Теорії походження давньоруської державності

Проблема походження державності у східних слов’ян є однією з найбільш суперечливих і складних не тільки в українській історичній науці, а й у закордонній.

За відсутності якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, у літературі з’явилася значна кількість наукових концепцій і гіпотез зародження державності східних слов’ян.

Серед найпомітніших і найпоширеніших є такі теорії:

- Норманська. Створена у ХVІІІ ст. російськими академіками німецького походження Г. Байєром, Г. Міллером та А. Шльоцером на підставі легенди Нестора-літописця. Вони стверджували, що Київську Русь створили варяги (нормани), оскільки слов’яни не здатні були самостійно зробити цього.

- Антинорманська. Її засновником був М. Ломоносов, серед прихильників цієї теорії є такі видатні українські історики, як м. Грушевський, М. Костомаров, М. Брайчевський. Вони заперечували норманську теорію і доводили, що утворення держави у слов’ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам в середовищі слов’янського суспільства.

У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у слов’ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав ніякого значення і перш за все тому, що самі вони знаходились на такому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і давня Русь.

- Торговельна. Її засновником був російський вчений В. Ключевський. Ця теорія є похідною від норманської. На думку прибічників цієї теорії торговий шлях між Скандинавією на півночі та Візантією на півдні (шлях «із варяг у греки»), освоєний скандинавськими купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою, і саме це стимулювало утворення держави з центром в Києві.

- Болгарська. Ця теорія твердить, що Київ був заснований у VІ ст. вихідцями із Болгарії. Основоположники цієї теорії опирались на збірку давніх болгарських літописів, а також свідчення візантійського імператора Костянтина Порфірородного.

- Пантюркізму. В її основі лежить твердження деяких західних істориків і археологів про те, що першими засновниками Київської Русі були хозарські князі, однак можна сказати, що ця теорія не має нічого спільного з історичною дійсністю. “Заслуга” хазарів була лише в тому, що вони змушували слов’ян консолідувати сили на боротьбу з ними. Руська земля розвивалась і міцніла в боротьбі з Хазарськими нападами.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.

Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.

Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.

Русь – земля полян з центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях «із варяг у греки»), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історичного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.

У ІХ ст. посилилась військова і дипломатична активність слов’ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож в Криму, у 813 р. – на острів Егіну в Егейському архіпелазі, в 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з’явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та політичні акції характерні для держави.

Історичні джерела вказують на існування київської династії Києвичів. «Повість временних літ» та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.

За літописом, Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика.

Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873-874 рр.).

На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.

Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.

Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.

Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського князя Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактичне врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави – монархію – республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.

За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.

Князь Олег, як вказує «Повість временних літ», мав владу над полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882-912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.

Отже, процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці ІХ ст. утворенням Київської Русі. Під владою Києва об’єдналися два величезних політичних центри – Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис «Повість минулих літ» відносить до 882 р. традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним наслідком внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

Серед головних передумов формування Київської держави можна виділити наступні:

1) етнічна спільність племен;

2) намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією;

3) розповсюдження та визнання єдиної християнської віри;

4) політичні та економічні інтереси;

5) намагання позбавитись внутрішніх міжусобних війн.

Князь Ігор (912-945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.

Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.

Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.

Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.

Вдова Ігоря Ольга (945-946 рр.), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом.

946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964-972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980-1015 рр.). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.

Під час князювання Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході – до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.

Слід наголосити, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього «полюддя».

Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.

Періоди розвитку Київської Русі

Три століття проіснувала незалежно Київська Русь. За цей час відбувалося багато змін, які міняли її суть. Тому є необхідність в періодизації історії Київської держави. У своєму розвитку, Київська держава пройшла чотири періоди.

Перший періодформування руської державності в рамках землі полян (vІ ст. – 882 р.).

Другий період експансії (882-978 рр.) характеризується приєднанням земель інших слов’янських племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.

Третій період внутрішньої розбудови (978-1132 рр.) – це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права «Руська Правда».

Четвертий період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132-1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм.

Київська Русь була найбільшою та однією з наймогутніших країною в Європі. Вона здійснювала дипломатичні і торгові зносини з багатьма країнами західної Європи і Сходу. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.

Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.

Серед причин занепаду Київської Русі виділяють наступні:

1) надто великі для середньовіччя розміри держави;

2) поліетнічність;

3) численність династії;

4) роздроблення держави.

Розпад Київської Русі був закономірним результатом її економічного і політичного розвитку. Його причини корінилися у тогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їхньої політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві економічні інтереси зумовлювали прагнення до виходу з-під влади Великого князя. Роль політичного центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Його піднесення породжувало певну агресивність по відношенню до сусідів. Втрата державної єдності об'єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожний з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя.

У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Ці князівства-землі у свою чергу поділялися на менші князівства або волості. На удільні князівства була перенесена система сюзеренітету-васалітету.

Кожне князівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку. У Новгороді та Пскові утворилися феодальні республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській землі великий вплив на владу традиційно мала боярська аристократія.

Отже, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог – монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р). Спробу відродження земель, на терені яких склалась Україна, зробило Галицько-Волинське князівство з новим політичним центром на заході, воно об’єднало все Правобережжя Дніпра і зберегло тут історичні традиції державності (1199-1340).

Питання 2. Державний устрій Київської Русі.

Як відомо, державний устрій (форма державного устрою) – це національно-територіальна й адміністративно-територіальна організація державної влади, яка характеризує співвідношення частини держави та її органів між собою і державою в цілому.

Державний устрій розкриває питання про те, яким чином і ким здійснювалась державна влада, які існували державні органи, їх повноваження, взаємодія центральних та місцевих органів управління.

Отже, розглянемо основні характеристики Давньоруської держави.