Періоди в розвитку Ренесансного філософствування

1. Гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV– середина XV ст..

2. Платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: XV – перша третина XVI ст..

3. Натурфілософський період: друга половинаXVI – початок XVIIст..

Характерними ознаками культури періоду були:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної дійсності» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

II. Характерною особливістю філософського осмислення буття світу і людини в епоху Відродження стають:

1. Антропоцентризм і гуманізм – людина наділена свободою вибору і тому необмежена в своїх спробах вдосконалювати і пізнавати себе і світ, в якому живе індивід – творець свого життя;

2. Пантеїзм та натурфілософія – світ включений в сутність Бога, а Бог – це і є світ в цілому; тому пізнання природи, її законів має стати джерелом могутності людини та її пізнання.

III. Спільними рисами натурфілософських концепцій Ренесансу були:

1. Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є іманентним природі та її законом;

2. В цих системах світ розуміється як жива істота, в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

3. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, спів падання протилежностей.

4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

IV. Найбільш відомими представниками Західноєвропейського гуманізму епохи Відродження були: Ф. Петрарка, Данте Аліг'єрі, Піко делла Мірандола, Микола Кузанський (1401–1464), Джордано Бруно (1548–1600), Галілео Галілей, Н. Коперник, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ніколо Макіавеллі, Мішель де Монтень та ін..

В кінці ХIV–XV ст. серед освічених людей Західної Європи посилюється інтерес до античної культури, особливо до філософської та наукової спадщини давньогрецьких мислителів, ідеї яких починають розумітися в іншому ракурсі ніж вони розглядалися середньовічними теологами. Якщо середньовічна схоластика найчастіше зверталася до ідей Аристотеля, то тепер все більший інтерес викликає творчість Платона та неоплатоніків. Одним з перших платоніків Відродження був кардинал римської церкви Микола Кузанський (1401–1464), син селянина з м. Кузи біля Трира, який вважав Бога єдиним початком всього сущого, а виявленням сутності Бога є символічні поняття, які в своїй протилежності завжди сходяться. Інший мислитель епохи Відродження, якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму Марсіліо Фічіно (1433–1499), засновує нову Флорентійську платонівську Академію у 1467р. (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Він здійснює переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків. За його вченням Бог як буття пронизує всю світову ієрархію, вбирає у себе все («не Бог у речах, а все у Богові»), тому світ є ієрархією форм буття; у центрі світової динаміки душа яка є єдністю єдиного і множинного; любов постає як найбільша сила світу, а людина потенційно здатна до дії, що можуть прирівнювати її до Бога. Уславленим учнем Фічіно був Піко делла Мірандола (1463–1494), який вбачаючи сутність людини в її свободі, вважав, що Бог дав можливість людині за допомогою розуму самій визначати своє місце у всесвіті, підносячись над іншими живими істотами. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добро осмислену вписаність людини у світове ціле, акцентуючи пронизаність усієї світобудови єдиним зв’язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все існуюче, як створене Богом, є одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся природа є живою).

V. Наука спрямована на пізнання природи (тому в буквальному розумінні наука – це природознавство), а теологія – на пізнання Бога та божественної сутності світу. Відповідно, найважливіші для людини істини отримуються нами завдяки теології (буквально – богопізнання), але й істини науки теж важливі, бо людина пізнає природу, яка є вираженням творчої енергії Бога. Отже істини науки так само важливі, як істини теології. На основі таких міркувань складається «концепція подвійної істини» – все це відкривало шлях до Реформації XVI–XVII ст. в Західній Європі, а також до виникнення та розвитку експериментальної науки Нового часу.

Висновки

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і підне­сення людини – з трагізмом і визнанням несумісності пев­них людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму – через платоністські синтези й одухотворення космосу – до натур­філософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв 'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження мас своє привабливе і світле обличчя; її образ неможна звести лише до містка між певними епохами; еста має свою принад­ливість, свою неповторність.