Еластичність попиту за доходом розраховується як співвідношення відносної зміни попиту та відносної зміни доходу споживача:
Ei = (∆Q / Q): (∆Ι / Ι)(5.5)
Еластичність попиту за доходом може приймати різні значення:
Ei > 0 – для нормальних товарів, тобто споживачі готові купувати їх у більших обсягах, якщо їхні доходи зростають;
Ei < 0 – для неякісних товарів, що означає відмову споживачів від споживання низькоякісних благ при зростанні їх доходів;
Ei > 1 – для предметів розкоші, споживання яких починається при досить високому рівні доходів і зростає випереджаючими темпами щодо зростання доходів (на відміну від нормальних товарів).
Для предметів першої необхідності еластичність попиту за доходом менша за 1 і часто буває близька до нуля, тобто зміни в доходах слабо впливають на зміни в обсягах споживання таких благ.
Ціни на інші суміжні товари також впливають на попит, і силу такого впливу показує коефіцієнт перехресної еластичності попиту, що показує відсоткову зміну обсягу придбаних товарів Х залежно від одновідсоткової зміни ціни будь – якого іншого товару Y:
Eс = (∆x / x): (∆Ру / Ру) (5.6.)
Якщо коефіцієнт перехресної еластичності має додатнє значення, то із підвищенням ціни на товар Y зростає попит на товар Х. Ця залежність характерна для товарів – субститутів.
Еластичність пропозиції за ціною – це співвідношення між відносною зміною пропозиції та відносною зміною ціни:
ES = (∆S / S): (∆P / Р) (5.7.)
Із визначення закону пропозиції (зростання пропозиції при підвищенні ціни) випливає: коефіцієнт еластичності пропозиції за ціною завжди буде додатнім.
Як і попит, пропозиція може бути нееластичною (0<ЕS<1), еластичною (1<ЕS< 
) або мати одиничну еластичність (ЕS=1).
Цінова еластичність пропозиції залежатиме від технології виробництва, можливостей гнучко і швидко змінювати обсяги виробництва у відповідь на зміну ринкової кон’юнктури.
Чинник часу є вирішальним щодо впливу на показник цінової еластичності пропозиції. У більшості випадків фірми не можуть миттєво збільшити обсяги пропозиції благ при підвищенні ринкової ціни на продукцію.
Предметом економічного аналізу може бути також вплив цін факторів виробництва на обсяг пропозиції готової продукції за допомогою показників еластичності пропозиції залежно від цін на фактори виробництва.
34.Технологія виробництва. Виробнича функція та її основні властивості.
Виробництво – це процес перетворення факторів виробництва на блага, які прямо або непрямо слугують задоволенню людських потреб.
Економісти виокремлюють три найважливіших типи агрегованих ресурсів (або три групи факторів виробництва), які беруть участь у процесі виробництва продуктів:
· засоби виробництва (або фізичний (реальний) капітал), які найчастіше називають капіталом;
· робоча сила, яка приводить в рух засоби виробництва, перетворюючись на найману працю. Носіями робочої сили, чи здатності до найманої праці, є наймані працівники як фізичної, так і розумової праці;
· природні ресурси, тобто земля, на якій здійснюється процес виробництва, та надра, з яких добувають сировину, а також ліси та водойми з їх флорою та фауною.
Структура факторів виробництва, представлена на рис. 6.1, потребує відповіді на запитання: яким чином слід поєднати різноманітні складові економічних ресурсів з метою вироблення певного продукту. Таку відповідь можна отримати, звернувшись до поняття "технологія".
Технологія – це система знань про технічні засоби здійснення виробничого процесу. Це форма кількісного співвідношення (поєднання) факторів виробництва, адже кожен процес виробництва характеризується як певним набором факторів, так і стійким співвідношенням між ними. Технологічно ефективнішим є той спосіб, який забезпечує максимальний випуск при використанні хоча б одного ресурсу в меншому обсязі (за незмінності обсягів усіх інших ресурсів).
У межах застосування однієї технології завжди існує стійка залежність між кількістю використаних ресурсів і обсягом випуску продукції. Виробнича функція – це функціональна залежність між будь-яким набором факторів виробництва та обсягом випуску продукції. Виробнича функція описує множину технологічно ефективних способів виробництва.
Найбільш поширеними є виробничі функції з двома змінними ресурсами: працею (L) та капіталом (К). Серед них широкого практичного використання набула ступенева виробнича функція, в якій допускається взаємозаміна факторів: Q = А × 
, де А, α, β – константи (як правило, додатні); L і К – витрати праці й капіталу.
Показники α і β ступеневої виробничої функції є показниками (коефіцієнтами) еластичності випуску продукції за рахунок відповідних факторів виробництва. Вони показують, на скільки відсотків зміниться випуск продукції, якщо використання відповідного фактору зміниться на один відсоток.
Ступенева виробнича функція, в якій допускається взаємозаміна факторів, носить назву неокласичної виробничої функції. Ступенева виробнича функція, в якій α + β = 1, називається виробничою функцією Кобба-Дугласа.
Головна мета побудови виробничих функцій полягає в тому, щоб знайти можливі варіанти комбінації факторів, за яких би забезпечувався випуск продукції в заданому обсязі з найбільш високою економічною ефективністю. Вона може бути побудована для будь-якого числа змінних факторів. В залежності від цього виробничі функції поділяються на однофакторні та багатофакторні.
Властивості виробничої функції:
1. Існує межа для збільшення обсягів виробництва, які можуть досягатися зростанням затрат одного ресурсу за інших незмінних умов.
2. Існує певна взаємозамінність та доповнюваність факторів виробництва.
3. Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні у довгостроковому періоді, ніж в короткостроковому.
35. Аналіз ізокванти. Гранична норма технологічного заміщення.
Можна графічно показати ті комбінації факторів виробництва, що дають однаковий виробничий результат. Отримана таким чином крива називається ізоквантою (рис. 7.1).
| К |
| L |
| Q=200 тис. грн. |
| М1 |
| N |
| М |
| Рис. 7.1. Графічне зображення ізокванти |
Карта ізоквант – це ряд ізоквант, що відображає максимальний випуск продукції за будь-якого набору факторів виробництва. Чим далі ввід початку координат розміщена ізокванта, тим більший обсяг випуску забезпечують різні комбінації ресурсів на ній. Аналізуючи ізокванти, можна визначити показник заміщення одного фактора виробництва іншим.
Гранична норма технологічного заміщення капіталу працею (MRTSKL) визначається обсягом капіталу, який може бути замінений додатковою одиницею праці при збереженні незмінного обсягу випуску:
MRTSKL = – ∆K / ∆L = – K2 – K1/ L2 – L1.
Гранична норма технологічного заміщення завжди вважається додатною величиною. Гранична норма технологічного заміщення праці капіталом визначається обсягом праці, який може замінити додаткова одиниця капіталу:
MRTSLK = – ∆L / ∆K.
36. Продукт виробництва, його різновиди та їх графічне зображення.
Щоб з’ясувати, як впливають зміни обсягів використання одного з факторів виробництва на результати виробництва, потрібно розглянути ряд показників:
1. Сукупний продукт змінного фактора виробництва (наприклад, праці) – TPL – це кількість продукції, що виробляється при певній кількості цього фактора за інших незмінних умов;
2. Середній продукт змінного фактора виробництва (APL) – це відношення сукупного продукту змінного фактора до кількості цього фактора, яка використовується у виробництві: APL = TPL / L.
3. Граничний продукт змінного фактора (MPL) – це приріст сукупного продукту цього фактора при зміні кількості фактора на одиницю:
MPL = ∆TPL / ∆L.
Залежність сукупного продукту від зміни фактора L показано на рис. 6.2.
| ТР |
| L |
| А |
| В |
| С |
| Рис. 6.2. Динаміка сукупного продукту змінного фактора |
Середній і граничний продукти мають схожу динаміку. Спочатку вони зростають, а потім зменшуються. Середній продукт буде збільшуватися до тих пір, поки граничний продукт буде більший за нього (рис. 6.3).
| МР |
| АР |
| L |
| Q |
| А |
| С |
| Рис. 6.3. Графічне зображення середнього і граничного продуктів |
На проміжку від початку координат до точки С діє закон зростаючої віддачі (зростаючої продуктивності) ресурсу „праця”. Починаючи з точки С, діє закон спадної віддачі (спадної продуктивності) ресурсу „праця”.
Закон спадної граничної продуктивності: починаючи з певного обсягу збільшення використання одного з факторів виробництва супроводжується зменшенням граничного продукту цього фактора (за умови, що інші фактори залишаються незмінними). Точка зменшення граничної продуктивності (С) – це межа використання змінного фактора, за якою його граничний продукт починає зменшуватися.
37. Аналіз ефекту масштабу виробництва в довгостроковому періоді.
Довгостроковий період – період, достатній для зміни всіх ресурсів. Це означає, що економічний зміст довгострокового (до речі, як і короткострокового) періоду визначається не календарним часом, а саме здатністю підприємства здійснити зміни в усіх ресурсах, які воно використовує. Тривалість довгострокового періоду визначається не законодавством, не бажанням підприємців, а, насамперед, особливостями технологічного процесу. Для кіоска, що торгує морозивом, довгостроковий період може визначатися декількома місяцями, для сталеплавильного заводу – десятками років.
Фундаментальною проблемою виробництва в довгостроковому періоді є виявлення залежності приросту обсягу випуску від збільшення обсягів всіх введених до виробничого процесу ресурсів. Підприємство, намагаючись збільшити обсяги виробництва продукції, залучає все більше ресурсів, тобто збільшує масштаб виробництва. При цьому спостерігається різний ефект від зміни масштабу виробництва.
Позитивний ефект масштабу спостерігається тоді, коли обсяг виробництва продукції зростає відчутніше, ніж обсяги використання ресурсів. (рис. 7.2). Наприклад, при подвоєнні факторів виробництва обсяг випуску продукції зростає у три рази.
Зростаючий ефект масштабу виробництва може досягатися завдяки впливу таких факторів:
1. Поділ праці. На більших підприємствах можлива глибша спеціалізація, що призводить до підвищення продуктивності праці і зниження витрат.
2. Поліпшення управління. Виділення спеціалістів, які безпосередньо займаються маркетингом, рекламою, науково–технічною роботою допомагає збільшити ефективність діяльності підприємства в цілому.
3. Збільшення масштабів виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення всіх ресурсів. Наприклад, збільшення вдвічі кількості верстатів на заводі не вимагає такого ж збільшення механіків, електриків, охоронців і т.д.
Постійний ефект масштабу спостерігається тоді, коли обсяги виробництва продукції та обсяги використання ресурсів зростають пропорційно. В цьому разі замість одного великого підприємства можна мати декілька малих (туристичні агентства).
Спадаючий ефект масштабу спостерігається тоді, коли випуск продукції зростає менш відчутніше, ніж зростають обсяги використаних факторів виробництва (рис. 7.3).
Спадний ефект масштабу виробництва виникає через вплив таких факторів:
1. Значну інерцію великих систем, втрату ними гнучкості, необхідної в умовах нестабільного ринку.
2. Вихід підприємства за межі порога керованості (великі розміри підприємства створюють громіздку систему управління, затрудняється координація проміжних ланок, обмін інформацією, а це призводить до зниження ефективності управлінських рішень).
38. Витрати виробництва та їх класифікація.
Витрати виробництва або сукупні витрати (ТС) – це вартість факторів виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції.
Оскільки ресурси завжди обмежені, їх використання в одному місці не дає можливості використати їх в іншому, тому всі витрати завжди є альтернативними. Взагалі альтернативна вартість (вартість втрачених можливостей) – вартість найкращої альтернативної можливості виробництва чи поведінки фірми.
Витрати виробника поділяються на зовнішні (явні) і внутрішні (неявні).
Явні(зовнішні) витрати – це витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових та транспортних послуг тощо). Ці витрати приймають форму прямих грошових виплат за отримані ресурси.
Неявні (внутрішні) витрати – це витрати, що обумовлені використанням власних (неоплачуваних) ресурсів підприємця (капітал, підприємницькі здібності). Ці витрати не передбачаються контрактами, які є обов’язковими для явних виплат. Неявні витрати, як правило, не знаходять відображення в бухгалтерському обліку підприємства, їх можна оцінити альтернативним використанням.
Відповідно до цього розглядають два види витрат:
а) бухгалтерські, тобто ті, що обліковуються у відповідності з системою національних рахунків (включають тільки явні витрати);
б) економічні витрати – включають ще й альтернативну вартість власних ресурсів, тобто включають явні й неявні витрати.
Витрати підприємства також поділяють на постійні й змінні.
Постійні (FC) – це витрати, обсяг яких в даний момент часу не залежить від обсягу і структури продукції, що виробляється (оренда землі, приміщень, амортизація, опалення).
Змінні (VC) – це витрати, загальна величина яких на даний період часу залежить від обсягу і структури продукції, що виробляється і реалізується (вартість сировини, заробітна плата).
Різниця між постійними і змінними витратами є основою для поділу періоду часу на короткостроковий і довгостроковий. У довгостроковому періоді всі витрати є змінними.
Сукупні (валові) постійні та змінні витрати можуть бути як загальними, тобто такими які відносяться на весь обсяг виробництва, так і середніми, тобто такими що відносяться на одну одиницю продукції. Особливу роль в мікроекономічному аналізі мають граничні витрати (MC) – приріст сукупних витрат для виробництва додаткової одиниці продукції: MC = ∆TC /∆Q. Граничні та середні витрати є важливою інформацією щодо вибору обсягу виробництва.
39. Ізокоста та її основні властивості.
Якщо у процесі виробництва використовують лише два змінних фактора: працю (L) та капітал (K) за відповідними цінами (PL і РК), то сукупні витрати (TC) можна визначити за формулою: TC = PL L + PK K (7.1)
При фіксованих цінах на фактори виробництва можна знайти безліч різних наборів капіталу і праці, які можна придбати за ті самі сукупні витрати.
Графічне зображення таких наборів називається ізокостою (рис. 7.4). Ізокоста – це лінія, що відображає затрати капіталу та праці, при яких витрати виробництва залишаються незмінними.
| L |
| ТС=300 |
| ТС=100 |
| К |
| 1 2 3 4 5 6 7 8 |
| Рис. 7.4. Ізокоста |
Властивості ізокости:
1. Кут нахилу ізокости залежить від цін на фактори виробництва.
2. Усі точки ізокости відповідають однаковим сукупним витратам факторів виробництва.
3. Чим далі від початку координат розміщена ізокоста, тим більший обсяг ресурсів використовується у виробництві.
Рівновага виробника – це такий його стан, при якому він не бажає змінювати співвідношення факторів виробництва (праці та капіталу), що задіяні у виробничому процесі. Це досягнення фірмою максимальних обсягів виробництва за певних витрат на ресурси. Умовою рівноваги є однаковий нахил ізокости та найбільш віддаленої від початку координат ізокванти, що мають спільну точку.
40. Графічний аналіз сукупних та середніх короткострокових витрат.
У короткостроковому періоді постійні витрати існують навіть тоді, коли продукція зовсім не виробляється. Постійні, змінні та сукупні витрати фірми зображено на рис. 8.2.
| VC |
| FC |
| Q |
| С |
| Рис. 8.2. Динаміка постійних, змінних і сукупних витрат фірми |
Середні постійні витрати (AFC) – це кількість постійних витрат виробництва (FC), що припадає на одиницю виробленої продукції (Q):
AFC = FC / Q.
Середні змінні витрати (AVC) – це кількість змінних витрат виробництва (VC), що припадає на одиницю виробленої продукції (Q):
AVC = VC / Q.
Середні сукупні витрати (АТС) – це кількість сукупних витрат виробництва (ТС), що припадає на одиницю виробленої продукції (Q):
АТС = ТС / Q.
Середні сукупні витрати (АТС або АС) можна розрахувати як суму середніх постійних і середніх змінних витрат:
ATC = AFC + AVC = (FC + VC) / Q.
Криві середніх сукупних, середніх змінних та граничних витрат зображено на рис 8.3.
| МC |
| АVC |
| АTC |
| Q |
| С |
| Рис. 8.3. Криві середніх та граничних витрат |
Зміни витрат у короткостроковому періоді відображають дію закону спадної граничної продуктивності змінного фактора.
V-подібний характер кривих середніх і граничних витрат обумовлений динамікою середнього (АР) і граничного продукту (МР). Якщо продуктивність кожної наступної одиниці ресурсу зростатиме, це спричинятиме зниження витрат на одиницю продукції. Під дією закону спадної граничної продуктивності, починаючи з певного обсягу випуску граничний продукт змінного ресурсу знижуватиметься, що спричинятиме підвищення граничних, а згодом і середніх витрат.
41. Аналіз витрат виробництва в довгостроковому періоді.
Аналізуючи витрати у довгостроковому періоді слід мати на увазі, що при цьому немає поділу на постійні та змінні витрати: усі витрати можуть змінюватися залежно від обсягу виробництва. Можна відмовитися від оренди або продати основні фонди чи придбати нові. В довготерміновому періоді найголовніша проблема – оптимізація розмірів підприємства.
V – подібний характер кривих середніх довгострокових витрат (LATC або LAC) такий же, як і в короткостроковому періоді, але чинником цього в довгостроковому періоді є ефект масштабу, тоді як в короткостроковому – закон спадної віддачі факторів виробництва. Довгострокова крива середніх витрат (LAC) отримується як дотична до кривих короткострокових середніх витрат. Графік довгострокових середніх витрат спочатку відображає зростаючий ефект масштабу, але при збільшенні обсягу виробництва цей ефект стає постійним і від’ємним.
Граничні витрати у довгостроковому періоді (LMC) – це приріст витрат виробництва в умовах можливої зміни розмірів підприємства.
42. Загальна характеристика ринку досконалої (чистої) конкуренції.
Доскона́ла конкуре́нція (також: досконалий ринок) — ідеалізований стан ринку, коли окремі покупці і продавці не можуть впливати на ціну.
Умови досконалої (чистої) конкуренції:
1. Велика кількість продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Часка кожного з них на ринку повинна бути настільки малою (< 1 %), що будь-які його дії ніяк не вплинуть на ринкову ситуацію. Такі умови трапляються досить рідко.
2. Стандартна продукція. Споживач не розрізняє продукцію різних продавців, йому однаково, в кого купити певний товар.
3. Неможливість впливу окремого продавця на ринкову ціну. Продавець може продати товар дешевше ринкової ціни, але це ніяк не вплине на загальну ринкову ціну через мізерну частку продавця на ринку.
4. Відсутність нецінової конкуренції. Основою для її проведення є диференціація товару. Оскільки на конкурентному ринку товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає.
5. Інформація про ціни, технології та ймовірний прибуток легко доступна, що забезпечує гнучке реагування на зміну ринкових умов.
6. Вільний вступ та вихід з галузі. Не повинно існувати ніяких законодавчих, технологічних, фінансових та інших перешкод, що можуть завадити появі або зникненню фірм.
На відміну від ринкового попиту, крива попиту, з якою стикається окремий конкурентний виробник, абсолютно еластична, адже скільки б продукції він не запропонував до продажу, це ніяк не вплине на ринкову ціну (рис. 9.1; 9.2).
| Рис. 9.1. Крива попиту для конкурентного виробника |
| d |
| Q |
| Р |
| d |
| Q |
| Р |
| Рис. 9.2. Крива ринкового попиту |
Такий ринок завжди приходить до рівноваги. На ринку панує для однакових продуктів єдина ціна, тому що жоден покупець або продавець в зв’язку зі своїм незначним розміром не може її диктувати. Оскільки існує конкуренція між продавцями, кожен продавець намагається максимально знизити свою ціну і, сам того не прагнучи, опиняється на рівні нульового прибутку. Навіть якщо продавець хоче довгостроково "прив’язати" покупців до себе, пропонуючи їм товари за цінами нижчими ніж ринкові, він попросту збанкротує. Вважається, що серед усіх галузей економіки фондові ринки найбільше відповідають ідеалу досконалої конкуренції. Недосконала конкуренція виникає тоді, коли ринок не здатний виконувати одну або більше своїх функцій.
43. Прибуток та його різновиди. Умова і моделі максимізації прибутку конкурентною фірмою з точки зору сукупного аналізу.
1. Сукупний аналіз
Підприємство виробляє продукцію, якщо це приносить йому економічний прибуток або якщо збитки будуть меншими, ніж у разі повного припинення виробництва. Якщо фірма припинить виробництво, то її збитки дорівнюватимуть постійним витратам. Тому якщо збитки від виробництва менші ніж постійні витрати, то в короткостроковому періоді таке виробництво потрібно продовжувати. Отже, у короткостроковому періоді фірмі слід виробляти такий обсяг продукції, при якому вона максимізує свої прибутки чи мінімізує збитки.
Економічний прибуток чи збиток фірми буде дорівнювати різниці між валовим доходом (виручкою) і сукупними витратами (явними й неявними). Бухгалтерський прибуток буде більшим за економічний і дорівнюватиме різниці між валовою виручкою і явними (бухгалтерськими) витратами.
| C, R |
| Qопт |
| Q |
| B |
| A |
| TR |
| FC |
| ТС |
| Рис. 9.4. Графічне зображення максимізації прибутку фірми з позицій сукупного аналізу |
Положення, для якого крива валових (сукупних) витрат стане дотичною до лінії валової (сукупної) виручки в т. А, буде відповідати умові точки беззбитковості виробництва.
44. 45. 46.Графічний аналіз умов максимізації прибутку конкретною фірмою, мінімізація збитків, закриття.
2. Граничний аналіз
Аналогічного результату щодо визначення обсягу випуску продукції, за якого максимізується прибуток чи мінімізуються збитки, можна досягти на підставі граничного аналізу, тобто порівняння граничної виручки з граничними витратами.
Якщо ринкова ціна одиниці продукції 40 грн., то продаж кожної наступної одиниці принесе підприємцю 40 грн. додаткової виручки (MR) при додаткових (граничних) витратах (MC): 50 грн. на першу одиницю, 28 – на другу, 20 – на третю і так далі.
Але, починаючи з 9 одиниці продукції, витрати на виробництво кожної одиниці перевищують додаткову виручку, отриману від її продажу. Тому доцільно виробляти будь-яку одиницю продукції, гранична виручка від продажу якої перевищує граничні витрати на її виробництво (MR > MC). Аналогічно, якщо гранична виручка менше граничних витрат (MR < MC), то виробництво доцільно зменшувати.
Рівновага виробництва досягається тоді, коли гранична виручка зрівняється з граничними витратами (MR = MC), тоді підприємець отримає найбільший прибуток чи найменший збиток.
| R,C |
| Q |
| Q2 |
| Q1 |
| C1 C2 |
| R1 |
| R2 |
| М |
| В |
| А |
| К |
| MR3 |
| MR2 |
| MR |
| AVC |
| ATC |
| MC |
| Рис. 9.5. Порівняння граничної виручки, граничних та середніх витрат. Умови максимізації прибутку, мінімізації збитків та закриття конкурентної фірми |
Умови максимізації прибутку або мінімізації збитків конкурентної фірми:
1. Якщо лінія граничної виручки перетинає криву середніх сукупних витрат, то фірма вирішує проблему максимізації прибутку. Його максимальний розмір досягається у точці К, де перетинаються лінія граничної виручки і крива граничних витрат. Сукупний обсяг прибутку визначається як площа прямокутника AKR1C1.
2. Якщо лінія граничного доходу проходить нижче, ніж крива середніх сукупних витрат, то фірма вирішує проблему мінімізації збитків. Вони будуть найменшими в точці М, де перетинається крива граничних витрат з лінією граничної виручки. Обсяг цих збитків можна визначити через площу прямокутника МВС2R2.
3. Якщо лінія граничного доходу не перетинає криву середніх змінних витрат, то фірмі потрібно відмовитись від виробництва та шукати шляхи усунення постійних витрат, що в даній ситуації дорівнюють збиткам.
47. Довгострокова рівновага і пропозиція конкурентної фірми та галузі.
У довгостроковому періоді розглядається поведінка не окремої фірми, а взаємодія всіх фірм на даному ринку. Для галузі є дві ознаки довгострокового періоду:
1. Пристосування галузі до потреб ринку в довгостроковому періоді відбувається за рахунок входження в галузь нових виробників або їх виходу з галузі.
2. Усі фірми в галузі мають схожі криві витрат, що дає можливість виділити окрему фірму як типову.
Якщо якась типова фірма при певній ціні Р1 на свою продукцію отримує економічний прибуток, то інші фірми будуть намагатися переорієнтувати своє виробництво на цей же товар. Це призведе до переміщення кривої ринкової пропозиції вправо, а це призводить до зниження ціни рівноваги (рис. 9.6).
| Р1 |
| S3 |
| S2 |
| S1 |
| Е |
| А |
| Q |
| P |
| d |
| Рис. 9.6. Наслідки входження на ринок нових фірм |
Встановиться ціна довгострокової ринкової рівноваги – це ціна беззбитковості підприємства, це найменша ціна, за якою у довгостроковому періоді підприємство може лише повертати свої витрати.
Воно відповідатиме самій низькій точці на кривій довгострокових середніх сукупних витрат (АТС). В цій ситуації деякі підприємства можуть мати фактичний прибуток завдяки тому, що вони мають доступ до обмежених факторів виробництва і отримують економічну ренту. Економічна рента є різницею між ціною, яку підприємство платить за потрібний фактор на конкурентному ринку, і його найнижчою ціною.
48. Аналіз монопольного ринку. Монополія та її різновиди.
Монополія являє собою ринкову структуру, яка характеризується наявністю одного продавця та багатьох покупців, відсутністю близьких замінників для даного товару, існуванням бар’єрів для входу конкурентів на ринок. Відповідно, підприємство в умовах монополії зветься монополістом, а ринок, на якому діє монополіст, — монопольним ринком.
Характеристики монопольного ринку:
1. На ринку діє тільки один виробник певної продукції. Тому для чистого монополіста еквівалентні поняття „ринкова пропозиція” та „пропозиція окремої фірми”, а також відсутній поділ на попит для окремої фірми і ринковий попит.
2. Товар, що виробляється монополістом, не має близьких замінників. Це твердження дещо абстрактне, але для спрощення ситуації будемо вважати, що у споживача є лише два варіанти: або взагалі відмовитись від споживання певного товару, або придбати його в монополіста.
3. Ціну на свій товар монополіст встановлює сам. Для монополіста попит збігається з ринковим і його можна розглядати як заданий, тому він встановлює ціну, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну, а зменшення пропозиції призводить до зростання цін.
4. Заблокований вступ у дану галузь для інших виробників. Бар’єрами для вступу в галузь можуть бути:
a) масштаби виробництва (монополія – це велике підприємство, і для створення їй гідної конкуренції потрібно вкласти значні кошти);
b) легальні бар’єри (патент – виключне право на виробництво якогось продукту чи використання технології, ліцензія – право на заняття певним видом діяльності);
c) власність на найважливіші види ресурсів (коли обмеженість ресурсів абсолютна, й у них немає близького замінника);
d) недобросовісна конкуренція (тиск на постачальників сировини, цінова війна з метою банкрутства конкурента, підкуп чиновників і т. д.).
Монополізація ринку може досягатися:
1. Розширенням фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутством конкурентів, їх поглинанням до досягнення фірмою повного панування в галузі.
2. Об'єднанням капіталів на добровільних засадах. Форми монополістичних об'єднань:
а) картель – це досягнення угоди про розподіл ринків збуту, квот та цін виробництва при умові збереження всіма учасниками комерційної та виробничої самостійності;
б) синдикат – це створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спільного спеціалізованого підрозділу, що здійснює постачально-збутові операції для всіх членів об'єднання;
в) трест – це об'єднання підприємств однієї галузі, що втрачають і комерційну і виробничу самостійність.
49. Особливості попиту на продукцію монополіста. Взаємозв*язок між обсягами продажу та граничною виручкою монополіста.
Головна відмінність між чистою конкуренцією і чистою монополією полягає у своєрідності кривої попиту: якщо для конкурентної фірми вона має абсолютно еластичний характер (пряма лінія), то для чистого монополіста – спадний характер (рис. 10.1).
| Рис. 10.1. Зображення кривих попиту: а) на продукцію конкурентної фірми; б) на продукцію монополіста |
| d |
| Q |
| Р |
| d |
| Q |
| Р |
| а) |
| б) |
Спадний характер кривої попиту на продукцію монополіста означає, що він не зможе продати більше продукції без зниження ціни на неї. Проте він буде змушений знизити ціну не тільки на додаткову одиницю продукції, а й на весь обсяг продаж. Для монополіста виручка, отримана від продажу додаткової одиниці продукції, завжди менша її ціни.
Адже виграш від збільшення обсягів продажу зменшується на величину програшу від зниження ціни (рис. 10.2).
| Виграш від збільшення обсягів продажу S2 |
| Програш від зниження ціни S1 |
| N |
| M |
| K |
| D |
| С |
| В А |
| d |
| Q |
| Р |
| Рис. 10.2. Формування граничної виручки чистого монополіста |
1) додатною величиною (MR > 0), коли S2 > S1 тоді сукупна виручка (TR) зростає;
2) від'ємною величиною (MR < 0), коли S2 < S1 тоді сукупна виручка спадає;
3) нульовою (MR = 0), коли S2 = S1, тоді сукупна виручка набуває максимального значення.
Монополіст максимізує прибуток при обсягах виробництва менших, ніж це могло бути на конкурентному ринку (Qм < Qк). Правило оптимального випуску MR=MC є універсальною необхідною умовою максимізації прибутку для всіх типів ринкових структур. Розбіжність результатів при максимізації прибутку виникає за рахунок показника граничної виручки. Для конкурентної фірми MR=P, а для монополіста MR< P (рис. 10.3).
50. Обсяг випуску, ціна та прибуток монополіста.
Спадний характер кривої попиту на продукцію монополіста означає, що він не зможе продати більше продукції без зниження ціни на неї. Проте він буде змушений знизити ціну не тільки на додаткову одиницю продукції, а й на весь обсяг продаж. Для монополіста виручка, отримана від продажу додаткової одиниці продукції, завжди менша її ціни. Наприклад, якщо монополіст може продати 20 одиниць товару за ціною Р1 = 200 грн., то для збільшення обсягу продаж до 30 одиниць товару він змушений зменшити ціну до Р2 = 170 грн. Приріст сукупної виручки (∆TR) буде дорівнювати 1100 грн., а гранична виручка (MR) – 110 грн., тоді як ціна додаткової одиниці проданого товару – 170 грн.
Монополіст максимізує прибуток при обсягах виробництва менших, ніж це могло бути на конкурентному ринку (Qм < Qк). Правило оптимального випуску MR=MC є універсальною необхідною умовою максимізації прибутку для всіх типів ринкових структур. Розбіжність результатів при максимізації прибутку виникає за рахунок показника граничної виручки. Для конкурентної фірми MR=P, а для монополіста MR< P (рис. 10.3).
51. Аналіз помилкових уявлень про політику монополіста.
| P |
| Q |
| Qм Qк |
| Pм Вм Рк |
| d |
| MR |
| МС |
| АТС |
| Рис. 10.3. Графічне зображення максимізації прибутку монополістом |
1. Що монополіст намагається встановити найвищу ціну. Але збільшення ціни обертається зменшенням обсягів продаж. Тому мета монополіста – збільшити не ціну, а прибуток.
2. Що чим більша різниця між ціною реалізації продукції та середніми витратами на виробництво одиниці продукції, тим більший прибуток отримує монополіст. Однак це твердження справедливе лише відносно одиниці продукції, а монополіст ставить мету – максимізувати загальний прибуток. Наприклад, ціна товару 10 грн./кг, його собівартість – 5 грн./кг, прибуток при реалізації 10 одиниць товару становитиме 50 грн. ((10 - 5) х 10). Однак можлива ситуація, що навіть при меншій ціні (9 грн.) і вищих витратах (6 грн.), але при умові більшого обсягу реалізації (20 кг), прибуток може бути більший ніж у першому випадку ((9 - 6) х 20 = 60).
3. Що монопольне становище на ринку завжди гарантує беззбиткову діяльність. Але бувають ситуації, коли попит на якийсь товар різко падає та крива попиту середніх витрат і крива попиту проходять нижче, ніж крива середніх витрат, не маючи з нею спільних точок. Наприклад, монополіст з виробництва рахівниць або примусів може не отримати прибутку взагалі.
52. Економічні наслідки діяльності монополій.
Найголовнішими економічними наслідками діяльності чистої монополії є:
1. Порівняно з конкурентним виробником монополіст вважає за доцільне призначати вищі ціни і продавати менший обсяг продукції. Тому:
а) суспільство перевитрачає певну кількість ресурсів, бо рівноважний обсяг виробництва монополіста не збігається з мінімальним рівнем середніх витрат;
б) споживачі змушені сплачувати „монопольний податок”, цей "податок" – економічний прибуток монополіста.
Уперше зробив спробу дати кількісну оцінку збиткам, що приносить монополізація економіки, американський економіст А. Харберг у 1954 р. Для спрощення оцінювання величини збитків припускається, що граничні витрати постійні і дорівнюють середнім витратам (рис. 10.4).В умовах досконалої конкуренції продукція буде продаватися в обсязі Qc за ціною Рс при монополізації ринків – в обсязі QM за ціною Рм.
В умовах досконалої конкуренції:
– площа (1 + 2 + 3) – надлишок споживача при продажу за ціною Рс;
– площа (4 + 5) – витрати виробника.
Після монополізації:
– площа трикутника 1 – надлишок споживача;
– площа прямокутника 2 – прибуток монополіста;
– площа трикутника 3 – безповоротні втрати суспільства;
– площа прямокутника 4 – витрати монополіста;
– площа прямокутника 5 — альтернативна цінність ресурсів.
Площу безповоротних втрат суспільства можна розрахувати за формулою:
,
де ∆Р і ∆Q – відхилення від конкурентної ціни та обсягу випуску.
Оцінка втрат добробуту, що виникає внаслідок неоптимального розподілу ресурсів монополією, зумовила появу статті X. Лейбенстайна про Х-неефективність. Він стверджував, що Х-неефективність, тобто втрати фірми, які виникають внаслідок нездатності фірми працювати на межі виробничих можливостей, може бути пов'язана з неконкурентною ринковою структурою. Тиск конкуренції змушує учасників ідеальної конкуренції боротися за мінімізацію витрат, тоді як свобода від конкуренції дає монополістові можливість працювати неефективно, або Х-неефективно. Тобто монополіст може дозволити собі працювати в точці, яка розташована вище від теоретичної кривої витрат.
2. Середні витрати монополіста, як правило, не збігаються з середніми витратами конкурентної фірми, вони можуть бути як меншими, так і більшими:
а) АТСМ < АТСК, адже монополіст – це велике підприємство і на розмір середніх витрат може вплинути ефект масштабу;
б) АТСМ > АТСК, у зв'язку, як правило, з меншою ефективністю виробничої діяльності монополіста:
· цілі менеджерів монополіста не збігаються з метою мінімізації витрат (вони можуть ставити завдання – збільшити фірму, не беручи до уваги витрати, ухилятися від надмірного ризику за рахунок збільшення витрат, брати на роботу некомпетентних друзів та родичів);
· монополіст, не відчуваючи "подиху в потилицю" конкурента, стає в'ялим, припиняє пошук нових технологій;
· монополіст несе додаткові витрати (придбання патентів, ліцензій, підкуп чиновників, тиск на постачальників).
3. Монополія суперечливо впливає на науково-технічний прогрес:
а) масштаби монополії дають змогу виділяти значні кошти на науку та розробку нових технологій;
б) однак у монополіях немає постійних стимулів до НТП.
53. Характеристика олігополістичного середовища. Індекс Херфіндаля-Хіршмана.
Поведінка виробника на олігополістичному ринку є найскладнішою для прогнозування, тому що потрібно враховувати реакцію конкурентів на певні дії виробника та їх відповідну корекцію. Основні ознаки олігополістичного ринку:
1. Панування на олігополістичному ринку кількох фірм. Їх може бути від двох до двадцяти. Олігополістичний ринок формується за умови досягнення високого ступеня концентрації виробництва. Для його виміру використовується ціла система показників, серед яких такі:
– частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми) у загальному обсязі галузевого продажу. Для підтримки конкурентного середовища у багатьох країнах встановлюється гранична межа галузевої концентрації виробництва. Так, у США вважається, що для нормального розвитку галузі має бути не менше ніж 10 конкуруючих фірм. При цьому на частку найбільшої з них не повинно припадати більше ніж 31 % усіх галузевих продаж, двох фірм – не більше ніж 44%, трьох – не більше ніж 54%, чотирьох – не більше ніж 64 %;
– індекс Херфіндаля-Хіршмана(ІХХ), в основу розрахунку якого теж покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продажу. Він розраховується за формулою:
де dі – частка і -го підприємства на галузевому ринку продажу, %;
n – кількість підприємств на ринку.
Максимального значення цей індекс досягає тоді, коли галузь представлена однією чистою монополією (1002 =10 000). Тому чим менший індекс Херфіндаля-Хіршмана, тим більш конкурентним можна вважати ринок. Найхарактернішим для олігополістичного ринку є значення індексу від 1200 до 5000.
2. Продукт, який виробляє олігополія, може бути як стандартним, так і диференційованим. Типовими олігополістичними ринками є ринки сталі та автомобілів. Якщо у першому випадку виробляється стандартний продукт, то у другому він досить диференційований. Однак вид продукту (стандартний чи диференційований) суттєво не впливає на функціонування олігополістичного ринку. Оскільки частка будь-якого виробника на загальному ринку відповідного товару досить значна, кожен з них може проводити самостійну цінову політику.
3. Вступ у галузь нових виробників дещо обмежений. Він не настільки заблокований, як це властиво для ринку чистої монополії, однак бар’єри для вступу в галузь існують.
Олігополістична модель ринку – поширена модель, оскільки при відносно незначній кількості виробників у більшості галузей є можливість досягти ефекту масштабу. У цьому разі перехід до великих фірм обов’язково супроводжуватиметься поглинанням конкурентів і переходом до олігополії. В економіці існує об’єктивне прагнення фірм до злиття, оскільки об`єднання кількох фірм може суттєво збільшити їхню частку ідати можливість новій структурі досягти вищих результатів, у тому числі за рахунок ефекту масштабу. Злиття може дати більшу економічну владу, більші можливості контролю за цінами, а також виграш на цінах закупки ресурсів внаслідок перетворення на значного покупця.
54. Аналіз кривої попиту фірми-олігополіста. Негнучкість цін.
Точний прогноз поведінки фірми в умовах монополістичного ринку неможливий, бо існує декілька варіантів олігополії. У галузі може бути як 2-3 найбільші фірми („жорстка” олігополія), так і 10-20 („м’яка” олігополія).
1. Ламана крива попиту. Припустимо, що галузь має три рівноцінні фірми (А, В, С), що не погоджують свої ціни. При цьому можливі такі два варіанти поведінки цих фірм:
а) якщо фірма А знижує ціну з P1 до Р2, щоб реалізувати більше своєї продукції, то фірми-конкуренти будуть її наслідувати, щоб не втратити своєї частини ринку, і приріст продажу буде досить незначним (в основному за рахунок інших галузей);
б) коли А підвищить ціни, то В і С проігнорують таку поведінку, щоб звільнитися від А і захопити його частку ринку. Тому крива попиту для олігополіста матиме вигляд ламаної кривої (рис. 11.1).
| Рис. 11.1. Ламані криві попиту та граничної виручки для олігополіста |
| Q |
| Р |
| Р1 |
| MR1 |
| MR2 |
| d1 |
| d2 |
Ціни на олігополістичному ринку є негнучкими (жорсткими), адже ініціатор зміни ціни не має виграшу ні при її підвищенні, ні при зменшенні. Крім того, ламана крива граничної виручки означає, що в певний момент зміни граничних витрат не впливають на ціну та обсяги виробництва (рис. 11.2).
| Рис. 11.2. Залежність цін та обсягів в-ва олігополіста від рівня граничних витрат |
| МС2 |
| МС1 |
| Q |
| Р |
| Р1 |
| MR1 |
| MR2 |
| d1 |
| d2 |
55. Аналіз варіантів ціноутворення олігополістів. (таєм.згов., лідер.в цін., принц.витр+)
Ціноутворення, зумовлене таємним зговором. Якщокілька фірм у галузі приблизно однакові за розмірами та рівнем середніх витрат, то для них збігатимуться рівень ціни та обсяги виробництва, що максимізує економічний прибуток. Тому є стимули до таємного зговору з метою зафіксувати ціни та поділити ринки збуту. Такий зговір фактично перетворює ринок олігополістичної конкуренції в ринок чистої монополії. При цьому ринкова ціна відповідатиме тій, що максимізує економічний прибуток кожної фірми.
Лідерство в цінах. Для олігополістичного ринку, на якому представлені різні за розмірами фірми, властиве узгодження дій через механізм „лідерства в цінах”. Найважливіша фірма в галузі з мовчазної згоди інших визнається лідером у ціноутворенні, а всі інші її наслідують. Оскільки зміни цін пов’язані з певним ризиком для ініціатора, то навіть лідер переглядає їх рідко. Перед цим він обов'язково повідомляє своїх партнерів, щоб дати їм можливість підготуватися до маневру і вивчити їх реакцію.
Ціноутворення за принципом "витрати плюс ". Варіант ціноутворення за принципом "витрати плюс" використовується лідерами для спрощення механізму розрахунку ціни. За основу беруть певні типові витрати, до яких додається економічний прибуток у вигляді надбавки. Цей метод не потребує глибокого вивчення кривих попиту, доходу та граничних витрат. Метод розрахунку ціни „витрати плюс” добре поєднується з таємним зговором олігополістів. Якщо вони мають хоча б приблизно однакові витрати, то достатньо погодити відсоток надбавки до них (5 чи 10%), щоб фактично проводити узгоджену політику цін на всі свої продукти.
Отже, олігополісти фактично не використовують цінової конкуренції, переважає в основному нецінова конкуренція. Вдале вирішення реклами, післяпродажного обслуговування або стимулювання збуту конкурент може повторити чи нейтралізувати не так швидко, що на певний час дасть фірмі-ініціатору ринкові переваги.
56. Аналіз моделі дуополії Бертрана.
Дуополія – це олігополія з двома фірмами. Двома класичними моделями дуополії є дуополія Бертрана і дуополія Курно. Обидві моделі виходять з припущення про відсутність змови між конкурентами.
Модель дуополії Бертрана – це модель цінової війни. Ціновою війною є послідовність знижень цін фірмами-суперниками в умовах олігополії (рис. 11.3).
| d |
| Ec |
| E2 |
| Q2 |
| E1 |
| Q |
| Р,С |
| Qc |
| Q1 |
| Р1 |
| Рс |
| Р2 |
| Рис. 11.3. Модель цінової війни |
Олігополія Бертрана може бути присутньою на ринках, на яких фірми-виробники можуть відносно швидко збільшити обсяги виробництва продукції без істотного підвищення середніх витрат. Тобто технологія повинна характеризуватись економією на масштабі, довжина короткострокового періоду повинна бути відносно невеликою (тобто можна швидко збільшити обсяг капіталу). Лише за цих умов фірма може скористатися вигодами від зменшення ціни, швидко зайнявши частку ринку конкурента. Відсутність можливості збільшити обсяги виробництва без збільшення витрат ставить під сумнів вигоди фірми від зменшення ціни.
| Е |
| Р1=Рс |
| P2=Pc |
| P2 |
| P1 |
| R1 |
| R2 |
| Рис. 11.4. Криві реагування в моделі дуополії Бертрана |
Аналогічно будується крива реагування R2 для фірми 2 – вона дає змогу визначити оптимальну ціну Р2 другої фірми відповідно до кожної фіксованої ціни Р1 конкурента. Ця модель має стійку рівновагу в точці перетину двох кривих реагування Е, де обидві фірми встановлюють однакову ціну, Р1=Р2=Рс.
57. Аналіз моделі дуополії Курно.
Модель дуополії Курно. Центральне припущення моделі Курно – кожна фірма визначає свій обсяг випуску, виходячи з незмінності обсягу випуску конкурента. Це можливо у випадку, коли технологія випуску продукції не дозволяє фірмам миттєво змінювати обсяги виробництва та/чи особливості ринку не дозволяють миттєво збільшити обсяги продажів.
Нехай обидві фірми мають однакові криві витрат, причому середні витрати постійні і дорівнюють граничним: МС=АТС.
Фірма 1 намагається максимізувати свій прибуток, виходячи з припущення про незмінність обсягу випуску Q2, який встановила фірма 2, наприклад, Q2 = 160 (рис. 11.5). Тоді для фірми 1 кривою попиту буде лише частина АD ринкової кривої попиту, а кривою граничної виручки буде лінія MR1.
| P,С |
| Q |
| Рис. 11.5. Модель дуополії Курно |
| Qс (480) |
| Qк (320) |
| Qм (240) |
| Q2 (160) |
| Ем |
| Eкурно |
| Ec |
| D |
| А |
| МR1 |
| МR |
| АТС=МС |
| Pc |
| Рк |
| Рм |
Оптимальний обсяг для фірми 1 у такому разі визначається умовою MR1=МС і дорівнює Q1 = QK – Q2; у нашому прикладі: Q1 = 320 – 160 = 160.
| В |
| ЕКУРНО |
| Q2 |
| Q1 |
| Рис. 11.6. Криві реагування в моделі дуополії Курно |
Криві реагування (рис. 11.6) можна побудувати з урахуванням кривої попиту, граничної виручки і граничних витрат, що представлені на рис. 11.5. Якщо спочатку на ринок вийде лише фірма 2, то вона як монополіст обере обсяг Qм = 240 (точка В на рис. 11.6).
Фірма 1 також буде виходити із фіксованого можливого обсягу пропозиції 240. Згідно з кривими реагування та відповідно до умов максимізації прибутку фірми зійдуться на обсягах випуску Q1 = Q1 =160, яким відповідає точка ЕКУРНО – точка перетину двох кривих реагування. Якщо порівняти це з обсягом конкурентної рівноваги (на рис. 11.5 – обсяг
