, подібні судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. А от у Правобережній Україні у ХVІІІ ст. було зареєстровано близько 100 справ про чаклунство та чарівництво.

Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби.

Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво, які були широко розповсюджені серед посадових осіб України.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Центральне місце серед злочинів проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалися убивство батьків, немовлят, представника козацької старшини, отруєння або убивство за договором або по найму.

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував склад злочину крадіжки, яка поділялася на просту та кваліфіковану, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі.

В той період, коли Гетьманщина була ліквідована, в окрему групу злочинів було виділено гайдамацтво, тобто крадіжка коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських територій, а також в купців, які проїжджали через запорізькі степи.

Головна мета покарання – залякування, для чого покарання здійснювалося прилюдно. Одночасно метою покарання були запобігання (загальне та спеціальне), відплата, заподіяння муки злочинцю, експлуатація праці злочинця, відшкодування втрат, завданих злочинцями діяннями.

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. Як правило, вид та розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. Так, за вбивство селянина, який втік, винний карався виплатою грошового штрафу. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти, дворянства виявлялося також у тому, що коли хто-небудь з представників феодального стану здійснював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на калічницькі та болючі. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. З болючих тілесних покарань найтяжчим вважалося биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалось також биття киями-палицями, що також могло привести до смерті покараного.

Важливо зазначити, що надмірні смертні вироки та тілесні покарання (каліцтва) одразу після створення Гетьманщини стали занадто невигідними для молодої української держави, спустошеної багаторічної визвольною війною з поляками. За цих умов будь-яка особа, крім «отъявного злодея», у разі порушення норм поведінки могла сподіватися на відносно лелкий судовий вирок. При цьому також відігравали неабияку роль висока релігійність, природна незлостивість українців до людей, які скоїли злочини. Коли злочинці щиро розкаювались у вчиненому, їм нерідко взагалі вибачали. Гарантом подальшої належної (богоугодної) поведінки порушників могли виступати громада, представники місцевого духовенства, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), захистивши і врятувавши злочинця від якогось тяжкого покарання чи навіть смертної кари, забирала його до себе в «услужіння» на декілька років. Так робили з давніх-давен, зокрема, монастирі, які користувалися неабияким впливом серед населення, правлячих та судових кіл.

Загострення класової боротьби обумовило посилення кримінальної репресії, що досягалося не тільки переглядом минулого законодавства чи правового звичаю, скільки широким застосуванням нових норм кримінального права, введенням нових видів покарання, а також розповсюдженням на території України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів.

Що далі у часі від подій Національно-визвольної війни, то покарання невійськових злочинців ставало все жорсткішим (особливо виразно це прослідковується у роки гетьманування Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи). Так, в Україні в другій половині ХVІІІ ст.. правосуддя вже немилосердно вішало розбійників за ті провини, за які ще зовсім недавно відсікали тільки руку, ногу чи відрізали носа або вуха, нестерпним катуванням добивались виказування спільників.

З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIIIст. в Гетьманщині стало використовуватись і такий новий вид покарання як заслання на каторгу (довічно або на певний строк) каторжників направленим на важкі роботи (побудову фортець, у рудники тощо). Так, зокрема, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів.

У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення – від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку".

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання носили архаїчний характер. Так, звинувачення у чаклунстві каралось штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодування збитків (якщо вони були реальні).

Від покарання часто звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток – до 13 років, хлопчиків – до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

Як і ІІІ Литовський статут, «Права, за якими судиться малоросійський народ» визначають строк давності звернення до суду у три роки. В цьому збірнику говориться і про давність виконання вироку: «Якщо особа, засуджена до смертної кари, втекла і протягом десяти років не вчинила іншого злочину, то має відбувати лише церковну спокуту» (51-й артикул ХХ глави).

Поширеність застосування та реалізації інституту помилування можна пояснити гуманізмом українського народу, його достатньо високою правосвідомістю.

Кримінальне право Запорізької Січі базувалося на традиційному козацькому звичаєвому праві.

На Запоріжжі існувало досить добре розроблена система злочинів і покарань за їх скоєння. У відповідності із звичаєм, убивство військового товариша розглядалося як найтяжчий злочин (убивство людини, що не належала до запорізької громади, вважалося менш тяжким злочином). З кримінальних злочинів особливо тяжкими вважалися побої нанесені козаком козаку, крадіжка чого-небудь і укривання викраденої речі. Особливо суворі були покарання за велику крадіжку, за яку «якщо тільки двома достовірними свідками буде доведено», карали смертю. До важких злочинів належали зв'язок з жінкою, гомосексуалізм, або "содомський гріх". Приведення на територію Січі жінки продовжувалося суворо каратися, покаранню підлягав і козак, який "порочил женщину не по пристойности", тому що подібний злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается».

Окрему групу злочинів складали злочини, які скоювалися проти козацької старшини, а також по відношенню до чиновників російського уряду. Кримінальні норми запорізьких козаків жорстоко карали насилля як в самому Запоріжжі, так і цивільних поселеннях, коли козак забрав у товариша коня, худобу чи майно. Важким злочином вважалося і дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами під час походу проти ворога.

В окрему групу злочинів в козацькому праві було виділено вживання спиртних напоїв під час бойових походів на ворога. Даний злочин завжди вважався в козаків одним з найтяжчих і передбачав суворе покарання, аж до смерті.

Суворі закони на Запоріжжі традиційно пояснювалися трьома причинами: по перше, тим, що туди приходили люди сумнівної моральної поведінки; по-друге, тим, що військо жило без жінок і не користувалось пом'якшуючим впливом на їх моральні устої; по третє, тим, що козаки вели постійну війну, а тому мали потребу в суворих законах, щоб підтримувати порядок у військах.

Ведучи мову про систему кримінального права в запорізьких козаків, слід звернути увагу і на покарання, які виносились по відношенню до винних осіб. Серед покарань практикувались наступні: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояв серед площі.

На Запоріжжі продовжувало існувати і таке давнє покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстроково, без права надання йому притулку та захисту.

Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по факту злочину, скоєного тією чи іншою особою. Найбільш страшною стратою традтиційно було закопування злочинця живим в землю; це робилось з тим, хто вбивав свого товариша вбивцю клали живим в труну разом з вбитим і обох закопували в землю, однак, якщо вбивця був хоробрий воїн і добрий козак, то його звільняли від тієї страшної кари і замість цього призначали штраф.

На Запорізькій Січі козака від шибениці традиційно могла врятувати і жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

 

Питання 2. Розвиток судової системи Лівобережної України (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).

Судова система

Вже під час народно-визвольної війни в України почала формуватися власна судова система Це було поєднання окремих елементів ліквідованої старої польської судової системи та нових судових органів. Цю судову систему визнав царський уряд.

У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити". В царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнава­лося право мати власні суди та судитися "по своїм попереднім пра­вам". Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду в сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Мова йдеться про шляхетсько-станові суди: земські – в цивільних справах, гродські – в кримінальних та підкоморські – в земельних. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром в їхньому складі стали виділятися колегії чи окремі урядовці, яким доручалось постійно виконувати судові функції. Це явище, без сумніву, свідчить про поступовий процес диференціації органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави. Цей процес явно випереджав розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитій

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим органом був Генеральний (військовий) суд, до нього входили Генеральний суддя (в 1654 р. їх було три, згодом два, а пізніше один) і генеральний старшина. В 1727 р. до складу суду було введено 3 російських та 3 українських чиновники. Гетьман став президен­том суду, кандидатури членів суду затверджувалися царем.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію, що було закріплено в універсалі гетьмана Розумовського від 17 листопада 1760 р. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, видавав їм інструкції, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоло­вік: 2 генеральних судді та десять представників від полків. Уві во­ни обиралися козацькою старшиною. В 1767 р. делегатів змінили постійні члени суду. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини та остаточно припинив своє існування у 1786 році.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763 року і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових канцелярій. Головував на суді полковник, а в засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (перш за все вбивство) та цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих, зокрема, сотенних судів. Під час військових походів полкові суди виступали як військово-польові суди.

На території сотні стояли сотенні суди, які очолювали сотники. За своїм складом і діяльністю вони були схожі із сотенним правлінням. Спочатку сотенні суди діяли разом з ратушними судами і називалися «судом нашим и всей громады постолитой», «уряд сотенный». Починаючи з середини ХVIIІ ст., до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, а також сотенний осавул та хорунжий. У 1730 р. за інструкцією гетьмана Д. Апостола сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово компетенція сотенних суддів звужувалася і була зведена до мінімуму. За ними залишилося право «между родовыми казаками, в самых маловажных жалобах и спорах словесную расправу чинить». Сотенні суди було скасовано у 1763 році.

На Запорізькій Січі суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул. Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над всім запорізьким військом. Але офіційним суддею в Запоріжжі був військовий суддя, який однак, тільки розглядав справи, давав поради сторонам, які сперечалися, але не утверджував остаточно своїх рішень, що надавалось військом тільки кошовому отаману.

Курінні отамани досить часто виконували роль суддів серед козаків власних куренів, і мали при куренях таку силу, що могли розглядати суперечки між сторонами і тілесно карати винних у скоєнні якого-небудь злочину чи правопорушення.

Існували також сільські суди, загальні для козаків і селян. До їх складу входили війт та декілька козаків і селян, але справи останніх розглядалися окремо. Інструкція Д. Апостола від 1 червня 1730 року приписувала, що в селах підлеглих сотенній адміністрації, судить отаман чи війт з двома-трьома товаришами. У державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здійснювався отаманом «знатним товариством». Якщо ж козак поскаржився на мужика, то їх судив староста чи війт.

Українські феодали уберегли право доменіального, вотчинного суду. Доменіальний суд над селянами магістратських і ратушних сіл здійснювали магістрати та ратуші. Цим же правом стали корис­туватися козацькі старшини, землевласники, українська шляхта.

В ратушних містах суди, починаючи з другої половини XVII ст., підпадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберегли тільки суди у великих магістратських містах (Київ, Пе­реяслав, Ніжин та ін.). У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкованості полкових канцелярій, і справи міщан могли розглядати уведені наприкінці 1763 р. земські суди. До складу міських судів входили: війти, бурмістри, райці (радці або ратмани) і лавники.

Суд церкви було санкціоновано церковним Собором 1667 р. Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

Судова реформа 1760 року

В середині ХVІІІ ст. в Україні назріла необхідність судової реформи, метою якої було забезпечення соціально-економічних вимог старшини та шляхти, що намагалися зрівнятися в правах з ро­сійським дворянством. Судова реформа за їх намірами мала зрівняти в підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компе­тенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему.

З`їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи, і після її проведення у 1760 році склалась нова система загальних судів – земські, гродські і підкоморські, а Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для них.

Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський – для земельних. Для розгляду кримінальних справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті.

Земські суди було створено у всіх повітах Гетьманщини. До їх складу входили земський суддя, підсудок і писар, які обирались із козацької старшини, з 1768 р. було заборонено обирати до складу земського суду рядових козаків. Вступаючи на посаду, члени земського суду приймали присягу. Земські суди розглядали різноманітні суперечки «про право на власність», про спадщину. Їх було ліквідовано в 1831 р.

Підкоморські суди створювались по усіх повітах, до їх складу входили підкоморій і комірник. Кандидатуру підкоморія визначав гетьман, і він обирався повітом; за своїм становищем він вважався першим після полковника; підкоморій добирав собі помічника – комірника; обидві посади були довічними. Підкоморський суд розглядав усі земельні спори та діяв до 1840 р.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди, які діяли у всіх полкових містах. До гродського суду входили: полковник, міський суддя, до трьох полкових старшин і судовий писар. До компетенції гродських судів належали кримінальні справи про вбивство, згвалтування, крадіжку, розбій, хабарництво тощо, а важливі кримінальні справи, які стосувались інтересів Російської імперії, передавались на розгляд у Преображенський приказ і Таємну Канцелярію, а пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Гродські суди діяли до 1782 р.

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, що репрезентували все українське козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший народ у світі".

Реформа 1760-1763 років мала позитивне значення, оскільки вона відділила судову владу від адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію Статуту 1588 року.

Своєрідна традиційна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд, який не був відокремлений від кошової і паланкової адміністрації, очолював військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу цього суду входили представники козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки козацького суду.

В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській губерніях з 1775 р. діяла судова система Росії. Наприкінці 1780 року тут царським наказом було запроваджено загальноросійський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди.

Таким чином, у кінці XVIII ст. самобутня судова система, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Правобережжя та в Запорізькій Січі, була знищена і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії.

Питання 3. Особливості судового процесу на українських землях періоду Гетьманщини (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).

Судовий процес

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого ділення процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального процесу, а кримінальні – в межах слідчого.

Згідно із давнім звичаєм передбачався пошуку зловмисника потерпілим «по свіжих слідах» після скоєння злочину 9так зване «шлакування»). Одночасно потерпілий мав сповістити («кликати нагвалт») про злочин своїх сусідів чи найближчих родичів, органи місцевої влади, надати речові докази.

Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва – "адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760-1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судовий розгляд справи розпочиналався з подачі позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду.

До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свідчить про статус української мови як державної. У суді вживалося головним чином українська мова але вона знаходилася під великим впливом нових сусідніх народів та латині. З середини ХVІІІ ст. вплив української мови у Лівобережній Україні значно посилився, тому протоколи судових засідань стали складатися російською мовою.

До початку ХVІІІ ст. процес був переважно гласним. Він здійснювався відкрито, У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свої погляди на справи, надавали власні клопотання, Згодом розповсюдились закриті процеси, особливо кримінальні.

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Дали йшли допит і дослідження доказів.

Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій пол. XVIII ст. до цього додаються висновки експертів. Офіційно інститут судово-медичних експертів було створено у 70-х роках XVIII ст.

Одним із видів доказу, за звичаєм, була так звана видавка («викидщина», «заклад»). Суть її полягала в тому, що, коли виникала суперечка між окремими особами, одна із сторін, щоб довести свою правоту, під заставу пропонувала певну суму грошей чи обіцяла пошкодити собі здоровя, коли програє справу.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офіційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки – це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин.

У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалось катування – «проби", «квестії», «нуки". Звільнялися від них шляхта духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову – декрет. З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи – "решением". Крім того, суди приймали різні постанови, що торкалися окремих питань судочинства. Судові рішення приймалися більшістю голосів членів суду.

Сторона що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляцію та вказати причини незадоволення. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови, зокрема в Генеральний військовий суд. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд. Суд в апеляційному порядку встановлював обґрунтованість постанови суду першої інстанції. Постанова визнавалася необґрунтованою, якщо не містила відомостей про показання відповідача, не враховувала доказів, була прийнята з порушенням процесуальних норм, але частіше апеляційна інстанція відхиляла скарги, постанова залишалася незмінною.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового виконавця – возного.

Окремо слід згадати і про особливості судового процесу на Запоріжжі. На території Запорізької Січі військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на місці скарги, слідкував за виконанням вироків кошового отамана і всього коша і карав розбійників і грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуціях.

Мусульманський суд і право в Україні.

ВИСНОВКИ

На протязі середини ХVІІ-ХVІІ ст. спостерігається важливий історичний факт – створення та розбудова козацької держави – Гетьманату. Утворюється та формується механізм держави, право України, яке оформлює і закріплює державне будівництво.

Після приєднання до Московської держави Україна досить довго розвивається як самостійна, незалежна держава. В той же час царизм розпочинає цілеспрямований наступ на українську державність. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а згодом царські урядовці починають прямо втручатись у вибори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. цей наступ стає відкритим: руйнування Запорізької Січі (1709 р.), утворення Малоросійської колегії (1722-1727 рр.), заборона обрання гетьмана тощо. У 70-80-х роках XVIII ст. в результаті політики царського уряду, спрямованої на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні було остаточно ліквідовано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій (1783 р.), закріпачено селянство (1783 р.).

У 90-х роках XVIII ст. до складу Російської імперії увійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, опинилися під владою Австро-Угорщини. Але й у XVIII ст., в час, коли українські землі все більш підпадають під залежність від іноземних держав, не припиняється розвиток окремих елементів української державності. Спираючись на давні демократичні традиції, розвивається місцеве самоврядування. Продовжуються пошуки оптимальної правової системи. З цієї причини тільки в XVIII ст. були три спроби кодифікації права в Україні. У 1760-1763 роках проводиться дійова судова реформа.