Основні форми чуттєвого пізнання

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному (theoria — розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо.

Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності. Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це свідчить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.

Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.

На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність.

Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й "хвора фантазія" — і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики.
сновна помилка цієї концепції полягає в тому, що людина з її органами чуття розглядається як щось дане (поза процесом еволюції й поза історичним розвитком). Однак людина з усіма її органами є і продуктом біологічної еволюції, і продуктом суспільно-історичного розвитку. Функції і структура людського організму певною мірою обумовлені практикою. Внаслідок цього аналізатори людини (включаючи й периферичні органи чуттів - рецептори, нервові аферентні шляхи та мозкові центри) пристосувалися до того, щоб найточніше, найадекватніше, найдиференційованіше відображати окремі властивості дійсності. Особлива структура і спосіб функціонування аналізаторів не перешкоджають, а сприяють йому.

У формуванні специфічно людських чуттів особливу роль відіграли трудова діяльність та мовне спілкування. Предметний світ, що був утворений працею, і являє собою предметне багатство людської сутності формує людські органи чуття. К. Маркс з цього приводу писав, що око стало людським точно так, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створеним людиною для людини. Тому людське око сприймає, насолоджується інакше, а ніж грубе нелюдське око, людське вухо - інакше, а ніж грубе, нерозвинене вухо тварин. Людське почуття, людяність почуттів, - виникають лише завдяки наявності відповідного предмета, завдяки олюдненій природі. Виникнення п'яти зовнішніх чуттів - це робота всієї до цих пір здійсненної всесвітньої історії.

Аналогічні думки проголошував і Ф.Енгельс: "Орел бачить значно далі, ніж людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Собака має значно тонший нюх, ніж людина, але він не розрізняє й сотої частки тих запахів, які для людини є певними ознаками різних речей. А чуття дотику, яке мавпа ледве-ледве має, в найгрубішій, зачатковій формі, виробилось тільки разом з розвитком самої людської руки, завдяки праці".

Відчуття відображають властивості предметів і, відповідно, мають з ними якісну схожість, хоча й повністю не співпадають з ними за своїм змістом. Вони залежать не лише від об'єкта, але й від суб'єкта. Визнаючи це, слід пам'ятати, що й сам суб'єкт включений в матеріальну єдність світу, і тому відчуття? діалектичною єдністю об'єктивного й суб'єктивного при визначальній ролі об'єктивного змісту. І все ж в цій взаємодії суб'єкта й об'єкта, суб'єкт виступає як активна сторона.

Значення активності суб'єкта, вплив його суспільно-історичної природи, минулого досвіду, характеру діяльності, властивих йому установок і таке ін., стають ще більш вагомими на рівні сприйнять та уявлень. Людина відображає і пізнає світ активно, вибірково, спрямовано. Кожне її сприйняття, відображаючи об'єктивну дійсність, водночас, включено в контекст її життєвого досвіду, суб'єктивного світу її особистості. Вступаючи в конодікт з дійсністю, суб'єктивність може спотворювати сприйняття, хоча й в принципі сприяє об'єктивно істинному відображенню. Людина здатна сприймати будь-який предмет таким, яким він є, оскільки і в своїй діяльності, і в своєму пізнанні виступає як універсальна істота. На відміну від тварин, обмежених своєю особливою біологічною природою, які відтворюють тільки самих себе, людина відтворює всю природу. Продукт тварини безпосереднім чином пов'язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть своєму продуктові. Тварина формує матерію тільки відповідно до мірок та потреб того виду, до якого вона належить, тоді як людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюду. Вона вміє прикладати до предмета відповідну мірку, в силу цього людина формує матерію також і за законами краси1. Отже, притаманна людині об'єктивність сприйняття, здатність естетичного сприйняття обумовлені її активним, творчим, певною мірою, вільним ставленням до навколишнього світу та характерними ознаками її практичної діяльності.

* * *

Здатність людського чуттєвого відображення дійсності не залишається незмінною. Вона розвивається (як індивідуально, так і історично) і піддається вдосконаленню. Тепер люди з легкістю уявляють собі те, що спричиняло серйозні труднощі у наших предків (відносність верху та низу, існування "антиподів" і таке ін.). Не виключено, що майбутні покоління будуть в змозі уявити собі навіть те, що позбавлене наочного образу. Вже сучасна практика створила прилади, які значно розширюють можливості наших органів чуття (мікроскоп, телескоп, посилювачі звуків і таке ін.), і перетворюють невідчутні для нас властивості та форми руху у відчутні.

Та при всьому цьому чуттєве пізнання за своєю суттю обмежене - не лише особливою фізіологічною природою людини, але й тією обставиною, що цьому типу (формі) пізнання відкрита лише зовнішня сторона дійсності, а не внутрішня - не сутність речей, не закономірності їхнього руху та розвитку. Цю обмеженість людина переборює завдяки мисленню (логічному, раціональному пізнанню). Тому відрізняють якісну відмінність мислення від уявлення. Як запитував В.І Ленін: "Уявлення ближче до реальності, ніж мислення? І так, і ні. Уявлення не може охопити рух у цілому, наприклад, не схоплює руху з швидкістю 300000 км за 1 секунду, а мислення схоплює і повинно схопити"1.

На відміну від чуттєвого пізнання мислення є узагальненим і опосередкованим пізнанням дійсності. Воно полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного, дає знання загального. Тому й відображає природу глибше, повніше дає знання суті. Воно має відносну самостійність, оскільки виникає на основі узагальнення істотних рис, властивостей предмета, виступає у формі поняття, може залишитися незмінним, існувати Й тоді, коли відображуваний ним предмет уже не Існує (або ще не існує). Воно сприяє вдосконаленню чуттєвого пізнання, зберігає для майбутніх поколінь результати історичного розвитку Пізнання, виступає як знаряддя перетворення світу.

Раціоналізм поділяється на онтологічний, гносеологічний та етичний і теоретично протистоїть ірраціоналізму та сенсуалізму. Його ідеї зародились у старогрецькій філософії. Виник він у Новий час у суперечностях схоластичної теорії пізнання й логіки, був пов'язаний з успіхами в математиці та природознавстві. До цього застосовувався лише в теології.

Раціоналістична гносеологія вважає, що джерелом істини, головною формою пізнання є розум. Протиставлення досвіду й розуму найбільше проявилось у філософії Декарта, Спінози та Лейбніца. Високо поціновуючи досвід, вони все ж не могли зрозуміти як із нього виникають достовірні знання, що призвело до однобічного мислення (взаємовиключаючих моментів - досвіду і розуму). В цьому й зійшлися ідеалісти Декарт та Лейбніц, матеріалісти Спіноза і Гоббс. Тому й раціоналізм набрав різних відтінків. Потім у ньому стали вбачати синоніми нежиттєвої розсудливості, яка претендувала бути критерієм в теорії і практиці.

В філософії Канта гносеологічний раціоналізм ослаблюється, хоча й знання, на його думку, є синтезом операцій розсудку й чуттєвості. Плідним було й те, шо пізнання починається з відчуття, та все ж він залишався метафізиком, бо знання, на його думку, спираються на апріорні форми. Ці раціоналістичні форми були посилені у філософії Фіхте та Гегеля, хоч і пов'язані з діалектичним розумінням. У Гегеля гносеологічний раціоналізм пов'язувався з онтологічним, та з вірою у можливість розуму пізнати світ.