Філософські погляди на космологічні вчення М.Кузанського и Джордано Бруно

Миколо Кузанський

Проблема нескінченності і нова космологія

Всесвіт, що існує як вічне розгортання божественного першооснови, лише в ньому, єдиному максимумі, "існує в ступені максимальної і найбільш досконалою"; "в безлічі", тобто поза максимуму, вона "існує лише обмеженим чином". Але ця "обмеженість" - лише показник відмінності Всесвіту від бога. Уявлення про Всесвіт у філософії Миколи Кузанського піддається самому радикальному перегляду. Схоластичної картині світу, де створений в часі кінцевий світ обмежений сферою нерухомих зірок і небом емпіреях, де "перводвигатель" ототожнюється з богом християнської релігії, Микола Кузанський протиставляє своє вчення про космос, що відповідає його пантеїстичним уявленнями про бога і в світі.

Якщо бог є "коло і центр, тому що він скрізь і ніде", то світ не має самостійного, обмеженого від бога існування, а отже, і замкнутої фігури з самостійною колом і центром в дусі томістской і арістотелево-Птолемеєвої космології. Бо ніде в космосі "поза бога не можна знайти точної, так само знаходиться від різних точок, кола, тому що він один нескінченне рівність".

У результаті такого уподібнення природного космосу богу світ "має свій центр всюди, а окружність ніде". Світ не нескінченний, тому що в такому випадку він був би рівний богу, але він не має і кордонів, "бо якщо б він мав центр і коло, то мав би, таким чином, в собі свій початок і кінець, і сам був би завершено відносно чогось іншого ". Так з принципу залежності світу від бога Кузанец виводить його безмежність: світ не може бути відокремлений від божественного "згорнутого" почала навіть у своєму пространсвенно-фізичному існування. З цього випливає найважливіший висновок для космології, що "Земля не є центр світу" і що "коло його не є сферою нерухомих зірок".

У космології Миколи Кузанського Земля позбавляється свого привілейованого положення центру Всесвіту: не Земля, а бог "є і центром землі, і всіх сфер, і всього того, що є у світі". Тому безглуздо приписувати Землі нерухомість, так само як і полюсів, що замикає світ небесної сфери фіксованих зірок: "Не можна знайти для зірок середини, так само знаходиться від полюсів".

Проте, відкидаючи нерухомість і центральне положення Землі, Микола Кузанський не віддавав переваги якій-небудь іншою схемою руху небесних тіл. Але розхитуючи традиційне уявлення про світ, він відкрив шлях до десакралізації космології. Тим самим геоцентризм позбавлявся свого теологічного виправдання.

У той же час космологія Миколи Кузанського не просто умоглядна концепція, відірвана від астрономічних досліджень і спостережень. Вона мала як філософське, так і наукове обгрунтування. Їм було висунуто ряд плідних ідей, зокрема про рух Землі, про те, що небесні тіла рухаються не по правильним колами. Космологія Кузанського вела до визнання матеріальної єдності земної та "небесної" субстанції: і Земля, і інші небесні тіла визнавалися однаково "благородними".

Руйнуючи старе - і релігійна, і властиве давнім неплатників - ієрархічне уявлення про світ, Кузанец бачить у бога не "сходження", не "опускання" божества до нижчої матеріальної ступені буття, а прояв божественної могутності. Тому світ розглядається ним як прекрасного божественного творіння: "... по красі та стрункості речей, які ми спостерігаючи, мистецтво та перевагу бога вражають нас". Світ прекрасний, і "навіть тленность" всього земного "не є дійсне доказ" нестачі благородства. Це останнє положення особливо важливо: тимчасове і тлінне, опинившись результатом "розгортання" вічного першооснови, отримує своє виправдання. Краса світу, що виявляється в "універсальної зв'язку" всього сущого, виявляє внутрішню стрункість творіння. Бог, говорить Кузанський, "користувався при створенні світу арифметикою, геометрією, музикою і астрономією, всіма мистецтвами, які ми також застосовуємо, коли досліджуємо співвідношення речей, елементів і рухів"

Гармонія світу знаходить свій вираз і в людині - найбільшому з божественних створінь, в суті, якому судилося пізнати Бога і створений ним прекрасний світ. Антопологія і гносеологія Миколи Кузанського найтіснішим чином пов'язані з його пантеїстичної онтологією і космологією.

Людина мікрокосму - найбільш досконале подібність природи і бога

Людська природа розглядається Кузанський як вищий і найбільш значного божественного творіння: вона "поміщена над усіма творіннями бога". Ніби поставлений на певному щаблі ієрархії людина виявляється обожнених і вже тому поза ієрархічним істотою: природа його "містить в собі розумову і чуттєву природу і стягує в собі весь Всесвіт: вона є мікрокосм, малий світ, як називали її з повною підставою давні"

Характерне для всього сущого збіг протилежностей знаходить своє відображення і в людській природі. Співвідношення "згорнутого" в бога максимуму і "розгорнутої в космосі обмеженою нескінченності відбивається і" малий "світ" людської природи. "Вона така, - стверджує Кузанський, - що, будучи зведена в сполучення з максимально, стає повнотою всіх загальних і окремих досконалості таким чином, що в людство все зведено у вищий ступінь"

Але ця "повнота досконалості" є на що інше, як божественність. Вона може бути властива лише людській природі в цілому, а не окремій людині. Людина, що піднявся до "з'єднання з максимальною", "був би людиною так само, як і богом, і богом так само, як і людиною", він може мислитися тільки як боголюдину

Подібне з'єднання божественної і людської природи можливо тільки в "сина божому", боголюдина - Христі. Так вчення Миколи Кузанського про людину зливається з його христології. Христології Миколи Кузанського нерозривно пов'язана з його вченням "про згортання та розгортання" божественного начала, про збіг протилежностей - нескінченного максимуму і кінцевої природи - з пантеїстичним тенденціями його філософії.

Досконала, абсолютна людська природа Христа є "згортання" людської природи, подібно до того, як космос в "згорнутому" вигляді міститься в бога. Оскільки сутність людини втілена у Христі, то людина нескінченний; оскільки ця сутність обмежена в кожному окремому особистість, людина кінцевий. Отже, за Кузанський, людина - кінцево-нескінченне істота

Тенденція до ототожнення Ісуса з людством дозволяє Кузанця при аналізі мікрокосму змістити акцент з ідеї створення людини, що було притаманно церковному вченню, на ідею творчої активності людини. Людина в поданні філософа не стільки творіння, скільки творець; саме в цьому бачить Кузанец уподібнення людини Богу. З особливою силою ця думка висловлена в міркуваннях про властивості людського розуму, здатного піднятися до нескінченного осягнення світу на шляхах його пізнання.

Джордано Бруно

У творчості італійського філософа, вченого і поета Джордано Бруно (1548-1600) вражаючі й глибокі результати отримала натурфілософія епохи Відродження.

Основним джерелом натурфілософської доктрини Джордано Бруно стала геліоцентрична астрономія Миколи Коперника. Її він перш за все і захищав - як справжню реальність - у своїх численних диспутах і суперечках з прихильниками традиційної системи світу. Космологічна доктрина - одна з головних компонент натурфілософії Бруно.

Бруно стверджує, що "природа є Бог в речах" (Deus in rebus, Dio nelle cose), божественна сила, прихована в них же. Природа в розумінні Бруно фактично набуває повну самостійність, а Бог мислиться як синонім її єдності. Відповідно речі та явища природи - не символи "прихованого Бога", з якого виткано завісу таємничості, огортає її, незважаючи на всі успіхи пізнає людини, а самостійні і повноцінні реальності, у світі яких він живе і діє. Максимальне наближення Бога до світу природи і людини штовхало Бруно до їх ототожнення в безлічі конкретних випадків. Саме численність таких ототожнень Бога то з природою, то з її різними речами і процесами, а іноді прямо з матерією робить пантеїзм Бруно не тільки натуралістичним, але і матеріалістичним. Особливо показові в цьому плані заключні глави його поеми "Про безмірному і незліченних".

Матерія, що розглядається в її єдності з формою, ототожнюється з природою. Бруно постійно розвиває ренесансне розуміння її як многокачественность, живий, безперервно змінюється - принцип, загалом переважає і в античності. Подібно до інших ренесансним (як і античним) натурфілософа він виходить з ідеї тотожності мікро-і макрокосмосу, людини і універсуму, всесвіту. "Всі речі перебувають у всесвіті і всесвіт у всіх речах: ми - у ній, вона - в нас", - пише Бруно.

Трактування природи в творах Бруно майже завжди органістіческой - чуттєві і інтелектуальні властивості мікрокосмосу переносяться на всю природу. "Світ одушевлений разом з усіма його членами", а душа - "найближча формує причина, внутрішня сила, властива будь-якої речі". Разом з тим вона виступає і в якості всеосяжної духовної субстанції - світової душі, до поняття якої багаторазово зверталися багато середньовічні філософи. У творі Бруно "Про причину, початок і єдине" поняття світової душі фактично підміняє поняття самого Бога.

Гармонія і краса природи можуть бути пояснені, згідно Бруно, лише тим, що загальний розум виступає як "художній інтелект", що природа повна несвідомої творчості, а людське - тільки уподібнення їй.

Матеріалістична суть вчення Бруно стає особливо очевидною, якщо з онтологічного рівня спуститися на рівень власне натурфілософський, безпосередньо пов'язаний з тлумаченням природи. Таке, наприклад, його положення, згідно з яким матеріальний субстрат в принципі залишається незмінним, скільки б змін і переходів ні здійснювалося в конкретних природних змінах і перетвореннях. Натурфілософський матеріалізм укладений у традиційних поглядах, які йшли з глибокої давнини, щодо головних стихій, або елементів, що утворюють, так би мовити, тіло природи. Це якісне погляд античної фізики було сприйнято як схоластичними трактуваннями природи, так і ренесансної натурфілософією. У Джордано Бруно воно стало першорядним елементом його космологічних поглядів.

Бруно зробив радикальні висновки з геліоцентризму, включивши його у свою загальнофілософські систему натуралістичного пантеїзму. Відкриття Коперника послужило для нього відправною точкою для розробки космології нескінченного Всесвіту.

На доказ схоластів щодо неправдоподібності руху Землі, "раз вона середина і центр Всесвіту, в якій займає місце фіксованого постійної основи всякого руху", Бруно відповідає, що фіксованим центру немає місця в нескінченному Всесвіті, де простір нескінченно, а рух відносно.

Земля може володіти власним рухом, подібним руху інших небесних тіл, тому що існує фізична однорідність Всесвіту, немає розподілу на тлінний - "елементарний", підмісячний світ і квінтесенцію нетлінної, вищої, небесної матерії. Усі небесні тіла, до яких відноситься Сонце, і наша Земля, і планети, і зірки, "складаються з одних і тих самих елементів, мають ту ж форму, той самий вид руху і зміни, місце і розташування".

Визнання природного характеру руху і Землі, і інших небесних тіл означало відмову від зовнішніх по відношенню до рухомого тіла двигунів. "Світи рухаються внаслідок внутрішнього начала, яке є їх власна душа... і внаслідок цього марно розшукувати їхній зовнішній двигун". Бруно висловлює думку про внутрішнє джерело руху, принципі саморуху матерії. Рух від зовнішнього двигуна є насильницьке рух, чуже природі. Вся суть у саморусі, в "достатньому внутрішньому початку" - світовий душі, що проникає в кожне світило, кожну планету, утворює її внутрішній діяльний принцип.

Таким чином, у нової космології, що виходить із відносності простору в нескінченному Всесвіті, немає місця для фіксованого центру світу. Таким центром не може бути ні Земля, ні Сонце: "Немає ніякого підстави, щоб безцільно і без крайньої причини незліченні зірки, які є численними світами, навіть більшими, ніж наш, мали б настільки незначний зв'язок єдино з нашим світом".

Говорячи про будову сонячної системи, Джордано Бруно висловив виправдала згодом гіпотезу про існування в ній планет, не відомих тодішнім астрономам: "Чи не суперечить розуму також, щоб навколо цього Сонця кружляли ще інші землі, які непомітні для нас": їх недоступність земній спостереження Бруно пояснював їх великий віддаленістю, порівняно невеликою величиною, відсутністю водних поверхонь, що відбивають світло, і розбіжністю в часі їх спрямованості до Землі і освітленості Сонцем.

Більш того, творча фантазія Бруно привела його і ще до більш сміливого затвердження, що не тільки наше Сонце має супутні йому планети, але і зірки як далекі Сонця також мають своїх супутників - принцип, підтверджене астрономією тільки в XX столітті! Ці та інші астрономічні ідеї Бруно представляють приклад плідного впливу філософії на астрономію.

Космологія Бруно, таким чином, зрівнювала Землю з усіма іншими планетами Сонячної системи, а останню - з усіма незліченними зоряними системами. Натурфілософської основою такого зрівнювання стало переконання Бруно в тому, що земля, вода, повітря і вогонь утворюють не тільки наш земний світ, а й усі інші планети Сонячної системи, як і всі зірки з їхніми супутниками.

Одним з наслідків вчення про єдність Всесвіту стало важливе переконання Бруно про існування різних форм життя у Всесвіті, відмінних від тих, які мають місце на Землі, в тому числі і розумного життя на інших небесних тілах.

Найголовнішим положенням космології Бруно було вчення про нескінченність: "Всесвіт є нескінченна субстанція, нескінченне тіло в нескінченному просторі, тобто порожній і в той же час наповненою нескінченності. Тому Всесвіт (universum) - одна, світи ж незліченні. Хоча окремі тіла володіють кінцевої величиною, чисельність їх нескінченний ", - писав Бруно.

Джордано Бруно - і в цьому укладено щось принципово нове, що вносить він у космологію нескінченності, - відкидає поділ світу на "тутешній", матеріальний і кінцевий, і інший, позамежний і нематеріальний.

Вчення і безкомпромісна життя Бруно отримали безліч відгуків у філософії та літературі наступних століть. Найбільшу роль для прогресу натуралістичного світогляду зіграло положення його натурфілософії про принципову єдність земного і небесного світів. Дуже важливо і положення про незліченності світів в універсумі і про заселеність їх. Підтвердження останнього шукає і астрономія наших днів.