Промова при привітанні гостей 3 страница

Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший руський митрополит, давньоруський письмен­ник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про за­кон і благодать», у якій він з патріотичних позицій оцінив діяльність давньо­руських князів і міжнародну роль Київської Русі. У ній автор-патріот гаря­че виступає проти зазіхань Візантії на Русь, красномовно й переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу, об­стоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзна­чали такі риси «Слова про закон і благодать», як яскраву образність, емо­ційність, надзвичайну мелодійність, логічну стрункість.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихають на­щадків на опанування риторичними й морально-етичними секретами цієї ви­датної фігури слов'янської культури.

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочис­того й учительного красномовства на Русі. Він закликав письменника й ора­тора (літописця й піснетворця) уважно вивчати й вслухатися у те, що відбу­лося, прикрашати діяння героїв відповідними словами «прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають»¹.

Кирило Туровський — яскравий приклад творця величально-похвальних епідейктичних промов, якого ми з повним правом можемо назвати великим піснетворцем Давньої Русі.

Велику риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пас­хи», яке К. Туровський побудував за суворими законами красномовства: ма­теріал подано на порівнянні зраділої «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому — низка блискучих метафор про роль ритора-проповідника: «Нині ратаї слова приводячи словесних ягнят до духовного ярма і за­нурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й за­сипаючи сім'я духовне, надіями майбутніх благ веселяться...»².

Прибавления к творениям святых отцов. Ч. 2.— М., 1844. Див.: Гурвич Е. С, Погоріл-ко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики.— К., 1978.

Туровский Кирилл. Слово в новую неделю на Пасхе // Древняя русская литература. Хре­стоматия.— М., 1980.— С. 73.

На жаль, до наших днів не дійшли імена багатьох давніх слов'янських ораторів-патріотів, але перлини їх словесного таланту, мудрості й краси думки увійшли у могутній фольклорний золотослів рідного народу.

«Соловейко України» А. С. Малишко у вірші «Буду я навчатись мови зо­лотої» закликав патріотичну молодь вміти прислухатись до кожного пору­ху серця матері-України:

Буду я навчатись мови золотої

у трави-веснянки, у гори крутої,

в потічка веселого, що постане річкою,

в пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блискавиці

в клекоті гарячім кованої криці,

в корневищі пружному ниви колоскової,

в леготі шовковому пісні колискової;

щоб людському щастю дбанок свій надбати,

щоб раділа з нами Україна-мати;

щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою

в гніві бився блисками, а в любові — рутою!

***

Національне красномовство слов'ян базувалося як на класичній риторич­ній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Роль художнього риторичного слова була напро­чуд важливою у боротьбі слов'янських народів за соціальне, національне визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації, про­ти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними, зокрема, деякі поезії українського Арістотеля Г. С Сковороди «Всякому городу нрав и права» стали народними піснями, зажили своїм самостійним і прекрасним життям.

Слов'янська риторика України, Росії, Білорусі увібрала в себе латиномовні риторики, поетики, грецькі й західноєвропейські поетики й риторики, ідеї яких розвивали церковні діячі, письменники, вчені: вологодський єпископ Макарій, один із засновників Слов'яно-греко-латинської академії Симеон Полоцький, кращі гуманісти-просвітителі — М. В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та їхні сподвижники.

Народи створювали тисячолітній золотослів національних культур, що знайшло відображення у дорогоцінній скарбниці — фольклорі, зокрема у при­слів'ях, приказках українського, російського. та інших народів. їх з любов'ю збирали й передавали нащадкам патріоти-гуманісти В. І. Даль, Б. Д. Грінченко та інші.

XVII — перша половина XVIII ст. — це період становлення І розвитку літератури, її родів і видів, і, безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мис­тецтва, їх етико-естетичною основою, підґрунтям була любов до своєї бать­ківщини, рідного народу, боротьба за свободу й щасливе життя у гармонії з Богом, собою, природою і суспільством, тому типовою темою підручників з риторики була така: «Рука Всевишнього Вітчизну врятувала».

Після складного для Русі Смутного часу, епохи міжцарювання на почат­ку XVII ст., обрання нового царя Михайла Федоровича Романова й повер­нення до мирних часів починають розвиватися словесні науки. У Росії XVII-XVIII ст. вивчали «Французьку риторику» Фоклена (1555 p.), «Джере­ла французького красномовства» Шабанеля (1612 p.), «Роздуми про елегант­ність та ввічливість стилю» Бельгарда (1695 p.), «Мистецтво говорити» Б. Ламі, риторики Арістотеля, Цицерона.

У 1620 р. створюється перша російська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. її вивчали на Русі понад сімдесят років, вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі тощо.

Це не самостійний російський твір, а переклад латинської «Риторики» ні­мецького вченого Філіппа Меланхтона у стислій переробці його учня Лоссія (видання 1577 p., Франкфурт). Завдяки творчому ставленню давньоруського книжника до тексту оригіналу до «Риторики» були введені уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудрощів», текст було пристосова­но до потреб тогочасної освіти.

«Риторика» 1620 року має дві книги: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було ха­рактерним для підручників Давньої Русі.

Безумовно, перша російська «Риторика» — цінна пам'ятка історії роз­витку слов'янського красномовства. Ось її наказ («наречение») усім нам: «Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика ви­конується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні про­мови»¹.

Як бачимо, перша слов'янська «Риторика» є прямою спадкоємицею тра­дицій Давнього Світу, настанов Цицерона, Демосфена, Квінтиліана та інших. Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'янського красномов­ства, спираючись на риторичний геній кращих її служителів — М. В. Ломо­носова, Ф. Прокоповича, І. Галятовського та їхніх сподвижників.

Петровська епоха перетворень та реформ викликає до життя серію блиску­чих керівництв з ораторського мистецтва: «Про силу риторичну» Софронія Ліхуда, засновника й викладача Слов'яно-греко-латинської академії (1698), «Риторика» Михайла Качова (кінець XVII ст.), «Наука проповідей» та «Книга сія філософська» (коротка риторика) Андрія Білобоцького (початок XVIII ст.), «Риторична рука» Стефана Яворського (1705 p.), перекладена з латині Федо­ром Полікарповим, «Книга прекрасного злотослова» грека Кузьми Афоноіверського (1710 р.) та ін.

На жаль, ці взірці шкільного викладання риторики зберігаються в архівах у списках, не видані й мало вивчені.

Рукописними були й латиномовні риторики, які вивчалися у духовних ака­деміях — Слов'яно-грека-латинській, Києво-Могилянській, Острозькій та ін.

Опублікованими були: курс теорії поезії «De arte poetica» Ф. Прокопо­вича — Г. Кониським у Могильові в 1786 р. (друге видання у 1961 p.), рито­рика Ф. Прокоповича «De arte rhetorica», що побачила світ в українському перекладі у 1979 p., поетика М. Довгалевського «Hortus poeticus», україн­ський переклад якої вийшов у видавництві «Мистецтво» у 1973 р.

Києво-Могилянська академія. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вогнищем просвіти й культури в Україні, в Росії, значною мі­рою і в Білорусі та південних слов'янських країнах, мала статус європейсь­кого навчального закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала світового масштабу.

Свою прогресивну просвітницьку діяльність вона здійснювала у складний період, коли український народ зазнавав утисків, а його мові й культурі за­грожувало знищення.

Академія ставила високу й благородну мету: тут «наук визвольних навча­ються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять»². ' Див.: Аннушкин В. И. Первая русская «Риторика».— М.: Знание, 1989.

² Материалы для отечественной истории. Издал М. Судиенко.— Т. 1.— К.: Университетская типография, 1853,— С. 50.

Сучасним риторам, спеціалістам гуманітарного профілю повчально й ко­рисно знати про структуру цього унікального навчального закладу, методи навчання спудеїв, перелік предметів, навчання риторики тощо¹.

Київська академія виникла у період загального культурного піднесення на українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвав­ленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Київська братська школа, створена у 1615 p., заклала основу академії, бо її підтримувало запорізьке козацтво та визначні освітні сили, які гуртували­ся на той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим загально­освітнім всестановим навчальним закладом України.

Академія мала глибоконаціональне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, її вихованці здобували різнобічну високу освіту, як на той час, задовольняю­чи науково-освітні й культурні потреби суспільства.

Дослідники, зокрема 3. І. Хия-сняк, В. П. Маслюк² та інші, відзначають де­яку схоластичність її курсів, її богословське спрямування, що було наслід­ком певних історичних умов. її вихованцями були багато відомих громадсь­ких, політичних, державних та освітніх діячів, учених — істориків, філо­софів, медиків, художників, композиторів, які успішно працювали в Україні та за її межами.

У XVII-XVIII ст. у Києво-Могилянській академії було 8 класів, а курс навчання тривав 12 років. Першою була фара (або аналогія) — підготовчий клас, куди вступали діти з певним обсягом знань взагалі та з латини зокре­ма. Далі йшли граматичні класи: інфима, граматика і синтаксима.

Ключем до вищих знань була латинська мова, вивченню якої в академії приділялася серйозна увага. Крім того, спудеї здобували ґрунтовну лінгвіс­тичну підготовку, вивчаючи книжну українську, Грецьку, польську, слов'ян­ські та європейські мови. Між собою спудеї говорили лише латинською мо­вою, а людина, яка не володіла латиною, вважалася просто неосвіченою.

У Київській братській школі, пізніше колегії й академії, вивчали «сім віль­них наук», які поділялися на trivium (граматика, піїтика, риторика) і quadri-um (арифметика, геометрія, філософія, музика) і входили в обов'язкові прог-

¹ Див. докладніше: Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія.— К.: Вид-во при КДУ, 1970.—
С 172; Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. Суспільно-політичні й ідеологічні пе­
редумови виникнення вищої освіти на Україні.— К.: Знання, 1991.

² Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх
роль у розвитку теорії літератури на Україні.— К.: Наук, думка, 1983.— С 234.

3'U-319

рами підвищеного типу шкіл і за кордоном: у Кембріджському університеті, Краківській, Віденській, Замойській, Познаньській академіях.

Після граматичних класів спудеї академії впродовж 8-ми років вивчали поетику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2 роки) і богослов'я (4 роки).

Поетика — мистецтво складання віршів — було захоплюючим і корисним заняттям. Студенти оволодівали загальними правилами віршування (трид­цять видів класичного й середньовічного стилів: епопея, комедія, трагедія, буколічна, елегічна, ідилічна, дидактична, сатирична поезія).

Дориторична підготовка в академії здійснювалася продумано й цілеспря­мовано, особливу увагу у навчанні творчих навичок та вмінь приділяли скла­данню ліричних видів поезії: кантам та елегіям, вітальним, поздоровчим (па­негірикам) на честь відомих осіб, громадських свят, церковним, академічним, а також драматичній поезії (похорони спудеїв, викладачів тощо).

Професорсько-викладацький склад академії приділяв значну увагу роз­ширенню культурних обріїв спудеїв, створюючи для них спеціальні посібни­ки з греко-римської міфології, назв рік, озер, вітрів тощо.

Унікальний досвід виховання і навчання українських, російських та інших риторів було накопичено у Києво-Могилянській академії у XVII—XVIII ст., де читався курс світської риторики на ідейній основі античності, патристики, схоластики, гуманізму й Реформації та деяких ідеях просвітництва.

До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складе­ні й прочитані в академії в 1635—1817 pp. Як свідчать дослідження В. П. Мас­люка та 3. І. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми, більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення захисту інтересів гноблених і беззахисних людей перед іноземними загарбниками та місцевими гнобителями, які зрадили інтереси народу (на прикладах судових промов, листів тощо).

У курсі риторики такі прогресивні вчені, як Ф. Прокопович, І. Галятовсь-кий, виховували у молоді істинне почуття патріотизму на прикладах вітань, па­негіриків відомим громадським, політичним діячам (Петру Могилі, кошовим).

Відзначимо, що риторика в академії була найбільш популярним предме­том, бо мала практичне застосування: студенти створювали ораторські про­мови, орації, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій.

Метод вивчення риторики був таким. Студентів вчили створювати промо­ви загального й певного призначення (судові, панегіричні), писати листи:

вітальні, поздоровчі, дякувальні, прохальні, прощальні тощо. Церковного красномовства навчали лише бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класи­ків риторики.

Підручники в академії були рукописними, авторськими, бо кожен викла­дач мусив складати свій оригінальний курс лекцій.

Різні дослідники шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова, риторики неоднозначно оцінюють їх значення. Одні наголошують на їх вто­ринності, неоригінальності, вважаючи їх рабськими копіями західноєвро­пейських риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський). Інші, як В. П. Маслюк, не применшують їхнього значення для розвитку естетико-літературної думки в Україні, Росії, Білорусі, вважають, що вони не втрати­ли своєї наукової цінності й сьогодні — у період відродження вітчизняної риторичної спадщини, оновлення нашого суспільства, духовно-інтелектуаль­ного зростання.

Ми приєднуємо свій голос до плеяди дослідників нашої риторичної спад­щини, які творчо використовують риторичний потенціал минулого, зокрема Києво-Могилянської, Острозької академій. У концепцію відроджуваного Міжнародного університету «Києво-Могилянська академія» закладені кращі традиції гуманістичної просвіти України, де достойне місце серед інших гу­манітарних наук належить класичній риториці, поетиці й філософії.

Першим друкованим підручником риторики в академії був підручник про­фесора Іоаникія Галятовського «Наука або Способ зложення казаня» (Київ, 1659, 1660; Львів, 1663, 1665). Львівське видання вийшло під назвою «Ключ разум-Ьнія».

Іоаникій Галятовський (помер 1688 р. у Чернігові) — цікава й видатна по­стать слов'янської філософської та риторичної думки XVII ст., вихованець Київської колегії, а пізніше — її професор та ректор. Дослідник його твор­чості М. Ф. Сумцов відзначав, що І. Галятовський знав набагато більше на­укових теорій про причини, явища та стан природи, ніж сучасні йому вчені, займався проблемами історії, ботаніки, зоології, мінералогії та інших наук¹.

Риторичну спадщину І. Галятовського відзначає тісний зв'язок із життям, соціально-політичними та релігійними проблемами того часу: релігійно-цер­ковна полеміка з єзуїтом А. Пекарським «Розмова білоцерківська» (1676 p.), заклик боротися з татаро-турецькою навалою «Лебід» (1679 р.) та інше.

Див.: Сумцов Н. Ф. К истории южнорусской литературы XVII в.: Вып. II. Иоаникий Галя-товский.— К., 1884.— С. 33.

З 60-х років XVIII ст. академія перетворюється на духовний заклад, і її вихованці для завершення освіти їдуть до Москви, Петербурга. Красномов­ство й риторику як спеціальний та обов'язковий предмет на той час викла­дали також в церковних школах та училищах.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторич­но спадщини, а вивчення й осмислення накопиченої тут риторичної науки дають духовно-інтелектуальну поживу розуму й серцю сучасних риторів та дослідників. Ім'я академії прославили такі видатні ритори-гуманісти, як Ф. Прокопович, М.Ломоносов, Г. Сковорода та інші просвітителі слов'янсь­ких народів.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний слов'янський оратор, вче­ний, письменник, політичний і громадський діяч, автор трактатів, проповідей («Духовний регламент», «Слово о власти и чести царской», «Правда воли монаршей», ода на честь Полтавської битви «Епінікіон» та ін.), один із за­сновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, творчим використанням культурної спадщи­ни античності.

Завдяки своєму ораторському таланту Ф. Прокопович, виходець із серед­ніх верств суспільства, який рано втратив батьків і виховувався у дядька, до­сягає вищих посад держави, стає правою рукою Петра І, його радником, сподвижником, главою «Ученої дружини».

Протягом 1708—1709 pp. у Києво-Могилянській академії він читав лек­ційний курс риторики, яку вважав «царицею душ», «княгинею мистецтв». Ідейну й творчу спадщину видатного українського та російського просвіти­теля високо цінували Кантемір, Сумароков, Фонвізін, декабристи, Пушкін, Бєлінський та інші.

З 1706 р. Ф. Прокопович — професор риторики в академії, курс якої на той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика, яку створив Ф. Прокопович, увібрала в себе прогресивні ідеї його вчителя Аріс-тотеля і складалася з десяти книг: І — загальні вступні настанови; II — про підбір доказів і про ампліфікацію; III — про розміщення матеріалу; IV — про мовно-стилістичне оформлення; V — про трактування почуттів; VI — про ме­тод писання історії і про листи; VII — про судовий і дорадчий рід промов; VIII — про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови; IX — дещо про священне красномовство; X — про пам'ять і виголошування¹.

' Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори: Т. І. Про риторичне мистецтво.— К.: Наук, думка, 1979.- С 103—435.

Ф. Прокопович вважав, що риторика позбавлена свого специфічного предмета, охоплюючи усі предмети, які цікавлять людину й можуть бути об'єктом інших видів мистецтва. Метод риторики він вбачав у тому, щоб на­вчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відпо­віді на важливі питання й переконати, що ці відповіді є правильними.

Видатний ритор описував такі функції риторики, як-от: соціально-органі­заційну (засіб агітації, мобілізації), культурно-освітню (життя народу, краї­ни), одержання нових знань, збудження почуттів, формування громадської думки, вплив на них тощо.

Джерелами красномовства Ф. Прокопович вважав природу, мистецтво (талант), освіту, тренування, наслідування, що збігається з уявленнями гре­цької та латинської класичних риторичних шкіл.

Риторичний курс Ф. Прокоповича мав виразний нормативний характер, у якому автор з позицій раціоналізму виступив проти стилістичних надмір­ностей бароко, схоластики латино-польських риторик, проти пустопорожнь­ого псевдокрасномовства.

Промови Ф. Прокоповича були повчальними, утилітарними, обґрунтову­вали реформи Петра І з питань церкви, освіти, науки тощо.

О. Сумароков дав таку оцінку таланту видатного ритора: «...послідовник сей пресолодкий Цицерона і красномовства російського корона...».

Видатний вчений-просвітитель обстоював принцип античної класичної ес­тетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту твору.

Феофан Прокопович у своєму курсі риторики писав про достоїнства ора­тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні і, нарешті, він підбирає стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Основні постулати київського вченого нічим не суперечать поглядам ан­тичних теоретиків риторики, зокрема Арістотеля, де в теорії симетрії домі­нувала концепція загальної й абсолютної краси, бо відповідність словесного вираження (застосування відповідних слів і думок до винайденого матеріалу) вимагає особливого чуття та неабиякого таланту.

Так само Феофан Прокопович поділяв й античні поняття міри в усьому, міри як естетики золотої середини, у якій повинні сходитися і поєднувати­ся всі крайнощі. Погляди Арістотеля, Платона, Квінтиліана та інших пред­ставників класичної естетики на гармонію були творчо сприйняті Феофаном Прокоповичем та його послідовниками.

Цікавим, корисним сучасним риторам є розділ «Про почуття» з «Рито­рики» Ф. Прокоповича, який виховував у своїх учнів-риторів (в їх ораторсь­ких виступах) такі почуття, як любов, тривога, надія, ревність, радість, гнів, гордість, печаль, страх, жах, обурення тощо, чим обґрунтовував психологіч­ну культуру оратора, який має бути талановитим митцем, щоб у душі слу­хача збудити необхідні почуття.

Феофан Прокопонич та його послідовники творчо використовували досяг­нення античної риторичної думки — вчення про три стилі. Завданням і ме­тою високого стилю він вважав хвилювати аудиторію, для чого підбирають­ся сильні емоції, величні способи викладу: часті метафори, величні фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, легкі почуття, помірковані сентенції, дотепні вислови.

«Низький стиль служить для повчання і вживається у розповідях, якими повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, бу­денні справи, то май на увазі, що навчання вимагає низького стилю, розве-селення — середнього, а зворушення — високого»¹.

Не усі праці видатного мислителя й просвітителя знайдені. За його «Бук­варем» вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, бол­гари, греки. Великий гуманіст закликав учених академії до формування са­мостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не кра­марів науки»².

Феофан Прокопович оволодів багатьма мовами, писав латинською, ні­мецькою, старослов'янською, книжною українською, німецькою, англійсь­кою, французькою, шведською, польською мовами. Його широка полілінгвіс-тична культура до наших днів вражає масштабністю обдаровання.

Учений відстоював ідею освіченого абсолютизму, заснував російську про­світу. Його останніми передсмертними словами були такі: «О, голово, голо­во, розуму впившись, куди ся прихилиш?».

Великий ритор російського народу М. В. Ломоносов був знайомий з ри­торичними працями професорів Києво-Могилянської академії, у тому числі й з «Риторикою» Феофана Прокоповича. Про це свідчать виправлення у ній 1747 р. та інші матеріали.

Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні.— К.: Наук, думка, 1983.— С 89.

² Письма Ф. Прокоповича. Труды Киевской Духовной Академии. 1867, т. 1. Письмо 3-е.— С. 158.

Філософські, риторичні погляди видатного просвітителя Феофана Проко-повича відбивали інтереси прогресивних сил, стали важливою віхою у роз­витку слов'янського красномовства та естетичної думки.

Ломоносов Михайло Васильович (1711 — 1765). Іменем М. В. Ломоносова відкривається новий етап у розвитку й становленні слов'янської риторики. Великий вчений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет, він заклав основи сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию» (1748, 1759, 1765), «Краткого пособия к риторике в честь любителей словес­ности», знаменитої «Российской грамматики».

М. В. Ломоносов так визначав риторику: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки»¹.

Великий російський просвітитель виходив з класичних елліністичних ри­торичних поглядів; творчо засвоївши, він збагатив їх оригінальними підхо­дами й трактуваннями.

Він розрізняв такі фактори обдаровання оратора, як душевні, особливо гострий розум і пам'ять, фізичні — сильний та приємний голос, поставний вигляд.

М. В. Ломоносов виділив знання елементів і структур публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключення. Для успішного впливу на слуха­чів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів (вік, стать, виховання, звички, рівень освіти тощо), силу красномовства. Він вва­жав, що оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів. Силу красно­мовства М. В. Ломоносов вбачав у гострому розумі, розгляді етичних моти­вів тієї чи іншої дії (добра вона чи зла). Найбільше, з його точки зору, сприяє збудженню пристрастей образне зображення подій, виразне й зриме зобра­ження їх у словах, щоб слухачі начебто ясно побачили картину перед очима.

Головний подвиг М. В. Ломоносова у галузі художньої культури сучасни­ки й нащадки бачили в його поетичній риторичній творчості й удоскона­ленні російської мови. У промові «Лист молодого російського вельможі» О. М. Шувалова говорилося: «Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії; він першим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкри­вав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим ма-¹ Ломоносов М. В. Избранные философские произведения.— М., 1950.— С. 451.

теріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути її гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її грубість...

До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його по­хвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який приносить хва­лу й герою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій промові є безмеж­ним, легко тут висловлюється геній звеличений, який завжди стоїть вище то­го, що він творить»¹.

Спеціалісти у галузі риторики й слов'янської риторичної спадщини спра­ведливо вважають, що ломоносівський період в історії риторики по-справж­ньому досі не оцінений, чекає свого глибокого дослідження й описання.

Часом розквіту російської риторики спеціалісти вважають першу полови­ну XIX ст., особливо після Вітчизняної війни 1812 p., коли громадсько-пат­ріотичне піднесення заохочувало розвиток словесних наук, перш за все ри­торики — загальної та часткової.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів пере­видавалися, не втратили своєї цінності до наших днів, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси О. Ф. Мерзляко-ва, М. М. Сперанського, М. Ф. Кошанського, К. П. Зеленецького.

Мерзляков Олексій Федорович (1788—1839). Першу кафедру російського красномовства, віршування й мови створив поет, критик, перекладач, профе­сор Московського університету О. Ф. Мерзляков, який був родом з м. Дал-матово Пермської губернії. На його публічні промови охоче збиралася уся московська верхівка, бо жвавість і яскравість викладу, рідкісний дар імпрові­зації, темперамент, та до того ж глибокі філологічні знання робили його лек­ції живою академією російської словесності. Сучасники говорили про нього, що Москва нічого подібного не чула. Ця висока оцінка була цілком заслуже­ною видатним російським ученим, блискучим оратором, який прожив не та­ке довге життя, але встиг так багато. Він писав: «Оратор іноді грунтує збу­дження пристрастей на моральних поняттях про честь, справедливість...»².

О. Ф. Мерзляков був учителем О. С. Грибоедова, П. О. Вяземського, П. Я. Чаадаева, які стали відомими майстрами слова. Його школу пройшли М. Муравйов, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський, І. Тургенев. Учні називали улюбленого наставника «красою університету», зберігаючи вдячну пам'ять про його лекції й красномовство, моральну велич і красу протягом цілого життя.

Ломоносов М. В. в воспоминаниях и характеристиках современников: Сост. Г. Е. Павло­ва.— М—Л., 1962,— С. 137—138.

² Об ораторском искусстве.— М.: Знание, 1980.

Сперанський Михайло Михайлович (1742—1839) — граф, відомий росій­ський державний діяч. З 1808 р. він стає найближчим радником імператора Олександра І, автором плану ліберальних перетворень, ініціатором створен­ня Державної Думи. Вчений багато зробив для розвитку Сибіру, керував мо­дифікацією основних державних законів Російської імперії.