Промова при привітанні гостей 9 страница

Досить ефективним шляхом розвитку стислості мовлення є аналіз власної й чужої промов.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність — це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності мовлення — виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан розкутості тощо).

Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов'язковий компонент системи дієвої словесної форми (ДСФ), тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; побудова програми реалізації концепції — на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції — на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обгрунтування стратегії — на правильність, виразність, ясність, доцільність, точність, стислість мовлення.

Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння (як уникнути комунікативних провалів, помилок) і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова (отримання етико-естетичного задоволення від свого та чужого мовлення).

Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап — управління мис-леннєво-мовленнєвим процесом.

Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб'єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності.

Якщо попередні закони (А + С + Т + М) спрямовані на підготовку запуску концепцій, то даний закон містить у собі механізм запуску як такий.

Контакт — це «спілкування без перешкод», тобто контакт становить собою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох поведінок — суб'єкта й аудиторії. Сам процес взаємодії ми розглядаємо як інтелектуальне та емоційне співпереживання учасників спілкування.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

— коригування продукту підготовчого етапу під час спілкування;

— управління поведінкою аудиторії;

— управління власною поведінкою.

Перша дія (корекція) залежить від складу аудиторії (прогнозований портрет аудиторії може повністю або частково не збігатися з реальним образом аудиторії) та її поведінки під час спілкування (загальний психологічний настрій, моментальні реакції — це те, що практично завчасно не прогнозується).

У ході спілкування суб'єкт може вносити зміни в стратегію (уточнити цільову установку, коло проблем для обговорення, тезу), тактику (замінити, доповнити засоби аргументації та активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії), мовленнєву сферу (здійснити відбір найбільш ефективних мовленнєвих засобів впливу на аудиторію).

Друга дія (управління поведінкою аудиторії) передбачає уміння зчитувати інформацію, яка йде від аудиторії через різного роду стимули (обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання, репліки тощо), і коректно реагувати на неї. Названа дія дає можливість суб'єкту підтримувати зворотний зв'язок протягом усього процесу риторичної комунікації, а також дозволяє у певний момент внести необхідні зміни в логіку викладу предмета мовлення.

Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння суб'єкта узгоджувати свої жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Інакше кажучи, суб'єкту слід уміти регулювати свої рухи, щоб вони не заважали, а, навпаки, «працювали» на головну думку, сприяли її чіткішому вираженню. Крім того, оратор повинен володіти своїм психологічним станом (управляти

негативними емоціями: не дратуватися, не підвищувати голос, не чіплятися до слів, не ображатися, а прагнути бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим). Ця дія спрямована на оптимізацію спілкування (використовуються невербальні засоби комунікації для актуалізації тези і створюється сприятлива психологічна основа для взаємодії суб'єкта та аудиторії).

Вищеназвана система дій спирається на відповідну технологію налагодження контакту на всіх етапах безпосереднього спілкування оратора та аудиторії.

Докомунікативний етап (етап, який передує виступові) має своєю метою створення передумов для встановлення риторичного контакту, що досягається за допомогою цілої системи засобів:

— чуттєво-візуальні засоби (рівень відчуття та зорового сприйняття суб'єктом аудиторії) допомагають мовцю створити «перше враження» про аудиторію;

— мисленнєві засоби (аналітичний рівень) призначені для оперативної орієнтації суб'єкта в ситуації за допомогою таких запитань: чи треба коригувати продукт підготовчого етапу? Що коригувати (стратегію, тактику, мовлення)?

— вербальні засоби також спрямовані на орієнтацію суб'єкта в ситуації за допомогою запитань, але запитань, адресованих уже аудиторії (вищена-ведені запитання спрямовані на самого суб'єкта): хто ви? З якою метою ви тут? Звідки ви? Яке ваше самопочуття?. Такого роду запитання ставляться ніби між іншим, без особливого привертання уваги з боку аудиторії (це так звані «розвідувальні» запитання).

Етап вступу має своєю метою встановлення контакту, для чого необхідно використати відповідну систему засобів:

— засоби включення аудиторії в ситуацію спілкування (усмішка, привітання, перша фраза);

— засоби аналізу ситуації спілкування (чуттєво-візуальні, різні стимули: вираз обличчя, очі, репліки, запитання, міміка, жести тощо);

— засоби включення аудиторії в проблему (проблемне запитання, яскравий приклад, доречна цитата, чітко сформульоване завдання спілкування тощо).

Етап основної частини має на меті збереження риторичного контакту шляхом організації процесу засвоєння аудиторією проблеми, що можна здійснити за допомогою певної системи засобів:

— формальних засобів засвоєння (активні форми: ігри, практикуми), які
вводять суб'єкт у діяльнісний режим, що, своєю чергою, забезпечує найміц-
ніше засвоєння матеріалу;

— змістовних засобів засвоєння (прийоми активізації мисленнєвої та по
чуттєво-емоційної діяльності аудиторії).

Висновковий етап передбачає закріплення риторичного контакту, що базується на вмінні суб'єкта викликати в аудиторії потребу у подальшому спілкуванні, за допомогою відповідної системи засобів:

— вербальних засобів (підведення підсумків спілкування, висновки, заключения, що бажано оформити у вигляді тези — лаконічно вираженої головної думки спілкування);

— мисленнєвих засобів (внутрішній аналітичний процес осмислення того, що вийшло, що не вийшло, що можна скоригувати на заключному етапі — додати, актуалізувати).

У ході безпосереднього спілкування можна спостерігати таке психологічне явище, як «ораторський шок» (неприродна поведінка з боку мовця чи слухачів), для якого характерні знервованість, напруження, загальмованість реакцій, скутість думки, мовлення і поведінки тощо.

Основні причини даного явища нам вбачаються:

— у самому мовцеві (недостатня підготовленість його до спілкування, не-володіння або недостатнє володіння ним прийомами встановлення і збереження контакту);

— у поведінці аудиторії (нетактовність, некоректність — грубі репліки, запитання тощо);

— у зовнішньому середовищі (шум предметів, які падають, ходіння, присутність чужих людей, які критично оцінюють дії мовця або антипатичні йому і под.).

Знання цих причин може допомогти ораторові зняти деякі з них ще до моменту комунікації (наприклад, ретельно готуватися до виступу), а також змоделювати найскладніші ситуацію спілкування і передбачити різні варіанти їх розв'язання. У виборі варіантів кожен виходить зі свого досвіду та індивідуальних можливостей.

Отже, закон безпосереднього спілкування має в собі ту систему необхідних передумов, від якої залежить ефективність реалізації продукту підготовчого (організаційного) етапу.

Зауважимо, що якщо всі вищеаналізовані закони риторики спрямовані на підготовку головним чином змістовної сторони риторичної комунікації, то закон ефективної комунікації, крім змістовного аспекту, включає в себе ще й дійову сторону комунікації (фіксація мовцем не тільки того, що він говорить, але і контроль за своєю діяльністю — як я та інші робимо).

Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному).

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової установки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результату проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Зауважимо, що у більшості випадків ефективність визначається якістю продукту, хоча не завжди спостерігається збіг цих категорій. Наприклад, якісно побудований продукт може бути недостатньо ефективним через такі чинники:

— непроникнення, закритість мислення аудиторії; як наслідок, аудиторія не чує суб'єкта, витрачаючи всі сили на внутрішній опір, самозахист, а не на розуміння іншого;

— наявність руйнівних тенденцій в аудиторії, що може досить швидко поширитися на всю аудиторію завдяки психологічному зараженню;

— могутню силу інерції, властивої аудиторії (небажання щось міняти тільки тому, що для цього необхідно докласти певні зусилля); у цьому випадку лінива думка та дії настільки паралізують людину, що вона здатна змиритися з будь-якою, навіть найгіршою, ситуацією свого існування;

— короткотерміновість спілкування, яка не дозволяє аудиторії відмовитися від певних стереотипів, неістинних суджень, помилкових поглядів.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності, а саме: на самоаналізові (суб'єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб'єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб'єкта).

Системно-аналітичний закон передбачає саме таку послідовність етапів (від першого до другого), оскільки уважний погляд суб'єкта на самого себе дозволяє йому об'єктивніше оцінити іншого. «Найвище навчання — це навчити людське серце самопізнання, і чим глибше це самопізнання, тим людина мудріша, справедливіша, щиріша, терпиміша і добріша» (П. Шелл).

Процес самоаналізу становить собою двохелементну систему.

Рефлексія (дослідження відчуттів) починається з виявлення відчуттів. Відчуття, за 3. Фрейдом, є досить благодатним матеріалом для вивчення, оскільки в них відображається істинний стан людини. Тому до відчуттів слід ставитися дуже уважно — вони здатні дати суб'єкту надзвичайно цінну інформацію про нього самого. Виявлення ninMVTTb с пплпрсп». _та1,л_па.ом„л v-..

із сфери несвідомого у сферу свідомого (зробити неявне очевидним). Далі необхідно проаналізувати виявлені відчуття, тобто знайти причини виникнення тих чи інших відчуттів шляхом відстеження своїх дій протягом певного періоду часу (визначити джерело появи відчуттів).

Аналіз відчуттів дозволяє суб'єкту шукати відповіді на ряд життєво важливих запитань: що слід зробити для посилення джерел, які породжують приємні відчуття? Як уникнути причин, які викликають негативні відчуття?

Рефлексія, таким чином, сприяє зняттю в оратора стану тривоги, посилюючи при цьому стан внутрішньої рівноваги (тривога виникає через накопичення неусвідомлених тривожних відчуттів).

Коригування продукту мисленнєво-мовленшвої риторичної діяльності (уточнення, додавання, заміна одних положень іншими тощо) проходить успішно, продуктивно тоді, коли йому передує рефлексія, оскільки остання звільняє суб'єкт від стану самообману, ілюзій з приводу якості й ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Інакше кажучи, після рефлексії процес корекції набуває досить об'єктивного характеру й будується на суворо логічній основі.

Логіка корекції становить триступеневий процес, який виражається системою трьох запитань, які суб'єкт ставить собі: що хотів? Що робив? Що отримав?

Далі останнє питання розчленовується на кілька підпитань: що вийшло? (в чому секрет успіху?) Що не вийшло і чому? Як зробити краще?

Отже, самоаналіз, як свідчить практика, є надзвичайно сильним джерелом розвитку особистості, бо дає можливість суб'єкту пізнати себе в тій чи іншій мірі, тобто виявити свої не тільки сильні, але й слабкі сторони. Інакше кажучи, в ході самоаналізу суб'єкт природно виходить на рівень самовизначення (що у мені є цінного? Що слід розвивати далі? Які якості мені заважають? Що необхідно зробити? Які зусилля докласти, щоб таких якостей було якомога менше? і под.). Причому етап самоаналізу виробляє в людини етичну звичку — шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших. Останнє простіше (збоку видніше), однак частіше за все заводить у глухий кут, бо будь-яку справу можна звести до пошуку винних (полювання на відьом), хоча головний винуватець ховається в тобі самому. «Спершу слід викрити себе, потім виправлятися... Тому скільки можеш, сам себе виводь на чисту воду, шукай проти себе звинувачення! Спочатку виступай обвинувачем, потім — суддею і тільки під кінець — захисником. Іноді варто самому собі бути кривдником! Ти обурюєшся тим, що є на світі невдячні люди. Спи-

8-0-319

тай у совісті своєї, чи знайшли тебе вдячним ті, хто надавав тобі послуги» (постулати Сенеки-молодшого).

Після того, як суб'єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний повноцінно, неоднобічно, неупереджено здійснювати аналіз інших.

Аналіз інших (оцінювання якості та ефективності чужого продукту мислен-нєво-мовленнєвої діяльності та дій іншого суб'єкта) становить наступний етап критичної діяльності, який базується на такій системі принципів:

— визначати мету конструктивної критики (узагальнення чужого досвіду для збагачення власного, допомога іншому в тому, як зробити його справу ще краще);

— оцінювати, виходячи зі свого рівня підготовки;

— вміти слухати і чути іншого, оцінювати те, як він робить, а не, як ти бачиш;

— вміти відійти від однобічності оцінок — тільки хвалити чи тільки лаяти;

— перш за все бачити раціональне в чужому продукті, яке побачити буває нелегко на відміну від негативного, що, як правило, лежить на поверхні, бо зосередженість на негативному може заступити і навіть перекреслити досвід іншого;

— бути точним і стислим в оцінках;

— вміти таким чином дати оцінку, щоб не принизити іншого, щоб у суб'єкта з'явилося бажання працювати далі, удосконалювати себе і свій продукт мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

Отже, системно-аналітичний закон становить собою дієвий інструмент розвитку в людини таких якостей, як самокритичність і відкритість мислення (здатність сумніватися: дії повинні бути відкритими до сприйняття інших Точок зору), мовне чуття (уміння відбирати найбільш стислі, влучні слова, звороти), шанобливість, тактовність і коректність у ставленні до інших людей.

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою, застиглою завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існуючого на землі.

2.4. Основні жанри (роди й види) ораторського мистецтва

ІСТИННО ІфАСНОМОВНИМ Є ТОЙ,

ХТО ЗВИЧАЙНІ ПРЕДМЕТИ ВИрАЖАЄ ПрОСТО,

ВЕЛИКІ - ЗВЕЛИЧЕНО, А СЕрЕДНІ - ПОМІрНО.

Цицерон

Роди й види ораторського мистецтва сучасності розрізняються на основі ораторського монологу й ораторського діалогу¹ (немонологічні «колективні» форми мовлення).

Розглянемо основні форми ораторського монологу, які виділяють більшість сучасних дослідників: соціально-політичне красномовство, парламентське красномовство, академічне, соціально-побутове, судове, лекційно-пропагандистське, дипломатичне, військове, торговельне (рекламне), церковно-богословське красномовство.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО є одним із найдавніших родів красномовства, яке уславило імена Цицерона, Демосфена й інших видатних ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на польовому стані, на радіо, телебаченні тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально-економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, власних поглядів.

ПОЛІТИЧНА ПРОМОВА — один із найважливіших видів соціально-політичного красномовства, класичний жанр ораторського мистецтва, до того ж найдавніший. Дієвість політичних промов змушує політиків надзвичайно вдумливо ставитися не лише до їх змісту, а й до форми — мови, стилю, композиції усного або письмового політичного виступу (тексту). Політичні промови античних ораторів, зокрема Демосфена «Про вінок», «Філіппіки» Цицерона — неоціненна скарбниця досвіду публічних виступів, особливо в період зростання національної самосвідомості народу України, його духов-но-інтелектуального відродження.

¹ Див.: Колотилова H. А. Діалог: логіко-філософський аналіз.— К., 1999; Зазуліна Л. В. Діалогізація дидактичного процесу в курсовій підготовці педагогічних кадрів.— К., 2000.

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО — різновид соціально-політичного роду ораторського мистецтва, в якому є чимало «секретів» публічного переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо. Ці класичні постулати можуть не виконуватися, а цінність, дієвість парламентського красномовства девальвуватися від популістської маніпулятивної позиції парламентаря, що мало місце у парламентській діяльності ряду представників держав колишнього СРСР, а також СНД.

МІТИНГОВА ПРОМОВА має на меті з'ясувати, зробити зрозумілою якусь актуальну, значущу, хвилюючу громадську проблему, спонукати слухачів до певних дій. Вона перебуває на стику політичного й дипломатичного жанрів красномовства, відзначається посиленою експресивністю, виразністю, апелює до колективних емоцій, прагнень, часом виступає своєрідною прелюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної мети¹.

Теоретичне й практичне оволодіння всіма різновидами соціально-політичного красномовства як формами публічного виступу необхідне тим, хто займається активною освітньо-виховною, громадсько-політичною діяльністю.

АКАДЕМІЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — один із найдавніших видів ораторського мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов'ян. Просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видатних діячів культури закладала основи академічного (шкільного, вузівського) красномовства. Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Іоаникій Га-лятовський, Григорій Сковорода, М. В. Ломоносов, Петро Могила та інші були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які вони прагнули наблизити до найширших народних мас².

Академічне красномовство поділяється на три види:

1) власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);

2) вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій);

3) шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо). Академічне красномовство, на думку багатьох дослідників, зокрема

А. Ю. Михневича, є фундаментом, базою лекційної пропаганди, яка набула особливої популярності, масовості у 60—80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки переживає кризу, шукає нові форми й методи роботи з масовою аудиторією, позбувається догматизму, схоластичності, певної заідеологізованості.

¹ Див.: Апресян Г. 3. Ораторское искусство.— М., 1969,

² Пор.: Чихачев В. П. Лекторское красноречие русских ученых XIX века.— М., 1987.

Питання вузівського та шкільного красномовства вчителя досліджували багато вчених, вони відзначали могутній етико-естетичний, пізнавально-виховний потенціал живого слова вчителя, що було спрямоване не лише до розуму, а перш за все до серця вихованців. Педагогічна та риторична спадщина А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського, Івана Огієнка, Григорія Ващенка, С. П. Іванової, Є. О. Ножина, Ю. В. Рождественського та інших справила значний вплив на формування академічного красномовства вчителя, вихователя, лектора в нових демократичних умовах.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ КРАСНОМОВСТВО¹ охоплює соціально значущі побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу, його лого-сфери, живить розвиток усіх інших видів красномовства.

Спеціалісти відзначають велику роль побутового красномовства у розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.

Неперевершеним розповідачем своїх усних гумористичних оповідань був український письменник Остап Вишня, блискучі «вечірні розмови» тривалий час вів із слухачами й читачами газет незабутній Максим Рильський. Особливою пошаною у всьому світі користуються майстри застільних промов (тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серця вихованців усними побутовими оповідями-імпровізаціями, мудрими казками великий педагог В. О. Сухомлинський, який творив їх у Школі під Блакитним Небом, у Школі Радості.

СУДОВЕ КРАСНОМОВСТВО почало активно розвиватися в Росії із середини XIX ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону.

Імена знаменитих судових ораторів, людей найвищої професійної кваліфікації, високого морального обов'язку, демократів за переконанням, стали відомими у політичній, науковій, громадській сферах — А. Ф. Коні, О. І. Урусов, П. С. Пороховщиков, П. О. Александров, Н. П. Карабчевський та бага-то інших.

Нижче ми детально розглянемо похвальне красномовство, яке Арістотель визначив як епі-дейктичне красномовство поряд із судовим і дорадчим.

У теорії російського судового красномовства вищим достоїнством вва
жається простота, ясність викладу, що досягається нелегко. Судовий стиль
характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливча-
тості, манірності, доступністю у сприйнятті, вмінням доцільно використову
вати художню літературу, засоби естетичного впливу на слухачів, правиль
ний тон промовця тощо. • "

Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді і самим життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищенню свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури.

Судове красномовство поділяється на такі види:

1) звинувачувальна (прокурорська) промова;

2) захисна (адвокатська) промова;

3) самозахисна промова;

4) промова громадського звинувачувача;

5) промова громадського захисника;

6) судова промова¹.

Судові оратори нагромадили величезний досвід високопрофесійного використання красномовства в ім'я закону, правди, справедливості, демократії, гуманізму. Видатний судовий діяч А. Ф. Коні писав: «Слово — один з най-величніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно»².

Учитель-вихователь у своїй освітньо-виховній роботі часто використовує елементи всіх видів судового красномовства, приділяючи значну увагу процесу набуття знань, умінь, навичок своїх вихованців у всіх видах красномовства, зокрема у самозахисній промові, що може згодитися їм у подальшій роботі, навчанні, відстоюванні власних позицій.

ЛЕКЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО активно розвивалося у ЗО—80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв'язку із глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.

Цей рід ораторського мистецтва включає три основні види:

1) науково-теоретичні лекції;

2) науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія);

3) науково-методичні лекції.

¹ Див.: Гурвич С. Сі, Погорілко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики.— К., 1988; Молда
ван В. В. Судова риторика.— К., 1996.

² Кони А. Ф. На жизненном пути.— М., 1957.— С. 103.

У кожному із цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у трьох видах аудиторій: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів).

Науково-популярні лекції містять у собі, крім логічно побудованого наукового змісту, елементи експресивно-емоційні, які «включають» психологічні канали сприйняття слухачів, сприяють формуванню переконання. Вони мають досить багато підвидів: крім зазначених, це і лекція-інформація, і лек-ція-репортаж, і лекція-спогад, лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесі-да тощо.

Педагогічна діяльність учителя, викладача вузу включає в себе безліч елементів лекційно-пропагандистського красномовства в усіх видах та підвидах, зокрема, вчитель може виступити і як оратор, і як полеміст, майстерно й доцільно використовуючи елементи науково-теоретичної, науково-популярної, науково-методичної лекцій з акцентом на науково-популярний напрям у молодших, середніх класах та науково-теоретичний — у старших; вузівський викладач на гуманітарних факультетах, зокрема на педагогічному, філософському, філологічному, журналістики, акцентує увагу студентів на методичних, технологічних засадах красномовства педагога, формуючи риторичну особистість майбутнього педагога — майстра усної переконуючої комунікації.

Учитель, викладач не повинні зловживати монологічними формами у своїй лекційно-пропагандистській практиці. Варто активно використовувати діалогічні й полілогічні форми комунікації, що стимулюють мисленнєво-мов-леннєву та комунікативну діяльність учнів, студентів.

Цикли лекцій створюються на основі єдності предмета, проблеми обговорення; вони є досить продуктивним шляхом у викладі ґрунтовних науково-теоретичних проблем, складних за змістом, широких за обсягом, або популярних, модних, які відповідають запитам даної аудиторії.

Лекція-інформація містить у собі повідомлення про невідомі слухачам факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача вузу.

Лекція-інструктаж готує слухачів до виконання якоїсь роботи, відзначається методичною спрямованістю.

Лекція-показ — це розповідь про певні методи роботи із демонстрацією того, як необхідно цю роботу виконувати.

Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець включає в інтелектуальну співтворчість аудиторію, чим значно активізує її увагу, інтерес до обговорюваних проблем.

Аекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі по історико-культурних місцях рідної або зарубіжної країни, враження про зустріч з цікавою людиною тощо. Найчастіше використовується на заняттях у групах із журналістським профілем навчання.

Лекція-спогад присвячена подіям історії, учасником чи свідком яких був оратор. Вона відзначається значним ступенем інтимізації процесу спілкування, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити, потреби, цілі.

Педагог-оратор мусить володіти особливостями всіх цих видів та підвидів лекційно-пропагандистського красномовства, відчуваючи запити аудиторії, формуючи своїм живим словом нові високі громадсько-політичні інтереси слухачів, їхню життєву позицію, акцентуючи увагу на лекції-бесіді, найдемо-кратичнішому підвиді лекційно-пропагандистського красномовства в умовах гуманізації та демократизації освіти.

ДИПЛОМАТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — розвивається у державах, які проводять активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет тощо. Українське дипломатичне красномовство зазнало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної, суверенної України у 90-ті роки XX ст.

Дипломатичне красномовство включає в себе такі два основні види:

1) промова на міжнародній конференції;

2) промова в процесі дипломатичного акту.

Зазначимо, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземною мовами, ясності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.