Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.
В епоху Відродження проходить процес секуляризації - звільнення духовної культури від релігії і церкви. Філософія, звільняючись від релігії, перетворюється знову у світську діяльність, у своєму ідейному розвитку тісно переплітаючись із гуманітарним знанням і мистецтвом.
Антропоцентризм –
ствердження ідеалу гармонічної, розкріпаченої, творчої особистості, краси і гармонії дійсності, звертання до людини, як до вищого сенсу буття. Відомий філософ - гуманіст Піко делла Мірандола Джовані (1463-1494) в "Промові про гідність людини" так формулює основний принцип світогляду нової епохи - епохи відродження, тоді погодився бог з тим, що людина - утвір невизначеного образа, і, поставивши його в центрі світу, сказав:"... Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше обдивлятися все, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, якому ти віддаси перевагу. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитися по велінню своєї душі і у вищі, божественні.
Гуманізм –
погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.
На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських пристрастей. На першому плані — світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.
Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для яких не було на той час відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia - неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Мор (1478-1535 pp.) і Т. Кампанелла (1568-1639 pp.).
Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і доброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти як основи людських стосунків. Ідеологія гуманізму є найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи.
Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В античності панував елітарний підхід до людської діяльності, найвищою формою якої вважалися теоретичні пошуки - роздуми і споглядання, оскільки вони залучали людину до вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито занурювала в мінливий світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяльність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові ритуали, читання Святого письма та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, споглядальний характер, що в результаті робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності духовного і тілесного. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так, Аеонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564 рр.) - художником і поетом Разом з тим обидва зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.
Пантеїзм
(від грец.: παυ - всі і υεσς - бог) - філософське вчення, яке ототожнює бога і світ; бог розчинений у світі, у природі, природа - обожнена. Микола Кузанський (Микола Кребс, 1401-1464), наприклад, розглядаючи бога як нескінченний максимум і наближаючи його до природи, як до обмеженого максимуму, сформулював ідею нескінченності Всесвіту. Бог немов спускається на Землю і розчиняється в природі.
Натхнення, обожнювання природи, магіко-алхімічне її тлумачення характерне для концепції філософа, натураліста і лікаря - Парацельса (псевдонім; справжнє ім'я Пилип Ауре-ол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм, 1493-1541). Ґрунтуючись на розумінні природи як живого цілого, перейнятого єдиною світовою душею, Парацельс допускає можливість магічного впливу людини на природу за допомогою таємних засобів. Пізнаючи свою душу, а також осягнувши архей (одушевлений початок будь-якого елемента природи) і вступивши з ним у магічний контакт, людина може керувати природою. Крім основних першоелементів (земля, вода, повітря і небо) Парацельс виділяє три алхімічних початки: ртуть (відповідає духу), сірка (душа) і сіль (тіло). Оскільки вся природа по Парацельсу населена духами і демонами, то завдання медицини - відновлювати порушений вторгненням чужого духу порядок; тобто лікар повинен лікувати і тіло, і душу, і дух хворого.
Діале́ктика
(грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.
Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого, й дав назву діалектичному методу у філософії. У різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.
Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах процес цей набуває своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час бути панівними в суспільстві, як і раніше, а орієнтували на духовність, на бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об'єктом існуванням для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.
Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним заявляється людина Формально вона залишається залежною від бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч а богом фактично починає відігравати роль істоти, співрівної богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів ХУ ст. Джованні Піко Міорндоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні особливих зобов'язань, щоб місце, лице і обов'язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно зі своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, котрій бог дав свободу і волю, а людина повинна сама насамперед вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним хазяїном над природою. Такої сили і такої влади своєї над всім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура художника - творця, архітектора скульптора, митця стає; символом Ренесансу.
Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки.
У стародавніх греків споглядання вважалось вищім від діяльності. В середні віки ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю, як спокуту за гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схожа на споглядання: це молитва, богослужіння, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набував сакрального, тобто священного характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби вона творить новий світ, створює красу і творить найвище, що є у світі - саму себе.
В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому не рідко ми зустрічаємо думку про те, що в цей час формується поняття особистості та індивідуальності. Поняття "особистість та індивідуальність" потрібно розрізняти. Індівідуальність - це категорія естетична, особистість - категорія морально-етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому випадку єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що я стосується особистості, то в ній головне - це здатність розпізнавати добро і зло і поводитись згідно з ним. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
