Розділ 3. Історичний екскурс становлення психології як науки

 

Етапи розвитку психології

З усіх проблем, з якими стикається людство в своєму історичному розвитку, вірогідно, найбільш складною є загадка природи самої людини. Ясної та точної відповіді щодо цього немає й до сьогодні, незважаючи на розмаїття напрямів пошуку, чисельні припущення та цілісні концепції. Філософія, теологія, астрологія, соціальні науки – це лише декілька з довгого переліку наук, у межах яких здійснюються спроби зрозуміти всю складність людської поведінки та самої сутності людини.

Психологія має багатовікову історію розвитку, який багато в чому відбувався хронологічно нерівномірно, що робить доцільним його поділ на певні етапи, залежно від змісту психологічних знань та способу їх здобуття. Виділення таких етапів не вимагає спеціальних обґрунтувань, оскільки їхні критерії вочевидь зрозумілі та логічно доцільні. Періодизацію можна проводити за хронологічною ознакою (історія психології Стародавнього світу, історія психології Середньовіччя тощо), за просторово-територіальною ознакою (історія психології Німеччини, історія психології Великої Британії та ін.), можна виділяти періодизацію світової та вітчизняної психології тощо. Необхідно пам’ятати про умовний характер будь-якої періодизації історичного розвитку психології та розглядати її лише як один з можливих варіантів.

Коротко розглянемо найбільш поширені підходи до визначення етапів розвитку психології.

Згідно з вчинковою концепцією в історії психології, розробленою українським ученим В. А. Роменцем у межах культурологічного підходу (де розвиток психологічної науки розглядається у контексті розвитку людської культури загалом), етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами. Отож, можна говорити про психологію міфологічного періоду, психологію античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи бароко, психологію Просвітництва, психологію сцієнтизму (від латинського scientia – наука) – останньої епохи, що бере початок у XIX ст. та триває й нині. Такий поділ історії психології має сенс, бо в психології кожної історичної епохи були суттєві відмінності, робились певні акценти на тих чи інших психічних явищах.

Поширеним також є розподіл історичного розвитку психологічної думки на три етапи, за ознакою їх науковості (М. С. Роговін та ін.):

· 1-й етап – донаукова (міфологічна) психологія – коли панували анімістичні уявлення про душу;

· 2-й етап – філософська психологія – коли психологія була частиною філософії, об’єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.);

· 3-й етап – власне наукова психологія – з другої половини XIX ст. (тобто саме з того часу, коли починається історія психології як окремої галузі знань). Цей період пов’язують із упровадженням у психологію об’єктивного методу – експерименту, запозиченого з природничих наук, який дав їй змогу відокремитися від філософії.

Цей підхід сьогодні є одним з найпоширеніших, однак головний його недолік полягає у тому, що наукову психологію протиставляють усій попередній.

Ми вважаємо за доцільне використовувати періодизацію розвитку психологічної науки з позицій розуміння її предмета:

· 1-й етап – психологія як наука про душу (прагнення пояснити всі незрозумілі явища наявністю душі);

· 2-й етап – психологія як наука про свідомість (свідомість як здатність думати, відчувати, бажати);

· 3-й етап – психологія як наука про поведінку (поведінка як єдине реальне та об’єктивно досліджуване явище);

· 4-й етап – психологія як наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки (психіка як форма активного відображення суб’єктом об’єктивної дійсності та єдності з нею).

Психологія як наука про душу. Якщо характеризувати цей етап за хронологічними ознаками, то необхідно відзначити, що це найбільш тривалий етап розвитку психологічної науки – з часів античності до початку ХVІІ століття.

Перші елементарні психологічні знання виникають ще в ті далекі часи, коли людина вперше усвідомила, що вона, людина, істотно відрізняється від будь-яких істот та всього іншого в навколишньому світі. Не лише власні психічні явища, але й події в природі залишаються для людини незрозумілими, потребують пояснення та пошуку засобів впливу на них. Пошуки визначальної сили, що керує всім у природі та людині, призводять до виникнення уявлень про внутрішню сутність речей, які втілюються в систему вірувань, міфологію, відбиваються в художній народній творчості та визначають увесь устрій життя тогочасного людства. Ця внутрішня сутність речей не схожа на зовнішність самого предмета, але є його визначальною силою. Такі ідеалістичні уявлення, за якими усе існуюче має душу, отримало назву панпсихізм (від грецьк. παν – все, ψυχή – дух, душа). До панпсихізму відносять анімістичні уявлення первісних культур, гілозоїзм у давньогрецькій філософії, а також учення про душу і психічну реальність як справжню сутність світу.

Згідно з тогочасними уявленнями, предметний світ, жива і нежива природа розподіляються на душу (внутрішню визначальну сутність) і тіло (фізичне втілення у світі). Природа постійно змінюється, безперервно перетворюється, тому душу вважали такою, що існує в усіх природних тілах і явищах – не тільки в людях і тваринах, а й у рослинах, і навіть у камінні. Таким чином, стародавні уявлення про довкілля були пов’язані з анімізмом (від лат. anima, animus – душа, дух) – вірою в існування душ і духів, фантастичних, надприродних, надчуттєвих образів, що приховані за видимими речами, як особливих «агентів» або «примар», котрі керують усіма предметами та явищами матеріального світу, включаючи людину.

Необхідно зазначити, що ці донаукові уявлення про душу значно відрізняються від тих уявлень про душу, що в подальшому знайшли свій розвиток у філософії та науці. Так, згідно з анімістичними уявленнями про душу, діяльність тварин або людини пояснюється присутністю в ній душі, а припинення діяльності, перехід у стан спокою уві сні або смерть – відсутністю цієї душі. Якщо сон або транс є тимчасовою відсутністю душі, то смерть – постійною. Уважалося, що смерті (як постійної відсутності душі) можна уникнути, закривши душі вихід із тіла, або, якщо вона вже залишила тіло, змусивши її повернутися. Таким чином, на думку Дж. Фрейзера, виникають заборони або табу, що є правилами, запобіжними засобами, покликаними досягти постійної присутності душі або її поверненню.

Уявлення про загальну пов’язаність подій у світі на основі анімізму призводить до фаталістичного погляду на світ та події в ньому – інтуїтивної впевненості людини у власному безсиллі перед силами (духами) природи, сприйнятті подій як невідворотних, заздалегідь визначених на багато поколінь уперед.

Людина у своїх прагненнях протистояти фатуму використовує силу свого розуму та спритність, стає мудрою та, застосовуючи знання про всезагальну зчепленість подій у світі, долає передвизначення долі, за допомогою одного предмета впливаючи на інший, змінюючи його за власним бажанням. Фаталістична зчепленість подій і предметів переходить у маніпулювання залежностями між ними як спробу спрямувати за своїм бажанням перебіг об’єктивних подій, що призводить до виникнення в найдавніших культурах магії – сукупності дій (прийомів) і обрядів, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину. Деякі дослідники схильні в цьому вбачати взагалі специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного. Основою магії у давнину були (частково і нині є) уявлення про загальний зв’язок усіх речей і явищ природи, зокрема, про зв’язок людини та її імені, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення, направляти хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки а також тубільці Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям чи частинами одягу людини дає владу над нею. Тому якщо волосся і нігті підстригають, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо від магічного впливу оберігають вождя, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.

Одна з найпоширеніших теорій походження мистецтва якраз пов’язує його з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і повинні були забезпечити вдале полювання.

Система магічних дій являла собою складний механізм. Він містив особливу обрядовість і особливі предмети – фетиші. Фетишизм – віра в надприродну силу матеріальних предметів (фетиш – слово французького походження, воно означає талісман, оберіг, амулет). У древньої людини об’єктами поклоніння були камені (особливо незвичайних розмірів і форм), дерева (або цілі священні гаї). Форми поклоніння були різні: від принесення їм жертв до заподіяння їм шкоди. До нашого часу фетишизм є складовою частиною всіх розвинених релігій – поклоніння хресту і носіння натільного хреста в християнстві, священний камінь (метеоритного походження) в мечеті Кааба в мусульман тощо.

Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність наперед визначеної долі, протистояти якій було марно. Стародавні греки називали душу словом «психе» (давньогрецька – ψυχή – душа), що в подальшому й дало назву науці – психологія.

З плином часу відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грецьк. «hyle», що означає речовину, матерію і «zoe» – життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не проводили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії – праматерії. Так, на думку давньогрецького мудреця Фалеса, магніт притягає метал, жінка притягає чоловіка, тому що магніт, як і жінка, має душу. Гілозоїзм уперше «поставив» душу (психіку) під загальні закони природи. Цим ученням затверджувався непорушний і для сучасної науки постулат про споконвічну залученість психічних явищ у круговорот природи.

У цей період складаються два основних напрямки в розумінні природи душі: ідеалістичний і матеріалістичний. Засновниками ідеалістичного були Сократ і Платон, які розглядали душу як безсмертний початок, частку всесвітнього космосу або світу абсолютних ідей, на противагу тлінному тілу.

Так, Геракліт, будучи прибічником гілозоїзму, душу – «психею» – вбачав в образі іскри космосу – «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе».

Для Сократа пізнання самого себе означало звертання не до всесвітнього закону (Логосу), а до внутрішнього світу суб’єкта, його переконань і цінностей, його уміння діяти як розумна істота. Сократ був майстром усного спілкування, піонером аналізу, мета якого – за допомогою слова оголити те, що приховане за покривом свідомості. Добираючи певні питання, Сократ допомагав співрозмовникові відкрити цей внутрішній зміст. Створення техніки діалогу згодом стали називати сократичним методом. У його методиці таїлися ідеї, що відіграли через багато століть ключову роль у психологічних дослідженнях мислення.

Учень Сократа Платон затвердив принцип первинності вічних ідей щодо всього минущого в тлінному тілесному світі. Відповідно до Платона, будь-яке знання є спогад: душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати в ідеальному світі до свого земного народження.

Матеріалістичний напрям у розумінні душі розробляли Демокрит, Анаксагор, Анаксімен, школа стоїків. Основна ідея – душа матеріальна, складається з атомів.

Згідно з поглядами Демокрита, самі боги – ніщо інше, як сферичні скупчення вогненних атомів. Людину також було створено з різного сорту атомів. Найрухоміші з них – атоми вогню. Вони утворюють душу.

Принцип причинності дозволив Гіппократу, що був в дружніх стосунках з Демокритом, побудувати вчення про темпераменти. Порушення здоров’я Гіппократ порівнював із дисбалансом різних «соків» у організмі. Співвідношення цих пропорцій Гіппократ назвав темпераментом, виділивши чотири їх типи, назви яких дійшли до наших днів: сангвіністичний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (переважає слиз). Джерело і причину відмінностей між людьми Гіппократ шукав усередині організму, душевні якості ставилися в залежність від тілесних.

Афінський філософ Анаксагор вважав, що природа складається з безлічі найдрібніших частинок. Він визнав початком «якнайтоншу річ», якій дав назву «нус» (розум). Від того, яка частка його є в різних тілах, залежить їхня досконалість. Однак «людина, – говорив Анаксагор, – є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки». Таким чином виходило, що не розум, а тілесна організація людини визначає її переваги.

Родоначальником психології вважається Аристотель, який в роботі «Про душу» узагальнив наявні на той час знання про душу. Розуміючи душу як спосіб організації живого тіла, він виділив три її види: душа рослинна, тваринна і розумна. Аристотель пояснював, що тілесне й духовне утворюють нероздільну цілісність, адже душа, за Аристотелем, це не самостійне єство, а форма й спосіб організації живого тіла.

Пояснюючи закономірності розвитку характеру, Аристотель стверджував, що людина стає тим, що вона є, здійснюючи ті або інші вчинки. Думка про формування характеру в реальних учинках, які завжди викликають моральне ставлення до них, ставило психічний розвиток людини в причинну, закономірну залежність від її діяльності. Аристотель запровадив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.

Водночас із виникненням цих перших наукових шкіл проводилися важливі дослідження в медично-біологічних галузях знання. Так, лікарі Герофіл і Ерасистрат встановили анатомо-фізіологічні розходження між чутливими нервами, що йдуть від органів почуттів (ока, вуха, шкіри та ін.) до мозку, і руховими волокнами, що йдуть від мозку до м’язів. З часом відкриття забули, але через більш ніж дві тисячі років це знову встановили і взяли за основу найважливішого для психології вчення про рефлекси.

Таким чином, науковці стародавнього світу, по-перше, висунули ідею про визначальну залежність душевних проявів від загального стану речей, їхньої фізичної природи (проблема психічного в матеріальному світі). По-друге, визначили психіку як форму життя (проблема співвідношення психічного та біологічного). По-третє, поставили душевну діяльність у залежність від форм, що створюються не природою, а людською культурою (проблема пізнання психічного). У такий спосіб були сформульовані проблеми, що століттями спрямовували розвиток науки про людину.

Для періоду Середньовіччя (ІV – початок ХVІІ ст.) характерні значні зміни, що відбулися у культурі та освіті: новим фактором культурного розвитку стають світові релігії – буддизм, іслам, християнство, – що зароджуються ще в Давньому світі, але в цей час набувають світового масштабу. Зростає їхній вплив на всі галузі культури і духовного життя суспільства. Світогляд середніх століть стає теологічним. Його основа – церковна догма, авторитет Церкви був незаперечним.

Однією з найважливіших характеристик середньовічної науки, зокрема психології, був її тісний зв’язок із релігією. Точніше кажучи, небогословської, позацерковної науки в той час у Європі не існувало. Її важливою особливістю в цей період була сакральність. Залежність від релігії знову порушила питання про зв’язок і взаємовплив знання і віри, що і стало найважливішим для вчених протягом усього цього періоду. Початок нового етапу в розвитку психології був пов’язаний з фактичною зміною її предмета, тому що офіційною наукою про душу стало богослов’я. Психологія повинна була або цілком поступитися богослов’ю у вивченні психіки, або знайти собі певну нішу для дослідження.

Необхідність виокремитися з богослов’я призвела до появи теорії двох істин, що стверджувала: істина знання та істина віри не збігаються між собою і не суперечать одна одній, як дві паралельні прямі. Ця теорія була сформульована в ІX–X ст. арабським ученим Ібн Сіною (Авіценною) і незабаром одержала широке розповсюдження в Європі. Пізніше, у ХІІ–ХІІІ ст., у психології виник напрям, що одержав назву деїзм, послідовники якого стверджували, що існують дві душі: духовна (її вивчає богослов’я) і тілесна, яку вивчає психологія. Таким чином з’явився предмет для наукового вивчення.

Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), середньоазійський лікар ХІ ст., був одним із перших дослідників у галузі вікової психології. Він вивчав зв’язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями у різні вікові періоди. На думку Авіценни, дорослі, викликаючи у дітей ті або інші афекти, що змінюють плин фізіологічних процесів, формують їхню натуру. Ідею про взаємозв’язок психічного і фізіологічного – не тільки залежність психіки від тілесних станів, але і її здатність (під час психічних травм, діяльності уяви) впливати на них – він розробляв, виходячи зі свого медичного досвіду в галузі психофізіології емоційних станів.

Поступово у схоластиці виділяється два основних напрями: реалізм і номіналізм. Критерій їх розподілу – розв’язання гносеологічного питання щодо відношення загального до індивідуального. Що реальне: загальні поняття, універсалії чи індивідуальні речі? Реалісти обстоювали положення про об’єктивне існування загальних понять у божественному розумі. Стверджуючи, що Бог є найбільш загальною універсалією, вони тим самим доводили первинність буття Бога і висловлювали теологічний погляд у схоластиці. Номіналісти (від «номен» – ім’я) вважали, що загальні поняття не мають самостійного існування і є словами, звуками, іменами.

У цей час європейська схоластика поступово адаптує деякі положення античного природознавства, насамперед Аристотеля. Вони найбільш переконливо розкриті у вченні представника реалізму Томи Аквінського (1225–1274), що одержало назву томізму. Тома Аквінський поширив ієрархічний шаблон на опис душевного життя: кожне явище має своє місце, в ієрархії розташовані душі (рослинна, тваринна, людська); у середині самої душі ієрархічно розташовуються здібності та їхні продукти (відчуття, уявлення, поняття). У працях Томи Аквінського одержало подальший розвиток учення про інтроспекцію. Робота душі описується в такий спосіб: спочатку вона здійснює акт пізнання, результатом чого є виникнення образа об’єкта (відчуття або поняття); потім відбувається усвідомлення душею здійсненого нею акту; на останньому етапі душа повертається до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність. Тобто мова йде про замкнуту в собі свідомість, що існує поза зв’язком із зовнішнім світом і тілесним організмом.

Найбільш енергійним і послідовним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам (1300–1350). Він закликав спиратися в пізнанні на чуттєвий досвід, заперечував теорію образів, заміняючи її ідеєю про знаковий характер розумового і чуттєвого образу. Слово – знак мовлення. Відчуття – знак предмета. Він виділяє дві системи знаків: 1) природні, що позначають речі (думки про речі); 2) штучні – позначення (людська мова як послідовність слів). В. Оккам указує, що існування душі не може бути доведено ні дослідним шляхом, ні на основі розуму, в це можна тільки вірити. Із цього робиться висновок, що душу як пояснювальне поняття необхідно вивести за межі філософського і наукового дослідження і віднести до релігійних істин.

До кола традиційних психологічних проблем, досліджуваних у середньовічній науці, відноситься насамперед вивчення процесу мислення і його взаємозв’язків із мовою, вивчення способів маніпуляції масою людей, прийомів зниження психічної напруги.

У 1590 році Рудольф Гокленіус уперше використовує термін «психологія» для позначення науки про душу. Його сучасник Оттон Касман уважається першим, хто вжив термін «психологія» у сучасному науковому сенсі.

Психологія як наука про свідомість. У XVII ст. відбулася зміна уявлень про предмет психології. Місце душі зайняла свідомість, яка ототожнювалася з усією психікою. Це думки, бажання, почуття, спогади, які людина спостерігає, знаходить у собі. Протягом певного періоду психологія вивчала тільки те, що переживається суб’єктом, що він усвідомлює за допомогою спостереження за самим собою (метод інтроспекції). Проте з часом виявилася неспроможність психології пояснити всю складність психічного життя, спираючись на категорії свідомості. З’являється альтернативний підхід, який орієнтується на вивчення поведінки, того, що є вираженим іззовні, що можна об’єктивно виміряти, тобто реакції, дії та вчинки людей. При цьому з предмета психології виключали все суб’єктивне в психіці.

З дедалі ширшим використанням простих технічних пристроїв у суспільному виробництві принцип їхньої дії все більше спонукав наукову думку для пояснення за їхнім образом і подобою функцій організму. Першим великим досягненням у цьому аспекті стало відкриття Гарвеєм системи кровообігу, в якій серце представлялося свого роду помпою, що перекачує рідину, в чому не потрібно брати участь душі.

Новий погляд на психологічну теорію належав французькому натуралістові Рене Декарту (1596–1650). Він представив теоретичну модель організму як механічний автомат. За такого розуміння живе тіло, що раніше розглядалося як кероване душею, звільнялося від її впливу і втручання; функції «машини тіла», до яких відносяться «сприймання, фіксація ідей, утримання ідей у пам’яті, внутрішні прагнення..., відбуваються в цій машині як рух годинника».

Пізніше Декарт увів поняття про рефлекс, що стало фундаментальним для психології. Схема рефлексу зводилася до такого: зовнішній імпульс надає рух легким, подібним до повітря, часткам, «тваринним духам», що заносяться в мозок по «трубках», з яких складається периферична нервова система, звідти «тваринні духи» спрямовуються до м’язів. Схема Декарта, пояснивши силу, що рухає тіло, відкрила рефлекторну природу поведінки.

Декарт здійснив переворот у понятті про душу – предметом психології стала свідомість. Вважаючи, що машина тіла і свідомість – це дві незалежні одна від іншої сутності (субстанції), Декарт запропонував дуалістичну концепцію психофізичної взаємодії. Тіло впливає на душу, збурюючи в ній пристрасті у вигляді почуттєвих сприймань, емоцій. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи його працювати і змінювати свій хід. Орган, де ці дві несумісні субстанції спілкуються, – одна із залоз внутрішньої секреції: «шишкоподібна» (епіфіз). Принцип роботи тіла – рефлекс (тобто мозок відбиває зовнішні впливи); принцип роботи душі – рефлексія (від лат. «звертання назад», тобто свідомість відбиває власні думки, ідеї, відчуття).

Голландський філософ Барух (Бенедикт) Спіноза (1632–1677) у своїх поглядах спростовує дуалізм Декарта, вважаючи, що існує єдина вічна субстанція – Бог, або Природа, – з нескінченною безліччю атрибутів (невід’ємних властивостей). З них нашому обмеженому розумінню відкриті тільки дві – тривалість і мислення; з цього випливає, що людина – цілісна тілесно-духовна істота. У своїй головній праці «Етика» Спіноза пояснює все різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки з точністю і строгістю геометричних доказів. Стверджує, що існують три спонукальні сили (фундаментальні афекти): потяг, радість і сум, із яких виводиться все розмаїття емоційних станів; при цьому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Томас Гоббс( 1588–1679) категорично відкинув душу як особливу сутність. Він зазначав, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, що відкрив Галілей. Відповідно і всі психічні явища треба пояснювали з погляду цих глобальних законів.

Під девізом досвіду виникла емпірична психологія. У розробленні цього напряму провідна роль належала Джону Локку (1632–1704), який, як і Гоббс, сповідував походження всього складу людської свідомості від досвіду. У самому досвіді Локк виокремив два джерела: відчуття й рефлексію. Разом з ідеями, що їх приносять органи чуття, виникають ідеї, породжені рефлексією як «внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму». Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості: «Свідомість – це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці».

На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки. На зміну механіці прийшла фізіологія, яка зробила предмет свого вивчення – особливе природне тіло – об’єктом експериментального дослідження.

На початку XІХ ст. у науці стали складатися принципово нові погляди, що суперечать ідеям незмінюваності природи, усе більше стали виявлятися переходи від одного ряду явищ до іншого і формуватися відповідні уявлення про єдність і розвиток природи. Механічна картина світу «змінювалася новим уявленням про природу, в основу якого лягли принципи збереження і перетворення енергії, детермінізму й атомістики, навчання про історичний розвиток Землі й органічного світу».

На думку істориків психології, до числа найбільш значущих для психології фізіологічних відкриттів можуть бути віднесені: виявлення розходжень між сенсорними і руховими нервами; доказ (на прикладі зорового сприйняття) того, що матеріальний вплив на відповідний орган, що призводить до виникнення відчуття, відтворює тільки властивості самої нервової системи; доказ нерозривного зв’язку організму із зовнішньою природою, підставою якої виступає рефлекс, що розуміється не як механіко-фізичний процес, а як біологічний.

Відбувається активний розвиток досліджень з анатомії та фізіології нервової системи. Німецький фізіолог І. Мюллер (1801–1858) сформулював «закон специфічної енергії органів чуття»: жодною іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не здатна орудувати. Австрійський анатом Ф. Галль (1758–1829), досліджуючи залежність психічних явищ від анатомії центральної нервової системи, запропонував концепцію френології (від грецьк. «рhren» – душа, розум), створивши «карту головного мозку», згідно з якою різні здібності «розміщено» в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, й дає змогу, обмацуючи його, визначати за «шишками», наскільки розвинуті в конкретного індивіда розум, пам’ять тощо.

Учення Чарльза Дарвіна (1809–1882) про еволюцію змінило біологію. Він проаналізував інстинкти як «нерозумні» спонукальні сили поведінки. Без інстинктів (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов’язані з емоціями.

До середини XІ ст. були отримані свідчення про те, що все ж таки саме мозкова діяльність визначає функціонування психіки. Безумовно, сам процес обґрунтування цього висновку мав тривалий і багатоаспектний характер. Багато дослідників внесло свій внесок в твердження цієї ідеї як остаточної істини.

У другій половині XІ ст. не тільки з’являються передумови формування психології як самостійної науки, але й проводяться перші експериментальні дослідження з проблем на межі фізіології і психології, що й починають оформлятися як експериментальні галузі психологічних досліджень. Першою з таких наук можна вважати експериментально-математичну психофізику німецького фізіолога Густава Теодора Фехнера (1801–1887). Основою для психофізики Фехнера стали результати експериментів Ернста Генріха Вебера (1795–1878). Використовуючи спеціально розроблений прилад – екстезіометр, Вебер експериментально досліджував дотик і установив, що шкіра людини має різну чутливість щодо локалізації дотику і, щоб виникло нове відчуття, необхідне певне співвідношення (константне і різне для різних органів почуттів) нового подразника до вихідного (закон розпізнавальної чутливості).

У зв’язку з формуванням передумов оформлення психології як самостійної науки повстало питання про подальші шляхи її розвитку: про ключові проблеми, вихідні методологічні настанови, використовувані методи тощо.

Виділення психології в самостійну науку відбулося у 60-х роках XIX століття. Воно було пов’язане зі створенням спеціальних науково-дослідних установ – психологічних лабораторій та інститутів. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала так звана фізіологічна психологія німецького ученого Вільгельма Вундта (1832–1920), що у 1879 році при Лейпцизькому університеті створив першу у світі психологічну лабораторію. Пізніше такі лабораторії почали створювати у Франції (Т. Рибо), Росії (В. Бехтерєв), в Англії й у США (У. Джемс, С. Халл, Е. Тітченер).

Перші експериментальні роботи В. Вундта та його численних учнів були присвячені психофізіології відчуттів, сприйняттю, швидкості простих рухових реакцій, асоціаціям і почуттям. Учений вважав, що і свідомість можна експериментально досліджувати.

Відповідно до поглядів В. Вундта, свідомість має певну структуру, що складається з найпростіших елементів: відчуттів, образів і почуттів. Роль психології полягає в тому, щоб, розклавши складну динамічну картину свідомості на неподільні частини або елементи, знайти їх та якомога детальніше описати, вивчити їхні особливості і закони поєднання між собою. Учений стверджував: «Психологія – це наука про структури свідомості». Цей підхід започаткував структуралістський напрям у психології.

Дослідження структури свідомості, на думку представників цього наукового напрямку, має проводитися на основі лабораторних експериментів за допомогою спеціальної апаратури, наприклад метронома. Однак, застосовуючи об’єктивні методи дослідження, В. Вундт підходив до інтерпретації результатів з ідеалістичних позицій. Основним джерелом знань про психічні реакції випробуваних на зовнішній стимул був самозвіт людини про її переживання, тобто метод інтроспекції, як і раніше, залишався провідним. Крім цього, сама ідея розкладання психіки на прості елементи виявилася хибною: із простих елементів простим «додаванням» зібрати складні стани свідомості виявилося неможливим. До кінця першої чверті минулого сторіччя психологія свідомості практично перестала існувати.

Піонером розробки генетики поведінки став Френсіс Гальтон (1822–1911), який популяризував вивчення індивідуальних відмінностей. У книзі «Спадковий геній» (1869), посилаючись на велику кількість фактів, він доводив, що надзвичайні здібності переходять у спадок.

Французький психолог Альфред Біне (1857–1911) згідно із завданням урядових органів почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б виокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто має вроджені вади. Експериментальні завдання Біне виклав у вигляді тестів, встановивши шкалу, кожна з поділок якої містила завдання, які можуть виконати нормальні діти певного віку. Ця шкала стала популярною в багатьох країнах.

Німецький дослідник Вільям Штерн увів поняття «коефіцієнт інтелекту», за допомогою якого зіставляли «розумовий вік» (який визначали за шкалою Біне) з хронологічним («паспортним»). Якщо вони не збігалися, це вважали ознакою або розумової відсталості (коли розумовий вік нижчий від хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний). Цей напрям (тестологія) став найважливішим каналом зближення психології з практикою.

Наприкінці XIX – на початку XX століття в психології виникає кризова ситуація, до якої призвели декілька причин:

1) відрив психології від практики;

2) недієздатність основного методу наукового дослідження – інтроспекції;

3) неможливість пояснити ряд основних проблем самої психології, зокрема – зв’язок психічних явищ із фізіологічними та поведінкою людини;

4) безліч теоретичних конструкцій, які психологія мала на той час, не були досить добре обґрунтовані, не підтверджені експериментальними даними, статистичною перевіркою;

5) положення інтроспективної, асоціативної психології, що панувала в той час, не відповідали новим фактам, тенденціям, що проявилися в інших галузях знань.

У той час зразком науки стають точні та природничі науки. Психологія – не відповідала необхідним вимогам науковості.

Криза призвела до краху сформованих основних напрямків у психології. На межі ХІХ–ХХ століть у психології з’явилися спроби, спрямовані на вирішення сформульованих вище проблем.