Історичні форми типи: міфологія, наука, релігія, філософія

.

3. філософія і світогляд. Структура світогляду та його історичні форми.

Світогляд -цілісна форма знань про світ, людину, про місце людини в світі. Ставлення людини до світу.Світогляд – це те, що спонукає людину до дії.

Світогляд – це інтелектуально-чуттєва конструкція, яка вирішує всі проблеми нашого буття виходячи з деякого вищого припущення і в якій у відповідності до нього (вищ. припущення)жодне питання не залишається відкритим,а все, що викликає нашу цікавість займає своє певне місце.(З.Фрейд) Функції: цінісно-оціночна орієнтація у сусп. Світі; систематизація наукових пізнань, релігії, моралі, мистецтва і ін. форм духовної культури. Філ. і світогляд розрізняються основними пол., категоріями. В філ. проблеми онтології і гносеології вирішується через категорії об’єкт і суб’єкт, то у світог. – світ і людина, які взаємодіють між собою.

Світог. складається з: знань, переконань (теоретичний рівень), емоційно-чутєвих(віра), емоц.-вольових форм. Емоційно-почутєвий рівень-світовідчуття, світосприймання, світоставлення, теоретичний рівень-світорозуміння. Форма світорозумінння-філос. теорія, світосприймання і світоставлення-образно-символічна, художньо-поетична форма.

В залежності від рівня думки світог. розрізняють: світосприянятя, світобудівництво (Хаос-Космос, Буття-Небуття), світовідношення (Китай-пристосування людини до природи, Індія-втеча від світу, Європа-оволодіння світом), світоспоглядання, світоставлення, світовідчуття.

Хаос -ц е образ світової неупорядкованості та невідомості, що оточує людське життя, сфера, з якої все постає і в яку потім зникає. З Хаосу народжуються і боги. Хаос означає безмежну сферу невідомості і смерті. Космос- це освоєна людьми реальність, це світ який людям зрозумілий і у якому люди живуть. Хаос ж є «антисвіт», непроникний для людей. Спираючись на Хаос і Космос, у філософії будувались дві протилежні картини світу. Якщо началом брався Хаос, роз-лась кон-ція, схема «Хаос-Космос-Хаос». Тобто начало світу, як Космосу, ховалось у невідомості, а межа Космосу також розсіювалась і зникала у Хаосі. Якщо ж началом вважався Космос схема «Космос-Хаос-Космос». Тобто світ періодично розпадається, щоб знову постати упорядкованим.

«Елементи»-кінцеві складові, з яких утворені Хаос і Космос. Емпедокл- Хаос: землі, води, повітря і вогню.. Арістотель, Фома Аквінський, Декарт-два елементи: Космосу і Хаосу (матерія і форма, матерія і свідомість).

Інший аспект світобудівництва виражався Буття і Небуття. Ці поняття характеризують Космос. Все суще у світі (Космосі) визначається як Буття, а можли­ве та минувшина Буття визначились як Небуття: стан неіснування і смерті, руйнування, передіснування. Все, що виникає у Космосі, постає з Небуття і зникає у Небуття. Минувшина не зникає безслідно, а певним чи­ном зберігається як частка реально функціонуючого Буття. Те, що безпово­ротно втрачається і ніяк не відтворюється у Космосі, є Ніщо.

Якщо пояснення людського життя виходить з прийняття за світове начало Хаос, тоді людина мислиться ірраціональною (нерозумною) істо­тою, підвладною пануванню невідомості, несвободою, річ­чю серед речей, якими керує якесь позасвідоме «об'єктив­не» начало. Якщо пояснення людини спирається на архетип Космосу, тоді вважається, що людина містить у собі усі його елементи, а тому є Мікрокосмом. Пізнаючи світ, ми пізнаємо людину, а осягаючи людину, ми пізнаємо світ. Це дає можливість встановити співмірне (гармонійне) співвідношення людини і світу.

Історичні форми типи: міфологія, наука, релігія, філософія

Спільною формою зосередження мудрості у всіх народів була міфологія. Вона спиралась на традицію («заповіти батьків»), намагалась пояснити начала (засади) світу і причини існування, походження людини, суть народження, життя і смерті, підстави існування різних природних стихій (Сонця, Землі, повітря, тепла). Міфи регулювали життєві процеси людей, тісно пов’язуючи з природно-кліматичними умовами і порами року, виражали переживання й уявлення давніх людей про все суще.

Реальні події світобуття і людські уявлення про по­дії у міфах розуміються як щось ціле. Тільки з часом лю­ди починають розрізняти речі і назви речей, як окремі форми буття. Тому характерною рисою міфології є антропоморфізм: перенесення людиною власних здібностей і властивостей на все довкілля. У міфах люди і боги, тварини і рослини, води і каміння «розмовляють» між собою. міфологія поєднувала в собі два елементи: «профанне» і «сакральне» (святе і потайне). Профанне — це досвід, знання, цінності і переконання, що здобувались людьми у ході повсякденного життя протягом віків.«сакральне там, де люди не мали знань, своє розуміння світу вони доп-вали уявленням про існуваня богів і демонів.. Згодом профанне і сакральне стають базою для формування — філософії та релігії.

Релігія пропонує антропоморфний тип світорозумін­ня, специфіка якого полягає у перенесенні властивостей людської діяльності та життя на весь світ. Тобто, подібно до того, як людина створює речі, релігійне світорозумін­ня припускає, що світ також створений, але позасвітовим «ремісником» — богом. Світ у системі релігійного світо­розуміння, таким чином, мислиться штучним, бо штучним (мистецьким) є все те, що спеціально створюється. Перша світова релігія — буддизм спирається не на міф, а на обряд, порядок якого строго регламентується. Відступ від обряду вважається святотатством. Визнає бога вічно і завжди існуючим.

Наука, навпаки, обстоює ідею природного існування світу. Таке світорозуміння виключає можливість створен­ня дійсності. Вона мислиться існуючою «самою по собі», отже, творче, народжуюче начало вбачається у самому світі. Людина тільки розкриває це начало своєю працею і пізнанням. Тому наукове світорозуміння виникає як результат дослідницької роботи, завдяки чому появля­ється нібито «чисто об'єктивне» знання дійсності. Специ­фіка наукового світорозуміння, таким чином, проявляєть­ся у прагненні «виключити» людський елемент із картин світу, який існує так, нібито до нього людина не має ніякого відношення.

Філософське ж розуміння специфічне тим, що в ньо­му образ світу і людини вважається результатом зустрі­чі, взаємодії людини з довкіллям. Зміст природних про­цесів у взаємодії переходить у форми людських знань і оцінок, а самі природні процеси «оречуються». Тобто набувають відповідні смисли і значення, які вони не мо­жуть мати внаслідок природного походження. Природа «німа». Вона не відповідає на питання, які їй задає лю­дина. На питання, звернуті до природи, відповідь може дати тільки інша людина.

.

4. Філософія і міфологія. Особливості світогляду давніх слов’ян.

 

Спільною формою зосередження мудрості у всіх народів була міфологія. Вона спиралась на традицію («заповіти батьків»), намагалась пояснити начала (засади) світу і причини існування, походження людини, життя і смерті, підстави існування різних природних стихій (Сонця, Землі, повітря, тепла), зберігала оповіді про дії пращурів.. Міфи регулювали життєві процеси людей, тісно пов’язуючи з природно-кліматичними умовами і порами року, виражали переживання й уявлення давніх людей про все суще у художньо-поетичній формі. Реальні події світобуття і людські уявлення про по­дії у міфах розуміються як щось ціле. Тільки з часом лю­ди починають розрізняти речі і назви речей, як окремі форми буття. Тому характерною рисою міфології є антропоморфізм: перенесення людиною власних здібностей і властивостей на все довкілля. У міфах люди і боги, тварини і рослини, води і каміння «розмовляють» між со­бою.

Міфологія пов’язана з анімізмом (природа), тотемізмом (живі істоти), фетишизм (речі), магія- ритуальний вплив на потойбічні сили.

Зрештою, міфологія поєднувала в собі два важливих елементи: «профанне» і «сакральне» (святе і потайне). Профанне — це досвід, знання, цінності.Сакральне» там, де люди не мали знань, де досвід вияв­лявся безсилим, своє розуміння світу вони доповнювали уявленням про існуваня богів і демонів, добрих і злих сил. Але внаслідок нагромадження знань про світ наростав також обсяг незнання, тобто ставала все складнішою та образ­но-символічна сфера, що позначала невідомість.

Давні українці могли вірити, а могли й не вірити у богів. Люди у час «язичництва», таким чином, поводили себе досить вільно щодо богів. Наші пращури шанували Небо-Перуна («верх») і Землю-Жінку («низ»). Земля дає соки всьому сущому, а у Жінці ці соки через материнське молоко переходять до дитини. Земля ж ховає у себе все, ще померло. Небо Чоловік-Перун виконував «запліднюючу» функцію: посилав дощ і тепло, щоб добре Земля народжувала.

Людина в українській казково-міфологічній традиції зображується свободною, розумною, мужньою. Вступити в боротьбу з «темною силою» її ніхто не змушував, крім власної свідомості важливості її подвигу для збереження життя людського роду. Допомагає ж людині не сила, а перш за все розум і порозуміння з довкіллям. Вона знає «мову» рослин, тварин, сонця і вітру, «поцейбічних» і «потойбічних» (темних) стихій і сил. В одних випадках домовляється з ними, в інших — вступає в безкомпромісну боротьбу. Причому однаково шанувався розум чоловіка і жінки. Характерно, що герої міфів давньої Греції й Риму свої подвиги роблять по волі богів. В українських же казково-міфологічних сюжетах чоловік і жінка керуються власним розумом, але тільки разом, спільним зусиллям і довіряючи одне одному, долають зло. «Небесні» або «підземні» сили можуть шкодити, але допомагаючи одне одному порадами уміннями, чоловік і жінка досягають успіху. Причому людина по власній волі переступає «межу», що розділяє світло і тьму, проникає у невідомість і розкриває таємниці.

Різноманітні відповіді дає давньоукраїнська міфологія на питання про те, з чого і як постав світ: 1. світ постав з «каменю», закурівся і народив з того вогню богів, які потім з каменю створили світ. 2. світ постав з «яйця-райця». 3. світ постав відтоді, коли три голуби дістали з дна безмежного океану землю.

Специфічним було у наших предків розуміння душі і смерті. Душа складається з трьох частин. Одна пов'язана з тілом, зникає на третій день по смерті; друга, що пов'язана з довкіллям і проявлялась у спілкуванні, зникає на дев'ятий день, а третя — на соро­ковий день з'єднується з душами померлих.

Лада. Як ще не було початку світу, не було ні неба, ні землі, а лишень було широке море, а на тім морі Древо Життя. Те Древо Життя явило богиню Ладу, а богиня Лада й дала першопочаток усьому — і землі, і небесам, і богам, і людям, і всякій тварі та билинці на землі, і кожній пташці та зірці в небі. Лада-богиня-рожаниця, Мати Всесвіту.

Род. Могутній і величний, бог над богами і над людьми, завжди усім клопотався, усім турбувався. Його чотири обличчя були звернені водночас в усі чотири сторони світу, щоб за всім доглянути і навести лад.

Сварог був дуже трудолюбивий, завжди зайнятий ділом бог-коваль..

Дана - повелителька річкових сил. Мала незбагненну притягальну владу. Подарувала людям човен і весло, навчила користуватися ними. Завдяки цим дарам. Річки стали найзручнішими сполучними шляхами.

Стрибог. На відміну від інших богів, які піклувалися про благо людини, творили переважно добро, похмурий Стрибог уособлював руйнівні сили зла. Для покари насилав народи війною один на одного.

Другий син Сварога - молодий Сварожич ( бог вогню ), погляд якого був пильний і доскіпливий. Того погляду боялися, його намагалися уникнути ті, хто чинив зло і жив неправдою. Але спопеляюча кара Сварожича неодмінно наздоганяла винуватців.

Перун - грізний бог грому і блискавки, повелитель стихій, роз­порядник життя і смерті, невтомний войовник і покровитель воїнів. Перун був найпершим опікуном князів та їхніх військових дружин. Біля статуї скріплювалися клятвою різноманітні договори, укладалися всілякі угоди. Завжди клялися, поклавши руку на зброю.

Мокоша - Матір Урожаю. Велес був богом добродійним. Покровителем мисливців, мудрим наставником і охоронцем пастухів, допо­магав хліборобам у їхніх трудах, особливо під час жнив. Марена- богиня водного царства. Сімаргл- охоронець Дерева Життя, яке дає насіння усіх рослин. Хорс- бог нічного світила, Місяця.