Розгляд двох основних правил збудження почуттів

Перше: оскільки емоція (як кажуть філософи) викликається частково величиною речей, а частково їх безпосереднім впливом на орган зору, то запам’ятай правило: щоб зворушити слухачів, говорячи про якусь річ, треба сказати, що вона з даного роду речей найбільша. /124/ Її ти (якщо дозволяє її природа) опиши і зобрази так, наче б то можна було її \288\ побачити очима. Перше досягається шляхом ампліфікації, а друге — описом, про що вже було досить нами сказано. На цьому, наче на двох завісах, грунтується все мистецтво збудження почуттів, а про те, що треба збільшувати, а що описувати, ще скажемо там, де йтиметься про кожне почуття зокрема.

Друге правило належить Квінту Фабію ², людині великого розуму. Це правило приймають та схвалюють всі вчителі, а тому що воно дуже правильне і необхідне для такого роду справи, то годиться передати його прекрасними словами самого письменника. Він, говорячи про збудження емоцій, пише так (кн. V, розд. 3): «Якщо б годилося мені йти за відомими правилами, то я досить зробив для цієї частини, не залишаючи нічого з того, що я прочитав або вивчав, що тільки було можливим. Думаю знайти сам смисл цього місця, що прихований у глибині, про який я довідався не від когось, а на підставі власного досвіду за допомогою природних здібностей. Основний смисл щодо збудження почуттів полягає, на мою думку, в тому, що ми самі хвилюємось. Адже ж смішним буде наслідування смутку, гніву і обурення, якщо ми будемо передавати їх словами та виразом обличчя, а не виражатимемо душею. Чим же іншим, як не плачем, є те, коли надзвичайно яскраво видно, що хтось кричить від свіжого болю, і чи гнів не породжує іноді у вчених дару слова, хоч їм властива сила істинного розуму та правдивої вдачі? Ось чому в цьому, що хочемо, щоб було подібним до правди, будьмо подібними почуттями до тих, хто їх дійсно переживає. З душі хай виходить промова така, яким треба зробити суддю. Чи ж буде переживати біль слухач, якщо я про це розповідатиму не хвилюючись? А чи викличе гнів той, хто, намагаючись його збудити в комусь або послабити, сам нічого подібного не відчуватиме? Чи ж заплаче суддя від сухих очей позивача? Аж ніяк. І не запалить він, хіба вогонь, і не оп’яніємо, хіба від вина, і жодна річ не дасть кольору іншій, якого немає в неї самої.

Отже, перше: якщо для нас має значення те, що, згідно з нашим бажанням, повинно бути важливим в суді, то раніш, ніж намагатимемось когось схвилювати, самі хвилюймось». Ось так говорить Фабій. Але може виникнути питання, як ми самі у себе можемо викликати смуток, ненависть або якесь інше почуття раніш, ніж маємо їх викликати у слухача? Це досягається легко. Про це так пише той же вчений учитель: «Якщо трапляється, що у нас появляються емоції і ми не маємо влади над ними, спробую і це пояснити./124зв./ Завдяки уявленням, які у греків мають назву φαντασίαι,а ми називаємо їх візіями, можемо собі уявити зображення \289\ відсутніх речей так, наче ми їх бачимо очима, і вони перед нами. Хто їх уявить собі, той буде дуже сильний у збудженні емоцій. Такий, кажуть, володіє живою фантазією. Він прекрасно й правдиво уявляє предмети, поняття, дії. Це вдасться і нам при бажанні. Ось, наприклад, коли я подаю скаргу про вбивство людини, та не все, що, ймовірно, скоїлось при цьому, буду мати на оці: чи цей став убивцею випадково, чи, оточений, не виявить страху, чи не буде кричати, чи буде ставити запитання, чи чогось уникатиме? Чи не буду уявляти його жорстоким, що вбиває, чи не запам’ятається кров, страх, стогін і нарешті останній подих вмираючого? З цього слідує живе уявлення, яке Ціцерон називає наочним зображенням або живим описом. Воно, здається, не так справу описує, як її розкриває. Вплив і почуття збудимо ми тільки безпосередньою участю в цих справах.

Коли справді необхідні співчуття, то ми уявляємо собі, що з нами те трапилось, на що ми скаржимось, і переконуємо себе в душі, що й ми були б такими, як і ці, разом з якими жаліємось, що вони перенесли тяжке, незаслужене і велике горе. Розглядаймо ж, отже, справу не як чужу, а візьмемо на себе частини того горя і тоді будемо говорити те, щоб ми сказали, коли б самі мали таке горе.

Часто я бачив, як трагіки і коміки після якоїсь особливої ролі, скинувши маски, плакали, бо саме виголошування чужих творів захопило їх.

Що ж робити нам для того, щоб самим перейматись горем нещасливих? Чи ж не переживаємо ми, граючи роль сироти, чи потерпілого корабельну катастрофу, чи нещасливої людини? Цього мені не треба було вдавати, з чого була якась користь (думаю, що я прийшов до якогось поняття здібності): часто я хвилювався так, що не тільки лились сльози, а й появлялась блідість та інші ознаки». Ось так говорить Фабій Квінт, який, коротко кажучи, вчить, що, коли хочемо викликати якесь почуття, то ми повинні не раніше взятись писати, ніж відчуємо його в собі. Цього досягнемо, якщо якусь сумну річ, або радісну, або повну страху та небезпек, або підвладну іншим емоціям, або тривожну будемо пояснювати, дуже широко обмірковуючи, так що здається, що ця річ є у нас перед очима, або будемо уявляти, що ми самі переживаємо те, що, як ми викладаємо, відчули інші. /125/ \290\

Розділ третій