Особливості розвитку історичної науки в Італії початку ХХ століття

Історична думка у післявоєнній Італії розвивалася в умовах конфронтації світоглядних доктрин, парадигм лібералізму і марк­сизму, а також світових історіографічних новацій. У перші післявоєнні роки на інтелектуальну ситуацію в Італії значний вплив мали історико-філософські ідеї Бенедетто Кроне (1866-1952), що послугували підставою для формування і поши­рення ліберального світогляду. Його теорія "абсолютного істориз­му", сформульована ще у міжвоєнний період, наголошувала на ідеальних свідомісних процесах, підпорядкованих універсальному Духу. Вона суперечила будь-яким намаганням уніфікувати люд­ський розум з допомогою однієї ідеї і тому послугувала інтелекту­альним підґрунтям для протиставлення тоталітарній фашистській ідеології. У своїх працях після війни вчений всіляко наголошував на інтелектуальних цінностях італійської історії, а фашизм кваліфі­кував як "результат втрати свідомості, депресії суспільства, запамо­рочення, викликаного війною", своєрідну моральну "хворобу".

Ідеї Б. Кроче після війни продовжували впливати на твор­чість багатьох його послідовників. Серед них виділявся Федеріко Шабо (1901-1960), який ініціював багатотомне видання італійських дипломатичних документів, досліджував зовнішню політику Італії ("Історія італійської зовнішньої політики від 1870 до 1896 рр.", 1965), був прихильником нерозривного взаємозв'язку внутрішньої та зовнішньої політики, який виводив з суспільних умов життя народу. В оцінці генезису і змісту фашизму він відходив від кроче-анства, стверджуючи необхідність врахування його соціально-політичних аспектів - інтересів великих промисловців і землевлас­ників, королівського двору. У зв'язку з цим він вважав фашизм продовженням тих антидемократичних тенденцій, котрі проявили­ся ще в період об'єднання Італії. Певного впливу Ф. Шабо зазнали інші представники історичної науки старшого покоління, які про­довжували працювати й у післявоєнній Італії - Ф. Вальсеккі, А. М. Ґізальберті, В. Матурі, а також молоді історики, що розпочали діяльність після закінчення війни - Р. Ромео, Р. де Феліче та інші.

Близькими до поглядів послідовників Б. Кроче були методо­логічні позиції католицької історіографії. її представники обрали предметом своїх студій історію церкви, релігійних організацій, вза­ємин церкви і держави тощо. У 50-ті роки з'явилися часописи, які зверталися до цієї тематики - "Коментар" ("П Commento"), "Життя і думка" ("Vita e pensiero"); було засноване католицьке видав­ництво "П'ять місяців". Серед відомих представників цього напря­му були професор Римського університету Артуро Карло Емоло (1891-1981), професор Пізанського університету Етторе Пассерен Д'Антрев, Ґабріеле де Роза, П'єтро Скоппола. Авторитетним цент­ром католицької історіографії став Католицький університет "Святого Серця" в Мілані. З бігом часу католицькі історики зазна­ли впливу світської історіографії, розглядали проблеми історії церкви у тісному зв'язку з суспільно-політичними процесами На базі посилення позицій лівих партій в політичному житті післявоєнної Італії сформувався й розвинувся впливовий напрям марксистської історіографії. Історики-марксисти гуртувалися нав­коло центрів з вивчення Руху Опору, італійського й міжнародного робітничого руху. Чимало марксистів зайняли університетські ка­федри - Ернесто Раджонієрі, Розаріо Вілларі, Джуліано Прокаччі, Паоло Алатрі, Енцо Сантареллі та інші. На розвиток марксистсько­го напряму значний вплив мали праці одного з лідерів італійської компартії Антоніо Грамши (1891-1937). У 1948-1951 pp. під наз­вою "В'язничні зошити" вийшли друком підготовчі матеріали для його книг, які він написав під час перебування у в'язниці (1929-1935). Поява цієї та інших праць А. Грамши засвідчила творчий підхід автора до марксизму, який згодом стали називати неомарк­сизмом. З ним пов'язують відмову марксистів від жорсткого еконо­мічного детермінізму, врахування ролі свідомісного чинника, який у підсумку відіграє провідну роль у суспільно-політичних змінах. Марксизм у такому тлумаченні приваблював системним вивченням розвитку суспільства, врахуванням тісного взаємозв'язку і взаємоза­лежності між всіма його складниками. Тому впливи марксистської методології відчутно позначилися на творчості багатьох істориків, котрі не асоціювали себе з марксизмом. Особливо помітним це було у вивченні італійського фашизму й періоду Другої світової війни.

Проте чіткий методологічний поділ на напрями існував в італійській історіографії у 50-60-х роках. Згодом під впливом нових теоретичних здобутків світової історіографії такий поділ ні­велювався: зазнала змін тематика історичних досліджень, на зміну оціночним судженням прийшли "нова історія" і наративізм. У колек­тивних синтетичних працях починають брати участь історики різної методологічної орієнтації ("Історія Італії"", 6 томів, 1972-1981).

Дискусії істориків заторкнули й методологічні проблеми. їх обговорення вилилося на сторінки нових історичних часописів -"Яка історія?" ("Quale storia?", з 1974 р.). "Історія та історія" ("Storia a storia", з 1979 p.), "Заняття історією" (з 1981 р.). У центрі дискусій постали питання міждисциплінарних підходів, нової соці­альної історії, культури й антропології. Однак на ґрунті практично­го історіописання популярні на Заході підходи не набули значного поширення. Виняток становлять студії з "міської історії"" та мікро-історії. З 1978 р. почав виходити часопис "Міська історія" який засвідчив інтерес до соціальної історії міста і села, локальної історії. Історією села опікується Інститут Альчіде Черві, який підготував колективні праці про сільських мешканців провін­ції Реджо-Емілія, про землеробів в районі долини р. По тощо. Певного поширення набули дослідження з усної історії: з 1981 р. видається часопис "Усні джерела" ("Fonti orale").

В Італії народився історіографічний напрям " мікроісторії ". Перші роботи цього плану були опубліковані в часописі "Історичні зошити" ("Quaderni storici"), їх авторами були Карло Ґінзбурґ, Джо-ванні Леві, Едоардо Ґренді. Гаслом цих авторів було - "від вивчен­ня державної політики і аналізу глобальних суспільних структур та процесів звернемося до малих життєвих світів". Мікроаналіз, на думку засновників напряму, дозволяє не просто поглянути на яви­ще під "збільшувальним склом", а й побачити переломлення за­гальних процесів "у визначеній точці реального життя" (Д. Леві). Класичними роботами з мікроісторії стали книжки К. Ґінзбурґа "Сир і хробаки. Картина світу одного мірошника XVI ст." (1976), П'єтро Редонді "Галілей-єретик" (1983), Д. Леві "Нематеріальний спадок. Кар'єра екзорциста в П'ємонті XVII ст." (1985), Сімони Че-рутті "Майстри і привілеї" (1992) тощо.

У названій роботі Д. Леві головним героєм виступає місце­вий священик-екзорцист К'єза, який прославився своїм вмінням "виганяти диявола", а місцем дії - п'ємонтське село Сантена, в якому пробиваються паростки модернізації. К'єза здобув нефор­мальну владу і авторитет в селі. Історик добре вивчив збережені документи і прагне простежити за складною взаємодією індивіду­альних й сімейних стратегій та понадособових господарських і політичних тенденцій. Коло питань, які історик ставить перед документами, є дуже широке: демографічні показники, сімейні структури й зв'язки, земельні операції, селянська ментальність, су­перництво кланів, відносини селян із зовнішнім світом тощо. Висновки виявляються значущими. Те, що раніше здавалося "рин­ком землі", виявилося більш складним явищем - усі земельні опе­рації мали особистісне забарвлення, а ціна на землю більше залежала від особистих відносин учасників угоди, ніж від "ринко­вої ціни". Цікавими були й політичні процеси; автономія села значною мірою була наслідком суперництва за владу кількох сил -держави, близького міста К'єри, архієпископа. Тематична спрямованість досліджень італійських істориків після війни зазнала значних змін. Спочатку зросла питома вага со­ціально-економічних досліджень. У 1967 р. на Конгресі італійських істориків відзначалося, що економічна історія набула статусу пов­ноправної науки, зокрема у дослідженнях з аграрної історії, історії цін тощо. Тон цим студіям задавав Луїджі Даль Пане (1905-1980), який пропагував марксистський підхід щодо вивчення суспільного розвитку. Навколо нього сформувалася група молодих істориків, котрі досліджували аграрні відносини XVII1-XIX ст.

Значний інтерес викликав період Рісорджименто (відроджен­ня у XIX ст.), а його інтерпретація стала однією з провідних проблем національної історіографії, навколо якої відбулося багато наукових дискусій і з'явилося чимало дослідницьких праць. Новою темою стало вивчення історії робітничого і соціалістичного рухів. У другій половині 60-х років розпочалися серйозні дослідження новітньої історії Італії і, насамперед, періоду фашизму, Руху Опору і післявоєнних змін.

10. Основні напрямки розвитку англійської історіографії початку ХХ століття. Організаційними центрами англійської історичної науки,, як і раніше, були університети: Кембриджський, Оксфордський, Едінбурзький, Манчестерський, Лондонський і ін Значну частину британських істориків об'єднувала Історична асоціація, що поставила своєю метою сприяння і вдосконалення викладання історії та розвиток наукових досліджень у цій області. Функціонували також Шотландське історичне товариство, Товариство з вивчення військової історії, Товариство досліджень в галузі економічної історії, Британська асоціація архівів і пр.
Був створений ряд спеціальних науково-дослідних установ у галузі історії: Інститут з вивчення країн Східної Європи і слов'ян (1915), Королівський інститут міжнародних відносин (1920), Інститут історичних досліджень при Лондонському університеті (1921), Національний інститут економічних і соціальних досліджень (1938). Публікацією з історичної тематики займалися численні спеціальні періодичні видання: «Англійське історичне огляд», «Кембриджський історичний журнал», «Історія», «Огляд з економічної історії», «Історія сьогодні» та ін
Найбільш значущими напрямками в англійській історіографії тих років залишалися консервативне і ліберальний. Разом з тим останнім слабшав "його головні ідеї піддавалися гострій і обгрунтованій критиці як справа, так і зліва. Крок вперед у вивченні ряду важливих проблем (історія робітничого руху, передісторія революції XVII ст.) Зробила лейбористська історіографія. Заявило про себе першими працями з історії масового революційного і робітничого руху в Англії прогресивний напрямок. У сфері методології традиційний британський емпіризм, принципове недовіру і «нелюбов» значної частини англійських істориків до теоретичних побудов продовжували залишатися визначальною рисою. Однак позитивістський в основному підхід до історичного факту і до історичного процесу піддавався атакам. Посилювалися релятивізм, сумніви в об'єктивному характері історичного знання, заперечення ідей історичної закономірності, прогресу.
Досить характерним у цьому зв'язку стало виступ впливового філософа і історика оксфордського професора неогегельянцев Р. Дж. Коллінгвуд, Його творчість, подібно творчості О. Дж. Тойнбі, було найбільш очевидним свідченням розгортається кризи методологічних основ англійської буржуазної історіографії. Хоча основна робота Коллінгвуд по філософсько-історичних сюжетів - «Ідея історії» вийшла в світ у 1946 р., всією своєю творчістю вчений належить попереднього періоду. Виступаючи проти сучасних йому філософів-неопозітівістов, вістря своєї критики автор направив проти історичного і діалектичного матеріалізму.
Іншим видним мислителем, що виступав за загальними теоретико-методологічним проблемам історичного знання, був А. Дж. Тойнбі '(1889-1976), енциклопедично освічений історик і соціолог, автор сотень великих і малих робіт по всіх, практично епох історії, включаючи античну, Сходу, міжнародних відносин та новітню. У розглянутий період він опублікував основну частину свого багатотомного філософсько-ис-торичні синтезу - «Дослідження історії», завершальні томи якого побачили світ вже після другої світової війни. Подібно Коллінгвуд, Тойнбі - буржуазно-ліберальний мислитель, захисник капіталістичного громадського порядку і переконаний противник марксизму.
У ряді відносин найбільш серйозною з робіт істориків-«антантофілов» стала книга професора Лондонського університету, відомого фахівця з історії Балкан Р. Сітон-Уотсона «Сараєво. Дослідження про походження великої війни»(1926). Знімаючи з сербів звинувачення в провокації військового вибуху шляхом вбивства в Сараєво, автор багато пише про роль англо-німецького суперництва і про обставини «липневої кризи» 1914 р.
Тревельян вважав за краще розробляти великомасштабні теми, давати широкі, хронологічно протяжні картини життя англійського суспільства. Його роботи відрізняє, як правило, високу літературну майстерністьНайбільш великим і показовим твором Тревельяна в цей період є «Історія Англії» (1926) з найдавніших часів до початку 1920-х років.
Найбільш великою фігурою в лейбористської історіографії був оксфордський професор, багаторічний голова Фабіанського товариства, впливовий теоретик соціал-реформізму Дж. Коул (1889-1959). Найбільш показовим для творчості Коула-історика працею розглянутого періоду була «Коротка історія англійського робітничого руху» (3 тт., 1925-1927). У ній зазнав теоретичного узагальнення великий залучений автором фактичний матеріал. На цій основі було розгорнуто концепція історії британського робітничого руху в новий час. Непряме вплив марксизму відчувається в тому, що Коул справедливо пов'язує виникнення сучасного робітничого руху з промисловою революцією.

Роберт Юрійович Віппер (2 [14] липня 1859, Москва - 30 грудня 1954, Москва) - російський і радянський історик, академік Академії наук СРСР з 1943 року.