Під поняттям народ розуміється історично згуртована стійка єдність людей, зв'язаних спільністю походження, історичної долі, мови, території, деяких особливостей характеру і культури, усвідомленням своєї відміни від інших людських об'єднань. На різних етапах свого розвитку людство мало свої особливі організаційні форми існування — рід, групи родів, плем'я, союз племен, які згодом переростали в народність. Таким чином з'являється і сам термін "народ"(по-грецьки етнос).
Характерні риси народності - відносно стійкий територіальний зв'язок; власна мова, яка помітно відрізняється від мови інших народностей, що відокремились від певного масиву навіть близьких, зв'язаних спільним походженням племен; специфічна, відмінна від родинних, матеріальна і духовна культура, близькі або єдині релігійні вірування (на початковій стадії формування, як правило єдині); усвідомлення належності до даної етнічної групи (а не родової або племенної групи) та інші відмінності від інших.
Формування українського народу
Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським”, а термін “Русь” об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу”, “Чорну” Русь.
Термін “Україна” з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літопису, але в “окраїнному” значенні. В тому ж значенні існують літописні згадки у 1187 р. Ним називали Переяславську, Київську та Чернігівську землі. У 1189 р. існував термін “Україна Галицька”, відносно, Галицької землі з Буковиною, Покуттям і Придніпров’ям. У 1213 р. назва Україна поширюється на Волинську землю і Поділля. У просторовому відношенні ці назви охоплювали південні, південно-західні і західні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства. У XII – початку XIV ст. назва “Україна” охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.
Вживання назви “Україна” поширюється в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської.
Описи і карти виконані французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який працював і спілкувався 17 років з населенням в цих краях, зафіксували реальну етнографічну картину XVII ст. і це сприяло утвердженню назви “Україна” не тільки у нас, але і у Західній Європі. Поняття “Русь” поступово втрачає свій зміст і замінюється назвою Україна, а населення отримує назву українців. Так починається процес формування української народності, першоосновою якої стала південна група східнослов’янських племен, а в подальшому народи півдня України, козаки і Запорозька Січ.
Початок формування української нації і особливості цього процесу
Наступною формою існування етносу є нація. Вона виникає під час подолання феодальної системи господарювання на засадах розвитку капіталістичних відносин, посилення економічних зв'язків, утворення. внутрішнього ринку. Підвалини формування нації складає товарно-грошовий та ринковий зв'язок, який об'єднує різні групи даної народності в націю. Для нації характерна територіальна єдність; спрямування до політичного самовизначення у формі окремої національної держави; наявність, як правило, єдиної літературної мови, національної психології та самосвідомості. На відміну від народності, нація являє собою більш згуртовану єдність людей, що постійно прагне до подальшого зміцнення їх об'єднаності.
Важливим критерієм нації є також відмінність її соціальної структури, притаманній капіталістичному суспільству з усіма його класами і прошарками. Тому нація не просто етнічна, а етносоціальна спільність, яка об'єднує в собі і етнічний(єдність походження "по крові"), і соціальний момент(сучасна соціальна структура). Формування української нації відбувається з середини І і в II пол. XIX ст., коли став затверджуватися капіталістичний устрій. Тоді склався і ряд важливих умов її формування, включаючи зростаючі економічні зв'язки між окремими регіонами, спільність окремих елементів національної самосвідомості.
Гальмуючі фактори консолідації української нації
Цей процес формування української нації проходив важко і своєрідно. Особливістю етнічних процесів в Україні в II пол. XIX ст. було те, що українці жили в різних державах і величезна їх частина опинилась в стороні від прогресивних капіталістичних перетворень. Українці в переважній більшості залишились аграрним народом, ніж індустріальним. А так як йшов процес обезземелення бідноти, то українці поряд з переїздом до міст переселялись на Північний Кавказ, Нижнє Поволжя, Сибір, Далекий Схід Земля від узбережжя Японського і Охотського морів до Забайкалля навіть стала називатися “Зеленою Україною”.
Українська нація формувалася й розвивалася переважно як селянська. За даними перепису 1897 р. 84% населення України, яке було під владою Російської імперії, становили селяни. Із загальної кількості 1.5 млн. робітників України чотири п'ятих були місцевими уроженцями. Проте-в машинобудівній і металургійній промисловості та на шахтах Донбасу і взагалі в містах південного регіону переважали робітники, що прибули сюди з російських губерній. Чиновницько-бюрократичний апарат та інтелігенція теж розмовляли російською мовою. В основному неукраїнською була і буржуазія, в якій визначне місце належало росіянам, євреям та іноземцям. Тому українські міста перетворились в центри російськомовної культури, населення яких, що вважало українську мову своєю рідною, складало меншість. Отже, на кінець ХІХ - початок XX ст. українська нація в сучасному значенні цього слова не склалась, що й обумовило всі наступні події.
Гальмуючими факторами утворення української нації слід вважати не тільки проживання народу в різних країнах і проведення ними колоніальної політики. Близькість російського і українського етносів, що обумовлювало могутній тиск великоросійської етнічної культури на українців і їх русифікацію, також заважали формуванню українського народу в націю.
