Макроекономічні моделі економічного росту

Залежно від того, як вирішуються основні проблеми економічного зростання, що стосуються тенденцій, джерел економічного зростання, забезпечення його тривалої стійкості, передбачення наслідків обраної технологічної політики, активізації темпів оновлення та зміни структури національної економіки, визначення домінуючих факторів та результатів економічного зростання, виокремлюють такі моделі економічного зростання: класичну, неокласичну, кейнсіанську, неокейнсіанську. Основними завданнями побудови моделей зростання є: пояснення впливу факторів виробництва на кінцевий результат; визначення частки кожного фактора в забезпеченні зростання кінцевого результату; оптимальне поєднання інструментарію моделей зростання в реалізації макроекономічної політики економічного зростання.

Згідно з класичною моделлю основними факторами розвитку виробництва, а відповідно, й економічного зростання, є капітал, під яким класики насамперед розуміли засоби виробництва: землю і працю. Так, у класичних моделях А Сміта, Т. Мальтуса, Ж.-Б. Сея економічний розвиток описується незмінними розмірами земельних угідь та зростаючою кількістю населення. На думку класиків, якщо технічного прогресу немає, то вичерпуються вільні невикористані землі, а зростання чисельності населення спричинює дію закону спадної віддачі факторів виробництва. У такій ситуації з кожним роком кількість створюваного додаткового продукту зменшується, ставки заробітної плати скорочуються, а земельна рента зростає.

На відміну від класиків, неокласичні моделі економічного зростання аналізують якісні показники економічного зростання. Основною ідеєю неокласичних моделей зростання є твердження, що кожен фактор виробництва забезпечує відповідну частку виробленого національного продукту, а методологічною основою є виробнича функція. Загалом неокласичні моделі економічного зростання можна виразити рівнянням

де У - обсяг суспільного продукту; а₁ - фактори виробництва

(робоча сила, капітал, земля, підприємницька здатність); **- -

а¹а₁

граничний продукт і-го фактора. Згідно з цим рівнянням обсяг кінцевого продукту визначається сумою добутків факторів виробництва та їх граничного продукту.

Неокласичні моделі належать до стаціонарних моделей зростання, оскільки досліджувані в них показники залишаються в динаміці незмінними. Різновидом неокласичних моделей зростання є макроекономічне модель зростання Солоу, розроблена в 1950-1960 рр., за яку Роберт Солоу отримав Нобелівську премію з економіки. Домінуючими факторами зростання в моделі Солоу є зростання продуктивності праці, капіталоозброєності виробництва та технологічний прогрес.

Продуктивність праці (а) - це відношення створеного продукту (У) до чисельності працюючих (Щ у певному році (і), тобто:

Капіталоозброєність виробництва (А) - це відношення обсягу капіталу (К) до чисельності працюючих (АГ)" тобто:

Середня продуктивність капіталу (а) визначається за рівнянням:

Згідно з моделлю Солоу, обсяг капіталу, який необхідно інвестувати для того, щоб створити робочі місця для всіх, хто бажає працювати, визначається за рівнянням

де є - основа натурального логарифма; п - річний темп приросту населення, 0<л<0,3.

Для того, щоб підтримувалося рівноважне зростання, у моделі Солоу має справджуватися рівність

де я - норма заощадження; а - амортизаційні відрахування на відновлення капіталу; Де - стійкий рівень капіталоозброєності (стаціонарний рівень капіталу); ц - продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

Вплив чисельності населення на економічне зростання визначається в цій моделі за рівнянням:

де К - приріст капіталу (інвестування у виробництво); /₀ - величина інвестицій у національну економіку в базовому періоді; ТН_п - темп зростання населення; Ь₀ - чисельність населення в базовому періоді; о - амортизаційні відрахування на відновлення капіталу; к₀ - базовий рівень капіталоозброєності.

Технічний прогрес, на відміну від попередніх чинників, є джерелом постійного зростання як продуктивності праці, так і загального продукту. Якщо ефективність виробництва змінюватиметься під впливом технічного прогресу з темпом (я), то продуктивність праці змінюватиметься з тим самим темпом, а загальний обсяг виробництва (У) зростатиме з темпом {ТИ_п+ g)г

де д₀ - продуктивність пращ в базовому періоді; ТН_п - темп зростання населення; 1.₀-чисельність населення базового періоду.

Неокласична модель зростання Солоу є базою для розуміння процесу економічного розвитку країни. З неї випливає, що економіка прямує до стаціонарного обсягу капіталу, за якого інвестиції та амортизація дорівнюють одне одному. У стаціонарному стані обсяг продукції на одного працівника є незмінним. Основною детермінантою зростання обсягу капіталу є рівень заощадження. Вищий рівень заощадження означає більший обсяг капіталу і більший обсяг продукції на зайнятого. Підвищення рівня заощадження зумовлює підвищення темпів економічного зростання доти, доки національна економіка знову не досягне нового стаціонарного стану. У довгостроковому періоді за такого рівня заощадження темпи економічного зростання знижуватимуться. Стаціонарний рівень капіталу, який максимізує споживання в економічній системі, називається рівнем "золотого правила". Рівень "золотого правила" досягається, коли чистий продукт капіталу (чисті інвестиції) дорівнюватиме темпам зростання обсягу національного виробництва.

Щодо економіки України, то вона до такого рівня не прямує, оскільки для досягнення "золотого рівня" потрібно істотно збільшити інвестування в модернізацію виробництва, у ноосферизовані розробки і відповідно зменшити споживчі витрати сучасного покоління.

Неокласичні підходи до економічного зростання є основою політики економічного зростання розвинутих країн світу, а також рекомендуються для країн, які стають на шлях ринкової економіки. Для країн з перехідною економікою, які мають тривалий шлях структурної трансформації, використовують кейнсіанські моделі економічного зростання.

Кейсіанські макроекономічні моделі як основне джерело економічного розвитку визначають сукупний попит, зміна якого мультиплікативно впливає на кінцевий результат функціонування економіки. Особливу увагу кейнсіанці приділяють інвестиціям, вплив яких досліджується через ефект мультиплікатора:

де У - дохід; / - інвестиції; К_ті - коефіцієнт мультиплікатора інвестицій; с - гранична схильність до споживання; а - гранична схильність до заощадження; ГСНЗ - гранична схильність до утворення нерухомих заощаджень; ГСІ - гранична схильність до інвестування.

Коефіцієнт мультиплікатора інвестицій (Я^) показує, у скільки разів збільшиться рівноважний національний дохід (У) за зростання автономних інвестицій (/) на одиницю.

В основній та розширеній моделях товарного ринку економіст Дж.М. Кейнс виокремлює мінімальні або автономні інвестиції, рівень яких започатковує економічну активність і гарантується державою. Подальший ефект від цих інвестицій досліджуватиметься в неокейнсіанських моделях через інвестиції, які стимулються зростанням сукупних споживчих витрат.

У неокейнсіанських моделях зростання акцентується увага на кількісних залежностях розширеного відтворення, основним фактором при цьому визначається нагромадження капіталу. Неокейнсіанські моделі включають: ортодоксальні моделі неокласичного синтезу Дж. Хікса, Е. Хансена, Р, Харрода, Е. Дома ра, 27. Семюелсона; моделі лівого кейнсіанства Дж. Робінсона, Н. Кальдора та ін.; посткейнсіанські моделі Дж. Тобіна, А. Фі-ліпса та ін.

Розглянемо окремі з цих моделей. Першим кроком у створенні неокейнсіанських моделей зростання стали праці Роя Харрода та Євсея Домара, які досліджували економіку не в короткостроковому періоді, як ДжМ. Кейнс, а в довгостроковому.

У моделі Домара припускається, що існує тільки ринок благ, який є збалансованим; на ринку праці наявна надлишкова пропозиція, і це забезпечує постійний рівень цін; фактором зростання сукупного попиту і сукупної пропозиції є приріст інвестицій.

На відміну від Кейнса, у Домара інвестиції є фактором не тільки створення доходу, а й створення капіталу (основних фондів). Динамічна збалансованість попиту і пропозиції, за Дома-ром, визначається динамікою інвестицій, тому що вони створюють і нові доходи, і новий капітал. Таким чином, завдання Домара зводилося до визначення обсягів і темпів зростання інвестицій, необхідних для підтримання збалансованого довгострокового зростання. Домар при моделюванні економічного зростання запропонував систему з трьох рівнянь:

Рівняння сукупного попиту:

де У* - приріст сукупного попиту в період V, І - приріст інвестицій у період г; 3; - гранична схильність до заощадження в період і.

Отже, в моделі Домара рівноважне економічне зростання досягається, коли темпи приросту інвестицій дорівнюють добутку граничної схильності до заощадження і граничної продуктивності капіталу.

Р. Харрод, на відміну від Є. Домара, під час дослідження економічного зростання особливу увагу приділяє питанням зайнятості робочої сили. Харрод виходить із таких положень: якщо сукупний попит перевищує сукупну пропозицію, то підприємці збільшують темпи розширеного відтворення; якщо сукупний попит менший за сукупну пропозицію, то темпи виробництва зменшуються; якщо сукупний попит та сукупна пропозиція однакові, то темпи економічного зростання залишаються незмінними.

У моделі Харрода також виокремлюють три рівняння:

1. Рівняння сукупної пропозиції:

У цьому рівнянні права частина визначає величину рівноважного темпу зростання, який Р. Харрод називає "гарантованим", що забезпечить повне використання капіталу. Поряд із "гарантованим*' темпом зростання Харрод використовує поняття "природного" темпу економічного зростання, який би забезпечував повну зайнятість. Співвідношення між "гарантованим" і "природним" темпами зростання визначає стан економіки.

Згідно з цією моделлю: 1) якщо темпи зростання трудових ресурсів випереджають темпи зростання капіталу, то фактичний обсяг виробництва починає перевищувати очікуваний, стимулюючи подальше зростання інвестицій і економіки загалом; 2) якщо темпи зростання трудових ресурсів менші за темпи зростання капіталу, то фактичний обсяг виробництва скоротиться внаслідок нестачі трудових ресурсів і виникне депресія.

Схожість розглянутих моделей зумовила їх поєднання в модель Домара - Харрода, а її модифікації набули широкого практичного застосування. Ключовими елементами моделі Домара - Харрода є величина і схильність до заощаджень. Головні особливості моделі Домара - Харрода можна звести до таких: модель ґрунтується на капітальній теорії вартості; в основу моделі покладено принцип, згідно з яким при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці; модель не враховує технологічних змін; у моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит; у моделі приймається, що інвестиції (/) дорівнюють заощадженням (5); чисті інвестиції тотожні приросту капіталу. Величину економічного зростання можна обчислити за формулами

де к - частка приросту капіталу (Я) у прирості загальної величини суспільного продукту (У).

Згідно з моделлю Домара - Харрода можна зробити висновок: економічне зростання можливе в результаті збільшення заощаджень у національному доході або підвищення ефективності використання капіталу.

де У,, У,_!" У,_₂ - національний дохід відповідно в роках г -1, г - 2; 8 - гранична схильність до заощадження; (1-а) - гранична схильність до споживання; Ь - коефіцієнт акселерації; І" - автономні інвестиції в році

Це рівняння відображає залежність між національним доходом та інвестиціями. Якщо інвестиції перевищують заощадження, то економіка відчуватиме брак коштів для задоволення інвестиційного попиту, а у протилежному випадку в економіці матиме місце неповне використання інвестиційних ресурсів. Завдання державного регулювання при цьому має зводитися до повного використання національного доходу як джерела ефективного попиту, при цьому повинна витримуватися умова: 8 + с = 1.

У неокейнсіанській моделі Хікса - Семуелсона моделюється обсяг стимульованих інвестицій економіки. Аналітично це можна подати через рівняння

Взаємодія кейнсіанської та неокейнсіанської моделей зростання відображена в моделі мультиплікатора-акселератора Хікса, яку аналітично можна відобразити за допомогою рівняння

де І_г - обсяг стимульованих інвестицій у році г; Ь - коефіцієнт акселерації, який показує, скільки одиниць додаткового основного капіталу потрібно для виробництва додаткової одиниці продукції; У_в У_|в1 - обсяг національного доходу в поточному і в попередньому роках.

Якщо У, менше від У,_і" то це означає, що підприємці частково або повністю не відновлюють зношений капітал.

Отже, моделі економічного зростання, обґрунтовані неокласичною, кейвсіанською, неокейнсіавською економічними школами, використовують під час дослідження економічного зростання граничні показники (граничну продуктивність капіталу, граничну продуктивність праці, граничну ефективність капіталу). Цей методологічний підхід дає можливість досліджувати закономірності зростання ВВП, національного доходу, інших макроекономічних показників переважно в умовах стаціонарного економічного зростання, коли співвідношення між основними кількісно визначеними показниками залишаються у динаміці незмінними.

Стосовно економіки України активні дослідження економічного зростання проводять: Інститут економічного прогнозування

HAH України, Національний інститут стратегічних досліджень, які працюють над секторальними моделями прогнозування та моделюванням збалансованих темпів економічного зростання; Департамент макроекономічного прогнозування НБУ, що працює над системою прогнозів монетарних змінних; Радою національної безпеки та оборони України, яка працює над моделями керованого економічного зростання; Інститут регіональних досліджень HAH України, який має низку напрацювань у сфері розроблення моделей стратегічного розвитку суспільних територіальних систем.

Залежно від того, як співвідносяться фактори зовнішнього та внутрішнього впливу, в сучасній практиці макроекономічного моделювання економічного зростання національної економіки виокремлюють: переважно ендогенно орієнтовану модель економіки України; переважно екзогенно залежну модель економіки України; економічну модель сталого (збалансованого) розвитку; нову економічну диверсифіковану модель (змішаного типу). Оцінка цих моделей підтверджує необхідність активної державної підтримки ендогенно орієнтованої моделі економічного зростання, яка б активізувала насамперед внутрішній сукупний попит. Базовими складовими такої моделі є: проведення економічних та соціальних реформ, розширення місткості споживчого ринку, підвищення конкурентоспроможності товарів та послуг на внутрішньому ринку, становлення потужного середнього класу, обмеження обсягів зовнішніх запозичень, удосконалення механізмів співпраці з міжнародними фінансовими інститутами, розвиток ринкової інноваційної інфраструктури, посилення ролі третього сектору в регулюванні ринкової економіки, посилення інвестиційної активності економіки шляхом використання монетарних змінних, нормалізація грошового обігу, зниження матеріаломісткості та енергоємності виробництва.