Лекція 12. Соціологічні проблеми освіти

 

Система освіти в Україні

Завдання соціології освіти

Функції освіти

Основні ступені і форми освіти

Соціологія особистості студента

 

Соціологія освіти — розділ соціологічної науки, що вивчає закономірності функ­ціонування утворення як соціального інституту (функції в суспільстві, взаємозв'язок з іншими інститутами, соціальну політику в галузі освіти, ціннісні орієнтації фахівців, освітні системи і структури, ставлення до освіти різних соціально-демографічних груп, питання управління і кадрового забезпечення освітніх установ тощо).

Основи соціології освіти були закладені Е. Дюркгеймом, М. Вебером, які досліджу­вали соціальні функції освіти, її зв'язок з економічними, політичними процесами. Пізніше Т. Парсонс запропонував вивчення освіти як інституту соціалізації, а навчаль­них закладів — як соціальних систем.

Нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти. Освіта давно вже стала одним з першорядних факторів економічного розвитку, важливим інструментом політики будь-якої держави.

Інститут освіти відносно самостійний і, водночас, робить сильний, якщо не ви­рішальний вплив на розвиток суспільства. Освіта виходить на перше місце за числом зайнятих викладачів і учнів, студентів, у порівнянні з народним господарством. XX і початок XXI ст. називають століттями освіти. Вона інтегрує навколо себе інші суспільні системи (економіку, науку, культуру, екологію), визначаючи не тільки перспективи розвитку суспільства, але й діяльність кожної окремої людини. У ци­вілізованому суспільстві, якщо виключити крайнощі протекціонізму, доля людини, її біографія і кар'єра залежать від двох основних факторів —здоров'я і якості отри­маної освіти.

Чітко проглядається одна найцікавіша закономірність: чим більш розвинута краї­на, тим більше критики на адресу її системи освіти. Нині про необхідність реформу­вання освіти мова йде у всіх розвинутих країнах. Проблеми національної освіти ста­ють пріоритетними в програмах багатьох політичних лідерів. Приміром, Дж. Кеннеді, Д. Буш увійшли в американську історію як президенти, що багато зробили для націо­нальної системи освіти. Деякі кроки в цьому напрямі здійснюються й в Україні. Зокре­ма вступ до так званої «Болонської системи».

Освіта як система — це унікальний соціальний інститут, покликаний розвивати і множити людський капітал, формуючи ідеї, соціально-значущі ідеали, світоглядні позиції, надії, що конструюють як майбутнє суспільство в цілому, так і долю окремих людей. Освіта - це система проектування майбутнього. У цьому зв'язку постає запи­тання: якого майбутнього?

Відповідь може мати два крайніх варіанти:

1 варіант — образ майбутнього суспільства жорстко оцінюється і задається його сьогоднішніми ідеологами. Система освіти вданому випадку є інститутом з форму­вання членів цього майбутнього суспільства.

2 варіант — майбутнє суспільство конструюється соціальною практикою само­діяльного і вільного народу. Система освіти тут має варіативний характер, з'являєть­ся як система варіативного навчання, що розвиває освіту для життя в невизначеному суспільстві, у я кому треба відповідати і за себе, і за країну. Завдання суспільства зво­диться до того, щоб наступні покоління були більш освіченими, ніж попередні.

Установка на пріоритет варіативної школи, що розвивається, природна для відкритого суспільства, для суспільства, що знаходиться в умовах трансформації і прагне до відкритості. Це вимагає політичної волі і твердої програми дій. Системоут­ворюючою основою таких дій є модернізація освіти з урахуванням стратегії реформ.

Система освіти в Україні

До кінця 50-х рр. XX ст. наша країна володіла однією з кращих у світі системою середньої, професійної і вищої освіти. Вона займала друге місце у світі за чисельні­стю студентів на 10000 чоловік населення.

Завдяки створеному інтелектуальному потенціалу в Україні досягнутий високий рівень фундаментальної науки.

Можна навести такі цифри: до початку Другої світової війни рівень освіти насе­лення України дорівнював чотирьом рокам навчання; на початку 60-х рр. XX ст. - семи рокам навчання; нині — дванадцяти рокам.

У США, Канаді, Японії в середньому на дорослого припадає вже 13-14 років на­вчання; більше половини випускників дванадцятирічної середньої школи продов­жують навчатися в університетах.

Криза в нашій системі освіти почалася з кінця 60-х рр. XX ст. Радянські керівни­ки спочивали на лаврах після запуску першого штучного супутника Землі, у той час коли увесь світ звернув увагу на радянський досвід розвитку освіти. До речі, саме тоді конгрес СШ А прийняв Закон «Про освіту з метою національної оборони». З ініціативи президента Дж. Кеннеді в країні вдвічі збільшилося число університетів. Наприкінці 80-х рр. XX ст. США витрачали на розвиток освіти 6,7 відсотка свого валового націо­нального продукту, Японія — 5,7 відсотка.

Частка витрат на освіту у відсотках до витрат державного бюджету СРСР установи­лася до кінця 20-х рр. XX ст. нарівні 12,5 відсотка, у період 1965-1980 рр. збільшилася до 15-17 відсотків. Після 1980 р. ці витрати складали 12 відсотків, потім відбувся різкий спад: у 1991 р. —до 5,8 відсотка, у 1993р.— 4,4 відсотки.

Були допущені серйозні прорахунки в стратегії освіти. У 60-80 рр. XX ст. у нашій країні різко збільшилася підготовка робітників у профтехучилищах — у 2,5 рази, а ріст фахівців з вищою освітою тільки — у 1,3 рази. Однак весь світовий досвід свідчить: найбільший внесок у приріст продуктивності праці, темпів економічного розвитку вносять фахівці, що отримали вищу освіту.

При всій очевидності реформування освіти до нього треба підходити дуже обе­режно. Результати освітньої політики, впровадження інновацій часто позначаються тільки через 10-15 років. Цим і користуються деякі реформатори і «новатори» від ос­віти, відмінно розуміючи, що їм навряд чи доведеться відповідати за непродумані екс­перименти.

Система освіти повинна обережно включати у свої програми новації, нові фор­ми організації. Відомо, що будь-яка велика наукова ідея у своїй еволюції проходить три етапи. Спочатку: «цього не може бути», потім: «у цьому щось є» і, нарешті, третій етап: «як цього можна було не розуміти і не приймати?». Масова освіта повинна орі­єнтуватися в основному на нього.

Це ж стосується й організаційних форм, нових типів навчальних закладів. На­прикінці 50-х рр. XX ст. було прийняте рішення про те, що першокурсники вузів по­винні були вдень працювати, а вечорами — учитися. На щастя, це починання проіснува­ло всього один навчальний рік. До такого роду невдалих і непродуманих експериментів можна віднести і рішення уряду про військову службу студентів, які навчаються наденній формі.

Система освіти відрізняється позитивним консерватизмом набагато в більшому ступені, ніж економіка чи політика. В Україні докорінно змінилися економічний ук­лад і політична система, а навчальні заклади, вичистивши ідеологічну зашореність, тільки починають реформуватися.