Монархії, у свою чергу, можна розділити на: абсолютні і конституційні; парла­ментські і дуалістичні (сам монарх очолює уряд)

Республіки — це такі держави, які очолює особа чи колективний орган, що прий­шли до влади в результаті виборів.

За способом організації і здійснення влади розрізняються республіки: парла­ментські і президентські.

У республіках з парламентською системою основна влада належить парламенту, а главі держави приділяється другорядна роль.

У президентських республіках президент і парламент паралельно здійснюють кож­ний свої визначені конституцією владні функції.

2. 3 погляду існуючого політичного режиму розрізняються автократичні, тоталі­тарні і демократичні держави.

В автократичних державах велика частина населення не має ніяких прав і не може впливати на ведення державних справ. Державний апарат в автократіях залежить фак­тично від однієї людини.

Тоталітарний тип держави — продовження авторитарного типу, але з більш твердим контролем за всіма сферами життя суспільства. Для нього характерні найширше вико­ристання ідеології у всіх сферах життя суспільства, як правило, однопартійна система, контроль за засобам й масової інформації, сильне втручання держави в економіку.

У демократичному типі політичної системи формуються різні галузі влади на ос­нові вільного волевиявлення. За образним висловленням У. Черчілля, «демократія» — річ недуже приємна, але нічого краще людство не придумало». У демократичному суспільстві людська особистість, захист її прав стоять на першому місці.

3. З погляду форми державного устрою, що визначається відносинами централь­них і регіональних органів влади, держави поділяються на прості (унітарні) і складні.

Унітарними державами є ті, в яких нецентральні (регіональні) органи влади здійснюють владні функції від імені центрального державного органу, їх рішення цен­тральний орган може скасувати чи призупинити.

Складна держава характеризується таким відношенням між центральними і ре­гіональними органами влади, що означає децентралізацію, поділ повноважень. Та­ким чином, держава — це складна система, що складається з певного числа відповідним чином організованих складників.

4. За способом створення розрізняються два основних типи держав: федерація і конфедерація.

Конфедерацію утворюють держави, що об'єдналися на основі міжнародного до­говору і мають спільні органи управління, що їх створили. Кожна з таких держав може вийти з конфедерації.

Федерація — складна держава, яку складають тісно пов'язані між собою державні творення. Центральний уряд і інші органи управління в повному розумінні слова є: перелом державної влади. Його рішення обов'язкові для всіх членів федерації. Фе­дерації можуть бути договірні і конституційні.

Зрозуміло, в екстремальних умовах роль держави може різко підсилюватися, на­приклад, підчас воєнних дій, стихійних лих. Але якщо таких умов немає, то це при­зведе до авторитаризму, істотного обмеження демократичних прав і свобод.

На перший погляд, авторитарні державні механізми мають більшу ефективність правлінні. Але такий тип державного управління руйнує механізми саморегулювання в економіці, громадському житті, і суспільство стає застійним, млявим, не здатним до динамічного розвитку. У цьому вся драма радянської системи, що на перших етапах показала свою певну ефективність, а потім зупинилася в розвитку. Але, з іншого у, навряд чи виправдані спроби насадження західного типу демократичної системи у всіх країнах без винятку. Повинні враховуватися національні і політичні особливості чи іншої країни, культура її народу.

Якщо розглядати політичне життя нашої країни, то можна помітити дивне спо­лучення: з одного боку, деякі соціальні групи, нагромадивши чесними і нечесними шляхами гроші, власність, рвуться до політичної влади, з іншого боку, інтелігенти, учо­рашня номенклатура, здобувши владу, прибирають до рук власність.

У радянські й системі становище держави було серйозно деформоване. Однопар­тійна система призвела фактично до того, що ця партія сама стала державною і підмінювала державу. За нормальною демократичною логікою партія про водить свої інтереси через державні структури. Висувається приваблива програма, проводяться демократичні вибори, і політична партія, яка перемогла, формує владні структури для реалізації своєї програми. Але політична діяльність — це завжди боротьба, зокре­ма, зі своїми опонентами, опозицією. У радянській системі будь-яка можливість організованої опозиції була знищена в 20-30-і рр. XX ст. Але без опозиції політичне життя в демократичному суспільстві просто неможливе. Влада псує, абсолютна вла­да— псує абсолютно. О. Бальзак помітив: «Спиратися можна лише нате, що чинить опір».

Органи державної влади в радянській системі являли собою декоративне оформ­лення влади державної партії. При тій умові, що керівники партії мали абсолютну владу. Складалася парадоксальна ситуація: там, де приймали рішення, не несли відповідаль­ності за його наслідки, а там, де несли відповідальність, не мали права приймати рішен­ня. Навіть нагородження Почесною грамотою, присвоєння почесного звання від імені державних органів спочатку розглядалися в партійних комітетах. Тріумфальні вибори нічого не вирішували.

Крок за кроком у міру зміцнення командно-адміністративної системи з компе­тенції держави вилучалися владні функції. У рамках КПРС була створена рівнобіжна структура управління країною, усіма сферами життя. Комуністична партія являла со­бою стрижень, на якому тримався весь СРСР. Забрали стрижень — і усе розсипалося.

З погляду сучасної науки, накопиченого досвіду, будь-яке суспільство може ефек­тивно розвиватися тільки в тому випадку, якщо воно має такі відносно самостійні структури: цивільне суспільство, державну владу, матеріальне виробництво, ідеоло­гію, культуру тощо.

В. Ленін говорив, що в основі будь-якої політики лежить економіка. Однак про­блема в тому, що в основі радянської економіки лежала найчистішої води ідеологія. політика. Тільки колективне, суспільне, державне мало право на існування. У Китаї батько економічної реформи Ден Сяопін помітив: «Не має значення колір кішки, аби ловила мишей».

У демократичній системі в самій організації влади, владних структурах також потрібна відносна самостійність її окремих галузей. Зайва концентрація влади ні до чого гарного не призводить. Суспільна думка і практика довели необхідність виді­лення в демократичній системі законодавчої, виконавчої і судової влади. Тільки при їх самостійності, незалежності можливе нормальне функціонування цивільного, де­мократичного суспільства і правової держави. В іншому випадку процвітає «телефон­не» право, порушуються права і свобода громадян. У нашій країні тільки починаєть­ся процес просування до такого суспільства. Однак уже наявний колосальний пе­рекіс убік виконавчої влади: вона сама організує вибори, підбиває підсумки, формує президентську вертикаль влади. Представницькі органи не мають необхідних прав. Тобто, в Україні розвивається авторитарний тип політичної системи.

Демократія як спосіб здійснення політичної влади припускає правову рівність основних політичних інститутів, чіткий поділ їх функцій. Тільки демократія може забезпечувати легітимність політичної влади. Поняття легітимності влади введено в соціологію М. Вебером. Першим її принципом є довірливе ставлення людей до вла­ди, віра в її здатність вирішувати життєво важливі завдання. Якщо влада спирається тільки на силу і на страх, то ніякої легітимності бути не може. Видимою її частиною є відношення людей до конкретних державних діячів. Тому через соціологічні опи­тування суспільної думки можна відслідковувати індикатори легітимності. Сама ле­гітимність не є чимось раз і назавжди даним. Інша справа, що вона часто буває ірра­ціональною і люди можуть любити і поважати найбільш відвертого диктатора, харизматичного лідера.

Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні ознаки. Вони виявляються в наростанні безладдя, порушеннях сформованих норм взаємин між владою і громадяна­ми і, як наслідок, наростанні ролі каральних органів, застосуванні сили. Легітимним є той режим, який може забезпечити стабільний розвиток суспільства, не застосовуючи насильства. Авторитаризм чи тоталітаризм як способи реалізації влади не виникають на основі якихось нових політичних інститутів. Відбувається гіпертрофоване звеличуван­ня ролі одного з механізмів влади, що дає можливість їх лідеру привласнити додаткову політичну владу. Варіанти різні - президент, армія, монарх, партія і невелика група людей - хунта.

Владні відносини завжди пов'язані з прийняттям правових актів. Ось чому таке важливе значення мають принципи формування представницьких органів влади, за­конотворча діяльність парламентів. У закони можуть оформлятися процеси, що реально пробиваються до життя.

Якщо закони суперечать інтересам класів, великих соціальних груп, то виника­ють конфлікти, соціальні антагонізми. Усе це призводить до соціальних потрясінь, відставкам уряду тощо. Політика — це завжди мистецтво можливого.

У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема побудови правової держави і розвитку цивільного суспільства. Говорити про це стало дуже популярно в останні роки, і не тільки в Україні. У конституціях багатьох європейських держав (США, Німеччина, Франція й ін.) проголошується і закріплюється правовий харак­тер відносин у суспільстві. Це означає, що тільки через право визначається зв'язок держави і громадянина. За станом права можна судити про розвиненість тієї чи іншої держави, про ступінь свободи і безпеки його громадян.

Правова держава — це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, що функціонує на основі права. Це інструмент захисту і забезпечення прав, свобод і обов'язків особистості кожної людини.

Правова держава будується на таких принципах:

• Панування закону у всіх сферах життя.

• Верховенство і пряма дія конституції (основного закону держави).

• Поділ влади, наявність системи стримувань і противаг.

• Зв'язаність законом держави і його органів.

• Правова організація системи органів державної влади.

• Наявність розвинутого цивільного суспільства.

• Непорушність особистості, її правова захищеність.

• Взаємна відповідальність держави й особистості.

• Наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів.

• Єдність прав і обов'язків громадян.

• Відповідність внутрішнього законодавства принципам і нормам міжнародного права.

Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то ми побачимо, що вданий час в Україні можна говорити лише про наявність деяких елементів правової держави.

Владі протистоїть цивільне суспільство, яке в Україні також знаходиться в за­родковому стані. Успішно розвиватися воно може лише за наявності системи право­вих норм, що відповідають принципам демократії і узгоджуються з культурно-істо­ричними традиціями.

Важлива роль у становленні правової держави поряд із соціально-економічними умовами належить формуванню політичної культури населення. Вона базується на інформованості людей, знанні теорії і практичних проблем, сформованих у процесі соціалізації цінностях і переконаннях. У сучасному українському суспільстві існу­ють різноманітні політичні переконання — від тоталітарних до анархічних, від релі­гійних до фашистсько-атеїстичних, від ліберальних до комуністичних.

Політична культура виявляється в політичній діяльності і виражається в ступені свідомості участі громадянина в політичному процесі. Це й участь у виборах, і в прий­нятті політичних рішень загальнодержавного, і тим більше регіонального значення. Політична культура знаходить безпосередній прояв у ході політичних дискусій, су­перечок і узгоджень.

Крім держави, у політичній структурі демократичного суспільства важливе місце займають політичні партії, громадські організації, трудові колективи, засоби масової інформації, які нерідко називають четвертою владою.

Поліцентризм політичної системи — нормальне явище для демократичного су­спільства. Кожна людина, соціальна група мають можливість виразити свій політич­ний інтерес через ту чи іншу партію, організацію, газету. Монополізм у політичній системі суспільства завжди небезпечний авторитаризмом.