Природа в структурі естетичної діяльності

Наше уявлення про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики було б неповним, якби ми обмежились лише сферою пр-ці, суспільних та міжособових взаємин. існує ще одна, велика сфера естетичної діяльності й водночас предмет естетичної насолоди — природа. Ставлення до неї внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку дедалі більше звертається до природи як до джерела естетичних переживань і естетичних цінностей, з іншого — своєю діяльністю завдає природі непоправної шкоди, створюючи загрозу екологічної кризи і власному існуванню. розв'язання такої суперечності слід вбачати в переході від вузько утилітарного до суто естетичного, духовного ставлення до природи як естетичної норми для людського суспільства. Людство впродовж своєї історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відтинок часу тривав період культури збирання і полювання, коли людство цілковито залежало від природи, що давала йому засоби для існування. Цей стан позначений відносною гармонією, хоча вона й не була свідомим наміром людини. проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинного і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжувало спроби людини осягнути навколишню красу і процеси, збагнути й відобразити їхню сутність у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для створення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях — усе це засвідчує поступове духовне і практичне оволодіння творчими силами живої природи, що ставали силою людини й забезпечували їй подальший матеріальний і духовний розвиток.

Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину природи. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під куль-урні посіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується кількість свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський, характер діяльності спричинює дисгармонію. Як відомо, перші землеробські цивілізації залишили по собі пустелі.

Однак упродовж багатьох віків між природою і людиною існувала рівновага. Саме цим зумовлене особливе місце природи в естетичному досвіді людини та її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно співіснувати з нею, вносити в цей храм певний естетичний аспект.

Закони природи й закони людського співжиття потребують взаємоповаги. культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяльністю людини, яка створювала відповідний для себе просторово-природний осередок, і природи, здатної пластично злитися з формами культури і в певному розумінні визначити їй параметри. Це властиво будь-якому національному ландшафту і водночас пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. природа й культура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрідне поєднання людяності і привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил — природної й соціальної — становить у певному розумінні зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового й істинного в житті суспільства та в художній творчості.

Характер цілеспрямованого естетичного впливу на природу, визначений тут конкретно-історичними уявленнями про красу, що творилася предметно-практичною діяльністю людини й мистецтвом. Безсумнівно одне: що могутнішою відчувала себе людина, то більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, вводячи її в систему відносин певної конкретної сфери діяльності. проте бувають моменти, коли дійсність постає абсолютно незалежною від людини. подив і навіть відчуття грізної неперевершеності викликає в нас вигляд льодовика, безмежної пустелі або океанської далечини. Це і є відчуття світу, який нам зовсім чужий.

Людина почала наближати природу до свого житла, спочатку створюючи сади й парки. причому натуральна природа була ще надто складною для естетичного сприймання, отже, людина надавала садам і паркам форм, притаманних предметам культури: прямі алеї, рівно підрізані чагарники, газони. крім того, вона прикрашала такий сад чи парк статуями, альтанками, фонтанами. Минуло кілька тисячоліть, перш ніж людина навчилася бачити красу натурального природного ландшафту, де панують власні закони співжиття ґрунту, рослин, тварин, річок та озер, найскладніший геобіоценоз.

Пейзаж на картинах художників з'явився порівняно пізно, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не помічала своєрідності природи раніше, — просто довкілля ще не стало для неї предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигає і залишається на самоті. В ній, зануреній у тишу, ніби пробуджується мовчазне таємниче життя, чуже й подекуди вороже людині, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. В європейській культурі тільки мистецтво романтизму змогло перемогти самодостатній характер природи в пейзажі, олюднивши його за рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини: печалі, піднесення, тривоги тощо.

Отже, потрібен був тривалий час культурного розвитку, щоб людина виявила, що природа — унікально талановитий творець, і людина тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми в жодному разі не владарюємо над природою так, як завойовник владарює над чужим народом. усе наше панування над нею полягає в тому, що ми, на відміну від усіх інших істот, навчилися пізнавати її закони і правильно їх застосовувати. проте такий оптимістичний погляд на можливості людини поки що не виправдався. наша здатність правильно використовувати набуті знання виявилася недостатньою, що й призвело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський висловив сподівання на те, що «краса врятує світ». Можна приєднатися до його міркувань за умови, що людство нарешті усвідомить: час утилітарного ставлення до природи давно збіг, отже, лишився єдиний шлях до виживання — виховання мудрої естетичної взаємодії з природою. уявлення про неї як про середовище для життя має поступитися місцем усвідомленню їх єдності й спорідненості.