Організація історичної науки у провідних державах світу на початку ХХ ст

Перша світова війна – глобальний збройний конфлікт (1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року). Близько 10 млн. чоловік загинуло і 10 млн. було поранено. Війна формально була завершена Версальським мирним договором (Версальський мирний договір — підписаний у Версалі (місто у Франції) 28 червня 1919року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Британією,Францією, Італією, Японією, Бельгією тощо) з одного боку, і переможеноюНімеччиною — з іншого.)Конфлікт мав вирішальний вплив на історію XX століття.

Події першої світової війни знищили багато звичних старих канонів. Була піддана сумніву впевненість в сьогоденні, і віра в майбутнє, зросли настрої розчарування. Війна спричинила розпад чотирьох імперій: Австро-угорської, Німецької, Османської і Російської. Проте, окрім Росії, революційний підйом 1918-1920 рр. скрізь потерпів невдачу. Економіка. Вже в 1929 р. із США в Європу перекинулася найбільша в історії економічна криза, що викликала велике безробіття і новий вибух соціальних конфліктів, демографічна криза ( помирало більше, ніж народжувалося ). Криза завершила процес згортання ліберальної та парламентарної демократії і встановлення терористичних авторитарних і тоталітарних режимів, що почався раніше, в Італії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Іспанії, Португалії і низці інших країн Східної і Південно-східної Європи. Світова економічна, демографічна і політична кризи означали кінець того розвитку і економічного зростання, який був характерний для кін. XIХ – ХХ ст. (Нові технології, наукові відкриття (в механіці, квантовій фізиці, створення штучних ізотопів, перші кроки кібернетики і телебачення, зародження ракетної техніки, створення антибіотиків, проникнення в таємниці людської душі на основі психоаналізу).

Новим явищем в розвитку світової історичної науки 20-30-х років стало зростання інтересу до марксизму, до першої світової війни явище рідкісне і властиве тільки окремим, найбільш глибоким ученим, наприклад, Максу Веберу. Інтерес до марксизму особливо помітний був в Німеччині і Франції.

(Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, Першим марксизм визначив Енгельс,)

Почали вивчатися історія соціально-класової боротьби, робочого руху. Так, на VI Міжнародному конгресі істориків в м. Осло (столиця Норвегії, найбільше місто Норвегії) в 1928 році його голова, видатний норвезький історик Хальвдан Кут зробив доповідь про роль класової боротьби в історії, використовуючи принципи марксистської методології. У 20-і роки радянську історичну науку, яка, природно, витікала з марксизму, мала високу наукову репутацію.

Проте діалогу і співпраці не вийшло. Вже до кінця 20-х років істориків старої школи в СРСР перестали допускати до участі в міжнародному науковому житті.

Поворот до конфронтації прозвучав в квітні 1929 року у виступі Михайла Миколаєвича Покровского на пленумі Комуністичної академії (Комуністична Академія – вищий учбовий заклад, а також наково-дослідний заклад СРСР: включала наукові інститути філософії, історії, літератури, мистецтва, світового господарства, світової політики), в якому він зажадав покласти край "мирній співпраці" марксистів з ученими інших теоретичних і політичних поглядів і почати на них "рішучий наступ".

Михайло Покровскій був ініціатором чисток в академії наук і так би мовити «Академічної справи» (в 1929—1931 рр. в Ленінграде, де до 1934 р. знаходилась Академія наук), коли була арештована велика кількість учених, зокрема істориків, краєзнавців: «Надо переходить в наступление на всех научных фронтах. Период мирного сожительства с буржуазной наукой изжит до конца».

З того часу радянська історична наука остаточно була ізольована від світу, заміна діалогу монологом,що мало згубні наслідки.

На відміну від минулого, в цей період, були поставлені під сумнів не просто уявлення про окремі сторони історичного процесу - моральну, соціально-економічну, релігійну, а поставилася під сумнів сама цінність і цілісність історії як такої.

2.Критика позитивізму в працях В. Дільтея. Вільгельм Дільтей (Dilthey) (1833-1911) - нім. філософ, історик культури, представник філософії життя, основоположник «розуміє психології», один із засновників історичної герменевтики. З 1867 по 1908 - проф. ун-тов в Базелі, Кілі, Бреслау та Берліні. Основні твори: «Вступ до науки про дух», «Описова психологія», «Побудова історичного світу в науках про дух», "Вчення про світогляд», «Історія юного Гегеля». Головне завдання Д. - створити, подібно до І. Канта, критику історичного розуму. На відміну від Канта, Д. вважав, що розум не є чистим, але завжди історич, залежить від часу і обставин. Принципи та правила розуму переглядаються та поліпшуються процесі суспільно-історичного та наукового досвіду. Д. відштовхувався не від свідомості, не від розуму, а від життя. Життя, життєві переживання, життєвий динамізм соціальних явищ - та основа, на якій має будуватися пізнання. У жилах пізнає суб'єкта, якого конструюють Дж. Локк, Д. Юм і Кант, тече, вважав Д., не справжня кров, а розріджений сік розуму у вигляді чисто розумової діяльності. Будь-яку складову частину наукового абстрактного мислення потрібно тлумачити, виходячи із сукупності людської природи, якою вона виявляється в досвіді, мові та історії. Тоді виявляється, що живе єдність особистості, зовнішній світ, індивіди поза нами, їхнє життя в часі, їх взаємодія можуть бути пояснені виходячи з цієї сукупності.

Базою пізнання та тлумачення історичних подій є описова психологія, яка не прагне розкласти життя свідомості на атомарному що представляються елементи, як це робить пояснювальна психологія, а виходить з розвиненою цілісності душевного життя. Природу ми пояснюємо, а душевну життя осягаємо. Душевна життя складає підгрунтовий шар пізнання, і тому процес пізнання може вивчатися лише в цій душевної зв'язку і визначатися за її станом. Культурні системи: господарство, право, мистецтво, релігія, наука, зовнішня організація суспільства (сім'я, громада, церква, гос-во) виникли, згідно з Д., з живих зв'язків людської душі і можуть бути зрозумілі лише з цього джерела. Щоб щось зрозуміти, треба це пережити. Безпосереднє переживання - вихідний пункт гуманітарних наук. Не треба загальних понять, щоб осягнути переживання ін людини. Вираз скорботи на обличчі вже викликає відповідне почуття. У переживанні має місце безпосередня достовірність. У ньому немає відмінності між актом переживання і його змістом, тим, що внутрішньо сприймається. Переживання є не розкладені далі внутрішнє буття. Філософські погляди Д. формувалися під впливом традицій німецького романтизму та філософії Канта, принципи яких він намагався аппліціровать на область загальноісторичного знання. Значущим витоком творчості Д. з'явився англо-французьким позитивізм з його методом психологізму в аналізі безпосередніх даних свідомості, а також ідеї Баденській школи неокантіанство, протиставляла методи природничо-наукового та культурно-історичного пізнання. Д.-мислителя умовно можна представити у двох іпостасях - Д.-психолог і Д.-творець герменевтична методу. Саме герменевтична методологія зробила його, разом з Гуссерль, творцем потужної оригінальній традиції у філософії 20 в. Його культурно-історичні дослідження були цілком пов'язані з герменевтична тлумаченням культури. Психологізм Д. справив великий вплив на представників гештальт-психологічної концепції, прихильників психології установки (вюрцбурзьких школа), а також на Ясперса і Шпрангер, багато в чому під його впливом створили власні трактування в культурно-історичної детермінації свідомості. Центральним поняттям філософії Д. стало поняття «життя», що розуміється як спосіб буття людини в культурно-історичної реальності і самої цієї реальності. Вихідним пунктом його досліджень з'явилося осмислення кризи сучасного філософського світогляду, суть якого, за Д., - в відстороненості від конкретної людини, абсолютизації лише однієї з його пізнавальних здібностей - розуму. У стилістиці Баденській школи він закликав до вироблення активного світогляду, що сприяє орієнтації людини в цьому світі і переформулював питання про предмет філософії: що залишилося на її долю після експансій позитивізму, який вивів всю соціальну онтологію в русло конкретної соціології, емансипуватися від філософії. За переконанням Д., філософія не повинна більше залишатися умоглядної, абстрактною і відірваною від людини метафізикою; не може бути вона і простим узагальненням даних природничих наук, втрачаючи в них свою питому світоглядну проблематику. Єдиним її об'єктом повинна залишатися життя - всеосяжна, чинить з себе все нові форми духу, що потребує в розумінні себе і продуктів своєї діяльності. У своїй головній праці - «Вступ до науки про дух» - Д. писав про необхідність покласти в основу пояснення пізнання і його понять «Уявлення про людину у всьому різноманітті його сил, про людину як Хоча, почуття, що представляють істоті», тобто розуміння конкретного життя в її цілісності і повноті. Філософія повинна повернутися до людини, «стати реальною метафізикою», яка вивчає історичний світ, світ людини. Основу ж філософського знання покликаний скласти т. зв. «Життєвий досвід».