Періоди творчої діяльності 3 страница

Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства^[1] і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів.

17. Аполигетики

Апологéтика (з грецьк. ἀπολογία, "промова на захист") — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації.

Практично кожна з найпоширеніших сучасних релігій має свою систему апологетики.

19. основні ідеї твору сповідь августина

„ Якщо говоримо, що не маємо гріха, — обманюємо самих себе, та правди немає в нас. Якщо визнаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним та праведним, простить нам гріхи наші та очистить нас від усякої неправди ” (1 Іоан. 1, 8-9).

Головна частина таїнства Покаяння — сповідь — була відома християнам уже за часів апостолів, про що свідчить книга „Діяння Апостолів” (19, 18): „Багато з тих, що увірували, приходили і признавались та об’являли свої вчинки”. У давній Церкві в залежності від обставин сповідь була або таємною, або відкритою, публічною. До публічного покаяння закликались ті християни, які своїми гріхами викликали спокусу у Церкві.

Відомо, що в гріхах людина втрачає благодать Святого Духа. Грішна душа хворіє і перебуває у смерті. Людина втрачає бажання і можливість спілкування з Богом і служити Йому — виконувати Його волю. Покаяння — це друге Хрещення, переродження й обновлення душі. Мета Покаяння полягає у виздоровленні і воскресінні душі для встановлення порушеного спілкування з Богом і служіння Йому.

Підготовка до таїнства Покаяння має наступні взаємопов’язані сторони: пізнання своїх гріхів, жаль за ними, відкидання гріхів, рішучість більше не перебувати в них, заміна їх протилежними чеснотами.

Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну вину, виліковує і ожитворяє душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.

Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі „Листи про християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: „Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи недоречне і зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісті ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок тільки декілька вказівок… щоби добре себе роздивитись, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя — на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя. ”

„Кому розповідаю я це? Не Тобі, Господи, але перед Тобою розповідаю сім’ї моїй, сім’ї людській, хоч би яким нікчемним не було число тих, кому попадеться в руки ця книга. І навіщо? Звісно, щоб я і кожен, хто читатиме подумали, „з якої безодні доводиться взивати до Тебе” [1:76].

Задум написати „Сповідь” родився у Августина в середині 390-х рр. Приводом для цього стали наступні події. В кінці 394 р. друг Августина Аліпій почав листування з Пауліном, пресвітером італійського міста Нола і проповідником аскетичного способу життя. Паулін, цікавлячись чужим інтимно-релігійним досвідом, попросив Аліпія розказати про своє життя. Аліпій — чи то по своїй скромності, чи то через брак часу — не зробив цього, а звернувся до Августина. І той погодився. Продовження листування між Пауліном і Августином не збереглось. Проте немає сумніву, що після того, як Августин написав і відіслав біографію Аліпія, Паулін попросив його розказати і про себе, спеціально використавши тему звернення.

Жанр житійної літератури до кінця IV ст. мав свою історію і сталу традицію. Розповіді про різноманітні „звернення” широко циркулювали в християнському середовищі. Характерними рисами були: розповідь про дві несхожі частини життя, важкий шлях до істини, раптове прозріння, сходження благодаті і т. д.

Проте створений Августином твір в основних рисах був насправді оригінальним і неповторним. Назва „Сповідь” (Confessiones можна буквально перекласти як „Признання”) об’єднало три значення поняття сonfessio: розкаяння в гріхах, вдячність Творцю і сповідування віри. Саме тут захований принцип композиційної єдності, яка пов’язує перші дев’ять, перехідну десяту і заключні три книги „Сповіді”. „Сповідь” розповідає про той кінцевий підсумок, до якого, на думку Августина, повинен прийти кожен християнин. При цьому вона змальовує нам шлях конкретної людини. В „Сповіді”, таким чином, дуже вдало об’єднані два плани: з одного боку, на розповіді лежить відбиток вічних та необхідних для християнина істин, і тут йдеться про типове і обов’язкове; з другого — ця оповідь унікальна завдяки неповторності індивідуальної людської ситуації її автора. До того ж, від цього автора ми можемо очікувати найбільшої щирості.

Августин знаходиться біля самих витоків жанру автобіографії. Він є його першим видатним представником і в багатьох відношеннях — засновником. Звісно ж, у нього були попередники і на християнському, і на язичницькому підґрунті. Деякі елементи автобіографічного твору можна знайти, наприклад, в VII листі Платона, „Записках” Цезаря, „Листах” Сенеки, а особливо Марка Аврелія. Проте „Сповідь” є першою „справжньою” автобіографією, де наявні всі елементи жанру в повному і концентрованому обсязі.

Специфіка автобіографії як жанру полягає, очевидно, в тому, що тут ми маємо справу не так з літературною формою, як зі звичною формою викладу індивідуального людського досвіду. Зрозуміло, що автобіографія не є аж такою строгою по своїй формі, як, наприклад, епос, лірика чи драма. Своєї специфіки вона набуває завдяки високій мірі тотожності автора розповіді з тим особистим досвідом, який ним описується. Творець автобіографії завжди дивиться на світ крізь призму своєї особистості; він показує світ таким, яким той існує (чи повинен існувати) для цієї людини, в ній і через неї. Обов’язковою суттєвою властивістю відношення „я — світ” є, отже, глибоке самоусвідомлення і певна щирість — та внутрішня правдивість, яка є гласом совісті. Особливо відвертою є лише сповідь „внутрішнього” біографа, йому одному відомо те, чого не може висловити і описати жодна інша людина. Тут важливий хід внутрішніх подій, генезис особистих рішень, психологічна мотивація вчинків. Будь-який результат чи певний підсумок з’являється тут в процесі свого народження.

Саме тому можна вважати психологічну сповідь, автором якої був Августин, надзвичайно „автобіографічною” розповіддю. Глас совісті звучить тут на достатній висоті, єдино можливій перед лицем Творця та свідчить про сердечну щирість її автора.

„… я все рівно сповідатимусь з свого сорому на славу Твою” [1:103].

20.боецій

Северин Боецій — філософ, теолог, схоласт, представник західноєвропейської середньовічної філософської думки.

Боецій народився близько 480 року нашої ери, в родині дрібного феодала. З раннього дитинства прагнув пізнати світ, природу, людину і Бога. В цьому йому допомагала його мати. Його батько був зайнятий важливими державними справами, що давало можливість утримати його сім’ю. Найбільшу свою увагу його син приділяє вивченню таких навчальних дисциплін як риторика, граматика і філософія.

Філософія у його житті відіграла чимало важливу роль і дуже сильно вплинула на подальший розвиток філософських поглядів Боеція.

Навчання у школі надавало йому певного смислу життя, виховувало у ньому найщиріші почуття: любов до людей, патріотизм, в тому числі і любов до Бога. Боецій жив у період формування і розвитку культури, економічної стабільності остготської держави. У молодому віці Северин займає державну посаду при остготському королю Теодоріху. За успішну діяльність та відданість своєму королеві, Теодоріх призначає Боеція консулом міста Равени.

Підвищені посади Боеція чомусь у короткому часі закінчилися, натомість почалися падіння. Серед довірливих осіб короля Теодоріха почали поширюватися різні чутки, які торкнулися і самого правителя остготської держави. Його вірного консула Равени Боеція було звинувачено у зраді і таємній змові з Візантією. Боецій у своє оправдання сказав Теодоріху, що усвідомлюючи про свою посаду, даровану королем, не мав жодного наміру або ж думки зробити такий вчинок.

Ще будучи консулом Равени, Боецій покохав молоду дівчину Елоїзу. Дівчина також відповідала взаємністю, проте кохання молодих людей не було довготривалим, у цьому завадив її дядько. Елоїза дізнається про те, що Боеція не справедливо засудили і кинули до в’язниці. Вона письмово переписується з ним, в надії знову його побачити. У в’язниці Северин Боецій пише філософський вір під назвою «Утіха філософією». Цей твір стає смислом життя, буття і існування для молодого філософа. Філософія Боеція дуже сильно захоплює Елоїзу.

Боецій довгий час згадував про заборону дядька Елоїзи одружитися з нею, після чого змушений був стати схоластом і присвятити своє життя для Бога. Натомість найщиріші почуття до Елоїзи не загасили у ньому стрімкі бажання бути поруч з нею. Один із своїх філософських творів він присвятив саме їй.

Філософські ідеї Боеція слугують своєрідним мостом, який з’єднує античну спадщину із західноєвропейським середньовіччям. Мислитель написав багато праць, що складають собою літературну спадщину середньовічної епохи: «Про музику», богословський труд «Про Святу Трійцю» (у ній Боецій виступає проти аріанства), «Про католицьку віру» (теологічна праця, адресована на захист доктрини віри католицької церкви), логічні труди Аристотеля «Про тлумачення», «Категорії», а також «Введення» Порфирія, що ще носить іншу назву «Ісагога»; «Основи арифметики» Нікомаха.

Боецій займався перекладом праць античних філософів з грецької на латинську мову. Його переклади відіграли значну роль у поширенні філософії і освіти в добу середньовіччя. Він подає свій коментар до «Введення» Порфирія в дусі Аристотеля, стверджуючи, що загальне може виникати у розумі на підґрунті загальних властивостей, які у свою чергу є присутніми в одиничних речах.

А тому проблема співвідношень загального і окремого стала в Боеція предметом ретельного дослідження у середньовічній філософській думці. Основна його праця принесла йому всесвітню славу. У своїй праці, автор намагається вирішити проблему сумісності свободи волі людини з Божим промислом.

Якщо ж Бог все передбачає, то свободи волі може існувати. Це лише одна його точка зору. Згідно з іншою, свобода людини та її волі все ж таки є, а це у свою чергу підриває можливість проникнення Бога у темряву майбутнього. Таким чином виникає деяке протиріччя. Боецій пояснює його наступним чином: знання Богом про наші майбутні дії, а також їхнє передбачення, не можуть бути причиною тих самих дій.

У теологічній праці «Про Святу Трійцю», Боецій порушує головну богословську проблему — октрину про Святу Трійцю. Автор стверджує, що людський розум не здатний сприйняти чи осягнути одноістотність, сутність Святої Трійці. Адже пізнання – це пошук людським розумом істини, хоч насправді істина знаходиться за межею досяжного. Насправді ж людський розум – це лише інструмент пізнання світу, природи і видимих речей, сутність яких можливо пояснити.

Проте, ірраціональні речі не можуть бути охоплені людським інтелектом, їх не можна побачити, відчути на дотик. Річ у тому, що ми маємо справу з якоюсь певною нерозкритою субстанцією у самій собі. Якщо ж субстанція не може бути сприйнятою зором, розумом, навіть дотиком, то в такому випадку її можна пізнати внутрішніми відчуттями. На думку Боеція, надрозумовий світ може сприйматися через призму ментального (внутрішнього) світу – душі, тоді як матеріальний світ, людина може пізнавати за допомогиою інтелекту (розуму).

Субстанція — це не частина окремого, розділеного між собою, але ціле від єдиного, що й складає одну сутність. Сутність не повинна бути розмежована, розділена, проте завжди знаходитись у цілісній структурі. Розум, воля і дух повинні залишатися нерозривними як людські тіло, душа і дух.

У своїх книгах, Северин Боецій намагається наставити читача щоб він йшов лише істинним шляхом, відхиляючись від зла. Він бажає, щоб читач направляв своє серце до добродійства, а розум – до пізнання істини.

За життя його називали «останнім римлянином». Боеція було звинувачено у державній змові і засуджено до страти королем Теодоріхом. Северин Торкват Боецій прожив лише сорок п’ять років життя. Він помер у 524 році відразу ж після страти. Тіло його було поховано на територій остготського королівства.

Боецій вважається одним із найяскравіших представників періоду середньовічної схоластичної філософії. Завдяки йому відбулося осмислення і поєднання філософії античного світу із західноєвропейською цивілізацією, і як результат, вплинуло на подальший розвиток філософії у Західній Європі.

21. схоластична філософія

Починаючі з кінця VIII століття у західноєвропейській філософії зароджується новий тип філософської думки, який отримав назву схоластика. Схоластика це своєрідне поєднання філософських ідея з педагогікою. Схоластика є досить специфічний тип релігійної філософії, де теологія панує над філософією. Ми можемо згадати відомий вислів Томи Аквінського: «Філософія служниця теології». Незважаючи на те, що більшість науковців стверджують, що схоластичний період у західноєвропейської філософії був досить темним та занадто релігійно ангажованим, але завдяки цьому типу філософської думки зародилися у Європі перші університети, які вплинули на розвиток не лише філософії та теології, але і на вивчення так званих семи вільних наук.

Схоластичну філософію поділяють на три періоди. Перший період схоластики або раній припадає на ІХ-ХІІ століття. Раній період схоластики характеризується особливостями виникнення та формування схоластичної філософії, а також переосмисленням метафізичних ідей Аристотеля та святих отців церкви періоду апологетики та патристики. Основними представники ранньої схоластки були: Алкуїн, Ансельм Кентерберійський, Петр Даміані, П’єр Абеляр, Іоан Скот Еурігена, Альмарик із Бена, Бонавентура, Гікмар Реймський, Фульбрет Шартський, Пасхазій Радберт та інші. Другій період схоластики або середня схоластика (ХІІІ століття) характеризується філософським енциклопедизмом, саме у цей період формуються перші філософські енциклопедії. Крім того відбувається своєрідна дискусія між прихильниками Аристотеля та Августина Аврелія, а також відбувається специфічне пояснення віри та розуму.

Основними представниками цього періоду були: Тома Аквінський, Дунс Скот, Роджен Бекон, Вітело та інші. Третій період схоластики або пізній період розпочався ХIV столітті, характеризувався систематизацією раціоналістичності мислення. Основиними представниками цього періоду були: Альберт Саксонський, Вільям Окам, Жан Бурідан та інші.

Схоластичний період був досить багатограним не зважаючи ни єдиний споглядальний центр теоцентризму, коли у центрі усього Сущого був Бог. Саме Бог був головною полемістичною ідеєю схоластичної філософії, але навколо цього існувало безліч різних філософських та теологіяних поглядів

22. Проблеми універсалій

Однією з головних проблем середньовічної філософії є проблема універсалій. Дискусія про природу універсалій йшла протягом декількох століть. Суть її: чи мають загальні поняття (універсалі!) об'єктивно реальний зміст або не мають.

Дискусія ця має свій початок ще в античній дискусії платонізму з аристотелізмом. У середні століття прихильників платонізму стали називати реалістами, а прихильників аристотелізму - номіналістами. Реалісти стверджували, що тільки універсалі! мають справжню реальність. Вони існують незалежно від того, чи існують конкретні речі, що є їх втіленням, і чи знає про них людина або не знає. Універсали існували до людини і до світу у вигляді ідей, образів Бога, за якими він створює світ. Таким є висновок крайнього реалізму, що зробив, зокрема, Ансельм Контерберійський

Крайній номіналізм, в особі Іоанна Росцеліна, насамперед стверджував, навпроти, що справжньою реальністю володіє тільки одиничне, окремі предмети. Загальне не існує навіть у розумі людини, воно є лише звуки людського голосу, лише ім'я, що дається людиною речам.

Однак крайні точки зору не влаштовували церкву, оскільки дискусія мала не тільки логічне значення, але і світоглядну, і теологічну основу, стосувалася таких проблем, як єдність і потрійність Бога, створення світу, про свободу волі.

Крайності були переборені помірним реалізмом в особі Хоми Аквінського і помірним номіналізмом в особі П'єра Абеляра. Аквінський вважав, що загальне існує в трьох видах: до речей, у речах і після речей. До речей воно існує у вигляді ідеальних прообразів речей у розумі Бога; у речах, тому що воно існує об'єктивно, оскільки воно іманентне до речей, нарешті, загальне існує після речей у вигляді понять людського розуму. Абеляр зі свого боку вважає загальне не просто звуком, словом, але змістом висловлення. Загальне є словом, що стосується цілого класу предметів.

Хоча суперечка про природу універсалій у середньовічній філософії мала релігійну основу, вона виходить за рамки чисто релігійної проблеми і має загальнофілософське значення. Вона нерозривно пов'язана з філософською проблемою співвідношення загального й одиничного, дискусії навколо якої продовжуються й у наші дні. Крім того, у позиції номіналізму, вплив якого зріс у період пізньої схоластики, намітилася нова методологічна пізнавальна установка, що акцентує пізнання на дослідженні окремих предметів, реальних речей і явищ.

Гуманістичний характер філософії Відродження

Важливе місце в історії філософії займає філософія Відродження. У цей час були намічені нові світоглядні і методологічні установки, що змінили уявлення про людину, її місце у світі й започаткували розвиток нової науки, що заклала основи секуляризації громадського життя.

Зародження епохи Ренесансу або Відродження пов'язане з багатьма факторами. Насамперед це викликано соціально-економічними перетвореннями, зародженням буржуазних економічних відносин. Але важливим є не тільки це. Винахід пороху, великі географічні відкриття розбудили інтерес до науки як найважливішого засобу людської діяльності, що сприяє успішному вирішенню практичних задач. Крім того, до XV століття у Європі відкрилося багато оригіналів античної філософії й античної культури взагалі. Уже діячам італійського Відродження був відомий в оригіналах не тільки Аристотель, що ототожнювався зі схоластикою, але і Платон, і Демокрит, й інші авторитети грецької філософії. Сукупність усіх цих факторів сприяла тій глибокій зміні у світорозумінні, що ми пов'язуємо з епохою Ренесансу.

У філософії Відродження виділяються два етапи: ранній, що пов'язується з іменами діячів італійської культури XIV-XV ст., з чиєю діяльністю і пов'язують зародження Ренесансу, що мав яскраво виражений гуманітарний ухил, гуманістичну спрямованість; пізній, що охоплює XVI і початок XVII ст., коли новий світогляд виходить за границі Італії, поширюється на інші країни Європи, характеризується перевагою природничо-наукових інтересів. Звичайно цей розподіл відносний, гуманістична і природничо-наукова лінії досить часто перетинаються і взаємодоповнюються.

Франческо Петрарка (1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375), Лоренцо Валла (1407-1457), Піко делла Мірандола (1463-1494), П'єтро Помпонацці (1462-1524) - це далеко не повний перелік видатних італійських мислителів-гуманістів. У своїх працях вони покінчили з абстрактною схоластичною вченістю, з розумінням людини як аскета, що спрямував усі свої помисли у життя в потойбічному світі. У них прославляється земне життя, земна любов, діяльність у цьому світі, любов до природи, батьківщині, висміюється розпусне і брехливе духівництво. їхній ідеал людини -усебічно розвинена людина. Мабуть, найбільш ємко це виразив Піко делла Мірандола у своїй "Промові про людську гідність". Створивши людину, за словами Піко, Бог звернувся до неї зі словами: "Не даємо ми тобі,

0 Адаме, ні визначеного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і образ, і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі і твого рішення. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначаєш свій образ за своїм рішенням, у владу якого я тебе передаю" (с. 507). Це вже новий гімн людині, слова якого відрізняються і від середньовічного уявлення про неї, і від античного уявлення, хоча епоха Відродження і називається так тому, що в ній відбувається відродження Античності. В Античності людина - природна істота, частка Космосу і щастя її пов'язане з пізнанням саме цієї своєї природної сутності. Середньовічна філософія, хоча і наділяє людину свободою волі, але головними у її діяльності бачить молитву, релігійний ритуал, збагнення священних книг. Тут же оспівується людина - діяч, людина-творець, творець цього світу, який своєю діяльністю уподібнюється до Бога. Вона не просто прагне наслідувати зразки Бога, вона, як і Бог, створює світ за своїми зразками.

Цей новий погляд на людину формує і нове уявлення про науку. Тут переборюється уявлення про науку як абстрактну вченість, споглядання

1 починає розмиватися межа між наукою і практичною діяльністю, тут зароджується експериментальне природознавство.

Леонардо да Вінчі (1452-1519), Микола Коперник (1473-1543), Галі-лей (1564-1642), Йоган Кеплер (1571-1630) заклали основи експериментального математичного природознавства. Об'єктом науки оголошується природа і людина, як її частина, релігія не повинна втручатися в справи науки. Звичайно, на становлення нової науки вплинули давньогрецькі теорії, зокрема атомістичне вчення Демокрита і філософія математики Піфа-гора і Платона. Але нове природознавство пориває з античною споглядальністю, націлене на досвід, експеримент, на вивчення конкретних природних явищ. Галілей не задовольняється аристотелівським поясненням падіння тіл, як їхнім прагненням зайняти своє природне місце, а дослідним шляхом доводить, що в безповітряному просторі всі тіла падають з однаковою швидкістю.

Величезне світоглядне значення мало вчення Коперника. Перехід від геоцентричної системи до геліоцентричної поставив людину в нове положення. Земля і людина були скинуті з п'єдесталу центру Всесвіту, а перетворилися в одну з її часток, границі Всесвіту розширилися до нескінченності. Але нова картина світу не тільки скинула людину з п'єдесталу виняткового створіння Бога і тим самим мов би понизила її статус, але і зрівняла Землю з небесними сферами, тим самим відкриваючи нові можливості для діяльності людини.

Епоха Відродження намітила і нове розуміння громадського життя. Це нове розуміння пов'язане з науковою діяльністю італійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469-1527). У своїх працях "Государ" і "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" Макіавеллі викладає новий погляд на політику і владу. Він розриває традицію, що йде ще з Античності, пов'язувати політику з мораллю, вважає головною задачею політики утримання влади. Мета політики - прихід до влади і її утримання. Усе інше, у тому числі мораль і релігія, є лише засобами. Тим самим він відкриває дорогу для реально-практичного розуміння політики, її ролі і значення в житті суспільства.

23.Абеляр

П'єр Абеляр рідше Абелар (фр. Pierre Abailard/Abélard, лат. Petrus Abaelardus, *1079 — †21 квітня 1142) — французькийбогослов, філософ-схоласт і поет; працював над питаннями логіки і теології. Деталі свого життя описав в автобіографії «Історія моїх страждань».

Біографія[ред. • ред. код]

Абеляр народився в 1079 році біля міста Нант у Бретані. В юності він учився у двох найвидатніших інтелектуалів того часу:Іоана Росцеліна і Гійома де Шампо.

Після конфлікту з останнім та перед тим, як керувати школою при Соборі Паризької Богоматері, він викладав у паризьких школах у Мелюні, Корбелі та Сен-Женев'єві. У 1117 році йому довелося залишити соборну школу через скандал, пов'язаний з його романом із власною ученицею Елоїзою — обоє пішли в монастир. Переїзд до різних монастирських установ збільшив його літературну продуктивність і поступово скерував його інтереси вбік теології та етики. Відкритий конфлікт з церковною ієрархією призвів до засудження його роботи на Соборі в Суасоні в 1121 році. Наступного року він заснував власну школу в Куінсі, а в 1127 став абатом у монастирі в Бретані. Після декількох неспокійних років, у 1132 році він повернувся до Парижа, де продовжив викладацьку діяльність. Але в 1141 році на Санському соборі його вчення було засуджено знову, а самого Абеляра було відлучено від церкви. Цей вирок був знятий у 1142 році, незадовго до смерті філософа.

Вчення[ред. • ред. код]

П'єр Абеляр за життя здобув популярність як блискучий полеміст, що мав безліч учнів і послідовників. Основні твори: «Так і ні», «Діалектика», «Введення в теологію», «Пізнай самого себе», «Історія моїх страждань» (єдина середньовічна автобіографія філософа-професіонала).

П'єр Абеляр раціоналізував відносини віри і розуму, вважаючи обов'язковою умовою віри розуміння («розумію, щоб вірити»). Початковими принципами критики П'єром Абеляром авторитетів церкви виступали сумнів у безумовній істинності положень віри і теза про необхідність осмисленого відношення до священних текстів (оскільки «богослови часто вчать того, чого самі не розуміють»). Радикальному сумніву Абеляр піддавав будь-які тексти, окрім непогрішимого Святого Письма: можуть помилятися навіть апостоли і батьки церкви.

Відповідно до концепції «двох істин», П'єр Абеляр вважав, що в компетенцію віри входять думки про невидимі речі, що не доступні людським відчуттям і, отже, розташовані за межами реального світу. Безумовність авторитету Священного Писання в рішенні спірних питань не виключає можливість і навіть необхідність існування іншого способу досягнення істини, який П'єр Абеляр бачить у діалектиціабо логіці як науці про мову. Розвиваючи свій метод, він підкреслював, що логіка має справу тільки з іменами і мовними поняттями; на відміну від метафізики логіку цікавить не істина речей, а істина вислову. У цьому сенсі філософія П'єра Абеляра є переважно критичнимлінгвістичним аналізом. Ця особливість зумовила рішення П'єром Абеляром проблеми універсалій у дусі «концептуалізму». Універсалії, за Абеляром, не існують в реальності як одиничні речі, проте вони знаходять статус буття у сфері інтелектуального пізнання, утворюючи свого роду третій — «концептуальний» — світ. (Абеляр не відкидав існування платонівських ідей: на його думку, не існуючи в реальності, вони існують в божественній думці як зразки творіння.) У процесі пізнання людина розглядає різні аспекти індивідуалій і шляхом абстрагування створює змішаний образ, який виражається назвою, словом, яке, за Абеляром, має не тільки фізичне звучання (vox), але також і певне мовне значення (sermo). Універсалії виконують функцію предиката (присудка, здатного визначити багато речей) в наших думках про одиничні речі (індивідуалії), причому саме контекстуальна визначеність дозволяє виявити універсальний зміст, поміщений у назві. Слова, проте, можуть мати безліч значень, тому можлива контекстуальна двозначність (determinatio), яка зумовлює і внутрішню суперечність християнських текстів. Суперечливі і сумнівні місця вимагають аналізу їхньої мови за допомогою діалектики. У разі неусувної багатозначності слова або вислову Абеляр пропонував звертатися у пошуках істини до Священного Писання. П'єр Абеляр розглядав логіку як необхідний елемент християнського віровчення, апелюючи за доказом до Євангелія від Івана: «На початку було слово (Logos)». При цьому він протиставляв діалектику софістиці, яка займається лише «хитросплетінням слів», скоріше затемнюючи, чим відкриваючи істину. Метод Абеляра припускає виявлення суперечностей, їх класифікацію з питань і ретельний логічний аналіз кожного з них. Вище всього Абеляр-діалектик цінував самостійність думки, вільне і критичне відношення до будь-яких авторитетів (окрім Священного Писання). Розкриваючи суперечність християнського догматизму, Абеляр часто давав тлумачення, відмінне від загальноприйнятого, що спричиняло негативну реакцію католицьких ортодоксів (учення Абеляра було двічі засуджено церквою на соборах у Суассоне і Сансе). Абеляр проголошував принцип віротерпимості, пояснюючи розбіжності у віровченнях тим, що Бог направляв язичників до істини іншим шляхом, тому в будь-якому ученні міститься елемент істини.

Етичні погляди Абеляра характеризуються прагненням вирішувати питання моралі без релігійного диктату. Суть гріха він визначає як свідому згоду зробити зло, переступити Божий закон, оскільки вибір належного і неналежного є результатом раціонального осмислення і моральної оцінки.

Логіка [ред. • ред. код]

Без сумніву найважливішим джерелом для логічної теорії Абеляра стало вчення Аристотеля, викладене у творах «Про тлумачення» та в меншій степені — у «Категоріях», а також коментарії до них у Боеція. Абеляр використовує так зване тлумачення цих робот «in voce», що є, можна сказати, лінгвістичною інтерпретацією. Виправданим предметом логічної теорії він вважає саму мову, а не те, що вона описує. Коли Аристотель говорить про загальні терміни у висловлюванні: «Кожна людина є твариною», він не є точним щодо того, чи є ці терміни словами («людина», «тварина») або ж загальними термінами (універсаліями), яким відповідають ці слова («людськість», «тваринність»). Цей пункт викликає багато дискусій у його коментаторів. Абеляр визначає свою позицію, притримуючись, де можливо, підходу «in voce».