Ранньогрецька натурфілософія

Давньогрецька філософія являє собою сукупність навчань, що розвилися з VI ст. до н.е. по VI ст. н.е. (від формування архаїчних полісів на іонійському і італійському узбережжях до розквіту демократичних Афін і наступної кризи і катастрофи поліса). Звичайно початок давньогрецької філософії зв’язують з ім’ям Фалісу Мілетського (625 – 547 р. до н. е), кінець – з декретом римського імператора Юстиніан про закриття філософських шкіл в Афінах (529 р. н.е.). Це тисячоріччя розвитку філософських ідей демонструє дивну спільність, обов’язкову спрямованість на об’єднання в єдиному космічному універсумі природи, людини і Богів. Багато в чому це порозумівається язичеськими (політеїстичними) коренями грецької філософії.

Для греків природа виступає головним абсолютом, вона не створена Богами, Боги самі складають частину природи й уособлюють основні природні стихії. Людина ж не утрачає свого споконвічного зв’язку з природою, але живе не тільки “по природі”, але і по встановленню” (на основі розумного обгрунтування). Людський розум в греків звільнився від влади Богів, грек їх поважає і не буде ображати, але в своєму повсякденному житті буде спиратися на доводи розуму, на самого себе і знаючи, що не тому людина щаслива, що любима Богами, але тому Боги люблять людину, що він щасливий. Найважливішим відкриттям людського розуму для греків виступає закон (потік). Номос – це розумні встановлення, прийняті всіма жителями міста, його громадянами, і обовязковими для усіх. Тому таке місто є також держава (місто – держава – поліс).

Полісний характер грецького життя (з її роллю народного збори, публічних ораторських змагань п т.д.) пояснює довіра греків до розуму, теорії, а поклоніння безособовому абсолюту (природі) – постійну близькість і навіть нероздільність фізики (навчання про природу) і метафізики (навчання про першооснови буття). Цивільний характер громадського життя, роль особистісного початку знайшли своє відображення в етиці (це уже практична філософія, що орієнтує людини на конкретні типи поводження), що визначає людські чесноти, належну міру людського життя.

Споглядальність – розгляд проблем світогляду в єдності природи, Богів, людини – служила обгрунтуванням норм людського життя, положення людини в світі, шляхів досягнення благочестя, справедливості і навіть особистого щастя.

Вже в ранньогрецьких філософів природи (натурфіло-софів) – Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена, Піфагора і його школи, Геракліта, Парменіда – обгрунтування природи космосу служило визначенню природи людини. На перший план висувається проблема космічної гармонії, який повинна відповідати і гармонія людського життя, в людському житті вона найчастіше ототожнювалася з розважливістю і справедливістю.

Ранньогрецька натурфілософія – це спосіб філософствування і спосіб світорозуміння, в якому pcysis відіграє ключову роль, інтегруючи світобудову: природу з людиною і Богів із природою. Але природа при цьому не відокремлюється ні як об’єкт самостійного і спеціального розгляду, ні як вираження людської сутності. Вона не відривається від навколишніх людини речей – panta ta onta. Інша справа, що людина не може і не повина зупинятися на феноменах, “людина філософська”, як відзначав Арістотель, починає “дивуватися”, вона шукає, говорячи словами Геракліта, справжньої природи, що “любить ховатися”, і на цьому шляху звертається до початків світобудови – агеhаi. При цьому людина залишається на передньому плані в картині світобудови. Власне, космос – це укосмічнений світ людської повсякденності. В такому світі усе співвіднесено, приладжене й улаштовано: земля і ріки, небо і сонце, – усе служить життю. Природне оточення людини, його життя і смерть (Аід і “острова блаженних”), світлий позахмарний світ Богів, усі життєві відправлення людини описуються раніше грецькими натурфілософами наглядно й образно. Ця наочність в зображенні показує світ обжитим і освоєної людством. Космос – не абстрактна модель вселеної, а людський світ, однак на відміну від кінцевої людини – вічний і безсмертний.

Споглядальний характер філософствування виявляється в космологічній формі й в пізніх натурфілософів:

Емпедокла, Анаксагора, Демокрита. Космологізм тут безсумнівний, він присутній і в навчанні про космічні цикли і корені всесвіт в Емпедокла, і в на-вчанні про насіння і космічному “нусе” (розумі), що “привів усі з безладдя в порядок”, і в вчення про атоми і порожнечу і природну необхідність в Демокрита. Але споглядальна наочність сполучається в них з розробкою катйогоріального апарата, використанням логічної аргументації. Адже уже в Геракліта образи наповнені глибоким змістом (смислообрази), а Парменід в поемі з традиційною назвою “Про природу речей” обгрунтовує нетрадиційний шлях непроходження природи за допомогою понять (“розумом ти виріши цю задачу”).

Особливу роль грає катйогорія причини, провини, уведена Демокритом. Він відкидає можливість використання міфологічних образів і суджень і заявляє про істинність імен (включаючи всю сферу понять) не “по природі”, а “по встановленню”. Природа і для Демокрита залишається підставою людського життя і метою пізнання, однак пізнаючи природу, створюючи “другу природу”, людина перемагає природну необхідність. Це не виходить, що вона починає жити всупереч природі, але, наприклад, навчившись плавати, не потоне в ріці.

Демокрит практично першим широко розгорнув антропологічні аспекти давньогрецької філософії, обговорюючи такі питання, як людина, Бог, держава, роль мудреця в полісі. І все-таки слава першовідкривача антропологічної проблематики належить Сократові. Полемізуючи із софістами (Протагором, Горгнем, Гиппнем і ін.), що проголошували людину “мірою всіх речей”, він відстоював об’єктивність, загальну обов’язковість гносеологічних і етичних норм, що пояснював непорушністю, стійкістю й обов’язковістю космічного порядку.

Утім, судити про Сократа ми можемо лише на підставі діалогів Платона, що використовував образ Сократа як постійного персонажа своїх діалогів. Платон був вірним учнем Сократа і тому цілком злив ідеї Сократа зі своїми. Міра, знання (знамените сократівське “пізнай себе”), що настільки необхідні людині, Платон обгрунтовує космічним розумом. Він висуває на перший план демургічне створення світу (“Тімей”). Порядок і міру вносить в світ розум-деміург, пропорційно співвідносячи вірші і додаючи космосу зроблені обриси і т.д. Розум діє, як діє ремісник (“деміург”) з доступного матеріалу і звертаючи до еталона, зразку (тобто споглядаючи “ідеї”). “ Ейдос”, “ідея” є зразок кожної речі, але в першу чергу це “вигляд”, “лик”, з яким ми зустрічаємося, однак не завжди можемо розпізнати. Ці лики, справжні лики речей, відбиті в нашій душі. Адже душа безсмертна і несе в собі це безсмертне знання. Тому Платон обгрунтовує, слідом за Піфагором, необхідність пригадування баченого душею. І шлях до відтворення забутого і самого коштовного – споглядання, милування і любов (Ерос).

Інший великий грецький філософ – Аристотель – більш прозаїчний. Він виганяє з філософії міфологічні образи і неоднозначність понять. Природа, Бог, людина, космос – незмінні предмети всієї його філософії. Хоча Аристотель уже розрізняє фізику і метафізику, але лежачі в їхній підставі принципи (навчання про першодвигун, вчення про причинність) єдині. Центральна проблема фізики – проблема руху, що розуміється Аристотелем як безпосередній вплив одного предмета на іншій. Рух відбувається в обмеженому просторі і припускає спрямованість тіл “до свого природного місця”. І те, і інше характеризується катйогорією мета – “телос”, тобто цільовою заданістю речей. І цю мету і здатність повідомляє світу Бог, як першопоштовх, як те, “що рухає, залишаючись нерухомим”. Поряд з цим в підставі речей лежать причини – матеріальна, формальна і рушійна. Фактично цільова причина в протистоянні матеріальної (той же платонівський дуалізм) охоплює і рушійну і цільову. Однак Бог Аристотеля, на відміну від християнського, не всюдисущий і не визначає подій. Людині дані розум і, пізнаючи світ, він повинний сам знайти розумну міру власного життя.

Епоха еллінізму знаменує катастрофа полісних ідеалів, як і обгрунтування нових моделей космосу. Основні течії даної епохи – епікуреїзм, стоїцизм, кінізм – обгрунтовують не цивільну активність і чесноту, а особистий порятунок і незворушність души. Як життєвий ідеал особистості звідси відмовлення від розробки фундаментальної філософії (відтворюються фізичні ідеї Геракліта – стоїками, Демокрита – епікурейцями і т.д.). Явно виражено крен убік етики, причому дуже однобічної, котрої відстоюються шляхи досягнення “атараксії” – незворушності. Що ще залишалося робити в умовах соціальної нестабільності, катастрофи поліса (а разом з ним легко доступного для огляду і регульованого суспільного порядку) і наростання хаосу, некерованих соціальних конфліктів, по-літичного деспотизму ц дрібного тиранства? Правда, шляхи пропонувалися різні: проходження долі і боргу (стоїки), переказ задоволенню (епікурейці), стримування від суджень (кініки). Підсумок був один – катастрофа культури і філософії, заснованих на раціоналізмі й особистісних інтуїціях, що обгрунтовують єдність і гармонію людини і природи.