Серед засобів забезпечення дотримання міжнародного договору застосовувались

також магічні обряди, релігійні клятви сторін, видача заручників (часто брали в заручники дітей, або близьких правителя, з яким було укладено договір), у тому числі часто практикувалось утримання в заручниках послів іноземних держав, сплата данини, гарантія третіх держав. Ці й же меті слугували і дії, що супроводжували процедуру укладання договору: укладання династичного шлюбу, обмін подарунками тощо.

17. Вкажіть особливості формування елементів та компонентів міжнародного права у стародавній період.

На перших етапах міжнародної взаємодії (у додержавний період) формуються основні нормативні засади, що з часом складуться в інститути міжнародного права.

Формування міжнародної правосуб'єктності як окремої категорії, що відноситься головним чином до таких взаємин, відбувається шляхом обговорення, погодження і прийняття рішень про межу зовнішніх прав і обов’язків учасників таких відносин. В стародавній період цей інститутохоплює досить велике коло суб'єктів, відповідно до регіону – суверен (правитель) в регіоні Близького Сходу і Малої Азії; царі, союзи країн – Китай, Індія; в античній Греції і Месопотамії – міста, номи, храми (в Греції ще й оракули); фараон, візир, ном в Єгипті, тощо.

У стародавньому міжнародному праві характерним, класичним суб’єктом був суверен, правитель. Вже починаючи з 4 тисячоліття до н.е. починає формуватись ієрархічна співпорядкованість таких суб’єктів. Для регіону Китаю характерним суб’єктом міжнародного права поряд із державою (чи державоподібним утворенням) були союзи. До останніх, як тимчасових суб’єктів міжнародного права, можна віднести і спільні зустрічі, ради правителів. Відомі також давньогрецькі союзи: релігійні (амфіктонії) та військові (наступальні – симмахії, оборонні – епімахії). Аркадський релігійний союз мав власну армію і валюту, володів договірною правоздатністю. Інститут міжнародної правосуб’єктності раніше за інші нормативні комплекси долав регіональні особливості і став основним в давньому міжнародному праві, і таким чином формував інші його інститути.

Інститутом стародавнього міжнародного права, який виділився з інституту міжнародної правосуб’єктності, був комплекс норм, що регулювали питання міжнародного правонаступництва. Найбільш зручним засобом для цього слугував міжнародний договір. Такі договори по-різному формулювали зобов’язання визнати правонаступником нового правителя, але суть норми була одна: на визначеного в договорі нового правителя поширюються права і обов’язки його попередника. Виникає характерний міжнародно-правовий інститут династичних шлюбів.

З інститутом міжнародної правосуб'єктності пов’язане питання міжнародного визнання суб’єкта міжнародного права. Особливої процедури міжнародно-правового визнання в стародавній період не існувало.

Досить раннім є формування нормативного комплексу джерел міжнародного права. Відзначається їх багатоманітність: звичай, міжнародний договір, угоди в усній формі, у формі обміну листами, у формі обопільного встановлення прикордонних стовпів, стел, джерела релігійного характеру, квазіджерела.

Можна відзначити тяглість процесу становлення особливостей договірної процедури в стародавній період від договорів месопотамських міст через хетські договори до договірної практики античного Середземномор'я. За об’єктом міжнародні договори поділялись на мирні, союзні, військові. Як правило, договори були широкомасштабними і окрім головного питання, наприклад, укладання миру чи утворення військового союзу, включали ще низку суміжних, специфічних проблем. В стародавній період формується правило ратифікації. Процедура клятви була обов’язковим і найбільш розвиненим елементом договору, в тому числі письмового.

У стародавній період відбувається формування інституту міжнародної гостинності чи статусу іноземців. Не відповідає дійсності думка про повну безправність іноземців у стародавній період. За деякими договорами хетів встановлювався принцип надання іноземцям рівного статусу зі своїми громадянами, за умови дотримання ними закону. У стародавній період виникає ідея захисту іноземних мешканців від їх власних правителів. Формується категорія норм стосовно статусу біженців та втікачів, порядку надання притулку. У стародавній період починає створюватись інститут відповідальності іноземців. В більшості стародавніх країн був дозвільний порядок в’їзду іноземців. В державах Близького Сходу інститут іноземців полягав в тому, що вони проживали компактно в «колоніях»–поселеннях, управлялись своїми законами та звичаями, і часто навіть власною адміністрацією. Інститут захисту (покровителів) іноземців став свідченням суперечності між пережитками свідомості, що не приймала нічого іноземного, і вимогами розвитку міжнародних відносин, адже його появу спричинили як вимоги захисту особи іноземця, так і міркування власної безпеки. В державах-містах Месопотамії, а згодом в ассирійській державі при царській адміністрації сформувалась спеціальна ланка чиновників, які мали відповідати за чужоземців. Практично в усіх регіонах стародавнього світу іноземців поділяли на окремі категорії. До найменш престижної належали біженці та втікачі. До другої – іноземці, що оселялись на території іншої держави для проживання. Найбільш привілейованою категорією іноземців були дипломатичні представники та торговельні агенти, статус яких врегульовувався скоріше інститутами посольського та торговельного права.

В період греко-римської античності набув поширення інститут асілії: надання недоторканості іноземцям (частіше за договором) на засадах взаємності. В античній Греції утворився інститут ізополітії – надання іноземцям на підставах договору з їхньою державою свого громадянства. За договором ізополітії між сторонами встановлювався союз на зразок федеративного. Ця норма нагадує сучасний інститут біпатридів.

Проходить становлення інституту посольського права. У Месопотамії існувала систематизована державна служба, в якій виділено дипломатичний підрозділ, що мав і внутрішньодержавну, і закордонну структуру. Посольські зносини в регіоні Близького Сходу та Малої Азії, регулювались в міжнародному листуванні правителів, що вплинуло на казуїстичний характер норм цієї галузі у регіоні. Виділяється 3-4 ранги дипломатичних представників, відповідно їх функцій (найважливішими серед них були посли, потім – посланці, гінці та ін.). В цьому поділі важливу роль відігравали і релігійні діячі.

В стародавньому міжнародному праві проходив процес становлення інституту дипломатії на вищому рівні. В державах Близького Сходу він проявлявся у взаємному обміні дипломатичними листами між правителями держав. В Китаї такою формою був інститут візитів ввічливості правителів.

Формується принцип недоторканості послів, як їх функціонального імунітету. Формуються правила процедури відправлення, прийняття, діяльності дипломатичних місій – зароджується дипломатичний протокол.

Для забезпечення міжнародного економічного співробітництва виникає інститут торговельного права.

Видом зовнішньоекономічної діяльності був обмін подарунками.

Економічна зумовленість стародавніх міжнародних відносин вимагала й чіткого правового врегулювання статусу території. З перших етапів міжнародної взаємодії основою концепції території було не встановлення кордонів, а реальний контроль над нею. Перехід до врегулювання кордонів та статусу території починається з розвинених політичних утворень (вождества, ранні держави, протодержави), коли останні змушені були встановлювати межі своєї юрисдикції. В стародавній період почав формуватись принцип недоторканості території, що встановлювався договорами.

Досить інтенсивно розвивався інститут морського права. Виходячи із специфіки даної сфери, особливу роль в її врегулюванні відігравали внутрішні закони, кодекси морських країн та регіональні правові звичаї щодо користування морем. З’явилась норма про заборону піратства. Питання боротьби з піратством врегульовувались договірним шляхом. Недоліком таких договорів було те, що вони поширювали свою дію на обмежені морські та узбережні регіони і не регулювали питання боротьби з піратством у відкритому морі. Складалась правова класифікація морських просторів: правовий режим портів та узбережних населених пунктів; портів та вод, що їх омивали (згодом ці території складуть поняття внутрішніх вод держав). Почав складатись принцип свободи відкритого моря, що мав звичаєво-правове походження.

В інституті відповідальності виділялось ключове значення дотримання принципу pacta sunt servanda, за порушення якого передбачалась найтяжча відповідальність.

У стародавній період проходить становлення законів та звичаїв війни. Правовий поділ війн на завойовницькі і каральні пов’язані з появою концепції справедливої війни. Чи не першим звичаєм ведення війни і вимогою справедливої війни було її обов’язкове оголошення. Почали проявлятись певні елементи гуманізації війни.

В стародавній Індії існував поділ на комбатантів та некомбатантів та починала складатись концепція окремої категорії – жертв війни. В хетів – правило «підкорення на місці конфлікту» (мирний перехід оточеної території під юрисдикцію хетів). В більшості стародавніх держав розроблялись концепції «мирного завоювання. Питання нейтралітету отримало правове оформлення в античній Греції. Стародавньому міжнародному праву відомі поняття арбітражу і посередництва як основні засоби запобігання.

 

18. Які інститути та принципи, відомі сучасному МП, виникли в стародавній період?

Аналізуючи ключові інститути стародавнього міжнародного права, встановлено, що сукупність норм, що склалась на той час в кожному з них, сформувала їх основні засади, багато з яких є характерними і для сучасного міжнародного права.

Природно – правова концепція виявила спільне і особливе міжнародного права і релігії, моралі, політики та інших систем регулювання суспільних відносин; розкрила появу ключових інститутів міжнародного права та його основних принципів (зокрема pacta sunt servanda, дипломатичної недоторканості та ін.). Основні елементи позитивного міжнародного права (волевстановленість, згода держав, наявність конвенційних норм, та ін.) об'єктивно існували з початку правового регулювання міжнародних відносин.

Відбувається процес формування інституту міжнародної правосуб'єктності, в якому основні права і обов'язки закріплюються за державою як такою політичною структурою, що максимально утримує владні повноваження на певній території і яка, за певних обставин, може наділяти певними повноваженнями інших учасників міжнародних відносин (чи визнавати їх за ними). Крім держави, міжнародною правосуб'єктністю володіли правителі держав і державоподібних утворень, яких можна віднести до класичних суб'єктів стародавнього міжнародного права: їм належала нормотворча, контрольні і виконавча функції у здійсненні зовнішніх зносин, відповідальність та ін. До категорії тимчасових суб'єктів стародавнього міжнародного права держави зараховували створені ними союзи, ліги, спільні зустрічі чи ради правителів. Почав складатись інститут міжнародно – правового визнання. Розвинувся інститут правонаступництва. На правонаступника покладалося зобов’язання, що після вступу на престол він має без затримки повідомити про це інших правителів та зазначити, яким міжнародним договорам свого попередника він залишиться вірним. Ця норма збереглася і в сучасному міжнародному праві на випадок, коли змінюється режим правління в країні. Міжнародна правосуб'єктність сьогодні є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права. Це здатність мати права та обов'язки, здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого є можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних правах з іншими державами. Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи: міжнародна правоздатність; міжнародна дієздатність; міжнародна деліктоздатність; участь у міжнародній нормотворчості.

Ключові, загальні поняття і властивості стародавнього міжнародного права, його найбільш важливі принципи формулювались у звичаєвій формі. Проте, звичаї не могли забезпечити ті відносини, що виникали раптово і не мали аналогу в історії, або вимагали швидкого, негайного врегулювання: це здійснювали договори. Це вплинуло на формування певних особливостей договору (нетривалий період створення, досягнення конкретної мети, чітке формулювання правил поведінки, гарантії дотримання та ін.). Процедура укладання угод поділялась на відповідні стадії; з’являлись і проходили становлення поняття договірної ініціативи, переговорів, написання чи висікання тексту, оприлюднення тексту, обміну текстами між сторонами, засвідчення його автентичності, підписання договору, ратифікації, продовження дії або поновлення договору, припинення його чинності та ін. В стародавній період формується правило ратифікації. Оскільки майже всі акції по створенню договору проводились за допомогою послів, необхідно було ввести не лише елемент ознайомлення правителів держав з текстом укладеної угоди, а й вираження їх згоди на її дію. Отже, розпочалося зародження інституту договірного права. Сьогодні існує право міжнародних договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка об’єднує в собі норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.

Почали складатись інститути посольського права, дипломатичні зносини на початку реалізовувались як “палацова дипломатія”. Відокремилась дипломатична функція, створився спеціалізований апарат для її здійснення, інститут закордонних представників (посольств і місій), створювались відповідні ранги дипломатичних представників в залежності від виконуваних ними функцій, правила дотримання дипломатичної недоторканості і імунітету. Основним принципом дипломатичних зносин стає взаємність і повага до посла, утворювалась дипломатія на вищому рівні, поділ посольств на тимчасові і постійні, особливий статус посла воюючої держави на території ворожої сторони та ін.

Стародавні греки не знали інституту постійного дипломатичного представництва і найчастіше посольства носили одноразовий характер. Недоторканність послів була загальновизнаною, порушення її могло призвести до війни.

У греків став складатися інститут Проксенія (покровителів), у Римі була створена посада претора. Пізніше із зазначених інститутів сформувалося сконсульське право.

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

В античній Греції утворився інститут ізополітії – надання іноземцям на підставах договору з їхньою державою свого громадянства. За договором ізополітії між сторонами встановлювався союз на зразок федеративного. Ця норма нагадує сучасний інститут біпатридів.

Складався інститут статусу території: її розглядали як власність бога чи богів (Месопотамія), як власність правителя (Єгипет, Асірія), як спільне надбання народу (Греція), як надбання держави (Рим). Релігійне тлумачення сутності території швидко було замінене позитивно – правовим. Інститут території є одним із найстаріших у міжнародному праві. Територія має важливе значення, оскільки є не просто простором, а матеріальним середовищем життя кожної держави. У міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території.

Аналізуючи співвідношення стародавнього міжнародного і внутрішньодержавного права, можна помітити закономірність їх взаємодії: від переважаючого впливу внутрішнього права на етапі зародження міжнародного права, через їх порівняно однаковий взаємовплив, до переваги міжнародного права на етапі кризи дофеодальних держав. На сьогодні в більшості країн закріплено примат міжнародного права, тобто надано перевагу міжнародному над внутрішньонаціональним.

19. Концепції переважання війн і насильства в стародавніх МВ: аргументи за і проти.

Головним засобом ведення зовнішньої політики найдавніших країн були війни. У Єгипті під час війни панував юридично не обмежене свавілля. Переможені та їх майно як видобуток переходили у власність переможця. В Індії звичаї права війни були найбільш розвиненими, вони отримали закріплення в «Законах Ману» і «Артхашастра». Але якщо війна і вважалася правомірним дією, то вона розглядалася як небажане явище. Тут же зустрічалися і певні обмеження. Так, не можна було вбивати жінок, дітей, старих і поранених, а також осіб, що здалися в полон. Недоторканністю користувалися храми та інші культові споруди і їх служителі. У той час вже існували норми, що обмежують застосування зброї. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. Оскільки (II-I тис. до н. Е..) Китай вів часті міжусобні війни, то й життєвий принцип «поїдання земель сусідів», отримав тут найбільше значення. Що стосується Греції, то вона розуміла війну як боротьбу усіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Кількість норм, що обмежують застосування певного зброї, було не великою. При взятті будь-якого ворожого міста вбивство мирних жителів вважалося цілком правомірним. У греків не існувало режиму полонених. Так, переможені могли бути піддані тортурам і вбиті, а майно їх знищено. Нарівні з цим у Греції вже знали стан нейтралітету і невтручання. Нейтралітет був можливий тільки під час війни, а невтручання - і в мирний час. А ось у Римі всі війни вважалися справедливими, бо, на думку римлян, велися вони з волі богів. Внаслідок цього війни не були пов'язані будь-якими юридичними обмеженнями.

Ставлення до війни можна прослідкувати на прикладі античних полісів. У античних філософів ідея миру розглядалась лише як проблема взаємостосунків між грецькими містами-державами. Вони закликали до припинення міжусобних війн. У той же час найбільших почестей, за концепцією ідеальної держави Платона, мав удостоїтися той, хто відзначився у війні із зовнішніми ворогами.Таку ж позицію висловив Аристотель, бо стародавні греки бачили в іноземцях лише ворогів, яких потрібно було завоювати, захопити їх в рабство, а не вбити, і отримати від них гарну здобич. Адже рабство для мислителів Стародавньої Греції було природним, навіть прогресивним явищем. Військовополонені були основним джерелом поповнення рабів. Тому давні греки підтримували зовнішню політику, направлену на захоплення нових територій і нових рабів. Війна була основним джерелом рабської сили, без неї не могло існувати рабовласницьке господарство. Аналогічним було відношення до рабства, а відтак і до війни у Стародавньому Римі, адже римляни називали варварським усе, що не було римським.

У більш пізній період позиція Християнської церкви у питанні війни і миру неоднозначна. З одного боку, заповідь “Не убий!” і, відповідно, найтяжчий гріх – позбавити людину життя. Були приклади, коли Церква припиняла міжусобні війни, що, зокрема, характерно для історії Київської Русі. Так, Володимир Мономах умовляв князів не проливати християнської крові у великий піст. З іншого боку – церква освячувала чисельні завойовницькі війни, хрестові походи проти “невірних” і т.д. І все ж саме християнство було ініціатором встановлення т.зв. Миру Божого (Pax Treuga Dei) – тобто, днів, коли припинялися усобиці. Це були дні, пов’язані з міфічними подіями з життя Ісуса, з найважливішими релігійними святами; військові дії також припинялися у дні, призначені церквою для роздумів і молитов в період “святвечора” і посту. Порушення Божого миру каралось штрафами, найсерйознішими з-поміж яких були: конфіскація майна, відлучення від церкви і, навіть, тілесні покарання. Під охорону Миру Божого підпадали в першу чергу церкви, монастирі, подорожні, жінки і … предмети, необхідні для землеробства. І все ж критика війни в той час обмежувалася етичними уявленнями християнського віровчення, а ідеалом загальному миру вважався мир серед християнських народів Європи.

Вчення про справедливі війни. Найглибші корені вчення про справедливу війну можна віднайти в класичній єврейській, грецькій та римській практиці і в роздумах стосовно досвіду ведення війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих втрат і позитивних результатів, яких можна досягти за допомогою зброї (принцип пропорційності). Право на війну (jus ad bellum) у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній аргумент і до нього можна вдаватися, лише маючи на меті встановлення миру і, маючи реальну надію на успіх.

Пануюча в науці думка про переважання війн і насильства в стародавніх міжнародних відносинах суперечить наявним тоді свідченням правового характеру. Досить розвинутим в стародавній період було правове забезпечення початку, ведення і припинення війни, склалась концепція воєнних репресалій, поняття завойовницької війни і карального походу, статус ворожих країн, цивільного населення, військовополонених. Війни часто здійснювались як санкції і як доброчинні заходи. В греко – римський період складається поняття справедливої і несправедливої війни. Досить раннім звичаєм є вимога мирного улагодження конфлікту перед початком воєнних дій. В Хеттській державі, Індії, Греції почався процес гуманізації війни, оформився інститут нейтралітету.

Отже, у даному питанні ми зіштовхуємося двома суперечливими поняттями: війна, як основний спосіб вирішення суперечок, а з іншого – існування різноманітних засобів, що характеризують процес пом’якшення позиції у ставленні до війни, механізмів гуманізації війни, принципу справедливості у веденні війни.

20. Дайте визначення та розкрийте суть процесу історичної трансформації міжнародного права

В теорії міжнародного права проблема його історичної трансформації ніколи не була об'єктом спеціального дослідження. Чи не вперше проблема трансформації міжнародного права (в історичному розумінні цього поняття) була згадана в науці в двадцяті роки ХХ ст. у радянській доктрині «міжнародного права перехідного часу». Суть концепції полягала в тому, що існуюче класичне міжнародне право (буржуазних країн) не вважали за можливе застосовувати до відносин за участю соціалістичних держав.

Західні вчені, попри те, що не розглядали безпосередньо питання саме трансформації міжнародного права, у контексті дослідження його історії вважали, що воно не може розвиватись стрибкоподібно, революційно, а для нього характерний еволюційний процес. Міжнародно-правову трансформацію частіше за все розглядають в контексті «переходу» норм міжнародного права до внутрішньодержавного. Однак це є підходом до трансформації «по горизонталі», в межах одного історичного періоду, і він практично не розглядає трансформацію міжнародного права у часі. Крім того, при цьому не враховується те, що трансформація міжнародного права – це процес його змін і перетворень, а не спосіб зв’язку з внутрішньодержавним правом, чи регіонального міжнародного права з універсальним, тощо; процесу трансформації підлягають не лише норми міжнародного права (як про це говорять прихильники теорії трансформації як перетворення міжнародного права у внутрішньодержавне), але й принципи, галузі та інститути. Крім цього, під трансформацією міжнародного права розуміють його еволюцію, глобалізацію, гармонізацію, чи звичайний його розвиток та ін.

Міжнародне ж право, історично трансформуючись, залишається незмінним у своїх основних сутнісних якостях. Історичну трансформацію міжнародного права можна визначити як процес розвитку міжнародного права, який проявляється в спадкоємності і еволюції цього права в часі і просторі, в функціях і методах дії на міжнародні відносини, в зміні пріоритетності джерел чи суб’єктів цього права, еволюції його принципів та інститутів, що відбувається внаслідок докорінних змін у міжнародних відносинах. Трансформація міжнародного права залежить як від внутрішніх (власне міжнародно-правових), так і від зовнішніх чинників. Трансформація – це зміна міжнародного права на основі континуїтету, тяглості його основних принципів та методів регулювання.

Якщо розділити певний тип міжнародного права на три його стадії: зародження, розвиток, відмирання, – то виявиться, що всі вони схильні до трансформації. Перехідний трансформаційний період між двома типами міжнародного права є найбільш доленосним і відчутним для нього. Тут міжнародне право покликане забезпечити наскільки можливо, поступальний відхід старих порядків, і по можливості безболісне вростання нових політичних утворень в світову спільноту.

Трансформація міжнародного права стосується не тільки його системи в цілому, але в першу чергу його складових (норм, принципів, джерел, інститутів і галузей): так будь-якому міжнародно-правовому звичаю передують міжнародні прецеденти як сукупність співпадаючих одноразових рішень. Інститут міжнародного права складається, перш за все, на основі міжнародно-правових звичаїв і міжнародних договорів, єдність яких є фактором стабільності, а протиборство – фактором флуктуацій в міжнародному праві. При цьому зміна міжнародних звичаїв відбувається, як правило, еволюційно, а зміна міжнародних договорів може стати (хоча й нечасто) причиною трансформації, перетворення міжнародного права (Вестфальський мир 1648 р., Статут ООН 1945 р. і т.п.). Стабільність цього права, як і його історичний континуїтет, в основному забезпечують звичай і загальні принципи права, що можна пояснити тим, що їх «помічають», коли вони вже склалися.

Протягом історії міжнародного права воно пережило декілька процесів трансформації. Трансформація не може спричинити знищення всього старого права, а лише призводить до його адаптації у нових умовах функціонування.

Видається вірним вказати на такі трансформаційні етапи в історії міжнародного права: 1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє міжнародне право в період формування вождеств і протодержав; скоріше її можна визначити, як «квазітрансформацію», оскільки у той період мова не йде про перетворення старого права у нове; ця трансформація завершиться на етапі становлення стародавніх держав; 2) трансформація періоду розпаду «пірамідальної» системи міжнародного права (етап пізньої античності і раннього Середньовіччя); 3) трансформація середньовічного міжнародного права у класичне (водорозділом цих типів міжнародного права прийнято вважати укладення Вестфальського миру 1648 р.); 4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехід до позитивістського міжнародного права цивілізованих націй; 5) трансформація міждержавного міжнародного права у зв’язку із кризою держави (триває з середини ХХ ст.) з поступовим нарощуванням в ньому компонентів прав людини.

Видно, що чимдалі процес трансформації міжнародного права займає все менший відрізок часу. Однією з найбільш доленосних для міжнародного права була його трансформація на межі пізньостародавнього і ранньосередньовічного періодів.

На практиці трансформація норм і принципів стародавнього міжнародного права в міжнародне право Середньовіччя відбувалася за умов загальної трансформації суспільної системи. Трансформацію міжнародного права у період переходу від пізньої античності до раннього середньовіччя можна поділити на два підетапи: 1) переважання в праві античних устоїв, їх поступове зникнення і зародження феодального типу відносин та 2) період укріплення християнської церкви, виходу її на міжнародну арену в якості основного суб’єкта права, папської революції 1075 р. та формування канонічного права. Перший етап характеризувався активним процесом пристосування норм міжнародного права до нових феодальних реалій. Це відбувалось як шляхом застосування старих актів права (перш за все римських правових зводів), загальновизнаних стандартів jus gentium, так і шляхом створення нового законодавства (часто через компіляції актів римського права), активної договірної правотворчості.

Другий етап – це період кінцевого занепаду стародавньої державності і утвердження середньовічної (феодальної), посилення тенденцій становлення універсального міжнародного права, поки ще пов’язаного регіональними зв’язками (Західна Європа, Східна Європа, арабський Халіфат, монгольські держави, царства Індії та Китаю тощо), але вже з більш активними міжрегіональними відносинами, особливо в Євразійському регіоні. На світову арену вийшли сотні нових держав та інших суб’єктів.

В процесі взаємодії пізньоантичних країн з ранньофеодальними неможливо було ефективно застосувати міжнародний звичай. Іншою особливістю цієї трансформації стало переважаюче застосування випробуваних міжнародно-правових принципів і відмова від активної правотворчості. Прослідковується кризу «пірамідальної» системи міжнародного права. Трансформація міжнародного права на рубежі цих епох кладе початок його розвитку в напрямі. В цілому перехід від стародавнього до середньовічного міжнародного права був чи не найбільш тривалим. Процес цієї трансформації полягає у взаємодоповненні двох факторів: 1) перенесення на ґрунт нових міжнародних відносин норм, принципів та інститутів, вироблених античністю, що становлять каркас міжнародного права, його регулятивну основу та 2) формування адаптованих до нових умов норм і принципів, вироблення інститутів нового середньовічного типу міжнародного права.