Лекція3. Структура естетичної свідомості

1.Естетичне почуття.

2.Естетичний смак.

3. Естетичний ідеал.

4. Естетичні погляди і теорії.

Естетичне почуття

Естетична діяльність суспільного суб'єкта, що розвивався протягом значного історичного періоду, створює певний комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей, які ми називаємо естетичною свідомістю. Цей термін є своєрідною абстракцією, якою ми позначаємо особливе духовне утворення, що характеризує естетичне ставлення людини або суспільства до дійсності.

Естетична свідомість — продукт історичного розвитку суспільства, що існує як форма суспільної свідомості і відображує рівень естетичного освоєння світу. Вона існує також як особистісна, індивідуальна характеристика певної людини. Естетична свідомість суспільства, як і окремої особистості, формується тільки на ґрунті естетичної практики в її різноманітних формах, про які йшлося в попередньому розділі. Багатогранність естетичної практики суспільства або особи породжує і відповідну багатогранність естетичної свідомості, структура якої доволі складна. певною мірою виникнення її є результатом впливу головних історичних чинників її творення. розгляньмо найістотніші елементи естетичної свідомості: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал та естетичну теорію.

Почуття та емоції, які переживає людина, численні й різноманітні за характером, структурою та психологічним механізмом їхнього перебігу. Одні з них — голод, холод, страх, осторога — близькі до тваринних, інші вважаються специфічно людськими й детермінуються відповідно суспільними і культурними чинниками. Естетичне почуття детермінується чинниками культурними і є одним із найскладніших видів духовного переживання, найблагороднішим із почуттів людини. Воно не є вродженим, притаманним людині з перших днів життя. Як свідчать наукові дослідження, естетичне почуття зароджується у дитини досить пізно через культурні форми життя та соціального оточення або не зароджується взагалі, якщо дитина за якихось обставин зростає поза людським оточенням.

Естетичне почуття як почуття духовне й ідеальне з'являється за умов відносної свободи людини від практичних потреб. і це зрозуміло, адже здібності до естетичного сприйняття збільшуються у зв'язку з розвитком загальних здібностей і можливостей людини, які, своєю чергою, залежать від загального соціально-економічного та духовного рівня розвитку суспільства й людства загалом. при цьому естетичне почуття як багатство людської чуттєвості й духовності виникає і розвивається під впливом різноманітних форм практичної діяльності, в яких людина утверджує себе не тільки як істота, що потребує певних матеріальних умов для існування, а й як істота, вільна і здатна творити поза такими потребами. Отже, сфера почуттів формується у людини як сфера не лише практичного, а й духовного зв'язку з навколишнім світом.

Зір, як відомо, властивий майже всім видам вищих тварин, але око, що вміє насолоджуватися красою предметів, має лише людина. Орган слуху є в багатьох тварин, однак музичний слух — тільки у людини. утворення зовнішніх почуттів, що забезпечують пристосування живих істот до навколишнього середовища, — це результат довготривалої біологічної еволюції світу, а виникнення і розвиток естетичних духовних почуттів — усієї соціальної історії людства. Відповідно до різних форм діяльності та спілкування у людини розвиваються музично чутливе вухо, сприйнятливе до краси око, тобто почуття здібності до людської насолоди світом. Активне сприймання довколишнього світу через форми людської чуттєвості не є здатністю, що закладена природою (на відміну від самих органів чуття). Це продукт культурно-історичний. Форми споглядання й уявлення не задаються анатомо-фізіологічними особливостями органів сприймання. Вони виникають і розвиваються залежно від форм діяльності людини та розмаїтості їх. Слід пам'ятати, що органи чуття функціонують у тісному зв'язку між собою, з усією нервовою системою та мозком. Отже, хоч естетичне почуття й не опосередковується раціональним мисленням, проте воно також є інтелектуальним процесом, що здійснюється людиною як цілісним суб'єктом. Це дає право назвати людські почуття інтелектуальними, на відміну від почуттів тварини, які є рефлекторними, виникають у відповідь на зовнішнє подразнення. розвиток людського почуття тісно пов'язаний з розвитком інтелекту як у філогенезі, так і в онтогенезі.

Оскільки людські почуття опосередковували не тільки взаємодію людини з явищами природи, а й трудовий процес, то це, у свою чергу, сприяло вдосконаленню інтелектуальних здібностей, розвитку мозку. Відомий філософ Е. Ільєнков так описує цей процес: «Власна форма» (фізіологічна) органів сприймання людини подібна до «форми воску» саме в тому розумінні, що в ній структурно-фізіологічно не «закодована» заздалегідь (апріорі) жодна з форм їхнього діяльнісного функціонування. Структурно вони пристосовані еволюцією саме до того, щоб сприймати форму будь-якого предмета, узгоджувати свою діяльність із будь-якою предметною формою... «Форми споглядання», як і «форми мислення», в жодному разі не успадковуються фізіологічно, тобто разом із анатомією органів мислення й сприймання. Вони щоразу відтворюються в індивідуумі шляхом вправ цих органів і успадковуються особливим чином — через форми тих предметів, що створені людиною для людини, через форми й організацію предметно-людського світу. культура, створена працею людини, є матеріальним носієм форм мислення і форм споглядання, внаслідок чого вони передаються від одного покоління до іншого».

Культура, її предметні форми, духовний зміст, а також людська спільнота є носіями форм відчуття світу і форм мислення. Окрема людина оволодіває такими формами індивідуально — через різні способи діяльності и спілкування, через гру та навчання. поза світом культури та людської спільності ці родові властивості людини не розвиваються. інакше кажучи, спосіб передачі родових властивостей є соціокультурним, а не біологічним, генетичним, як у тварин. Біологічними та генетичними у людини є лише передумови для певної соціальної форми життєдіяльності, для відповідних форм споглядання й мислення. Вони формуються в ранньому дитинстві і справді перетворюються на психічні механізми, які надалі діють як «природні» здібності людини. Тому вони й видаються такими ж природними особливостями людської істоти, як і анатомічний склад її тіла. Ці здібності, властиві всім людям, різняться лише мірою їх розвитку та культурно-етнічними особливостями вияву. Ось чому складається враження, що форми мислення та форми споглядання й чутливості успадковуються так само, як колір очей і форма носа.[ Ильенков Э. В. Об эстетической природе фантазии // Вопр. эстетики. — М., 1964. — Вып. 6. — С. 7.]

Індивід, який тільки-но входить у життя, отримує готовими не лише соціально-економічний устрій, а й певну культуру суспільства, матеріальні й духовні цінності. для нього вони стають умовами його дійсного буття. Тільки вже у процесі практичного засвоєння індивідом соціального досвіду, що виступає як світ його дійсного буття, починають олюднюватися його первісні біологічні потяги й почуття, формуються суто людські духовні потреби і здібності. до таких належать естетична потреба, а також естетичне ставлення як здатність задовольняти її.

Естетична потреба виникає лише за наявності естетичного почуття — підвалини духовного ставлення до світу. іншими словами: естетичне почуття є тим духовним утворенням, що визначає міру соціалізації індивіда, рівень піднесення його потреб до суто людських. Слід при цьому зауважити, що людина не може вдовольнити якусь окрему потребу, не вдовольняючись цілком як особистість. наприклад, у звичайних умовах людина не буде пити з калюжі, навіть якщо її мучить спрага. Треба, щоб вона опинилася в таких обставинах, коли відсутність не умов, а саме питної води поставила б її перед вибором: пити з калюжі або вмерти від спраги. А от за звичайних умов (при всій різноманітності їх) естетичне почуття людини, її ціннісна орієнтація зумовлюють форму й характер задоволення поряд із практичними потребами естетичних і є важливою соціальною характеристикою особистості. Відповідна структура культурних і художніх цінностей певної епохи має стосовно індивіда нормативний характер. Засвоєні ним у процесі соціальної взаємодії і духовного виховання естетичні цінності, що є панівними в суспільстві, — для нього орієнтир в естетичному ставленні до дійсності, еталон формування особистого духовного світу, внутрішньої структури особи.

Опосередкованість естетичного надбання попереднім, зафіксованим у культурі досвідом людства, є однією з причин спільності естетичного почуття людей. Щоправда, міра такої спільності різна. Характер світосприймання може бути загальним для цілої історичної епохи. найвиразніше це відчувається в мистецтві. Саме тому романтичне світосприймання легко відрізнити від реалістичного або натуралістичного під час спілкування з відповідними творами мистецтва. не виключена можливість також віднайти подібність естетичного почуття в національно-етнічній спільноті. Це залежить передусім від соціально-культурного розмаїття людської спільноти: що складніша соціальна, культурна, етнічна, демографічна структура суспільства, то різноманітнішими є естетичні почуття людей.

Форми естетичного світосприймання, що панують у суспільстві, виступають щодо окремого індивіда не у вигляді норм, які нав'язують людині певне ставлення до дійсності, — вони радше набувають значення моделей, на підставі яких вона вибудовує власну систему світосприймання. Від того, який комплекс соціокультурних чинників найбільше вплине на індивідуальний розвиток особи, залежить якість індивідуального естетичного почуття. Міра його розвитку також індивідуальна і значною мірою залежить від зусиль самої особи, її здатності оволодіти багатством естетичної культури. Міра розвиненості естетичного почуття є водночас і мірою соціалізації особистості. Його низький рівень свідчить про низьку духовність людини, про нездатність її піднятися до справді суспільної форми будь-якого акту життєдіяльності. Бездуховність, ницість, грубий утилітаризм потреб і бажань особистості свідчать про нерозвиненість естетичного почуття. Певна річ, не можна не враховувати об'єктивні соціальні умови, що можуть бути несприятливими для естетичного розвитку як окремої особи, так і переважної більшості людства. Тому доступність багатств естетичної культури, тобто рівні права всіх людей на освіту, на володіння інформацією, на використання бібліотек, музеїв та інших закладів культури є важливою умовою соціальної справедливості й рівності.

Міра розвиненості естетичного почуття справляє істотний вплив на характер і якість суспільної діяльності людини. найвиразніше це виявляється в потязі до краси, довершеності, гармонії. Саме як сутнісна характеристика особи естетичне почуття накладає відбиток на будь-який прояв діяльності та духовного переживання людини. Воно не тільки забезпечує гармонізацію зовнішнього світу через діяльність, а й збагачує, робить багатоманітними внутрішній світ людини, її духовні потяги.

Без сумніву, особливий вплив на розвиток естетичного почуття справляє мистецтво. Саме художньо-мистецькі надбання розвивають здібність чуттєво сприймати світ по-людськи, тобто у формах культурно розвиненого споглядання. В цьому і полягає спеціальна місія художника та його твору в розвитку всієї цивілізації. Мистецтво розвиває найвищі, рафіновані форми людського споглядання та спеціально культивує здібність інтелектуального уявлення, яка в нижчих формах свого розвитку виникає значно раніше і незалежно від мистецтва, але потім стає тим підґрунтям, на якому постають особлива, художня творчість, інтуїція, фантазія, творче уявлення. певною мірою мистецтво є досвідом світосприймання, воно забезпечує збереження не тільки культури почуттів, а й сфери їхнього розвитку і збагачення. За допомогою мистецтва ми розвиваємо і збагачуємо особистий, індивідуальний досвід світосприймання, вдосконалюємо вміння осягти внутрішній світ іншої людини, бачити і відчувати світ очима іншого. Отже, ми розвиваємо в собі здатність співчувати іншому, відчувати чужу радість і біду.

Естетичні почуття, таким чином, є підвалиною естетичної свідомості, на якій можуть формуватися складніші елементи її структури, що забезпечують естетичний розвиток і вдосконалення особи та суспільства. Йдеться про естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди і теорії.

 

Естетичний смак

Категорія естетичного смаку з'явилася в європейській науці в XVII ст. як результат розвитку нових течій мистецтва XV — початку XVII ст., що руйнували старі канони і зумовлювали потребу в універсальних критеріях їх оцінювання. Водночас розвиток індивідуальності, започаткований епохою Відродження, ставив питання про можливість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, що ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку.

Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мислитель XVII ст. Грасіан-і-Моралес для позначення здібності людського пізнання, яке підноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів мистецтва. проблема смаку набула надзвичайної популярності у французькій суспільній думці XVII—XVIII ст. (Ларошфуко, Буало, Монтеск'є, Вольтер, Гельвецій та ін.). В естетиці класицизму та просвітництва категорія смаку тлумачиться як категорія пізнавальна, як певна здібність пізнання поряд із почуттям, розсудливістю та розумом. для англійської естетики (Шефтсбері, Хатчесон, Бйорк) характерним є сенсуалістичне трактування смаку. Смак розуміють як внутрішнє почуття, подібне до симпатії, почуття задоволення. За ним культивуються та гармонізуються як здібності до пізнання, так і моральні почуття людини.

Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної культури за розмаїтості естетичних оцінок визначив англійський філософ Д. Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим смаком. на суспільно-індувідуальному характері естетичного смаку наголосив і. кант, в естетиці якого він виступає як центральна категорія. кант визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір». Завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого.

Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії смаку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не сперечаються. З іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка антиномія, є принципово нерозв'язною. Окремі суперечливі судження смаку можуть існувати разом і бути однаковою мірою справедливими.

І. Кант, і його попередники вже зробили крок до переоцінки чуттєвого та ірраціонального, що становило основу нового уявлення про людину. Вони визначали смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне, як почуття, вільне від будь-яких утилітарних міркувань та незалежне від суджень розуму. кант вважав, що важливим естетичним чинником смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. незацікавленість, що властива цьому почуттю і від-різняє його від утилітарного та морального почуттів, кант визначає так само, як і його попередники. почуття прекрасного ґрунтується на смаку. Саме від нього залежить судження смаку. проте, якщо ці судження, незважаючи на індивідуальне джерело їх, містять у собі

Принципи всезагальності, що надає їм безмежної достовірності, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю, тобто воно має загальний суспільний характер. Кант вважав, що почуття задоволення викликається всезагальною доцільністю, що існує суб'єктивно як форма апріорного принципу свідомості та об'єктивно як чиста форма предмета. Таким чином, естетичне почуття, або почуття задоволення, є усвідомленням доцільності предмета.

Після канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне значення в естетичній теорії. Так, Гегель вважає, що культура смаку повинна поступитися місцем судженню професійно підготовленого знавця мистецтва, оскільки правильна оцінка художнього твору потребує ґрунтовних знань у цій сфері. на думку Ф. Шлегеля, вза-галі «критикувати поезію можливо лише засобами поезії». проблема смаку постає з новою силою під час кризи класичного мистецтва з появою модернізму та масової культури. нове мистецтво орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або проголошує відсутність будь-якої норми (Ортега-і-Гассет, «дегуманізація мистецтва»). появу масової культури Ортега-і-Гассет пояснює загальним «падінням смаків» людини-маси.

Однак остаточно це питання не розв'язане й понині. Всупереч відомому латинському прислів'ю «про смаки не сперечаються» зауважимо: сперечались і доволі жваво сперечаються.

У чому причина такої суперечності — визнання права особи на індивідуальний смак, з одного боку, і незгоди прийняти чужу естетичну оцінку, з іншого? В житті є сфера, де про смаки справді не сперечаються, бо сперечатися було б нерозумно. проте це сфера суто фізіологічного відчуття — що смачно, а що несмачно. Це радше не смак, а уподобання — якому надається перевага: солодкому чи солоному, гіркому чи кислому, холодному чи гарячому тощо. Такі характеристики предметів не мають суспільного змісту, а тому й не стосуються інтересів іншої людини.

Зовсім інше — смак естетичний. Він також глибоко індивідуальний, однак належить до іншої сфери — суспільної, соціальної. Естетичний смак не є природженою властивістю людини, його не можна зводити до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується, як і багато інших соціальних якостей, у процесі її виховання та навчання.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистісного становлення, що відображає рівень самовизначення кожної окремої людини щодо соціально-культурного оточення. Тобто естетичний смак не зводиться до здатності естетичного оцінювання, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Тому слушним буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а отже й до саморозвитку і самовиховання.

Справді, людина, якій властиве почуття естетичного смаку, вирізняється з-поміж інших певною завершеністю, цілісністю, тобто є не тільки людським індивідом, а й особистістю. Особливість полягає в тому, що поза індивідуальними ознаками (стать, вік, зріст, колір волосся й очей, тип психіки) особистість володіє також індивідуальним внутрішнім духовним світом, який визначається певними соціальними цінностями й уподобаннями.

Становлення особистості — процес тривалий, що, власне, не завершується до останніх днів життя людини. проте є вікова межа — від 13 до 20 років, коли формуються основні соціальні характеристики особистості, зокрема й естетичний смак. Цінність кожної особистості полягає саме в її неповторності, своєрідності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає певний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій. Отже, створюється унікальність умов формування кожної людини, і естетичний смак при цьому стає не тільки інструментом творення такої унікальності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоутвердження.

Якщо говорити про брак естетичного смаку, то передусім це вияв всеїдності, тобто прийняття людиною будь-яких загальновизнаних естетичних і культурних цінностей. Всеїдність характеризується браком особистісного ставлення до світу, нездатністю вибрати з багатств культури ті цінності, які найбільшою мірою розвивають, доповнюють, шліфують природні нахили, сприяють культурному, моральному, професійному вдосконаленню особистості.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистісному ставленні до світу культури та її цінностей. наявність естетичного смаку виявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості.

Нерідко в естетичному смаку вбачають лише зовнішні форми його вияву. наприклад, розглядають смак як здатність людини дотримуватися моди як у вузькому, так і в найширшому розумінні. Тобто смак зводять до вміння модно вдягатися, відвідувати модні виставки та спектаклі, обізнаності з останніми літературними публікаціями. певна річ, усе це не суперечить формам об'єктивації смаку. проте насправді естетичний смак — не тільки і не стільки зовнішні вияви, скільки глибоке гармонійне поєднання духовного багатства особи з відповідним її соціальним виявом.

Адже особистість, що має естетичний смак, сліпо не дотримується моди, а в разі, коли модний одяг розмиває, деформує її індивідуальні особливості, сміливо може стати старомодною або нейтральною щодо моди. В цьому й виявляється її естетичний смак. Ще більшою мірою вибірковим він може бути щодо форм поведінки й спілкування. Особливості спілкування є, мабуть, головними характеристиками особистості. Саме тому створити правдиве уявлення про людину можна лише в умовах спілкування або спільної праці. Вміння людини послідовно та цілеспрямовано розвивати й культивувати особисті соціокультурні властивості через добір та засвоєння певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.

Естетичний смак має також особливий різновид — художній смак. розвивається він на основі естетичного і справляє вплив на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою людини, тобто знанням нею історії мистецтв, законів формотворення в різних видах мистецтва, обізнаністю з літературно-художньою критикою. проте оскільки змістом мистецтва є одна й та сама система суспільних цінностей (щоправда, представлена у цьому разі в художній формі), то й художній смак стає предметом дискусій, принаймні відтоді, як виникло саме поняття смак.

Ці дискусії є не тільки можливими, вони стали необхідними, адже стосуються цінностей, що становлять саму духовну структуру людської особистості і є визначальними для характеру як особистої самосвідомості, так і індивідуальної життєдіяльності. Отже, особистість як істота суспільна зацікавлена в суспільному визнанні тих цінностей, які визначають систему її духовності, її орієнтири й потреби щодо сенсу життя.

Такою мірою, як і стосовно особистості, естетичний і художній смаки можуть характеризувати уподобання, симпатії та антипатії соціального прошарку або класу. Естетичний смак, зумовлений усім комплексом суспільних обставин, і в класовому стратифікованому суспільстві завжди має на собі відбиток класових уподобань, цілей і цінностей. Єдиних естетичних смаків та уподобань, що були б притаманні всім народам усіх часів, усім суспільним групам, не існує. Так, М. Чернишевський переконливо показав, як різняться еталони жіночої краси залежно від різних умов життя, а отже, від соціального прошарку, до якого належить жінка.

Слід, звичайно, розуміти, що індивідуальний смак не завжди може претендувати на загальнозначущість, хоч і не суперечить суспільним цінностям. Тому слід бути тактовним і терплячим у ставленні до міркувань інших людей, визнаючи за ними право на власний пошук і самостійний погляд, тобто про гарні смаки не сперечаються.

Інша річ, коли йдеться про смаки, які намагаються піднести до рівня загальнозначущих. Це стосується передусім творів мистецтва. Художник, як відомо, виступає не від свого імені, він використовує мистецтво, щоб через творчу обдарованість і професіоналізм виразити суспільні потреби, цінності, уподобання. Саме тому твори мистецтва найчастіше стають предметом суперечок. Художник зазвичай першим виносить на суспільне обговорення нові явища життя або здійснює переоцінку сталих уявлень і цінностей. Цей процес пов'язаний із пошуком нових зображально-виражальних засобів, ху-дожньої мови, що несуть провідне смислове навантаження.

Усе це робить оцінювання художнього твору справою складною й відповідальною. певна спільна думка виробляється лише в тривалих художньо-критичних дискусіях. Тому слід покладатися не тільки на свій естетичний смак, а й ознайомлюватися з критичними оцінками художнього твору, виробленими в ході дискусій з іншими глядачами або читачами. Естетичні та художні смаки не залишаються незмінними упродовж життя людини. Вік, життєвий шлях, художній досвід людини шліфують, удосконалюють її смак.

Варто зауважити, що існує таке поняття, як спотворений смак. ідеться саме про смак, оскільки маємо на увазі усвідомлене уподобання, пристрасть. Спотворене тяжіння до антицінностей детермінується соціальними обставинами і виражає антисоціальну, антигуманну спрямованість діяльності індивіда або соціальної групи.

Постає питання, як розпізнати художній смак. чи є об'єктивні критерії смаку? деякі вчені вважають судження смаку суб'єктивними і на цій підставі відкидають необхідність пошуку об'єктивного критерію якості смаку. проте більшість дослідників вважають, що ані релятивізм щодо смаку, який визначає всі смаки правомірними, ані догматизм, який потребує чітких правил і нормативів щодо смаку, не здатні розв'язати це складне питання. Адже такий смак є багатоваріантним, так само, як і несмак, тобто ці явища різноманітні й мінливі, вони можуть існувати в численних варіантах. Однак їх можна розрізняти, оскільки існують об'єктивні критерії смаку.

Судження естетичного смаку, як уже наголошувалося, — це оцінка дійсності відповідно до естетичних почуттів, потреб, інтересів та світогляду людини. Отже, естетичний смак є поєднанням об'єктивного і суб'єктивного, тобто в судженні смаку відображені не тільки якості предмета, що сприймається, а й якості суб'єкта, який сприймає. В ньому відбивається своєрідність почуттів, інтелекту, культури суб'єкта, його освіченість, соціальний стан.

Судження смаку спирається на своєрідний інтелектуальний механізм — естетичну інтуїцію, яка ґрунтується на творчій уяві, що дає змогу сприймати образ «цілого» (предмета, явища, процесу), не піддаючи його логічному розчленуванню, аналітичному опрацюванню розумом. Тобто механізм естетичного судження, або судження смаку, — є специфічною формою пізнання, що дає можливість через розвинене естетичне почуття пізнавати явища дійсності, ще не опрацьовані наукою, не формалізовані, тобто не виражені в понятті, формулі, категорії. іншими словами, естетична інтуїція (творча уява) є особливим інтелектуальним процесом, який ґрунтується на розвиненій людській чуттєвості і дає змогу їй правильно, об'єктивно (щодо людських потреб) сприймати навколишній світ.

Об'єктивною основою суперечки щодо смаків є не просто анархія, свавілля особистих, групових або інших уподобань. В основі таких суперечок — істинне або неістинне в суспільному житті, істинні або хибні цінності. розв'язується це питання усім життям суспільства, всією його історією. Отже, суперечки щодо смаків є лише моментом у всезагальному процесі розвитку суспільства та його самопізнання, визначення сенсу життя і особистого життєвого шляху, що й мусить вирішити для себе кожна людина. і цей шлях не обходиться без помилок, омани, хибних кроків, уявлень.

 

Естетичний ідеал

Естетична практика у своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це — естетичний ідеал. у широкому розумінні естетичний ідеал можна тлумачити і як духовну мету естетичної практики.

Слово ідеал (від грец. іdeа — ідея, первообраз) означає взірець досконалості, найвища мета прагнень. Як поняття використовується в широкому розумінні і стосується різних сфер людської діяльності, наприклад: ідеал моральний, політичний або суспільний. Однак у такому випадку йдеться, здебільшого, про певний принцип, сформульований у таких поняттях, як рівність, братерство, свобода тощо. Естетичний ідеал має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини і постає в конкретно-чуттєвому образі.

Самостійне значення поняття ідеал вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з ученням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування, доповнивши наслідування природи наслідуванням ідеалу. Мистецтво мало не тільки відображати природу, а й поліпшувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювалися межі мистецтва. Адже художник міг уже створювати такі образи, які не мали реальних прототипів у природі. Особливої актуальності це набуло в контексті зорієнтованості мистецтва Європи на мистецтво античне як ідеал. і. кант вважав, що ідеал має нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування: «Як ідея дає правила, а ідеал слугує у такому разі праобразом для повного визначення своїх копій, і в нас немає іншого мірила для наших учинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємося, ніколи, однак, не маючи змоги зрівнятися з нею». Водночас, на думку канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки «загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.

В естетиці Гегеля поняття «ідеал», стало центральною естетичною категорією, за допомогою якої він визначає природу і зміст мис- Кант И. Сочинения: в 6 т. — М., 1963. — Т. 3.— С. 502.

Ідеал у Гегеля постає як вираження позитивного ставлення до дійсності, як утвердження пафосу творчості щодо суттєвих, головних її тенденцій. Він виступає як оновлювальні сили історичного часу, як втілення конкретно-історичного змісту, що охоплює найвищі громадянські, політичні, моральні інтереси суспільства.

Естетичний ідеал є однією із форм естетичного відображення дійсності, відображення не пасивного, а творчого, активного, здатного відкинути випадкове, неістотне і проникнути в сутність предмета. Тобто естетичний ідеал є відображенням сутності предмета, явища, процесу, зокрема сутності найвищого порядку, що містить у собі найвищу форму розвитку реальності. Такою формою є суспільство, а носієм її — суспільна людина й сукупність усіх суспільних відносин. Естетичним ідеалом певного суспільства, тобто «чуттєвим ідеалом», і є вияв через окрему людину головних, визначальних суспільних відносин.

Отже, естетичний ідеал є діалектичною єдністю об'єктивної і суб'єктивної сторін дійсності. Об'єктивна сторона — це дійсність, що реально існує, в якій зароджуються і діють тенденції суспільного розвитку незалежно від того, усвідомлюють їх люди чи не усвідомлюють. Вони виявляються в житті з більшою чи меншою повнотою, що залежить від конкретно-історичних умов. Щодо суб'єктивної сторони, то тут ідеали є не чим іншим, як сукупністю цілей, ідей, носіями яких виступають передові суспільні сили. Справді, естетичний ідеал має спочатку, хоч у зародку, виникнути в самому житті, перш ніж буде потім усвідомлений у формі різних естетичних уявлень і знайде відображення в мистецтві.

[ Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. — М., 1971.— Т.1. —С. 79.]

Суспільні та естетичні ідеали фіксують перспективу розвитку, відображають інтереси й потреби прогресивного руху суспільства і людини. дійсність не «підтягується» до ідеалу, як нерідко стверджують, а розвивається в ідеал. певна річ, це не означає, що суспільство може згодом досягти ідеального стану. Адже рух до досконалості породжує нові суперечності, що позбавляють можливості зафіксувати у стані суспільства момент рівноваги. інакше кажучи, суспільство, не досягнувши попереднього ідеалу, вже створює суперечності, які вимагають пошуку ідеалу нового.

Не випадково дослідники називають естетичний ідеал синтезом сьогодні й завтра або наочним належним. Естетичний ідеал тісно пов'язаний із суспільним і моральним. Як і вони, естетичний ідеал історично змінював свій зміст відповідно до розвитку матеріального й культурного життя суспільства, розвитку естетичної діяльності й мистецтва. Так, для античності естетичним ідеалом був образ довершеної, ідеальної людини, в якій гармонійно поєднувалися прекрасний внутрішній зміст і чудова зовнішність, гармонія душі й тіла. За доби середньовіччя естетичний ідеал втратив зв'язок із дійсністю. панування релігійного світогляду призвело до того, що земну чуттєву сторону життя людини постійно зневажали та знецінювали. За таких умов естетичним ідеалом стає божественна сутність, Бог як носій чистої духовності. Його наділяють абсолютною довершеністю, тобто всеблагістю, всемогутністю, премудрістю. Людина могла наблизитися до ідеалу лише тією мірою, якою відмовлялася від мирських потреб та гріховних почуттів, йшла у своїй діяльності до святості.

В історії людства естетичний ідеал нерідко був звернений у минуле. Це відбувалося, коли певні суспільні групи, неспроможні розв'язати життєві проблеми, починали звеличувати минуле. Так, античні письменники вбачали «золотий вік людства» в доісторичному часі. Європейські просвітителі орієнтувалися у своєму уявленні суспільної досконалості на римську республіку.

При всій різноманітності тлумачень естетичного ідеалу як вираження мети естетичної діяльності людини в них можна помітити щось загальне, зумовлене основними функціями ідеалу.

Ідеал мобілізує людську енергію, почуття й волю, вказуючи напрям діяльності. чому? Тому що ідеали здатні випереджати дійсність, виявляти тенденції майбутнього. ідеал є орієнтиром, а в деяких випадках і зразком моделі поведінки або системи цінностей. певна нормативність ідеалів зумовлена їхнім значним евристичним потенціалом та сутнісним змістом.

Ідеал є вищим об'єктивним критерієм оцінки всього того, з чим людина стикається в навколишньому світі, що потрапляє у сферу її інтересів. у своїй діяльності ми підсвідомо, а іноді й свідомо співвідносимо реальне з ідеалом, прагнучи з'ясувати, якою ж мірою реальне відповідає ідеалові? Естетичне якраз і є цією діалектикою реального й ідеального, бо тільки у ставленні до ідеалу дійсність набуває естетичної цінності.

Будь-яка дійсність містить у собі нові можливості. і в цьому розумінні вона є недостатньою, тому діяльність людини спрямована на майбутнє. у процесі цієї діяльності вона спирається на досвід, науку, що дає змогу їй прогнозувати і планувати наступну конкретну дію. Мистецтво, фіксуючи суперечності реального життя як суперечності між ідеалом і дійсністю, намагається розв'язати їх шляхом перетворення цього процесу на предмет особистісного, суб'єктивного переживання суспільно важливих проблем. Особливість цих переживань полягає в тому, що вони мають катарсичний характер і відбуваються у формі переживань прекрасного або потворного, піднесеного або низького, трагічного або комічного, тобто у розвинених формах естетичного переживання, вироблених людством. Естетичний ідеал є духовним орієнтиром, який опосередковує естетичне ставлення до світу.