Предмет естетики в процесі розвитку проблематики науки

Давньогрецька естетика наголошує на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н. е. почуттєво споглядальний підхід до дійсності, панування космологізму (сприймання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) дедалі помітніше поступаються місцем загостренню інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. Отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизовувати пізнане. Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політичному житті давньої Греції — війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. і цілком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували давньогрецьку філософію у принципово нову площину. Можливо, саме це було поштовхом для народження плеяди яскравих мислителів. Особливе місце серед них належить Сократові (470/469 — 399 pp. до н. е.). У своїх теоретичних поглядах Сократ спирався на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високоморальним представникам суспільства. Висока мораль, у його розумінні, має бути запорукою справедливості, чесності, шляхетності людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія (поєднання давньогрецьких слів «прекрасний» і «добрий» (досконалий)). Слід наголосити, що це одне з головних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, своєрідну умову краси індивіда. Термін «калокагатія» по-різному тлумачився в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував це поняття з релігійними ритуалами, мораллю жреців. Платон вважав, що принцип калокагатії має безпосередній стосунок до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом давні греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Така тенденція безпосередньо стосувалася появи концепції Арістотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. при цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси й добра, естетичного й морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини: Якщо людина не здатна сягнути такої довершеності, то вона, принаймні, повинна через самовдосконалення тяжіти до тяжіти до цього. Варто зауважити, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння стали герої Філія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а «етика» й «естетика» дедалі більше розмежовувалися. кожна з них обирала власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найтиповішим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема моральнісної специфіки мистецтва.

З ім'ям Сократа пов'язані порушення проблеми співвідношення красивого й корисного, а також спроба якомога повніше визначити, що є ідеал.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 до н. е.) Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V—IV ст. до н. е. Афінська демократія домоглася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах є думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. і хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень у галузі естетичного.

Саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у порушенні й розв'язанні певних естетичних проблем, які в майбутньому не лише відобразились у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й ставали у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій. Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон захоплюється, з одного боку, «божественною» силою митця, а з іншого — свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично корисних) наслідків діяльності. на думку платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід надати перевагу, бо їхня діяльність практично значуща. проблема ролі мистецтва в духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої і ремісницької діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і самоцінність.

Порівнюючи Бога, поета, рапсода і глядача, Платон відводить поетові роль посередника, який від Бога передає благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст творчості втрачається.

Ще однією дискусійною проблемою була спроба Платона визначити суб’єкт в естетиці. Це й мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує в діалозі «Гіппій Большій»: «Прекрасне — це важко» («Прекрасне – трудно»)

1.Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384—322 до н. е). і справді, в його працях «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлено широке коло естетичних проблем.

У теорії Арістотеля чітко простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель уперше подав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування головного принципу творчої діяльності митця — мімезису (або «мімессису», в ін. джерелах) (наслідування). Арістотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. через наслідування людина набуває перших знань, навичок. результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них наявне впізнавання.

Наслідування не лише стимулює пізнання, а й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (ідеться про розгляд мистецтва за новими координатами — родами й жанрами). Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів — звуку, барви, слова, відчуття форми. Якщо Платон у теорії творчості наголошував на містичних, поза реальних стимулах обдарованості, то Арістотель у «поетиці» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Значне місце в теоретичній спадщині Арістотеля посідає процес розроблення нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Аналізуючи естетичні проблеми, Арістотель використовує такі поняття, як канон — система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) — наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія — образний вислів, іносказання, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Арістотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, послуговуючись яким естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. для культури країн Стародавнього Сходу властиві традиційність і консервативність. Ці ознаки час від часу догматизувались: упродовж тисячоліть відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культурній галузях. (до переліку країн Сходу відносимо Індію, Китай, арабо-мусульманські країни.)

Індія. перший індійський трактат естетичних роздумів «Натья - Шастра» був відомий у і ст. н. е. Його можна віднести до перших спроб аналізу психології творчості, адже тут порушено проблеми виховання актора, висвітлено питання художньої майстерності. пізніше були написані теоретичні коментарі до цього трактату, що вже мали без-Естетика

посередній вихід на естетичну проблематику. Йдеться про розробку поняття раса (естетичне переживання), розгляд власне естетичного переживання, а також життєвої емоції — бхава. на життєвих емоціях ґрунтується естетичне переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у стан над індивідуальний. Естетичне переживання зумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон — карма. переживання раса можна довести до містичного екстазу, а через нього досягти етичної досконалості.

Отже, як і антична естетика, в теорії індійського варіанту наголошено на єдності естетичного й етичного аспектів. Ця єдність зумовлює можливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст художнього твору. Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з раціональним осмисленням процесу художньої творчості, осмисленням конкретного мистецького твору.

Китай. В історії естетики Китаю виокремлюють кілька періодів. перший охоплює VII ст. до н. е. — III ст. н. е. у цей час естетика ще не стала самостійною наукою і її розвиток був зумовлений традиціями китайської філософії. Обираючи філософську позицію, китайська естетика наголосила на поняттях досконалість, довершеність. кожна сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, майже всі види діяльності начебто несли на собі відбиток естетичного. нині, оцінюючи надбання давнього китаю, фахівці іноді вживають поняття «тотальний естетизм». на нашу думку, так не варто характеризувати естетичну орієнтацію жодної тогочасної країни.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 до н. е.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, у цьому найпереконливішою видається запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. на думку Конфуція, виховання потрібно починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською традицією, це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, треба звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Слід наголосити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 до н. е.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного Китаю естетика починає широко використовувати категорію «просвітлення» (особливе сприймання світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії). Відчуття гармонії, стану просвітлення можна було досягти малюючи, складаючи вірші, виконуючи військові вправи, різні побутові справи, наприклад, вирощуючи квіти, художньо їх оформлюючи, досягаючи довершеності у власному одязі тощо. Одним із найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного виховання в давньому Китаї є природа. Ця традиція збереглася до наших днів. і нині особлива чутливість до природи, її культивування є ознакою далекосхідної культури.

Арабо-мусульманська естетика. розглядаючи естетичну культуру арабо-мусульманських країн, слід враховувати специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборона зображувати Бога, людину, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був притаманний країнам сходу. іслам наголошує на значенні передусім етичних поглядів та етичного виховання людини. культ релігійної етики переростав у догматизм, змушував дотримуватися певних ритуалів. Ця традиція зумовлювала другорядну роль естетичного чинника, і саме ця причина призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн бракує послідовно викладеної естетичної теорії. Щодо естетичного навантаження, то його несе в собі арабське мистецтво, зокрема лірична поезія, архітектура, ужиткове мистецтво. Їх розвиток свідчить про інтенсивне духовне життя і своєрідність естетичного бачення світу.

Естетика Візантії. найвищого розквіту візантійська естетика досягла в IV—VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна і Прокла, візантійська школа набула рис самобутності й оригінальності. пізніше саме естетика Візантії стала підґрунтям середньовічної естетики й активно впливала на художню культуру Європи, київської русі, Грузії, Вірменії. Естетична проблематика послідовно розроблялася Григорієм Ниським, Іоанном Златоустом, Псевдодіонісієм Ареопагітом. Варто зазначити, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного, вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, його внутрішній зміст. Велика увага приділялася також аналізові ролі кольору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва. Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею універсиму — системи образів, символів, знаків, що пов'язують людину з Богом. при цьому наголошувалося передусім на почуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. на думку Псевдодіонісія Ареопагіта, передавання вищого знання (від Бога до людини) відбувається через світлодари — чуттєві символи, певні зображення, музичні звуки, мелодії, сполучення кольорів. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. краса як основа гармонійності всього існуючого у світі абсолютно трансцендентна.

Особливе місце в естетиці Візантії посідало розроблення естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то спостерігалася дедалі більша перевага мистецтвознавчого аспекта.