Розглянемо дифракцію світла, зумовлену дією дифракційної гратки.
Дифракційна гратка – це система з великої кількості однакових за шириною і паралельних одна до одної щілин, що лежать в одній площині і відокремлені непрозорими проміжками, однаковими за шириною. BC=DP=a; CD=b; d=a+b – період дифракційної гратки (рис. 232).
Розглянемо спочатку дифракцію плоскої монохроматичної хвилі, яка падає нормально на поверхню гратки, що містить дві щілини. Коливання в усіх точках щілин відбуваються в одній фазі, оскільки ці точки лежать на тій самій хвильовій поверхні. Знайдемо результуючу амплітуду коливань у точці 
екрана Е, в якій збираються промені від усіх щілин гратки, що падають на лінзу L під кутом j до її оптичної осі 
.
Очевидно, що в тих напрямках, в яких одна із щілин не поширює світла, воно не буде поширюватися і при двох щілинах, тобто головні мінімуми інтенсивності будуть спостерігатися в напрямках, що визначаються умовою:
asinj= 
, (k=1, 2, 3,…).
Оскільки щілини знаходяться одна від одної на однакових відстанях, то різниця ходу променів, що йдуть від двох сусідніх щілин, будуть для даного напрямку j однакові в межах всієї дифракційної гратки:
.
Внаслідок взаємної інтерференції світлових променів, які посилаються двома щілинами, в деяких напрямках вони будуть гасити один одного, тобто виникнуть додаткові мінімуми. Ці додаткові мінімуми будуть спостерігатися для променів, які поширюються від точок B і D двох щілин, якщо різниця ходу променів 
, 
, ….
Отже, з урахуванням 
умовадодаткових мінімумів:
, 
.
Якщо ж в різниці ходу променів, які випромінюються з точок B і C, вміщується ціле число довжин хвиль, а саме 0, 
, 
,..., то дія одної щілини буде підсилюватися дією іншої. Отже, умова головних максимумів
, .
Якщо дифракційна гратка складається з N щілин, то умовою головних максимумів є вираз
, ,
умовою головних мінімумів –
, 
,
умовою додаткових мінімумів –
,
або
, 
.
Між двома сусідніми додатковими мінімумами утворяться максимуми, які називаються вторинними. При великому N найближчий до головного максимуму вторинний максимум має інтенсивність в 22 рази меншу, ніж інтенсивність головного максимуму.
Отже, між двома сусідніми головними максимумами знаходиться 
додаткових мінімумів і N-2 вторинних максимумів. На них накладатимуться мінімуми, що виникають при дифракції від однієї щілини.
Із формул
і 
видно, що головний максимум m- го порядку збігається з k- им мінімумом від одної щілини, якщо виконується рівність
, або 
.
На рис. 233 наведено розподіл інтенсивності 
від sinφ для 
і 
.
Пунктирна крива, що проходить через вершини головних максимумів, зображує інтенсивність, яка зумовлена дифракцією на одній щілині. Як видно з рис. 233, при відношенні головні максимуми 3- го, 6- го тощо порядків збігаються з мінімумами інтенсивності від однієї щілини, тому ці максимуми зникають.
Чим більше щілин N, тим більша кількість світлової енергії пройде через гратку, тим більше мінімумів утворюється між сусідніми головними максимумами, тим інтенсивішими і гострішими будуть максимуми.
Оскільки sinj не може бути більше від одиниці, то кількість головних максимумів 
.
Якщо дифракційну гратку освітлюють білим світлом, то для різних значень l положення всіх головних максимумів, крім центрального, не збігаються один з одним. Тому центральний максимум має вигляд білої смужки, а всі інші – райдужних смужок, які називають дифракційними спектрами першого, другого і тощо порядків. У межах кожної смужки забарвлення змінюється від фіолетового біля внутрішнього краю, який найближчий до максимуму нульового порядку до червоного – біля зовнішнього краю. На рис. 234 зображено центральний та два головні максимуми і зазначено їхнє забарвлення.
Основними характеристиками дифракційної гратки є кутова або лінійна дисперсія, дисперсійна область і роздільна здатність.
Кутовою дисперсією називається величина
,
де 
– кутова відстань між двома спектральними лініями, яким відповідають
довжини хвиль і 
.
Продиференціювавши формулу
,
по при сталому m отримаємо
.
Звідси
.
Якщо кути дифракції 
малі, то
і 
,
де l – довжина робочої ділянки гратки.
Звідси видно, що дифракційний спектр рівномірний для всіх довжин хвиль.
Лінійною дисперсією називають величину
,
де dl – лінійна відстань на екрані між двома максимумами одного й того самого порядку m для хвиль і .
Якщо фокусна відстань лінзи, у фокальній площині якої спостерігається дифракційна картина, дорівнює F, то
і 
.
Дисперсійною областю спектрального приладу, зокрема дифракційної гратки, називається ширина спектрального інтервалу 
, в якому спектри не перекриваються. Нехай довжини світлових хвиль, що падають на гратку, знаходиться в інтервалі від до 
. Інтервал буде дисперсійною областю гратки тоді, коли правий край спектра 
го порядку для довжини хвилі збігатиметься з лівим краєм спектра m- го порядку для довжини хвилі 
.
Цю умову можна записати так:
, 
,
звідси
, 
.
Найменша різниця довжин хвиль двох спектральних ліній 
, при яких
спектральний прилад розділяє їх окремо, називається спектральною розділяючою відстанню, а величина
– роздільною здатністю приладу.
Для дифракційної гратки Релей запропонував такий критерій спектрального розділення: спектральні лінії з довжинами хвиль і 
вважаються розділеними, якщо головний максимум дифракційної картини для хвилі довжиною збігається за своїм розміщенням з першим дифракційним мінімумом того самого порядку для хвилі довжиною , а інтенсивність в проміжку між максимумами становить не більше ніж 80% від інтенсивності максимуму (рис. 235).
Нехай головний максимум m- го порядку для хвиль знаходиться на місці першого мінімуму 
спектра того самого порядку для хвилі :
, 
.
Звідси
,
тобто
.
Роздільна здатність гратки
.
Отже, роздільна здатність гратки пропорційна порядку спектра m і кількості N щілин.
Оскільки 
, а 
, то
,
де 
– максимальний кут дифракції і 
. Тому, максимальна роздільна здатність гратки буде 
.
ТУДОРОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІЛЛАРІОНОВИЧ
(1875-1963)
Розробив теорію розрахунку приладів з дифракційною граткою, запропонував строгі методи розрахунку ходу променів у таких приладах.
