Заняття 2. Розвиток правової системи Автономної гетьманської держави в складі Російської і Османської імперій (друга половина ХVІІ СТ. – кінець хvііі СТ. )

Питання 1. Особливості розвитку правової системи в Гетьманщині (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).

 

Основи феодально-кріпосницької системи права на Україні в загальних рисах було закріплено умовами її з'єднання з Росією, якими передбачалося їм бути та «судитися по своїм попереднім правам». Березневі статті 1654 року, що були оформлені як обопільна угода України і Росії, підтвердили непорушність прав і вольностей України. Договірними статтями затверджувалися зверхність царської влади на Україні, але загальна система російського права на Україну не розповсюджувалась. Вводилися в дію ті нормативні акти царської влади, які видавалися лише для цієї території. Подальший розвиток права обумовлювалось тими змінами, які проходили в соціально-економічній структурі суспільства, у взаємовідносинах між царською та гетьманською владою.

Джерела права

В розглядуваний історичний період в правовій системі України діяла велика кількість джерел, які мають досить давню історію. До них слід віднести: а) джерела права польсько-литовського походження (литовські статути, Устави на волоки 1557 р., сеймові конституції); б) нормативні акти влади Гетьманщини – гетьманські універсали, інструкції Генерального військового суду, інструкції Генеральної військової канцелярії. До важливих джерел цієї доби слід віднести міжнародно-правові угоди, які Україна укладала в даний період, і які свідчили про високий міжнародний авторитет нашої держави; в) нормативні акти російського походження. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, магдебурзьке та церковне право.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду.

Серед інших конституційних актів найбільшого значення набули Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року тощо.

Таким чином, українська правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись в Гетьманщині. Всі діючі у ній правові джерела оформлювали та утверджували Україну як суб'єкта міжнародно-правових стосунків і разом з тим фіксували процес розвитку української держави. І лише з початком першої російської кодифікації українського права розпочався процес інтегрувавання права Гетьманщини в законодавство Російської імперії.

Звичаєве право

Головним чинником правової системи Гетьманщини, як і раніше, було звичаєве право, що мало велике значення. "Давне права и обичаи» регулювали багато сторін суспільних відносин. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Дані норми регулювали взаємовідносини між козаками на Запоріжжі, а пізніше вони були трансформовані в правову систему Гетьманщини. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Норми звичаєвого права народжувалися в історичному процесі суспільства, рухому силу якого складала боротьба пригнічених класів проти їх гнобителів. В таких умовах складалися звичаї та традиції, поняття про людську гідність, справедливість та норми моралі та поведінки в повсякденному житті. Маленькі угрупування, а зі збігом часу великі маси людей, усвідомлюючи необхідність тих чи інших правил поведінки, притримувалися їх самостійно, або під впливом влади.

З виникненням на Україні козаків виникло нове поняття «козацьке право» – з'єднання правових звичаїв, більшість яких була затверджена в Запорізькій Січі. Норми звичаєвого права закріплювали правила користування різноманітними видами володіння, правилами купівлі та продажу. Ці норми звичаєвого права були широко відомі населенню, виконували певні обряди та традиції.

В нормах звичаєвого права регулювалися юридичні питання цивільно-правового характеру, як, наприклад, право першого володіння, давнина володіння, нерівне розприділення стягнень та ін. На норми звичаєвого права посилалися судові органи при розгляді справ про вбивство та ін.

Перетворення звичаїв в правові норми потребувало офіційного визнання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення, де для більшості народу правові порядки гнобителів були малозрозумілі. Найбільш розповсюдженими способами затвердження місцевих звичаїв як правових норм була мовчазна згода влади або їх офіційне призначення.

Дія норм звичаєвого права підтверджуються деякими джерелами. Так, автор збірника магдебурзького права «Порядок прав гражданских» Б. Троїцький писав, що норми звичаєвого права діяли нарівні з нормами писаного права. «Зерцало саксонов» П. Щербини підтверджує, що звичаї мають рівноправну силу з привілеями, що «новий звичай відміняв старе право».

Особливо суттєве значення козацьке звичаєве право мало в другій половині ХVІІ ст. Під ним розуміли «давні права та звичаї війська запорізького». В Запорізькій Січі взагалі не було писаних норм права і тільки звичаї регулювали внутрішнє життя запорожців. Самі суди, як і вся місцева військово-адміністративна організація, будувалися на основі норм звичаєвого права. В умовах, коли попередня судова система була знищена, значення звичаєвого права в діяльності нових судів значно збільшилася. Нормами звичаєвого права користувалися та керувалися всі судові органи, починаючи від курінних отаманів та закінчуючи генеральним військовим судом. Закономірно, що суди розглядаючи ту чи іншу справу, поряд з нормами звичаєвого права, посилалися ще й на інші джерела, але в нижчих судах в більшості використовувалося звичаєве право.

Звичаєве право стосувалося багатьох сторін регулювання суспільних відносин адміністративно-правового, цивільного, кримінально-правового характеру та самого процесу судочинства. На основі норм звичаєвого права утворювалася система органів місцевого самоуправління; його норми використовувався також і для встановлення порядку їх діяльності, прав та обов'язків. Широкого використання норми звичаєвого права одержали в питаннях встановлення порядку власності землею, особливо порядку загального землекористування, зобов'язальних відносин, наприклад, купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, загальної власності, в питаннях сім'ї та шлюбу, спадщини.

Важливе значення звичаєвого права підтверджується їх використанням в судових та адміністративних органах в наступний період. Вони обов'язково використовувалися усіма кодифікаторами. Але вже з кінця ХVІІ ст. та на протязі ХVІІІ ст. норми звичаєвого права все активніше витісняються іншими джерелами права, спочатку нормами гетьманського права, а згодом законодавством Росії. В практиці регулювання суспільних відносин все більшого значення набувають нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади та царське законодавство.

Нормативні акти влади Гетьманщини

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, ордери, інструкції, листи, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини, а його зміст визначав зміни у суспільно-політичному і економічному ладі України, які вимагали свого правового регулювання, а також відбивало розвиток звичаїв. Універсали регулювали також широке коло відносин (наприклад, поземельних: роздача земель старшині у власність і користування, адміністративних: призначення на посаду). Крім цього, вони містили загальнообов'язкові норми, що визначали положення окремих установ, станів та окремих осіб (наприклад, Інструкція судам гетьмана Д. Апостола від 13 липня 1730 р., універсали гетьмана К. Розумовського від 20 квітня 1760 р. про заборону переходу селян без дозволу їх власника). Генеральна військова канцелярія видавала універсали за допомогою яких вводилися в дію акти вищестоящих органів влади та здійснювалася виконавча діяльність.

Окреме місце займають договірні статті, які виконували важливу роль у регулюванні суспільних в Україні другої половини ХVІІ ст. Вони приймалися при виборах та затвердженні нового гетьмана. Ці статті підписувались гетьманом України та козацькою старшиною з одного боку та російським царем та його представниками – з іншого. Такі статті стали ніби зразком Конституції України. Вони визначали не тільки правове становище України у складі Росії, але фіксували найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

У розглядуваний період Україна приступає до укладення міжнародних угод. Гетьман як глава уряду укладає їх з іноземними державами. Про ці акти важливо сказати, що дані джерела, що оформлювали і стверджували стан України як суб'єкта міжнародно-правових стосунків і разом з тим фіксували процес розвитку української держави.

Джерела права польсько-литовського походження

Наприкінці ХVІІ ст. – початку ХVШ ст. в Україні ще зберігалися окремі джерела права польсько-литовського походження. Серед них були окремі князівські та королівські грамоти, постанови сейму, конституції, а також окремі збірники і статути.

З розбудовою Гетьманщини відновили свою силу ІІІ Литовський статут, магдебурзьке право та інші правові джерела, що діяли на Україні до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, які склалися на той час, захища­ючи інтереси української шляхти та козацької старшини. Одними з найбільш визначними з цих джерел права були численні збірники магдебурзького права, що неодноразово змінювалися та доповнювалися в залежності від конкретних історичних умов, зокрема, такі джерела як «Зерцало саксонів» П. Щербини, «Порядок прав цивільних» Б. Троїцького. Законність усіх цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 року, а пізніше – універсалом Івана Скоропадського від 16 травня 1721 р.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман І. Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Згідно з універсалом І. Скоропадського було розпочато переклад цих джерел права «з польського діалекту на наше руське наріччя» (1721). Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову, і знову безуспішно.

Джерела магдебурзького права

Найбільше значення серед іноземних джерел права мали устави і перероблені збірники міського права. Серед джерел права, що діяли на території українських земель збірники магдебурзького права займали своєрідне положення. Разом з тим, на Україні міське самоуправління і застосування магдебурзького права носило обмежений характер, оскільки народні маси стійко відстоювали звичаєве право.

Значне поширення на українських землях в самоуправлінських містах одержало магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України отримували самоврядування і право "між особою судитися і радитися". Відомо воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найбільш авторитетним серед них був збірник під назвою "Статті магдебурзького права", виданий у 1556 р. Б. Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права. Їх розглядали як офіційну інтерпретацію магдебурзького права. Останньою та найбільш повною редакцію став збірник різного роду правових норм і звичаїв з поясненнями, розробений Б. Троїцьким, під назвою "Порядок прав гражданских". Вказаний збірник представляв об'ємну книгу, що складалась з восьми частин.

Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам пануючого класу (шляхті, торгівцям, верхівці ремісників), і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств населення. Незважаючи на зовнішньо-виражену автономію українських міст, де діяло магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і незалежними.

Джерела церковного права

Джерела церковного права не набували суттєвих змін. Царська влада, враховуючи роль церкви, яку вона відігравала в суспільно-політичному житті, зберігала її права та дію попередніх джерел церковного права. Навіть після того, як київська митрополія стала підвладною московському патріарху, царський уряд зберіг місцеві церковні суди на Україні. Грамотою від 1686 р. встановлено втручатися в діяльність місцевих церковних судів на Україні та приймати скарги на їх рішення. Зрозуміло, що при цьому враховувалося, що церковне право України менше, ніж світське, відрізнялося від російського, з яким воно мало єдине походження та єдині принципи. Тільки у ХVІІІ ст. в зв'язку зі змінами загального положення церкви в державі, імператорським наказом від 10 квітня 1786 року "Духовний регламент» зайняв головну роль серед джерел церковного права які діяли на Україні.

Також джерелами права, що діяли на той час в Україні були так званні кормчі книги, номоканони та церковні статути князів Володимира та Ярослава, ними закріплювалося головуюче положення церкви та духовенства. Цей список далеко не повний, тому що на стан правових джерел не могли не вплинуги загальні принципи розвитку права, особливо після Брестської церковної унії 1596 р.

Серед джерел церковного права в Україні використовувалися правила, які були прийняті вселенськими соборами, правила святих апостолів, нормативні акти польсько-литовського походження, нова заповідь Юстиніана, книги святого письма. Церковні суди, розглядаючи справи, посилалися не тільки на джерела церковного права, але і на джерела світського права, особливо на ті із них, які регулювали взаємовідносини держави та церкви.

"Кормча книга" та збірники, які мали назву "Мерия праведных", що використовувалась церковними судами містили в собі нотатки з візантійських правових актів, з церковних статутів, а також норм Руської правди. Запозичені із Візантії церковні правила містив і «Номоканон».

Церковний статут Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича, що в якості джерела церковного права використовувала церква визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала по відношенню до безпосередніх виробників, за рахунок яких вона і існувала Статути узаконювали право церкви на «десятину» – своєрідну форму податку; який повселюдно одержували церковні організації.

Найбільш відомим джерелом права яким користувалася церква був "Звід канонічного права". Відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Ситізмунда І (1511 р) та Стефана Баторія (1588 р.).

Поширення загальноросійського законодавства

Однотипність засобів виробництва та феодально-кріпосницькі відносини на Україні та в Росії, на певний час обумовили збереження в Україні дії попередніх джерел права, а в тих випадках, коли відносини не були відрегульовані, допускалося судове вирішення тієї чи іншої проблеми. Царський уряд, змінюючи силу та значення окремих джерел права забезпечував перш за все свої цілі. Для нього він утворював спеціальні для українських територій нормативні акти та розповсюджував дію загальнодержавних норм. Специфіка окремих інститутів цивільного, кримінально-процесуального права в основному обумовлювалася тими звичаями та порядками, які складалися в ході історії та не могли бути уніфіковані за допомогою джерел російського права. Гнобительські класи України використовували в своїх цілях протиріччя та різновиди джерел прав для того, щоб знайти в них та зберегти силу правових норм, які б закріплювали їх владу ще більше. В тих випадках, коли це їм було корисно, вони спиралися на царське законодавство.

З наступом царизму намагання позбавити українців самобутності набирало також й інших форм, зокрема, в правовій сфері. Разом з тим, до XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна, на території якої при розгляді судами незначних справ чи суперечок також використовувалися норми звичаєвого права, але поступово основним джерелом права стало законодавство Росії. З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення. Так, зокрема, в щойно визволеному від турків Півдні України вводилося в дію виключно російське законодавство при дуже незначному використанні норм місцевого звичаєвого права

В продовж часу, особливо з почату ХVІІІ ст. з обмеженням прав гетьманської влади все частіше видавалися спеціальні для України нормативні акти, а також вводилися в дію окремі акти загальнодержавного значення. В другій половині ХVІІІ ст., особливо після знищення гетьманства, серед джерел права нормативні акти місцевого походження поступалися місцем загальнодержавному законодавству. Так, загальними нормативними актами встановлювався порядок перебудови, структура та діяльність нових органів управління. Почали використовувати генеральні, адміралтейські, духовні та монастирські регламенти, межова інструкція і т.д. В переліку діючих актів Харківський губернський магістрат вказував на 40 назв актів самодержавної влади за 1714-1766 рр.

У 1734 р. новий голова Губернаторської ради російський князь заарештував весь київський магістрат, конфіскувавши його давні хартії прав, щоб із часом міщани забули їхній зміст і не могли порушити питання про свої права, не маючи відповідних документів. Іншим проявом царської політики в українській правової галузі стала кодифікація.

Конституція Пилипа Орлика

Величезне значення для розуміння історичного розвитку української державності мала спроба встановлення в Україні конституційного устрою.

Після смерті Івана Мазепи у 1710 році козаки, що втекли з ним обрали новим гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Його діяльність як гетьмана проходила в еміграції. Він як міг, намагався відповідати цьому званню, присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної української держави він виклав у важливому історично-правовому документі. Так, в день виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою "Конституція прав і свободи Запорозького Війська" (Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького). Його було написано українською та латинською мовами, а зміст свідчив про наміри та упевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком реалістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало неможливим. Історичне значення договору перш за все в тому, що він був першим конституційним актом в Україні.

Цей нормативний акт виходив із визнання природних прав народу, передусім права протестувати проти пригноблення. Конституція Пилипа Орлика проголосила ідею козацької соборності, козацької держави і ладу. В Конституції містилися важливі елементи демократичного розвитку Української держави, викладених у вступі і 16 пунктах договору. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик покладав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.п. 4,5). Пункти з 6 по 16 говорять виключно про українську державність. Основний їхній зміст – незалежність України від Польщі та Москви. Передбачалось створення козацького парламенту, який мав скликатись тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.

У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького – всього українського народу. Тут витворено історико-по­літичну легенду про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославич. У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Така схема (хозари – це козаки, оборонці народу на території України) стала основою для розуміння окремості і самобутності українського народу, а звідси – його природного права на власну державу.

У першому параграфі розглядаються питання віри. Сказано, що православ’я – це панівна релігія в державі, а також йшлося про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко визначає кордони держави відповідно до Зборівської угоди 1649 року. При цьому на Гетьмана покладався обов’язок оберігати територіальну цілісність країни.

В цьому документі чітко йшлося про розподіл гілок влади. Наявність козацького парламенту – Генеральної ради, яка обиралася на прямих виборах – обмежувала гетьманську владу і робила з України конституційну державу. Черговість скликання Генеральної ради – на Різдво, Великдень та на Покров. Крім генеральної старшини, до неї мали входити представники від Запорозької Січі та по одному представнику від полків.

Виконавчу владу представляв гетьман, який був обмежений у своїх діях законом та генеральною старшиною. "Конституція" обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками міг користуватися гетьман.

Судову владу за Конституцією представляв Генеральний суд. У документі також передбачалася наявність самоуправління, створення незалежного від гетьмана та уряду національного банку.

Було також положення про боротьбу з протекціонізмом, корупцією, приділялася увага соціальному становищу міщан, селян та козаків – «людей убогих». Покарання визнавалися лише за законом.

«Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління. В цілому ця Конституція свідчила про перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. Та боротьба, яка почалася ще в роки Визвольної війни між двома течіями в українському державному будівництві – самодержавною та республіканською, закінчилася тріумфом останньої. "Конституція", в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і козацької старшини, як провідної верстви в Україні, була в той же час маніфестом державної волі українського народу, пам'ятником української державно-політичної думки.

Акт обрання П. Орлика гетьманом і "Конституція" були затверджені шведським королем Карлом XII. У "Конституції" неодноразово згадується про протекторат шведського короля. Це потрібно "...для большей крепости України", "...для заховання оной целости в правах наданих и границах" (п. 7). Таким чином, цей протекторат не був підданством українського народу Швеції. Він орієнтувався на незалежність України і міцність її внутрішнього устрою. Разом з тим, цей документ практично так і не вступив у юридичну силу в Україні, за винятком обмеженої території, яка контролювалася Швецією в 1710-1714 рр.

Перша російська кодифікація українського права

На початок другої чверті ХVІІІ ст. по всій території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, які нерідко взаємодублювались чи суперечили один одному, що створювало певні труднощі у їх застосуванні. Величезна кількість діючих норм права вносила не тільки різнобій у діяльність правозастосовчих органів, але й сприяла зловживанням і тяганині в судах. Ще більш ускладнилися обставини, у зв'язку з розповсюдженням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського права. Мало значення також прагнення українських феодалів зрівнятися у правах із російським дворянством. При цьому, українська старшинсько-шляхетська верхівка, намагаючись певним чином зберегти діючу систему права, в той же час прагнула до її упорядкування. Ідея кодифікації знайшла підтримку царського уряду, який плекав надію, що проведення уніфікації сепаратного законодавства, яке діяло в Гетьманщині, спрацює на зближення правової системи України і Російської імперії.

Таким чином, кодифікація українського права почалася за ініціативою старшинсько-шляхетської верхівки, що бажала юридичного зміцнення власних прав, а також відновлення автономного становища України у складі Росії. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який мав нібито приблизити правовий режим України до правової системи Росії.

Кодифіковані норми законів планувалося видавати українською мовою (цим самим замінити діюче на той час законодавство, більшість якого було на польській мові як спадок правової системи Речі Посполитої).

В царському листі до гетьмана І. Скоропадського від 29 квітня 1722 р. містилася, хоча й з посиланням на Б. Хмельницького, а, насправді, всупереч домовленостям з ним, вимога «бути під російським судом і управлінням, аби тим усьому малоросійському народу всі неправедні суди і даремні утяження було припинено».

У березні 1728 р. Гетьман Д. Апостол в «Статейних пунктах» (проекті договору новообраного гетьмана з Москвою) наполягав, щоб українці судилися «за своїми правами, у своїх судах, через обраних народом суддів», а також на кодифікації законодавства. З цих питань було досягнуто згоди, і указом царя Петра II від 22 серпня 1728 р. передбачалося ті права, за якими судиться малорососійський народ, перекласти великоросійською мовою, утворивши для цього відповідну Комісію (п. 20). В цей же, 1728 рік, Комісія у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею I. Бороздною почала працювати. Її склад кілька разів змінювався (у 1732, 1736, 1738 і 1741). Разом за всі роки роботи в ній перебувало 43 представники козацької старшини, 21 – від духівництва та 6 – від міст. Значна частина їх отримала освіту в Києво-Могилянській академії, а дехто – в європейських університетах. Комісія спочатку працювала в м. Глухові, з 1734 – в м. Прилуках, згодом – в м. Ічні.

В серпні 1734 р. Комісія підготувала свій перший збірник правових норм, процесуальний кодекс "Процес краткий, приказний, виданий при резиденції гетьманській". Він складався зі вступу, 13 пронумерованих, але не іменованих структурних частин – параграфів, додатку і окремої частини «Про вирок», присвячений порядку винесення вироків.

У вступі містився переказ указу Петра І про утворення при гетьмані окр. канцелярії під керівництвом ген. писаря. Частини 1-4 присвячені початковим стадіям судового процесу, 5 – особливостям розгляду боргових справ, 6 – земельним справам, 7 – справам про майнові відносини подружжя, 8 – про побої та образу честі, 9 – про вбивство, 10 – про подружню зраду, 11 – про зґвалтування, 12 – справам про «злодійство», 13 – про втікачів-селян. У додатку вміщено вказівку про обов'язок суду робити докладний випис із справи, який мав підписуватися сторонами.

Незважаючи на те, що Процес не дістав офіційного затвердження, на нього не посилалися у судах, але його широко використовували як своєрідний підручник для правознавців. В його основі лежали ІІІ Литовський статут, нормативний збірник "Порядок прав гражданских" Б. Троїцького. Так, посилання на Статут містилися в 9 параграфах. Крім цього, в ньому вже чітко простежувався і вплив російського законодавства, зокрема. Соборного уложення 1649 р.

1734 р. указом імператриці Анни Іванівни компетенцію Комісії було розширено, їй доручалося також дещо «скоротити та додати на користь малоросійського народу». Комісії було надано законодавчого характеру і доручено підготувати проект Зводу нових законів для України, а також перекласти цей збірник на російську мову. Кодифікаційна комісія завершила роботу в 1743, але спочатку проект Зводу затримав генерал-губернатор і лише 1744 р. його було передано в Сенат для розгляду з наступним імператорським затвердженням. Але сенатори зволікали з його розглядом, висуваючи ряд критичних зауважень до нього. Тільки через 12 років, у травні 1756 р., проект повернуто гетьманові Розумовському на доопрацювання та внесення змін. Після цього знову (в 1756 та 1758) скликалися нові комісії, готувалися пропозиції щодо внесення змін і доповнень, але офіційно «Права» так і не було затверджено.

Після внесення деяких змін та доповнень до Зводу у 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної та полкової старшини. Панівна верхівка домоглася включення норм, що захищали їхні привілеї та право власності. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу і вимагала збереження дії Статуту 1588 року. У 1763 році після завершення судової реформи гетьман збирає для прийняття Зводу Раду з генеральної та полкової старшини. Але й на цей раз Звід не затверджується.

Для підготовки цього кодифікованого акту були використані, в першу чергу, Литовський статут 1588 р. та його переробки та, збірники магдебурзького права («Право Хелмінське», «Зерцало сак­сонів» П. Щербини, «Порядок прав цивільних» Б. Троїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо), а також окремі важливі акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.

У структурному відношенні Звід законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" складався з 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Текст містив пояснення до цитат, алфавітний реєстр (перелік розділів і змістом артикулів), а також "Степенний малоросійський військового звання порядок після гетьмана" як своєрідний табель про ранги. Передували основному тексту Інструкція кодифікаційної комісії та передмова.

"Права, за якими судиться малоросійський народ" передбачав регулювання відносин, що належать до різних галузей права. У сфері цивільного права значна кількість норм стосувалася права власності, що тлумачилося як право передавати, відписувати, обмінювати, закладати майно; розрізнялося право власності та право володіння. У зобов'язальному праві розрізнялися зобов'язання, що виникають з правочинів (купівлі-продажу, позички, обміну, найму, доручення та ін.), і такі, що виникають у разі заподіяння шкоди. Спадкування допускалося за законом (дітям, онукам, правнукам, за їх відсутності – братам і сестрам та ін.). Сімейне право регулювало порядок укладання і припинення шлюбу, права та обов'язки подружжя тощо.

У сфері кримінального права наводилася класифікація злочинів (відповідно до існуючих традицій: проти релігії, монархії, життя, особистої недоторканності, майна та ін.) і покарань (проста і кваліфікована смертна кара, ув'язнення, церковні спокути, вигнання, майнові покарання та ін.). При вирішенні питання про відшкодування заподіяної шкоди зберігалися елементи талону (правовий принцип за яким вразі нанесення якоїсь шкоди винуватцю завдають таку саму шкоду). В багатьох випадках при визначенні покарань враховувалося соціальне становище злочинця і потерпілого. Судовий процес поділявся на розправочний та кримінальний. До першої категорії належали цивільні та незначні кримінальні справи, що порушувалися за заявою зацікавленої сторони і могли завершуватися примиренням сторін. Кримінальні справи починалися за заявою потерпілого (в таких випадках переведення здійснювалося за принципами змагально-обвинувального процесу) або ж з ініціативи суду (застосовувалися принципи слідчого, інквізиційного процесу). Передбачався апеляційний порядок перегляду справи.

«Права, за якими судиться малоросійський народ» – це визначна пам'ятка права та української правової думки, що відображала досить високий рівень законодавства і правової культури в Україні першої пол. XVIII ст. Збірник мав всі риси, властиві правовим актам феодальної доби, будучи за своєю суттю був феодально-кріпосницьким. Козацька старшина добилася включення до нього певних дворянських привілеїв, а також таких цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливості кріпосницької експлуатації.

Центральною ідеєю Зводу було обґрунтування соборності та самоврядування України, а це, зрозуміло, суперечило інтересам царського уря­ду. За повнотою та якістю викладу норм права, а також теоретичних правових дефініцій та за досконалою юридичною термінологією Звід набагато перевищував існуючі на той час в інших країнах кодифікаційні збірники норм права. І хоча цей Звід так і не став офіційним джерелом права, однак, він був дуже поширений в країні, з нього вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року, тому його норми реально діяли і ними керувалися на практиці.

Було проведено ще ряд кодифікацій права. У Комісії по кодифікації українського права працювало 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Одному із них, Ф. Чуйкевичу, у 1750 році гетьманом К. Розумовським було доручено скласти збірник норм права, в якому знайшли б відображення інтереси панівної верстви. У 1758 році Чуйкевич закінчив роботу над збірником "Суд і росправа в правах малоросійських". У ньому послідовно проводилась ідея правового закріплення та непорушності прав та класових інтересів старшинсько-шляхетської верхівки, обґрунтовувалася необхідність відновлення станових суддів в Україні, застосування ними "исконной", тобто столітньої давності володіння як засобу набування прав власності на землю і прав остаточного вирішення таких справ генеральним військовим судом без наступного їх перегляду сенатом.

Крім того, було здійснено ряд інших, зокрема, приватних кодифікацій. Так, зміцненню привілеїв козацької старшини та української шляхти служила приватна кодифікація В. Кондратьєва, який у 1764 році підготував збірник "Книга Статут та інші права малоросійські". Цей збірник широко використовувався в судах України як посібник для суддів.

У той же час з 1766 році починаються кодифікаційні роботи в Російській імперії. Було створено Комісію для розробки нового Уложення, оскільки діючим на той час було Соборне Уложення 1649 року. Від України до складу кодифікаційної комісії ввійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки. Депутати одержали наказ добиватися визнання дворянського стану української панівної верстви і розширення їхніх станових прав і переваг. Найбільш повно ці прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник містив вступу, 17 розділів і додатків – копій найважливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою – такий зміст розділів про становище панівної верстви.

"Екстракт малоросійських прав" 1767 року цінний тим, що дозволяє відстежувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Феодально-кріпосницьку суть «Екстракту» виявив його зміст. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності.

Головна мета цієї кодифікації полягала в тому, щоб довести необхідність відновлення автономно­го становища України. Але оскільки ця ідея суперечила політиці цариз­му, що вже активно проводилася по відношенню до України, збір­ник так і не набрав чинності. По-суті, 'Экстакт» зіткнувся з політикою самодержавства що ліквідувала особливості управління в Україні.

Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О. Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату.

У 1786 році, у зв’язку з ліквідацією автономії України та введенням в Україні загальноімперського губернського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт малоросійських прав", "Уложення про управління губерніями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767-1786 роках. Новий збірник з новим обґрунтуванням отримав назву "Екстракт з указів, інструкцій і уложень". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у державні органи України для його практичного застосування.

Завершуючи розгляд даного питання, можна зробити висновок, що в результаті проведеної кодифікації були видані юридичні акта, збірники законів, інструкцій, які допомогли вирішити цілий ряд питань цивільного, цивільно-процесуального і кримінального характеру. Разом з тим, слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Внаслідок цього, жоден із цих документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку.

До найбільш важливих законодавчих актів даного періоду відносяться, насамперед, «Права, по яким судиться малоросійський народ" (1743 р.) та "Екстракт малоросійських прав". При цьому, саме перший збірник набув широкого фактичного використання в Гетьманщині.