Методологічні основи сучасної психології

Слово «методологія» є похідним від двох старогрецьких слів: methodos – шлях пізнання або дослідження – і logos – слово, наука, вчення, тобто буквально воно означає «вчення про метод», який, у свою чергу, трактується різними авторами по-різному: або в широкому, або у вузькому розумінні. У широкому значенні слова метод розглядається як шлях пізнання, що спирається на деяку сукупність раніше отриманих знань. У вузькому ж значенні метод – це спосіб (прийом) наукового пізнання або практичної діяльності. Наприклад, у психології говорять про метод тестів, метод формуючого експерименту. Під методом у такому разі розуміють цілу групу методик дослідження або практичної діяльності, що мають загальні значущі ознаки. Широке і вузьке розуміння методу робить можливими різні трактування поняття «методологія»: або як філософсько-світоглядних підвалин пізнання, або як сукупності прийомів, засобів і процедур дослідження. У визначенні, запропонованому М. В. Мостепаненком, зняті крайнощі цих двох трактувань понять «метод» і «методологія»: метод – шлях пізнання, що спирається на деяку сукупність раніше отриманих загальних знань (принципів); методологія – вчення про методи і принципи пізнання. Оскільки метод пов’язаний із попередніми знаннями, методологія, природно, поділяється на дві частини: вчення про початкові основи (принципи) пізнання і вчення про способи і прийоми дослідження, що спираються на ці основи. У вченні про початкові основи пізнання аналізуються і оцінюються ті філософські уявлення і погляди, на які дослідник спирається в процесі пізнання. Отже, ця частина методології безпосередньо пов’язана з філософією і світоглядом. У вченні про способи і прийоми дослідження розглядаються загальні аспекти приватних методів пізнання, що становлять загальну методику дослідження.

Зміст методології як основи наукового пізнання розкривається через систему відповідних понять.

Початковим у цій системі зі зростанням узагальненості слід визнати поняття світогляд. Це вищий рівень усвідомлення дійсності, що являє собою досить стійку і цілісну систему поглядів (знань, думок, стосунків) людини на світ і на себе. Формується світогляд унаслідок узагальнення індивідуальних і громадських знань і досвіду в усіх сферах буття під впливом життєвих умов (природних і соціальних, макро-і мікросередовищних). Світогляд визначає позиції людини щодо усіх явищ дійсності у вигляді її ціннісної орієнтації і принципів діяльності (зокрема пізнавальної).

Переконання – це вища форма прояву світогляду, що полягає в усвідомленні правоти своєї позиції як єдності ціннісної орієнтації та відповідних принципів діяльності, аж до потреби в систематичній реалізації цієї позиції. Переконання оформляються в принципах.

Принцип – це зумовлені переконаннями правила дій і норма поведінки в якій-небудь сфері буття і відповідному виді діяльності. Категорія «принцип» може вживатися не лише відносно суб’єкта діяльності, але й об’єкта, зокрема і неживого. Наприклад, можна говорити про принцип роботи технічного пристрою. Однак і тоді йдеться про віддзеркалення у свідомості суб’єкта засадничих, за його переконанням, правил взаємодії як частин цього механізму між собою, так і пристрою в цілому із середовищем.

Науковий принцип – це конкретизація світоглядних позицій, переконань і загальних принципів у процесі наукового пізнання. Наукові принципи зазвичай мають строге мовне оформлення у вигляді визначень і розгорнутих пояснень, що сприяють їх однозначному розумінню. Так, у вітчизняній психології було сформульовано декілька основних принципів: принцип детермінізму, принцип єдності свідомості і діяльності, принцип розвитку, принцип особистісного підходу та ін. Атомарний принцип будови свідомості був покладений в основу структурної і функціональної психології. Принцип цілісності властивий гештальтизму й іншим холістичними течіям у психології. Гуманістична психологія керується персоналістичним принципом.

Наукові принципи є, з одного боку, початковими умовами, що визначають напрям і характер наукового пошуку, а з іншого – пояснювальним уявленням і моделями для наукових фактів, що здобуваються. Сукупність тих або інших принципів, що поділяються дослідником, постає як його наукова концепція.

Концепція – це специфічна система аргументованих поглядів, що випливає зі світоглядних позицій і засвоєних принципів, оформляє те чи інше розуміння дослідженої реальності, зумовлює стратегію її вивчення. Специфічність полягає, по-перше, в тому, що в концепції, на відміну від світогляду, відбиваються погляди на окремі «фрагменти» реальності, виносяться судження із приводу відносно обмежених галузей дійсності, її окремих проявів. По-друге – в більш-менш виразній мовній (усній або письмовій) оформленості позицій і поглядів. Нарешті, судження, що становлять концепцію, мають бути аргументовані, тобто логічно обґрунтовані або забезпечені посиланнями на авторитети (наукові теорії, релігійні догмати, авторитетні особи, традиції, здоровий глузд і т. ін.). Таким чином, концепція є немовби вичавкою зі світогляду, чітко сформульованою системою принципів стосовно тієї або іншої проблеми. Крім того, в науковій концепції відбивається головна дослідницька думка – що і для чого вивчається, тобто предмет і цілі дослідження, можливий спектр способів дослідження (методів). Інакше кажучи, в концепції відображається науковий задум дослідника. Наукова концепція у своїй аргументації спирається переважно на певні наукові теорії.

Теорія – це узагальнене достовірне знання про яку-небудь сферу дійсності, оформлене знаковими засобами (словами, символами), що виконує функції опису, пояснення і передбачення фактів і закономірностей в цій галузі. Достовірність цього знання справедлива в межах пануючої в цьому соціумі в певний період парадигми як відносно приватного «фрагмента» реальності, так і загального світогляду. Парадигма – це система методологічних передумов, що зумовлює наукову діяльність.

Наукова теорія – це, з одного боку, струнке і несуперечливе втілення світогляду і відповідних наукових принципів, а з іншого – осмислення і узагальнення практики і безпосереднього досвіду. У процесі формування, висунення і зміни теорій відображається магістральний шлях наукового пізнання – нескінченне просування в освоєнні відносних істин до принципово недосяжної всеосяжної абсолютної істини. Кожна теорія має свою межу застосовності і згідно з принципом відповідності може містити більш приватні теорії або входити складовою частиною в більш загальні теорії.

Концептуальні основи і теоретичні пристрасті дослідника, а також завдання дослідження зумовлюють вибір того або іншого підходу до вивчення наміченого об’єкта і предмета. Науковий підхід в широкому значенні – це уособлення певних концептуальних позицій і принципів, а у вузькому – процедурна стратегія дослідження. Ця стратегія вибудовується залежно від уже визначених предмета і завдань дослідження. Проте саме від неї залежить хід виконання дослідницького процесу, зокрема вибір конкретних методів і методик на етапах збору, обробки і інтерпретації даних про об’єкт, що вивчається. Таким чином, за широкого тлумачення науковий підхід розуміється переважно як методологічний зміст дослідження, висхідний до світоглядних настанов, а за вузького – переважно як його методологічна форма, що конкретизується в тих або інших методах і процедурах. Підхід слугує і відправною базою у виявленні фактів і закономірностей, і їх пояснювальним принципом. Не випадково наукові підходи в психологічній літературі іноді підносяться як принципи. Проте все ж таки видається, що принципи – поняття початкові, базові для наукового підходу.

У межах тієї або іншої концепції можуть застосовуватися різні підходи, що зумовлено варіативністю завдань у межах єдиної концепції. Так, для цілого ряду психологічних напрямів минулого, що об’єднуються концепцією «психології свідомості», допустимі генетичний, структурний, функціональний і, можливо, системний підходи. Але неприйнятні особистісний і діяльнісний підходи. Біхевіористській концепції відповідає об’єктивістський підхід; можливе використання функціонального і, в спрощеному вигляді, діяльнісного підходів. Однак в рамках цієї концепції важко реалізувати генетичний підхід, а суб’єктивістський і особистісний підходи абсолютно неприйнятні.

Категорія «методологія» тісно пов’язана з деякою множинністю понять, що розкривають зміст пізнавального процесу. Найближчими з цих понять є «метод» і «методика». Методологія щодо них є поняттям ширшим і загальнішим. Нагадаємо її визначення: методологія – це застосування принципів світогляду до процесу пізнання.

Метод – це конкретизація методології. У ньому зафіксоване можливе коло об’єктів і предметів дослідження, основні процедурні вимоги до роботи з об’єктом, передбачувані результати. Метод – це спосіб досягнення результатів в пізнанні об’єкта і предмета вивчення. За ступенем спільності методи поділяються на загальні, загальні і приватні. Загальні методи – це пізнавальні прийоми, які можуть бути використані в будь-якій галузі знань і будь-якою наукою. Вони дозволяють розкрити найбільш загальні відносини, закономірності і властивості об’єктів, що вивчаються, або предметів. Існують, наприклад, такі методи: наукового аналізу і синтезу, моделювання, класифікації, діалектичний, базисний. Загальні (чи загальнонаукові) – це методи, які можуть застосовуватися в різних, але не в усіх галузях знання і використовуватися багатьма, але не всіма науками. Це стосується таких методів, як спостереження, експеримент, математичні методи. Приватні (чи спеціальні, конкретно-наукові) – це методи, вживані в окремих галузях знання. Вони характерні для якої-небудь конкретної науки або для групи суміжних наук. Наприклад, специфічно психологічними методами слід уважати інтроспекцію, психофізичні методи, психодіагностичне тестування, соціометрію, психологічний тренінг і таке інше.

Як правило, конкретні умови застосування методу накладають додаткові обмеження, які вимагають методичних уточнень. І тоді метод розгалужується на ряд варіантів. Деякі з них, якщо міра конкретизації незначна, продовжують самостійне життя в ранзі методу. Однак частіше ці уточнення призводять до перетворення методу в конкретну методику. У психологічних методиках вказуються конкретні приватні завдання, які можуть бути вирішені за допомогою цього методу; міститься детальний опис дослідницьких процедур, стимульного матеріалу, вимог до конкретного контингенту випробовуваних, до зовнішніх (фізичних) і внутрішніх (психологічних) умов дослідження; наводяться правила реєстрації відповідей і в цілому фіксації дослідницького процесу, алгоритм обробки даних, а іноді і рекомендації щодо тлумачення результатів. Таким чином, методику можна охарактеризувати як сукупність відомостей про доцільне застосування методу в конкретних умовах.

Важливим компонентом методики, що головним чином і визначає її специфіку, виступає процедура. Процедура – це певна послідовність певних дій. У психологічних дослідженнях у першу чергу мають на увазі дії на етапі збору даних про об’єкт, тобто емпіричні дії, що безпосередньо стосуються об’єкту, який вивчається. Хоч, звичайно, і методи обробки, і інтерпретації теж включають процедурний момент, який алгоритмізує обчислення і пояснення. Процедура у складі методики зазвичай чітко оформлюється у вигляді відповідних описів і приписів. І в цьому сенсі її можна визначити як офіційно встановлений порядок дослідницьких дій.

Отже, у сукупності розглянутих категорій відбивається багаторівневість пізнавального процесу. У цій системі методологія втілює стратегічний рівень (найвищий за всеосяжністю, узагальненістю рівень організації пізнавального процесу, на якому визначаються загальний задум і кінцева мета усієї акції). У методі реалізується проміжний, тактичний рівень пізнання (середній за всеосяжністю, узагальненістю рівень організації пізнавальних дій, на якому розробляються вказівки щодо оперативного виконання стратегічних задумів). Методика втілює собою оперативний рівень пізнання (найбільш низький за всеосяжністю, узагальненістю рівень організації пізнавального процесу через практичне виконання акцій і заходів, визначених на стратегічному і тактичному рівнях, шляхом виконання конкретних дій та конкретних операцій).

Для науки основне призначення методологічного знання полягає в тому, що воно виконує функцію рефлексії, тобто функцію інтелектуального засобу, що дозволяє вченому або практику вийти в позицію рефлексії і усвідомити свої пізнавальні засоби і адекватність їх застосування.

Прийнято виділяти два види методологічного знання – дескриптивну і нормативну методологію.

Дескриптивною методологією називають дослідження, що мають характер ретроспективного аналізу вже здійснених процесів наукового пізнання. Навіть у тому випадку, коли ми здійснюємо вибір і обґрунтування напряму наукового дослідження, ми спираємося на рефлексію раніше пройденого шляху до знання. Методологічний аналіз раніше пройдених етапів розвитку науки здійснює цілий ряд функцій для розвитку наукового пізнання. Це такі:

1. Каталізація, стимулювання процесу наукового пізнання. Ця функція методологічного знання здійснюється за рахунок критичного осмислення ідей, наявних у культурі, аналізу існуючих наукових теорій і концепцій.

2. Організація і структуризація наукового знання як цілісного за рахунок його інтеграції і синтезу, за рахунок розробки загальнонаукових засобів і форм пізнання загальнонаукових понять, категорій, методів, підходів, а також за рахунок виділення філософсько-світоглядних принципів пізнання.

3. Вироблення стратегії розвитку науки, оцінка перспективності того або іншого наукового напряму. Ця функція методологічного знання стає особливо важливою під час планування міждисциплінарних досліджень.

Нормативна методологія відіграє в науці роль приписів і норм, спрямованих на вирішення ряду організаційних проблем науково-дослідної діяльності. Вона виконує три основні функції: забезпечує правильність постановки проблеми (за формою і за змістом), дає засоби для вирішення вже поставлених завдань і покращує організаційний бік досліджень.

Значення методологічного знання для психології важко переоцінити. Передусім, причиною цього є особливості психології як науки. Як відомо, психологія – наука, в якій зливаються суб’єкт і об’єкт пізнання. Ці обставини роблять психологію наукою, що займає особливе місце в системі наукового знання. У запропонованій Б. М. Кедровим схемі психологія посідає центральне місце в трикутнику, утвореному природничо-науковими і гуманітарними дисциплінами, які поділяються на соціальні і філософські. Особливе місце психології в системі знань вимагає особливої уваги до методологічних проблем цієї науки і методологічних аспектів діяльності вченого і практика.

Психологія як наука має ще одну особливість, що помітно відрізняє її від інших наук. М. К. Мамардашвілі вважав, що наука взаємозв’язана з культурою тією мірою, якою вона сприйнята людиною як феномен культури. І в цьому сенсі психологія як наука більшою мірою є феномен культури, ніж багато інших наук, оскільки психологічне знання в принципі має набагато більший людиноутворюючий потенціал. Стаючи явищем культури, психологічне знання починає визначати уявлення людини про себе, свій внутрішній світ, мотиви, вчинки. Методологія дозволяє оцінити, наскільки правильним шляхом отримані висновки про людину і наскільки адекватно вони передані в культурі. Саме тому методологічне знання має велике значення в процесі перетворення тих або інших напрямів психології на явища культури.

Є й обставини історичного характеру, через які методологічне знання набуває для психології особливого значення. Психологія – досить молода наука. Очевидно: якщо наукова психологія – молода наука, вона особливо потребує засобів, що дозволяють оцінити, наскільки адекватні її методи і наскільки в принципі правильні шляхи її розвитку.

Вивчення методології психологічної науки для будь-якого психолога є дуже актуальним і вкрай необхідним. Сучасна психологія є строкатою картиною різноманітних, інколи важко сумісних, а часто й взаємозаперечних теорій і підходів. Методологічне знання потрібне для проведення змістовного аналізу різнорідних теорій і концепцій, пошуку ідей, якими одна теорія або концепція може вдало доповнити іншу, для зіставлення понятійних систем, що використовуються різними теоріями.

 

Принципи психології

Принцип детермінізму. Принцип детермінізму – базовий принцип наукового пізнання психічних явищ, що об’єднує на рівні психологічної конкретизації загальнонаукові принципи об’єктивності і детермінації (причинності в широкому розумінні). У матеріалістично орієнтованій психології детермінізм проголошує первинність фізіологічного субстрату щодо психіки (психіка – властивість мозку) і первинність об’єктивної реальності по відношенню до її суб’єктивного образу (психіка – спосіб віддзеркалення дійсності).

Історії психології відомі різні погляди на детермінізм. Так, тривалий час панував механістичний детермінізм, згідно з яким зовнішні матеріальні причини безпосередньо і однозначно визначають психологічний ефект своєї дії. Незважаючи на свою обмеженість, це уявлення сприяло становленню і розвитку найважливіших для психології вчень: про рефлекс, про асоціації, про афекти та ін.

З дарвінізмом пов’язане виникнення біологічного детермінізму. У психології затвердився погляд на психіку як на необхідну для виживання організмів функцію. Якщо механістичний детермінізм розглядав психіку як побічне явище (епіфеномен), то тепер вона виступила як невід’ємний компонент життєдіяльності. У подальшому було встановлено, що цей компонент має самостійне причинне значення, і сформувалося поняття про психологічний детермінізм. Одна гілка цього переконання вилилася у вчення про особливу психічну причинність, що нібито протистоїть матеріальній причинності. Яскравим представником цього вчення був німецький психолог, один із засновників експериментальної психології В. Вундт. Інша гілка цього вчення пов’язана з іменами Г. Гельмгольца, І. Сеченова, Ф. Дондерса та ін. Вони вважали, що зумовлені діями зовнішніх об’єктів на організм психічні явища формуються за законами, відмінними від фізичних і біологічних, і виступають як особливі регулятори поведінки.

Подальший розвиток принцип детермінізму отримав у зв’язку з розробкою ідеї активності психіки, і в першу чергу активності свідомості як вищого рівня розвитку психіки. Це створило передумови для реалізації принципу детермінізму на рівні соціальної організації людської діяльності: змінюючи реальний, не залежний від свідомості, світ своєю предметною діяльністю, її суб’єкт змінюється сам.

Очевидно, погляди, що відповідають перерахованим етапам в розвитку цього принципу, можна вважати прийнятними для макроскопічного рівня організації внутрішнього світу людини. За його цілісного охоплення, з урахуванням мікро-і мегарівнів його організації, цього недостатньо і необхідно складену систему поглядів на біологічну і психічну детермінацію доповнити концепцією імовірнісної детермінації. Річ у тому, що біологічні і соціальні системи характеризуються значною мірою невизначеності. У процесі пристосування до постійно мінливого зовнішнього середовища психіка спрямована на те, щоб враховувати невизначеність цього середовища й усувати її. У зв’язку з цим доцільно говорити про принцип імовірнісного детермінізму. Очевидно, що відносно жорстко детермінованими є лише природжені безумовні реакції, деякі натуральні умовні рефлекси, системи автоматизованих умовнорефлекторних актів, навички.

Принцип єдності свідомості і діяльності. Принцип єдності свідомості і діяльності відображує факт об’єднання інтегральної форми психічного віддзеркалення світу (свідомість) і вищої форми взаємодії зі світом (діяльність) у вищій загальній формі прояву людини як біосоціальної істоти (особистість).

Цей принцип, по суті, містить два принципи: 1) єдності свідомості і особистості; 2) єдності особистості і діяльності. Проте оскільки їх нерозривний зв’язок через поняття «особистість» очевидний, у науковій практиці використовується об’єднаний варіант.

Принцип особистісного підходу. Принцип особистісного підходу означає визнання цілісності головного об’єкту вивчення психології – людини, як з боку її психічної організації, так і з боку її взаємодії з об’єктивним світом (діяльність).

Цілісність психіки (у першу чергу як свідомість) і діяльності людини фокусуються в понятті «особистість». Особистість розглядається як пов’язана воєдино сукупність внутрішніх умов (психічних станів і властивостей), через які заломлюються усі зовнішні дії. Іншими словами, жодне психічне явище – чи то процес, конструкт, стан або властивість, виявлені в діяльності, а отже, і сама ця діяльність, і її елементи – дії і вчинки – не можна правильно зрозуміти без урахування їх особистісної зумовленості.

Принцип розвитку. Принцип розвитку конкретизує в психології загальний закон діалектики, згідно з яким розвиток – це загальна властивість матерії.

Згідно з цим принципом, розвиток психіки є її закономірна зміна в часі, виражена в кількісних і якісних перетвореннях. Розвиток характеризується безповоротністю і спрямованістю змін і реалізується у формі філогенезу і онтогенезу. Обидві форми містять як біологічний, так і соціальний компоненти. У філогенезі це проявляється як становлення психічних структур у процесі біологічної еволюції і в соціокультурній історії людства. В онтогенезі біологічна сторона відбивається в психічному розвитку, супутньому віковим змінам організму, а соціальний – у зумовленості конкретними соціально-історичними обставинами формування (соціалізації) і діяльності особистості.

Потужним імпульсом до вивчення психіки з урахуванням філогенетичного аспекту стала еволюційна теорія Ч. Дарвіна (1809–1882). Одним із перших, хто усвідомив значення цієї теорії для психології і зробив принципові методологічні висновки, був І. М. Сеченов (1829–1905), який вважав, що наукова психологія повинна вивчати історію розвитку відчуттів, уявлень, почуттів. Онтогенетичний напрям у вивченні психіки в першу чергу був зумовлений потребами педагогіки.

Найважливішою категорією принципу розвитку є поняття «процес». У психології ця категорія використовується, передусім, для позначення провідної форми існування психічного. В такому випадку психічні функції виступають як процеси (пізнавальні, мотиваційні, регуляції). Формування і діяльність особистості уявляються як відповідні процеси (соціалізація, вчення, гра, праця). Спілкування і взаємодія людей у різних соціальних групах набуває форми процесів (конкуренція й кооперація, лідерство й керівництво, об’єднання й конфлікти).

Соціально-культурний аспект розвитку психіки визначив конкретизацію загального принципу розвитку у вигляді принципу історизму, тобто суспільно-історичної зумовленості свідомості, а отже особистості й діяльності.

Для вітчизняної психологічної науки характерне об’єднання принципу розвитку з принципом системного підходу.

Принцип системного підходу. Принцип системного підходу в психології полягає в розгляді психіки і будь-яких її проявів як систем. Системний підхід у психології дозволяє виявити спільність психічних явищ з іншими явищами дійсності. Це доводить єдність принципів організації світу в усіх аспектах і на всіх рівнях – від фізичного до психологічного і соціального – і надає можливість збагатити психологію ідеями, фактами, методами інших наук, а психологічним даним проникнути в інші галузі знання. Системний підхід дозволяє інтегрувати і систематизувати психологічні знання, усувати надмірність накопиченої інформації, скорочувати обсяг і підвищувати наочність описів, зменшувати суб’єктивізм в інтерпретації психічних явищ. Він допомагає побачити пропуски в знаннях про конкретні об’єкти, виявити їхню неповноту, визначити завдання подальших досліджень, а іноді і передбачити властивості об’єктів, інформація про які відсутня, шляхом екстраполяції і інтерполяції наявних відомостей.