Промова при привітанні гостей 5 страница

Важливо підкреслити, що повернення риторики на авансцену сучасної науки породжує, в свою чергу, досить серйозні проблеми методологічного характеру: статус сучасної риторики, її стосунки з іншими науками, об'єкт і предмет дослідження тощо. Безумовно, «особливого такту в зв'язку з цим вимагає кожна нова спроба інтегрувати риторику в рамки сучасної науки, яка досить витіснила традиційні галузі риторичного або за рахунок часткового поглинання проблематики (як це було, наприклад, зі стилістикою і поетикою), або шляхом її повного відкидання як продукту «донаукового етапу» теоретичної свідомості»².

Нам уявляється, що риторика і до наших днів зберегла своєрідність та специфіку, але це зовсім не означає, що сучасна риторика цілком і повністю тотожна своїй давній попередниці. «Всі ті галузі і проблеми, якими риторика займалась за час її існування, навряд чи можуть бути збережені за нею без порушення сучасного уявлення про єдність наукової дисципліни, та й не варто вкладати в її рамки те, що давно з них виділилося... Разом з тим було б нерозумно й повністю поривати з традиційними уявленнями про те, чим повинна займатися риторика»³, — відзначає С І. Гіндін.

Пешков И. В. Изобретение как категория риторики.— М., 1988.— С. 8.

¹ Общая риторика.— М., 1986.— С. 6,

Гиндин С. И. Комментарий I. Риторика и проблемы структуры текста // Общая риторика.— М., 1987.— С. 364.

Важливо підкреслити, що в теорії риторики сьогодні теорії, строго кажучи, немає. Існує безліч різних підходів, спроб поглянути на риторику під різними кутами зору (лінгвістичним, логічним). Тому уявляється цілком виправданим намір осмислити хоча б частину підходів у рамках деякої достатньої загальної теоретичної системи, використовуючи єдиний концептуальний апарат.

Звернемося до розгляду проблеми статусу риторики і її зв'язків з іншими науками. Вважаємо, що необхідно спочатку осмислити сам термін «риторика», який, як відомо, ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. Витоки різних інтерпретацій сягають глибокої давнини, коли чітко визначилися два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Ісократ, Арістотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); з другого боку, школа Квінтиліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов'язковою умовою.

Поширеним у нас сьогодні уявленням про риторику як пустопорожню балаканину ми зобов'язані не лише квінтиліанівському напрямку, але й диктаторській політичній системі, яка панувала в нашому суспільстві й вимагала від людини дискретного, фрагментарного (поверхового), а не системного (глибинного) бачення світу. Як наслідок, змістовна риторика була вилучена з навчання і в цілому з нашого життя як скалок буржуазної системи. До самого ж слова «риторика» у суспільстві утвердилось негативне ставлення, яке, на жальне зникло і до наших днів.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Арістотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному вигляді, на працях Ф. Прокоповича, М. В. Ломоносова, Іоаникія Галятовського, М. М. Сперанського, О. Ф. Мерзлякова, М. Ф. Кошанського, К. П. Зеленець-кого, які продовжили і розвинули арістотелівський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних вчених — В. В. Одинцова, Є. О. Ножина, А. Ю. Міхневича, Ю. В. Рождественського, С. П. Іванової, Н. О. Безмено-вої, О. А. Юніної, А. Й. Капської та інших, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, а також одержала подальший розвиток концепція риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої риторичної (переконуючої) діяльності.

Отже, у пропонованій нами концепції статусу риторики вона розглядається як наука¹ про закони управління мисленнєво-мовленнєвою риторичною (переконуючою) діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності. Це визначення не суперечить арістотелівському тлумаченню риторики як науки, яка розвиває «здатність знаходити можливі способи переконання стосовно кожного даного предмета»². Якщо в останньому визначенні зафіксований результат призначення риторики (умовно назвемо його «зовнішній план»), то у першому визначенні акцент зроблено на «внутрішній план» — передумови, які ведуть до переконання.

Наше визначення риторики не суперечить і підходові С. І. Гіндіна, який розуміє риторику як науку про умови і форми ефективної комунікації. З нашої точки зору, умови і форми ефективної комунікації є одним із компонентів управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, тобто розуміються нами як одна із складових риторики.

Від розгляду питання, що таке риторика, залежить головне — визначення місця риторики у сучасній науці і, як наслідок, — зміна ставлення до риторики у суспільстві (від негативного, байдужого, скептичного до конструктивного). Про це ще у 1846 р. писав К. П. Зеленецький: «...багато хто дивиться на Риторику з якоюсь підозрою. Причина цього полягає, звичайно, в тому, що, строго кажучи, ця наука не була визначена ні у своєму науковоподібно-му змісті й складі, ні у зв'язках з іншими науками, з нею суміжними»³.

Наступний етап наших роздумів стосуватиметься розгляду змістовного плану риторики, вираженого у такій риторичній формулі:

Закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю

Риторика у нашому розумінні є наука (не мистецтво), тому, на нашу думку, риторику не слід ототожнювати з ораторським мистецтвом. Якщо риторики можна навчити людину, то ораторським мистецтвом може оволодіти той, у кого є схильність до цього виду творчості. На відміну, риторика є основою, базою, необхідною передумовою для розвитку ораторських здібностей.

² Аристотель. Риторика //Античные риторики.— М., 1978.— С. 19.

' Зеленецкий К. П. Исследование о риторике в ее наукообразном содержании и в отношениях, какие имеет она к общей теории слова и к логике.— Одесса, 1846.— С. 7.

де Р — риторика, К — концептуальний закон, А — закон моделювання аудиторії, С — стратегічний закон, Т — тактичний закон, ЕК — закон ефективної комунікації, СА — системно-аналітичний закон.

Зауважимо, що управління розуміється нами як цілеспрямований вплив на об'єкт управління в інтересах його ефективного функціонування й розвитку. Управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю включає два аспекти: організаційний та власне управлінський.

Коротко зупинимося на характеристиці риторичних законів.

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

— соціально-демографічні,

— соціально-психологічні,

— індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

— визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

— виявлення й розв'язання суперечностей у досліджуваних проблемах;

— формулювання тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості з метою переконання.

П'ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в людини вміння володіти ефективним мовленням (оформлювати свою думку в дієву словесну форму).

Система п'яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння людиною відповідним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми вище назвали «організацією мисленнєво-мовленнєвої риторичної (переконуючої) діяльності».

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людині уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його риторичну діяльність, а також як навчитися вбирати в себе цінний досвід іншого.

Два останніх закони є складовими такого поняття, як «власне управлінський аспект мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності».

Аналізована риторична формула становить собою певну цілісну систему, у якій кожний компонент зумовлює й доповнює інший, причому усі компоненти побудовані у суворій логічній послідовності. Концептуальний закон — основоположний, бо вміння мислити дозволяє людині наповнити всю діяльність змістом і жити не за формою, а за суттю. Закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий закони, закон ефективної комунікації «працюють» на перший закон, тобто знання цих законів дає можливість людині грамотно «запустити» задум (концепцію) в суспільство, оскільки думка може втратити свою цінність досить швидко, якщо не знаходить втілення у суспільстві, і, нарешті, системно-аналітичний закон поширює свою дію на усі попередні закони, бо володіння цим законом дозволяє ораторові, по-перше, оцінити якість самої концепції, по-друге, уважно проаналізувати весь процес «запуску», знайти сильні й слабкі сторони і тим самим зробити свою справу ще краще. Іншими словами, закони риторики, подані у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої конкретної діяльності людини.

При визначенні статусу риторики важливо не лише відповісти на запитання, що таке риторика, але й з'ясувати, у чому полягає її специфіка. Такий підхід, як нам здається, дозволить точніше визначити місце риторики серед споріднених їй наук та її зв'язки з цими науками.

Своєрідність риторичної науки нам вбачається у такому.

1. Риторика — комплексна наука, тобто її місце — на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись

та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.

Розглянемо детальніше зв'язки риторики з усіма вищеназваними науками.

Риторика і етика. Інтереси цих наук тісно переплітаються у самому об'єкті дослідження — моралі (моральні закони), хоча для риторики, на відміну від етики, не всі закони становлять однакову цінність: головним для неї є золотий закон «не зашкодь іншому». Що стосується предмета дослідження, то для риторичної етики таким є поведінка суб'єкта (різні її види), у якій знаходять своє вираження ті чи інші моральні установки, а риторика найбільший інтерес виявляє до такої сфери поведінки, як мовленнєва поведінка, риторика вчинка, і, головним чином, до тих духовно-моральних умов, які впливають на результативність останньої¹.

Риторика і філософія. Якщо виходити з розуміння риторики як філософсько-дидактичної науки, то риторика у такому випадку є складовою частиною філософії: філософія — наука, яка вивчає всезагальні закони розвитку природи, суспільства, людини, а риторика становить собою науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності, знання яких дозволяє людині розвинути системність мислення, мовлення й поведінки, що, своєю чергою, є основою цілісного (не фрагментарного, уривчастого) бачення людиною навколишнього світу.

Риторика і логіка. Ці науки, на наш погляд, знаходяться у відносинах пересічення, і, володіючи спільним аспектом дослідження, у той же час кожна з них становить собою відносно самостійну й незалежну галузь науки. Зокрема, якщо предметом логіки є усе мислення в цілому (різні його види, форми), закони мислення, то предмет риторики — вербальне мислення й ті закони, котрі забезпечують ефективність даного виду мислення. Крім того, якщо в центрі уваги логіки перебуває теорія доказу, то риторику цікавить процес аргументації (не в теоретичному, а в прагматичному аспекті) і, перш за все, така функція цього процесу, як переконання.

Риторика і психологія. Нам уявляється, що і ці науки перебувають у відношенні пересічення: психологія вивчає почуттєво-емоційну сферу життєдіяльності людини, сферу підсвідомого і закони, які нею управляють; риторика виявляє інтерес лише до тієї чуттєво-емоційної сторони, яка активно впли-

¹ Див. про риторичну етику в роботі: Пешков И. В. Риторика поступка.— М., 1998; Сагач Г. М. Слово животворяще.— К., 2000.

5 0-319

ває на сферу вербального мислення і від управління якою значною мірою залежить ефективність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності.

Риторика і лінгвістика. На сьогодні ставлення до риторики з боку вчених-лінгвістів далеко не однозначне: одні вважають риторику складовою стилістики, інші — культури мовлення, треті — прагматики, четверті — лінгвістики тексту. Все це вимагає детальнішого розгляду відношення риторики до цілого ряду лінгвістичних дисциплін.

Відповідно до нашої концепції, риторика не є частиною якоїсь із вищеназваних наук, так само як і ці науки не можна відносити до складових риторики. Між даними лінгвістичними науками і риторикою є, безумовно, щось спільне, і в той же час кожна з них, у тому числі й риторика, становить собою досить самостійну й відносно незалежну галузь наукового дослідження.

Вважаємо, що спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Однак своєрідність риторики виявляється, по-перше, у тому, що в центрі уваги цієї науки знаходиться не лише мисленнєво-мовленнєва діяльність, але й мисленнєво-мовленнєвий аспект, тобто риторику цікавлять одночасно дві сторони мисленнєво-мовленнєвої діяльності, що визначається самою специфікою риторики як науки про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, мета якої — переконання. По-друге, риторика вивчає текст не на одному, а на різних етапах його існування (породження тексту, текст як процес, текст як продукт).

Зауважимо, що для риторики особливий інтерес становить такий вид тексту, як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних наук, постільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення, прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки здатні, на наш погляд, бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати, збагачувати).

Завдання риторики, як ми вважаємо, полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію переконання (ефективного впливу).

Розглянемо «механізм» взаємодії риторики зі стилістикою, культурою мовлення і прагматикою.

У риториці велика увага завжди приділяється розвиткові такої мовленнєвої якості, як доцільність мовлення (мітингові промови, моральні проповіді,

академічні (навчальні) лекції, політичні дебати і дискусії, виробничі наради й доповіді, наукові доповіді тощо). Дана якість досить міцно спирається на функціонально-стилістичний фундамент — дослідження закономірностей функціонування мови в різних сферах спілкування. У цьому розумінні стилістика стосовно риторики виступає як теоретична наука, а риторика стосовно стилістики — як прикладна.

Оскільки в риториці значну роль відіграє вміння впливати на співрозмовника, тобто вміння збудити в нього потрібні емоції й почуття та управляти ними з метою захопити, спонукати до дій, тому до важливих якостей мовлення відносять також виразність, у чому виявляється пафос мовця (внутрішня переконаність). Ця якість, як відомо, є предметом дослідження прагматики, проте якщо прагматика займається вивченням лінгвістичних та психологічних закономірностей категорії виразності, то завдання риторики полягає в тому, щоб майстерно користуватися продуктом прагматичних досліджень, тобто реалізувати його у публічному мовленні. Іншими словами, риторика не претендує на всю категорію виразності, а лише на ті її компоненти, які актуалізують функцію переконання. Таким чином, риторика і прагматика, будучи науками прикладного характеру, все-таки не є тотожними за своєю суттю і знаходяться, очевидно, у відношенні пересічення. «...Прагматика є ширшою від риторики у частині, яка стосується мовленнєвих актів і правил мовленнєвої взаємодії, і вужчою від риторики у сфері, яка належить до засобів впливу з метою переконання. Останнє забезпечує риториці вихід в інші сфери...»¹.

Цілком закономірним є також зв'язок риторики з культурою мовлення, яка вивчає такі комунікативні якості мовлення, як правильність, ясність, точність, образність, стислість, експресивність, доцільність, які в системі створюють такий феномен, як «благородство» мовлення. Публічне мовлення поза цією якістю, на наш погляд, не може претендувати на успішну реалізацію своєї функції — захоплювати, насолоджувати, спонукати, переконувати. Якщо культура мовлення досліджує перераховані комунікативні якості мовлення більше у статиці (кожна якість вивчається начебто окремо для того, щоб повніше охарактеризувати її, і розглядається як відносно самостійна), то риторика досліджує ці ж якості у динамічному аспекті (вивчаються різні варіанти комбінацій даних якостей як одна з одною, так і з іншими мовленнєвими якостями залежно від ситуації спілкування й жанру публічного мовлення). Інакше кажучи, культура мовлення — перший необхідний ступінь до-

¹ Богданов В. В. Риторика и прагматика // Риторика й синтаксические структуры: Тезисы докладов и сообщений.— Красноярск, 1988.— С. 11.

слідження вищеназваних мовленнєвих якостей, а риторика — наступний ступінь, мета якого полягає у виявленні закономірностей поєднання (ієрархії) комунікативних якостей мовлення у різних видах публічного мовлення.

Кілька слів про відносини риторики і лінгвістики тексту.

Предметом дослідження останньої є текст безвідносно його видів, жанрів (текст як певна цінність), закони текстоутворення, текстові категорії. У центрі ж уваги риторики перебуває певний вид тексту — публічне мовлення і, отже, ті механізми текстоутворення і текстові категорії, які відповідають саме цьому видові тексту промови.

Риторика і сценічна майстерність¹. Публічне мовлення, яке проходить стадію підготовки, виходить на наступний етап — виконання (виголошення), який є своєрідним спектаклем. Тому риторика використовує ті компоненти сценічної майстерності, які забезпечують якість подання публічного мовлення і значною мірою його успіх: роботу над вимовою (дикцією), голосом (тембром, «польотністю»), мовленнєвим диханням; композиційне оформлення мовлення, управління мімікою, жестами, позою, ходою; техніку входження в образ тощо.

Отже, риторика нам уявляється цілком самостійною наукою, яка передбачає свою систему законів і предмет дослідження, а також чітку функціональну спрямованість, причому риторика не тільки не заважає, а, навпаки, активно сприяє іншим наукам у розвиткові інтелектуального, духовно-морального потенціалу людини.

2. Своєрідність риторики виявляється також у тому, що їй властивий певний універсалізм, а саме:

— риторика існує не заради риторики, а становить собою технологію, модель, каркас, який можна наповнити будь-яким предметним змістом (економічним, політичним, педагогічним і т. д.). Від цього останній актуалізується, вибудовується в систему й отримує найбільший корисний ефект від своєї реалізації, оскільки керована мисленнєво-мовленнєва публічна діяльність дозволяє людині ясніше (чітко, ясно, точно, логічно) викласти будь-який предмет мовлення, в результаті чого можна чекати досить високого рівня розуміння цього предмета з боку тих, хто сприймає мовлення. Іншими словами, предмет мовлення тільки виграє від того, що буде пропущений крізь призму риторики (побудований і донесений за її законами). Отже, риторика становить цінність як самостійна наука і як інструмент (технологія) ефективної реалізації різного роду наук;

' Див. також: Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії.— К., 1997.

— риторика розвиває в людини цілу систему особистісних якостей: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, образність, доцільність), поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, точність, розкутість), спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово). Можна припустити, виходячи з власного досвіду, що риторика — найоптимальніший шлях особистісного розвитку людини;

— універсальність риторики полягає також у її необхідності в будь-якій професії, навіть незалежно від того, чи пов'язана професійна діяльність з умінням спілкуватися, говорити, бо уміння управляти своїм мисленням і мовленням, як правило, дає можливість людині повніше реалізувати себе, свої здібності в обраній спеціальності, тобто ефективна мисленнєво-мовленнєва діяльність — основа професіоналізму. Як свідчать наші спостереження, багато людей будують свою діяльність за законами риторики, хоча й роблять це частіше за все інтуїтивно, несвідомо. Але це свідчить про те, що риторика є необхідною людині, і чим раніше вона оволодіє цією класичною наукою, тим швидше вийде на шлях самореалізації.

3. Одним із проявів специфіки риторики є те, що риторика — наука прикладна за своєю направленістю (вчить людину, як грамотно, розумно діяти у різних життєвих ситуаціях), тому і викладання риторики повинно здійснюватися головним чином у діяльнісному режимі (у системі багатоманітних активних форм). Практика свідчить, що найефективнішою формою навчання риторики є інноваційно-діяльнісна гра, яка дозволяє людині досить швидко отримати необхідні знання, набути відповідні уміння й виробити навички управління мисленнєво-мовленнєвою переконуючою діяльністю.

Риторика і поетика. Вони на сучасному етапі осмислюються у нових своїх можливостях — у здатності збагатити художнє мислення стилістичною забарвленістю та концептуальною насиченістю, а художню критику — інструментами аналізу стилю, художньої реальності та художньої концепції, що закладені у творі мистецтва¹. Риторика і поетика виступають засобами організації художнього спілкування, донесення до реципієнта художнього смислу, концепції мистецького твору. У давніші часи поетику називали «Другою Риторикою»².

¹ Див.: Борев Юрий. Эстетика.— М., 1988.— С. 231.

² Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. и др. Общая риторика.— М., 1986.— С. 60.

Риторика народжувалася одночасно з поетикою і естетикою. Ключові поняття санскритської естетики і поетики включали в себе риторичну проблематику. У Давній Індії цими ключовими категоріями були: раса (художнє сприйняття), дхвані (значення художнього слова), гуна (художня цінність), риги (стиль), аланкара (фігури художнього мовлення). Аланкара включає в естетику проблематику поетики і риторики.

У Давній Греції риторика переконання (Горгій) піднімалася до завдань розумно будувати мовлення, промову, зберігаючи потрібне у змісті й побудові, викликати емоції, приводити предмет мовлення у відповідність з його нормами («говорити, як усі»), відкривати нові грані у предметі мовлення («говорити відмінно від усіх»), висловлюватися «доцільно», «по-новому», «художньо-виразно» (Ісократ).

У IV ст. до н. є. риторика все більше орієнтується на художнє мислення, стає засобом критичної діяльності, способом творення художнього мовлення. Для Платона риторика є мистецтвом-наукою, «філософією красномовства», засобом досягнення мудрості.

Софісти висували як Ключові поняття риторики «уміння», «досвідченість», «спритність». Арістотель вважав, що риторика слугує уяві, як логіка — розумові: логіка орієнтована на істину та діяльність, а риторика — на вигадку та на ймовірне, вона творить мовлення, яке описує можливий художній світ.

Греко-римська риторика розробляла прийоми художнього мовлення, доводила до досконалості поетичну техніку. Однак у період середньовіччя і пізніше розвиток риторики загальмувався, бо перевага надавалася формі над змістом, розроблялися риторичні фігури як формальний засіб прикрашання. Криза риторики долається у XX ст. на базі нових підходів, коли риторична традиція почала взаємодіяти з сучасною естетикою, поетикою.

У риторичній формулі закодована життєво важлива для кожної людини інформація, розшифрувати до кінця яку вона може лише шляхом її використання. Маючи це на увазі, Цицерон писав: «Красномовство є щось таке, що дається складніше, ніж це здається, і породжується з дуже багатьох знань та прагнень»¹.

М. Ф. Кошанський, говорячи при значення риторики у розвитку розумових здібностей людини, благородства її почуттів, краси мови, постійно підкреслював: «...Але для досягнення сеї мети ще необхідні три засоби: Читання, Роздуми, Власні вправи»².

¹ Об ораторском искусстве.— М., 1976.— С. 43. ¹ Кошанский Н. Ф. Общая риторика.— СПб., 1836.— С. 3.

Прикладна спрямованість риторики зовсім не применшує її теоретичної сторони, оскільки значимість першої залежить від сили й багатства останньої. Таким чином, якщо строго підходити до визначення характеру науки риторики, то без особливих сумнівів можна сказати, що це — теоретико-прикладна наука.

4. Своєрідність риторики відзначається нами і у такій її якості, як системність, що досить чітко простежується у риторичній формулі, яка відбиває системність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності людини.
Природно, будь-яка інша наука має цю якість, але у риториці вона більшою
мірою актуалізована, ніж будь-де, бо риторика спеціалізується на навчанні
цієї якості. З огляду на таке риториці в процесі навчання, очевидно, повинна бути відведена роль першооснови, «першої цеглинки» освіти людини, риторика закладає основи системної мисленнєво-мовленнєвої публічної діяльності, а усі інші науки поглиблюють ту чи іншу грань цієї діяльності. І, як наслідок, у людини формується системне бачення світу, відображеного у багатоманітності спецпредметів, тобто риторика — це систематизатор процесу навчання (навчання в XIII—XIX ст. у Росії базувалося саме на цьому підході). «На основі теорії словесності (так називали риторику), — пише І. А. Зариф'ян, — можна сформувати картину усіх засобів духовної культури і створити загальну етико-філософську систему шкільного знання, в якій кожний предмет — а не лише художня література — буде давати взірці пре красної поведінки: практичної й інтелектуальної... Зміст теоретико-словесного курсу осмислювався авторами як загальна основа виховання культури особистості й створення культури літературно-писемної мови»¹.

Про це саме говорив К. Д. Ушинський: «Кожний предмет (математика, географія, історія тощо) осмислюється як частина рідної мови, стає частиною філософії рідного слова. Очевидно, тому для російського типу освіти стає характерним не стільки технічний розвиток навичок володіння мовою, скільки інтелектуальний і емоційно-моральний розвиток особистості через поглиблене вивчення рідного слова»².

5. Риторика — це наука, яка знаходиться у безпосередньому стосунку до
категорії морального (у цьому ми також вбачаємо її своєрідність): етос є
найважливішою складовою риторики, тобто поза етосом (моральна позиція
оратора) риторика руйнується, вироджуючись у демагогію, балаканину. Тим
самим риторика виступає в ролі своєрідного етичного індикатора, що одра-
¹ Зарифьян И. А. Теория словесности: библиография и комментарии,— М., 1990.— С. 29, 51.
¹ Ушинский К. Д. Родное слово // Избр. пед. соч.: Т. I.— М., 1974.— С. 87.

зу виявляє наявність або відсутність моральної основи у вчинках суб'єкта; тільки-но мовець забуває про принцип «не зашкодь іншому», — так одразу змінюється характер його дії на інший суб'єкт — з переконання вона перетворюється на маніпуляцію, і весь арсенал риторичних засобів (уже антириторичних) спрямовується на руйнацію особистості — пригнічення, приниження, залякування, підкорення тощо.