Філософія і наука. Методологічна роль філософії в науковому пізнанні

Відношення сучасної філософії до науки двозначне. Марксистська і впозитивістська філософії розглядають науку й наукову діяльність одним із провідних чинників поступу культури, отже, й суспіль­ства, предметом підвищеного піклування і всілякої суспільної поваги та довір'я. Релігійна, особливо християнсько-протес­тантська філософська думка, а також екзистенціальна філософія ставляться до науки з недовір'ям, вбачають(релігійна) у ній «дух Сатани», що підриває життєві засади людства, бо засновані на науці здобутки промислово-урбаністичної цивілізації привели до екологічної кризи у багатьох містах, глобального засмічення повітря. Відношення до науки в сучасній філософії і суспільстві суперечливе, як і до будь-якої іншої сфери людської діяльності, котра, залежно від обставин буття, несе людям як блага, так і негаразди. Зумовлене це тим, що теперішня наука істотно відрізняється від науки 19 ст. У минулому столітті наука була тісно зрощена з освітою, а тому під нею розумівся своєрідний комплекс «дослідницька діяльність — освіта». У 20 ст. дослід­ницька діяль­ність значною мірою виділилась у окрему галузь. Тепер наука — це спеціально створена галузь народ­ного господарства, що включає різноманітні експеримен­тально-виробничі підприємства, системи інформаційно-пошукового забезпечення та поширення наукових здо­бутків у різних галузях народного господарства. Основна мета науки — забезпечувати суспільство істинними знаннями й новими надійними зразками техніки, техно­логії виробництва і праці.

Проте виконувати це завдання сучасній науці стає дедалі важче. Наука 19 ст. вивчала переважно об'єкти, що піддаються чуттєво-наочному спогляданню. Наука 20 ст. також досліджує такі ж об'єкти, а крім них, ще і такі, що не піддаються якимсь певним чуттєвим сприйняттям.

Складним був і залишається об'єкт соціально-історичного пізнання. Тут досліджуються людські відношеня а всяке відношення можна пізнавати тільки теоретичній ми засобами.

Сучасність, внаслідок зміни характеру об'єкта досліження, висуває нові вимоги до знарядь пізнання, від надійності яких часто залежить успіх дослідженя. Знаряддя, якщо вони сумнівні, не приведуть до очікуваного результату. Подібне буває і тоді, коли обирають не надійні методи пізнання. Загалом, наука використовує багато різних методів, але найважливішимиє: спостереження, моделювання, експеримент, аналіз, синтез, індукція (від одиничногоного до загального), дедукція(навпаки), генетичний, логічний та інші методи дослідження. Проте кожен з них дає ефект тоді, коли усвідомлюються умови та межі їх застосування. Такі межі й умови в цілому визначаються філософською методологією, котра певним чином орієнтує дослідника у його відношенні до світу та сущому у світі. Одні й ті ж методи дослідження грунтуючись на різній методології, можутьзумовлювати протилежні висновки.

Ефективно застосовувати методи наукового дослідження можна, очевидно, на основі реалістичної філософії,що спирається на антропоцентричне й етноцентричне розуміння світу.

Суттєвим аспектом такої «філософії науки» постає проблема критеріїв науковості та суспільної цінності науки (базове запитання: що є наука — добро чи зло?). Справа в тім, що у міру поступу науки, разом з її досягненнями, форму­вався образ науки як найзагрозливого надбання людст­ва. Підтримана державою наука, особливо та, що обслу­говує військово-промисловий комплекс, перетворилась нібито у самодостатню систему, цілком залежну від власних потреб і законів. Заодно це викликало ілюзію, немов би методологія науки також набула надісторичну цінність, застосування ж її в наукових дослідженнях також має дати ціннісно-нейтральне знання. Зростання ж такого знання, в свою чергу, має свідчити і про суспільну цінність науки, так і про прогрес науковості. Відомий німецький філософ Е. Гуссерль в усьому цьому побачив кризу науки, так як вона, будучи само­достатньою системою, втрачає раціональний смисл для людини і людства. Тому, з його погляду, критерій посту­пу науки слід вбачати не у цінності наукових досягнень, а у ціні, яку людство повинно заплатити за поступ науки. Звідси можна зробити висновок про те, що суттєве зав­дання філософії, як методології науки, тепер полягає в тому, щоб допомогти науці знайти дорогу до людини, повернутись до соціально-етичних та гуманістичних засад свого існування.

Методологія — це не вчення про принципи, методи і т. ін., а скоріше семантика (вчення про знакові системи) тих об­разів, символів, понять тощо, котрі ніби обставляють, обмежують і спрямовують людську діяльність, надаючи їй осмислений характер.

Методологія, виражаючи смисли, вказує на відно­шення людей до світу, але на грунті певної національо-культурної.традиції. Адже смисли і значення ніколи не висловлюються якоюсь «загальнолюдиною», а цілком конкретною мовою національної філософії. Тому ці смис­ли унормовують сприйняття світу, роблять його зрозумі­лим, як і те, що робить людина у світі, що вона у ньому знаходить, відкриває і творить нове.