Релігійно-філософські вчення Стародавньої Індії

Передфілософія Упанішад

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

На рівні вчення про посмертне перетворення людини існувало два підходи: відомі нам ідеї про рай і пекло та ідея сансари (мандрування душі). Уявлення про райську віддяку за гідні вчинки погано кореспондувались з дійсністю ритуального жертвопринесення. Виникло протиріччя, що стало однією з причин занепаду державного брахманізму.

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" — єдина абсолютна реальність та "атман" — суб'єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу — в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман — Космос; якщо атман є життєве "Я", душа, то брахман—космічна душа; якщо атман—інтелектуальне "Я", самосвідомість, то брахман—шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма—персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Параджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення — пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху — аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця — "того світу", проте це ще не кінцева зупинка — через деякий час душа повертається в "цей світ", а тут на неї чекає "подяка": праведній людині — лоно брахмана або кшатрія, неправедній — лоно свині або собаки.

Другий шлях (духовного злиття з Брахманом) прямо веде до богів, переродження припиняються.

Є ще третій шлях тих, хто не йде двома першими. Їх чекає один і той же кругообіг, вони "народжуються" і "вмирають". Під ними ("нікчемні тварі") ймовірно розумілися варвари.

Санкх'я

Роль цієї школи в становленні індуїзму та інших філософських ортодоксальних шкіл дуже значна. Санк'я почала формуватися ще у VI — V ст. до н.е. і увібрала багато ідей шраманських шкіл. До III ст. до н.е. основним змістом ії вчення були проблеми буття та космології. Крізь призму їх розв'язання розглядалося основне питання індійської філософії — пошук "звільнення душі", "спасіння".

Єдиною філософською школою санкх'я стає тільки близько V ст., коли Ішваракришна написав трактат "Санкх'я-карика", де в лаконічній формі викладаються основні положення цього вчення.

Згідно зі вченням санкх'ї в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу — гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва — відповідно в "освітленні" і в "радості"; раджас — в "активності" і в "стражданні"; тамас — в "перешкоді" і в "байдужості". Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша. Домінування саттви породжує махат — "інтелект", який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як "самосвідомість", "усвідомлення своєї індивідуальності"). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр — об'єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва — виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо.

Гносеологія санкх'я органічно відповідає її онтології. Пізнання є процесом взаємодії індрій та манасу, аханкари та махату, через який знання досягає пуруші. Нематеріальність пуруші потребує особливого механізму включення його до процесу пізнання. Він здійснюється за допомогою "тонкого" тіла (лінга), яке складається з 18 ідеальних підвалин. "Тонке" тіло, поєднуючись з п'ятьма праеле-ментами, утворює "грубе" тіло, котре своєю чергою має 14 форм існування: вісім "божественних" родів, один людський, чотири тваринних і один — нерухомих тіл.

Людське пізнання має три джерела: чуттєве сприйняття, абстрактне мислення і авторитет, до якого слід звертатись у тому випадку, коли питання не має раціонального розв'язання.

Онтологія та гносеологія санкх'ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху "звільнення", метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т.ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного "Я". Тому, відповідно до санкх'ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини. Ця особливість свідчить про раціоналізм санкх'ї та зв'язок її з натурфілософськими школами. Філософія санкх'ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику.

Йога

Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) — повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується не-усвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т.ін. Вікшикта (неуважність) — перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання.

Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм.

Міманса і Веданта

Міманса, виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визнається слово, певний звуковий ряд.

Вічність слова обґрунтовує вічність вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок, (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому і від страждань. Окрім дотримування дхарми, необхідно виконувати релігійний культ, приносити жертви богам.

Визнання субстанцією слова призвело до заперечення бога — творця, проте значення богів як об'єкту ритуальних дій зберігається, тому що це спосіб підвищення апурви. Онтологія міманси виходить з визнання реальності світу, що є матеріальним і складається з атомів. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття. Пізнання світу здійснюється за їх допомогою, а також шляхом логічного виводу, спираючись на авторитет, порівняння, гіпотезу, заперечення та інші форми розумової діяльності. Але достовірне знання про драхму можна отримати через слово. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики.

Веданта, на відміну від міманси, орієнтувалася на Упанішади і її основою було вчення про брахму та атман. У своєму історичному розвитку це вчення пройшло три стадії: 1) безпосереднє тлумачення Упанішад; 2) створення "Веданта-сутри", що зазвичай приписується Бадаяраяні (приб.ІІ-ІІІ ст.); 3) на початку середньовіччя (VII-IX ст.) — формування трьох основних напрямів, що розрізняються за способом розв'язання проблеми співвідношення брахми та атману. Найпослідовніший монізм сповідує адвайта-веданта (Шанкара), де брахман та атман розглядаються як абсолютна тотожність. Менш жорстку позицію має вішишта-веданта (Рамануджа), а у адвайта-веданті (Мадхва) вони мають статус окремих субстанцій.

В епоху Гупт веданта становила конгломерат численних шкіл, між якими ще не було суттєвих розбіжностей, бо основним змістом їхніх вчень була апеляція до священного тексту Вед в обгрунтуванні традиційних етичних норм та правил поведінки. Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий усім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни брахманів.

Одним з найважливіших було питання про усвідомлення відмінності між феноменологічним світом та істинним буттям. Атман може злитися з брахманом (і тим самим припиниться процес переселення душ) тільки шляхом звільнення від умовностей сприйняття світу. Готового рецепту — як це зробити? — у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді омана (ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом. Досить запізніле звертання веданти до розроблення питань метафізики пояснює велику кількість запозичень з інших систем: міманси, санкхї, а також буддизму, особливо в галузі логіки. Але, своєю чергою, веданта, спираючись на класичні уявлення і через те маючи численних прибічників, справила великий вплив на всю духовну культуру Індії. Максимального впливу вона досягла у середні віки, ставши фактично офіційною ідеологією індуїзму.

Вайшешика і Ньяя

На відміну від веданти, міманси та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання.

В основі вчення лежать шість категорій, які уособлюють шість видів реальності, вони ж об'єкти пізнання: субстанція, якість, дія, загальне, особливе і притаманність. Пізніше до них додалася сьома — небуття.

Субстанції є першоосновою та першопричиною світу і реалізуються у 9-ти формах: 5-ти матеріальних — земля, вода, вогонь, повітря і ефір (акаша) та 4-х нематеріальних — манас (розум), простір, час, атман. Субстанції становлять єдність якостей та дій. Одна з якостей є специфічною для даної субстанції (атрибут), інші можуть змінюватися. Всього налічується 24 види якостей. Субстанціональні якості п'яти матеріальних стихій співвідносяться з органами відчуття людей: земля — нюх, вода — смак, вогонь — зір, акаша — слух.

Самі матеріальні субстанції складаються з атомів (ану). Початкове ану тлумачились як граничне малі матеріальні об'єкти сферичної форми, які е носіями якостей і здатні з'єднуватися. Поєднання трьох атомів дає перший об'єкт, доступний органам відчуття (пилинка в промені світла), які самі складаються з однорідних за якістю сприйняття атомів: орган смаку не сам язик, а вода на його поверхні.

Вайшешика відокремлює рух від матерії, залишаючи останній лише здатність його збереження (інерція). Сама дія здійснюється Махішваром за допомогою адршит (неспостережувана сила). Ка-нанда розрізняв п'ять видів руху: угору, вниз, розширення, стиснення, переміщення. Далі до них додалися свідомі, тобто викликані людиною, і несвідомі, тобто викликані стихіями, види руху. Процес руху є перехід з однієї точки простору в іншу за певний час. Таким чином, простір і час, що є вічними та нескінченними, постають нам у процесі руху як дискретні та скінченні.

Розвинена онтологія з розробленими категоріями механічно поєднується з міфологічною космогонією. В центрі світу знаходиться Макешвара, який з атомів творить матеріальні стихії, далі Ішвара створює золоте яйце, з якого виникає уся решта предметів, та Брахма, який своєю чергою породжує Праджанаті та варни людей. Коли цикл розвитку завершується, Макешвара руйнує світ на атоми, щоб дати душам можливість відпочити від процесу переродження. Далі все повторюється.

Вчення Вайшешики мало не тільки розвинену онтологію, а й цікаву натуралістичну теорію пізнання, яка багато в чому збігається з гносеологією школи ньяя.

Виникнення школи ньяя відносять зазвичай до І ст., коли був створений трактат "Ньяя-сутра", авторство якого традиція приписує Готамі (Гаутамі) на прізвисько Актанада — "той, що дивиться під ноги". Багато дослідників пов'язують виникнення ньяя з необхідністю створення теорії суперечки. Справді, логічні проблеми аргументації посідають чільне місце серед досліджуваних цим вченням питань.

Ньяя та вайшешика виходять з спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання. Незважаючи на близькість за змістом систем, обидві школи існували самостійно.

Ньяя, як і вайшешика, визнає реальність довколишнього світу і можливість його пізнання. Видів пізнання виділяють чотири:

1) сприйняття, яке буває внутрішнім — розум (манас) та зовнішнім — органи відчуття;

2) висновок, що є логічним умовиводом;

3) порівняння, тобто зіставлення речі та її найменування;

4) свідчення авторитету, яке застосовується, коли об'єктом пізнання є об'єкт, що не сприймається.

Недостовірне пізнання сприймається як пам'ять, сумнів, помилки та гіпотетичні аргументи.

Особливу увагу прибічники ньяі приділяли розробленню логічних проблем. Вони створили теорію виводу на підставі п'ятичленного силогізму, в якій проаналізували підстави для виводу, види виводів, види логічних помилок, а також структуру речення. І теорія пізнання, і розроблення проблем логіки слугували засобом обгрунтування шляху спасіння — у цьому питанні ньяя йде вслід за іншими дар-шанами. Атман, взаємодіючи через розум (манас) та тіло зі світом, втягується в кругообіг перероджень. Звільнення душі можливе через правильне пізнання, яке дасть змогу зупинити страждання і досягти стану чистої свідомості, не зв'язаної з манасом.

Онтологія та космогонія ньяї близькі до відповідних розділів вчення вайшешики.

Буддизм

Буддизм як вчення складався кілька століть і започаткувався від однієї з шраманських шкіл другої хвилі. Чинниками, що сприяли його розповсюдженню, є:

1) виникнення чернецької общини, що відіграло вирішальну роль;

2) включення в своє вчення ведичної спадщини;

3) рівність людей у духовній сфері — всі живуть у стражданні і всі мають рівні можливості для спасіння.

Зміст самого вчення зводився до наступних пунктів. Є чотири благородні істини:

1) життя повне страждань, під.якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть. Соціальні відміни до уваги не беруться — багатії також плачуть;

2) є причина страждань, яка полягає в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює ії нещастя;

3) від страждань можна звільнитись, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має 8 ступенів.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна: а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами; в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо; г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.; д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування; е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху; є) матії "правильну вагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення; ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати. Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину.

Ранній буддизм дуже мало приділяв \ваги філософському обгрунтуванню свого вчення. Основу його теоретичної бази становило вчення про дхарми (елементи), яке заперечувало субстанціональність світу: в ньому немає нічого, крім окремих елементів психофізичної природа. Людина, її "Я" становить собою са-нжану, тобто потік, послідовність комбінацій дхарм, що зберігають єдність завдяки внутрішньому принципу — прапті, що узгоджує фізичні властивості та духовні якості людини. Дхарми мають складну класифікацію: скандхи — 5 груп (тіл, відчуттів та почуттів, сприйнять, карми, свідомості); аятани — 12 груп пізнання; дхату, де до 12 аятан додаються 5 дхарм, що створюють потік свідомості.

За допомогою дхарм пояснюється сансара та життя, в основі якого лежить дванадцятиступеневий шлях, що становить собою, з сучасного погляду, психологічний портрет особи, обрамлений фактами народження, смерті і нового народження. Виділялись інстинкти (вроджене), свідомість, 5 органів чуття, розум, психічне та фізичне, почуття, емоції, потяги, "чіпляння за існування" (самозбереження), буття, що сприяє новому існуванню. Моральні дії особистості відбиваються на стані потоку дхарм: позитивна — наближує до нірвани, негативна — віддаляє, тобто в буддизмі кар-ма набула загального характеру — вона діє не тільки в момент переродження, а й упродовж всього життя.

Включення частини стародавньої Індії до складу Кушанської імперії та покровительство з боку її правителів дали змогу буддизму розширити ареал свого розповсюдження, проникнути в інші країни. В цей період складаються дві основні течії буддизму, що відрізнялися питанням про архатство. Прибічники ортодоксального буддизму вважали архатство кінцевою стадією духовного самовдосконалення людини, а чернецтво — єдиним шляхом його досягнення. Буддійські школи, що приймають цю тезу, належать до "хінаяни" (малої колісниці). На початку І тисячоліття формується новий підхід до релігійного ідеалу, де місце архата посідає бодхісатва — "істота, яка прагне просвітлення", шляхом якого можуть йти всі. Прибічники цього підходу називали свою концепцію "махаяна" (велика колісниця).

Розбіжність між двома течіями буддизму не зводиться тільки до питання про архатство. Прибічники махаяни зробили ґрунтовну ревізію застарілих уявлень. Зміни торкнулись як теоретичних положень, так і сфери культу. Замість Будди-особистості з'явився трансцендентальний Будда, який має безліч "відображень" у всіх сферах Космосу. Будда Шак'ямуні — лише одне з його проявлень. Наступним, після обожнювання Будди, кроком було створення власного пантеону, куди увійшли відомі будди та бодхісатви, а потім — і численні другорядні боги та богині.

Якщо ранній буддизм сповідував шлях особистого спасіння, то в махаяні важливу роль починають відігравати нові заповіді: каруна— співчуття та майтри — релігійна любов. Щезло й виразне протиставлення нірвани та сансари.

Представники ще одного напряму — тантризму пішли найдальше у перегляді положень раннього буддизму. Вони вважали, що нірвани може досягти будь-яка людина, а за певних умов це можна зробити миттєво. Звідси інша назва тантризму — ваджраяна, що означає "шлях блискавичного просвітлення".

В галузі релігійної філософії буддизму в цей час виділилися чотири школи: вайбхашиків, саутрантиків, йогачарів та мадх'ямиків. Перші дві розвивались у руслі хінаяни. Вайбхашики виділяли два види дхарм — абсолютні (причинове необумовлені) і мінливі (причинове обумовлені). В галузі пізнання — знання чуттєве та логічно виводимо, визнання можливості пізнання об'єктів дійсності.

Саутрантики заперечували подвійну природу сутнього і можливість існування минулих та майбутніх дхарм. Дійсна лише сучасність, яка є певним поєднанням дхарм, тому сутність невід'ємна від дії. В гносеології ця позиція реалізується через заперечення можливості безпосереднього пізнання об'єктів. Свідомість зрозуміла як самосвідомість, актуальна тільки тепер, коли вона здатна зафіксувати через органи сприйняття лише форму об'єкта. При цьому усвідомлена "копія" об'єкта не може бути точною, тому що її виникнення опосередковується умовами сприймання. Реальне існування і справжня сутність об'єкта розкриваються тільки шляхом логічного умовиводу.

Були спроби поєднати ці два шляхи хінаяни. Найвідомішою є праця Басубандху (IV—V ст.) "Абхідхармакош".

Найвидатнішим філософом мадх'ямики, або шуньявади, був Нагарджуна (прибл.ІІ—Ш ст.). Його твір "Мула-мадх'яшика-каріка" є основним джерелом у вивченні положень цієї школи. Нагарджуна торкався питання про природу реального, піддав сумнівам положення про абсолютність дхарм через те, що вони, як і речі, підкоряються законові залежного виникнення. Виходячи з цього, філософ робить висновок про ілюзорність, "порожнечу" оточуючого нас світу. Абсолютну, тобто нічім не обумовлену реальність має тільки Всесвіт (Космос) в цілому, який є не що інше, як дхармаком—космічне тіло Будди. Така позиція не відповідала класичним уявленням про чотири благородні істини та вісім шляхів спасіння. Нагарджуна визнає їх тільки за первинний, нижчий рівень пізнання. Другий етап — це усвідомлення порожнечі світу, чому неможливо навчити, через те що абсолют не піддається раціональному обгрунтуванню. З тієї ж причини неможливо описати стан нірвани, тому що для того, хто досяг його, не існує протиставлення істинного та ілюзорного світів, а на рівні абсолюту не існує взагалі будь-яких відмін. Але філософ не зміг розв'язати проблему діалектичності буття. Це призводило до абсолютного негативізму та ірраціоналізму, заперечення будь-якого твердження, що набуло виразу у тезі про серединний шлях — згідно з вченням мадх'яміків положення "світ є " та "світ не є" однаково хибні.

Представники віджнянивади, або йогачари, також визнавали загальність відносності, заперечуючи реальність довколишнього світу. Але проблему відношення між світом і абсолютом, на відміну від мадх'ямиків, вони вирішували через повернення до старої ідеї ієрархічності рівнів буття. Особливе місце посідає поняття "віджняна"—свідомість, яке містить у собі всю духовну діяльність людини, а також зв'язок із закономірностями розвитку світу, що є плодом діяльності космічної свідомості — "алая-віджняна" (дослівно "вмістилище свідомості"). Таким чином, заперечуючи існування речей, йогачара визнає реальність віджняни, що наділена здатністю творити. В цілому система цієї школи дуже складна та неоднорідна.

Численні буддійські школи існують у Індії і сьогодні, пройшовши тисячолітній шлях.

Джайнізм

Шлях, що його пройшов джайнізм, багато в чому схожий на шлях буддизму. Його традиція зародилася трохи раніше і розвивалась повільніше, але на той момент, коли з'явився шанований як головний вчитель Махаравіра (межа V—IV ст. до н.е.) і систематизував окремі моменти у цілісне вчення, джайністська традиція вже набула форми, що збереглася дотепер.

Ряд особливостей віросповідання та організації джайнів: жорсткі морально-етичні норми, єдність сангхи — ченці та миряни не роз'єднувалися, єдність канону — зробили це релігійно-філософське вчення нездатним до швидкого розповсюдження та змінення, але водночас надали йому усталеності.Джайнізм, як і буддизм, пропонував шлях звільнення від сансари, але визнавав існування душі, яка через самовдосконалення досягає нірваші — відривається від тіла, що й сковує. Для цього необхідно:

1) "досконалий погляд"—бачення світу крізь призму вчення джайнів; 2) "досконале знання"—збагнення цього вчення;

3) "досконала поведінка"—дотримання "п'яти великих обітниць". Правила поведінки досить прості: не завдавати шкоди тваринам (джайнам заборонено навіть займатися скотарством, вони вегетаріанці, правовірні навіть тепер ходять з мітлою, підмітаючи перед собою дорогу, щоб кого-небудь не розчавити), бути доброчесним, правдивим, не брати чужого, не впадати в пристрасті та мирські уподобання. Через те, що тіло заважає душі звільнитися, джайни визнавали шлях аскетизму аж до голодної смерті.

Філософські побудови джайнізму, хоча і використовують багато традиційних понять, досить складні та оригінальні. Найбільш відомі мудреці, що залишили письмові виклади філософії, жили вже на початку першого тисячоліття н.е.: Умасважі (І—II ст.), Кундакунда (І—II ст.), Самантабхадра (III ст.) та ін.

На відміну від буддизму джайни визнають об'єктивне існування світу, який є плодом взаємодії активних субстанцій — живого (джива) та речовини, які існують дискретно (складаються з душ і атомів відповідно) в пасивних субстанціях, що неперервні і створюють умови взаємодії — простір, умови руху (дхарма), умови спокою і час, який був визнаний за субстанцію пізніше за інших.

Еволюція живого йде таким шляхом. Величезна кількість зародків джив пронизує Космос. Настає час—це необхідно розуміти буквально, через те що час — субстанція і має силу, яка діє на живе, — і джива вступає в контакт з речовиною. Через нього реалізується закон карми, що трактується також натуралістичне — дія дживи супроводжується прилипанням до душі частинок речовини особливої природи. Тому людина і всі живі істоти мають не тільки фізичне тіло, а й кармічне. Під час переселення душі кармічне тіло нерозривне з нею, відіграє головну роль у виборі нового матеріального тіла — вони мають відповідати одне одному. В проміжку між двома життями душі опиняються або в раю, де стають девами (богами) чи асурами (демонами), або ж в пеклі, де душі стають нараками (істотами пекла), проте кармічне тіло при цьому зберігається (звідси нове народження), і до нього додається "змінюване" тіло. Шлях спасіння джайнів дає можливість звільнитися від кармічного тіла, а разом з ним — і від його енергетичної складової — "вогняного тіла".

Досить докладно розглянено будову речовини, в категорію якої включалися розум та дихання, що складалися з найменших матеріальних частинок—атомів. Основні якості атомів — прямолінійний рух, колір, смак, запах і відчутність, в'язкість та сухість. Від останніх двох залежить процес з'єднання атомів у тілі.

Через те, що душа вічна, вона має здатність до знання, але, пригнічена кармою, вимушена звертатися до опосередкованого пізнання: через органи відчуття, через інших людей (телепатія), через кармічне тіло (ясновидіння). В теорії пізнання джайни висували ідею відносності істинності — неоднобічності, за якою будь-який вислів, як і будь-який погляд на річ, неповні, тому що можливий інший погляд та інший вислів. Тому знання "деяким чином хибне" і "деяким чином істинне".

Наочно-образний і в той же час логічно-організований характер філософських побудов джайнізму, його дуалізм, коли атомістичний матеріалізм поєднується з готовністю повірити та пояснити надприродне, послугували йому добру службу, і в кризові часи кількість прибічників джайнізму завжди зростала.

Локаята-Чарвака

Унікальним явищем в індійській культурі є філософське вчення локаяти. Воно виникло приблизно в середині І тисячоліття до н.е., на межі літосчислення оформилось у філософську течію, пізньою формою якої стало вчення чарвака. Локаята і чарвака часто вживаються як синоніми. Головна особливість цієї школи — заперечення вчення про карму, що поставило її в опозицію як до ортодоксальних, так і до неортодоксальних течій.

Локаятики визнавали існування тільки матеріального світу, заперечуючи все надприродне: бога, душу, рай, пекло тощо. Тому приймаючи традиційну для шраманських учень концепцію праеле-ментів, виключали з їх числа акашу. З'єднання в різних пропорціях землі, води, вогню та вітру дає все розмаїття світу, зокрема і свідомість, що є властивістю, притаманною тілу, котра щезає після його смерті. Головним джерелом пізнання та критерієм істини є чуттєве сприйняття. Достовірність авторитету як джерела пізнання відкидається.

Радикальною була позиція локаяти-чарваки у соціальній сфері. Вони виступали проти системи варн, заперечували аскетичну та іншу релігійну практику, критикували жреців. Школа локаяти була притулком духовних дисидентів.

Замість пошуків звільнення від ланцюга перероджень пропонувалося шукати щастя в цьому світі. Чарваки довели цей принцип до свого логічного кінця, створивши єдине в історії індійської культури вчення, що сповідує гедонізм. Вони виходили з того, що добро і зло е логічними абстракціями, за якими стоять реалії чуттєвого буття — страждання та насолода. Мета людини — долати страждання і намагатись отримати насолоду. Причому насолода не зводиться тільки до вдоволення фізіологічних потреб (в цьому чарваків часто звинувачують їхні супротивники), під нею розумілася повнота людського життя, тобто у всьому людина має віднаходити вдоволення — у праці, у політиці, у торгівлі — навіть якщо це пов'язано із стражданням.

Локаята висунула принцип свабхави — індивідуальної природи кожної речі, яка визначає її шлях та долю. Цей принцип у різній інтерпритації увійшов у зміст багатьох шкіл Індії. Інші конкретні факти впливу локаяти на культурний процес виявити важко через відсутність оригінальних творів (вони не збереглися). Численні досліджувачі відзначають, що можна простежити вплив локаятиків на деякі політичні вчення та на давньоіндійську науку.