Тема 1. Україна в Першій світові війні (1914

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського

«Харківський авіаційний інститут»

Г.Ю.Каніщев, Ю.І. Кисіль, О.В. Малишев, Г.Г.Півень, О.А.Яцина

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Частина ІІ

(ХХ ст. – початок ХХІ століття)

Навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей

Харків «ХАІ» 2009

2009ББК Т3 (4УКР) я 73

Історія України: навч. посібник / Г.Ю.Каніщев, Ю.І. Кисіль, О.В. Малишев, Г.Г.Півень, О.А.Яцина. – Х.: Нац. аерокосм. ун-т «Харк. авіац. ін.-т», 2009.- 102 с.

Всебічно охарактеризовано суспільно-політичний і соціально- економічний розвиток України, комплексно розглянуто причини виникнення української державності, структуру, порядок функціонування, принципи організації влади на українських землях, висвітлено багато питань теорії й практики соціально-економічного й культурно-освітнього розвитку України на всіх етапах її історії.

Для студентів гуманітарних спеціальностей очної й заочної форм навчання.

Рецензенти: д-р іст. наук, проф. В.В. Лантух,

канд.. іст. наук, проф. С.М. Куделко

ЗМІСТ

Тема 1. Україна в Першій світові війні (1914 – 1918 рр.)........................4

Тема 2. Українська революція (1917 – 1920 рр.).....................................8

Тема 3. Радянська Україна (1919 – 1939 рр.)........................................23

Тема 4. Західна Україна між двома Світовими війнами.......................38

Тема 5. Україна в Другій світовій війні (1939 – 1945 рр.)......................46

Тема 6. Україна в 1945 – першій половині 1950-х рр.....…………........61

Тема 7. Соціально-економічний і політичний розвиток України у 50 - 80 рр. ХХ ст..................................................................................................67

Тема 8. Суверенна українська держава................................................84

Тема 1. Україна в Першій світові війні (1914 – 1918 рр.).

Перша світова війна була розв’язана імперськими амбіціями країн, що входили до складу двох військово – політичних блоків: Антанта (Англія, Франція, Росія) і Четвертний союз (Німеччина, Австро – Угорщина, Туреччина, Болгарія). У військові дії втягнулося 38 країн, мобілізовано 73,5 млн. солдат із них загинуло 9,5 млн. і поранено 20 млн. Країни – лідери блоків намагалися досягти світового панування, загарбати території слабкіших держав і народів, встановити контроль над джерелами сировини та ринками збуту товарів. Врешті, війна давала можливість відволікти населення країн від власних соціально – економічних та національних проблем.

Безпосереднім приводом до початку війни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. спадкоємця Австро – Угорського престолу принца Франц-Фердинанда. Цей терористичний акт здійснив засланий серб Г. Принцип за таємної підтримки російського військового аташе. Для Російської імперії можливий прихід нового монарха був украй не бажаним. Франц-Фердинанд був прихильником компромісу, зокрема у справі надання автономії українцям у складі Австро – Угорщини. Це міг бути небажаним прикладом для українців Російської імперії. Компромісом з українцями та підтримкою Болгарії, з одного боку, тиском на Сербію і Грецію, з іншого, Австро – Угорщина прагнула зберегти та посилити свій вплив на Балканах. У той же час, Росія не бажала посилення німецьких позицій і виношувала власні далекоглядні плани. Вони передбачали захоплення проток Босфор і Дарданелли, західноукраїнських земель та придушення на них українофільства, посилення позицій на всьому Балканському півострові. Одночасно з цим, планувалося просування на південь в Центральну Азію з можливим виходом до Індійського океану. Надмірна активність Росії та її союзників не задовольняла Німеччину, яка, крім цього, залишалася без доступу до сировинних ресурсів й була позбавлена колишніх заморських колоній.

Підтримувана Німеччиною, Австро – Угорщина 28 липня 1914 р. оголосила війну Сербії. У відповідь Росія розпочала мобілізацію та стягування військ до кордонів з Австро – Угорщиною. 1 серпня 1914 р. Німеччина після відмови Росії зупинити мобілізацію оголошує їй війну.

Українське населення проживало у складі двох держав, які знаходилися по різні боки фронту, а це означало війну проти своїх одноплеменників, до того ж, військові дії, що незабаром почалися, проходили безпосередньо на українській території. До лав російської армії було мобілізовано 4,5 млн. українців, австрійської – 250 тисяч. Українські суспільно – політичні сили розбилися на два табори: прибічників та противників переможної війни. На теренах України з патріотичними закликами - стати на захист Російської держави спочатку виступили діячі ТУПу. Вони сподівалися, що така проросійська позиція буде врахована владою і вона прислухається до українських вимог. Відомі діячі згаданої організації А. В’язлов, Д. Дорошенко, А. Ніковський взяли активну участь у роботі Комітету Південно – Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст. Ця потужна громадська структура була створена з метою мобілізації військового потенціалу Росії.

На підтримку війни виступили емігранти – москвофіли, які заснували у Києві „Карпато – русский освободительный комитет”, редакція журналу „Украинская жизнь” і, зокрема, один з лідерів соціалістів С. Петлюра. У той же час, інший лідер соціалістів В. Винниченко зайняв антивоєнну позицію. У ході війни, особливо після початку антиукраїнських репресій більшість українців почали займати антиросійську позицію.

На західноукраїнських землях на підтримку Австро – Угорщини висловилася переважна кількість громадсько – політичних об'єднань. Так, 1 серпня 1914 р була створена Головна Українська Рада (згодом Загальна Українська Рада, керівник К. Левицький), яка закликала українців стати проти царської імперії й відновити Соборну Українську державу. Аналогічні позиції зайняв створений 4 серпня 1914 р з емігрантів Наддніпрянської України „Союз визволення України” (засновники Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк)) та Союз українських парламентських і сеймових депутатів Буковини. До безпосередньої участі в бойових діях проти російських військ виявили бажання приєднатися Українські Січові Стрільці (УСС), перша організаційна структура, яких з’явилися у Львові в 1913 р. (керівник В. Старосольський). Австрійський уряд з обережністю поставився до такої ініціативи, взявши до створеного легіону УСС лише 2,5 тис. бійців з 28 тис. бажаючих.

Події, які відбувалися на теренах України протягом 1914 – 1917 рр.(до початку Лютневої революції) можна поділити на три етапи. Перший – Галицька битва (від початку війни до квітня 1915 р.). Протягом цього часу російські війська невпинно наступали на захід. Після перемоги у битві під Равою-Руською (11 вересня 1914р.) окуповано Львів. До кінця року було захоплено всі західноукраїнські землі та частину земель Словакії. Російська окупація цього краю тривала до квітня 1915 р. На захоплених землях почалися масові антиукраїнські репресії. Генералом – губернатором Галичини було поставлено шовініста графа О. Бобринського, який оголосив курс на повну русифікацію краю. Було заборонено видавати українську пресу, закривалися україномовні школи та культурно – просвітні товариства, активних діячів українського руху депортували до Росії. Особливу увагу нова влада звернула на греко-католицьку церкву. ЇЇ митрополита А. Шептицького арештовано і відправлено до Росії, аналогічна доля спіткала усе вище духовенство. Місцеве населення насильницькими засобами навертали у православ’я. Так, російська влада показала своє справжнє обличчя, щодо „захисту” слов’ян і налаштувала проти себе багатьох українців. З іншого боку, частина українців, що перебували у складі російської армії перейнялися українськими ідеями спілкуючись з місцевим населенням та спостерігаючи антиукраїнську політику нової влади.

З квітня до вересня 1915 р. тривав другий етап, протягом якого австрійські війська, в результаті Горлицького прориву, витіснили з усіх західноукраїнських земель російську армію. Таким чином, попередня влада була відновлена. Повернувшись на Галичину австро – угорська влада почала жорсткіше ставитися до українського населення. Безпосереднім поштовхом до переслідувань стало поширення чуток про те, що причиною невдач стала зрада русофільського населення Галичини. Не розбираючись у тому, хто русофіл, а хто ні почалися арешти невинних людей, яких депортували у глиб Австрії. За найменшу підозру у шпіонажі, або донос підозрілих страчували без суду.

Відступ російських військ припинився біля Тернополя у вересні 1915р після чого обидві армії перейшли до опозиційної війни. Така війна тривала до початку Лютневої революції. Виключенням був лише так званий Брусиловський прорив позицій австрійських військ. Він тривав з 4 червня по 10 серпня 1916 р. проте не приніс бажаних результатів.

Невдача російських військ у спробі утримати західноукраїнські землі примусила частину російських політичних діячів переглянути своє ставлення до української проблематики. Аналогічний поворот у ставленні до українців відбувся й у політиці Австро-Угорщини. Так, на західноукраїнських та білоруських землях австрійська влада дозволила відкриття українських та білоруських шкіл замість російських. Відновився вихід преси місцевими мовами, відкривалися культурно – просвітні товариства. Спостерігаючи таку політику противника, російська влада створила таємний Особливий політичний відділ (ОПВ) при Міністерстві закордонних справ, який зосередив свою роботу на українській та білоруській проблематиці. На теренах України почалося швидке відновлення національного життя. 1915 р. російська влада дозволила створити „Общество помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий”, яке надавало допомогу галицьким біженцям. Під тиском членів Тупу, партія кадетів визнала право українців на широке культурне самовизначення, схожі позиції займали російські соціал-демократи. Із засудженням антиукраїнської політики в Галичині виступали окремі депутати з трибуни Державної Думи. На початку лютого 1916 р. група українських діячів Полтави надіслала депутатам Думи М. Чхеїдзе та П. Мілюкову петицію, у якій ставилася вимога надати українцям рівні з росіянами права на культурний розвиток, у тому числі, й автономію. Аналогічні петиції надходили від робітників Харкова, Катеринослава, Одеси, Києва, Чернігова. Восени 1915 р у Катеринославській губернії виник Ініціативний комітет Українського самостійного союзу, програма якого передбачала боротьбу за повну незалежність України. У цьому ж році, студентами Харкова засновано Українську юнацьку спілку Лівобережної України, яка поширювала ідеї соціалізму та визволення України.

Таким чином, в ході Першої світової війни українці зазнали значних матеріальних та людських втрат. У той же час, війна призвела до значного зростання рівня національної свідомості та примусила окремі політичні сили змінити своє ставлення до українців.

Література:

1. Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2005.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.. – К.: Генеза, 1996.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. – К.: Либідь, 1993.

4. Історія державності України / За ред. Бандурки О., Ярмиша О. – Х.: Одіссей, 2004.

5. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія України і світу. – К.: Вікар, 2004.

6. Магочій П-Р. Історія України. – К.: Критика, 2007.

7. Миллер А. Империя Романовых и национализм. – М.: НЛО, 2006.

Політична історія України / За ред. В. Танцюри. – К.: Академія, 2002.