Розділ 6. Українська національнареволюціясередини XVII ст

Причини, передумови і характер Визвольної війни

В українських землях у середині ХП ст. народний гнів вибухнув з такою силою, що координально змінив не тільки хід національної історії, а й суттєво вилинув на геополітичнии розвиток всієї Європи. Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби у 1648 р.? В останній третині XVI - першій половині XVII ст. надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. В зв'язку з цим помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. У Східній Галичині та на Волині вона становила 5-6 днів на тиждень. Невпинно зростали натуральні та грошові податки. За свідченням очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося "гірше, ніж галерним невільникам". Влада пана була безмежною - він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити. Фільварково–панщинна система, помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного ринку України. Українські селяни потерпали також і від здачі феодалами своїх земель у оренду. Більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі. Опинилося у складній ситуації і міське населення, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки - чинш (по 20-30 грошів з "диму"), церковну десятину та ін. На початку XVII ст. більшість міст України користувались Магдебурзьким правом, але самоврядування постійно обмежувалось. Як правило, війтів призначав польський уряд, а не обирало міське населення. Феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торгівельно-промисловій сфері, користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції. Ще треба відмітити одну обставину, що у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю". Заможне реєстрове козацтво також було не задоволене своїм становищем, бо "Ординація Війська Запорозького реєстрового" 1638 р. обмежувала козацьке самоврядування, скорочувала реєстр, а виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками. У середині XVII ст. ситуація в українських землях ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Масове ополячення української еліти, відсутність власної держави, перервана державотворча традиція були причинами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якої він повинен зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Польська влада, намагаючись прискорити хід цього процесу, посилила національне - релігійне гноблення. Польська шляхта, спираючись на католицизм, здійснювала політику національного та культурного поневолення українського народу. Уніатська церква стала одним із основних інструментів окатоличення в її руках, яку активно підтримував Ватикан. В українських землях один за одним виростали костьоли, монастирі, колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг. Таким чином, втрата національної еліти, відсутність власної держави, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені причини зумовлювали необхідність масового народного виступу саме у цей час. Однак у природі та суспільстві крім причин, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати передумови, що роблять дію можливою. Одними з найголовніших передумов, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій; накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця сприяли селянсько-козацкі повстання першої половини XVII ст.; посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі що робили можливими початок козацького повстання: Січ того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної української держави. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у національно-визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибокі, якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла у національну революцію. Треба наголосити на тому, що аргументами на користь терміна "національна революція" є ті докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.: утворення та розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території і радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських і ополячених українських феодалів та утвердження дрібної козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях. Революція мала антифеодальний та національно-визвольний характер. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ'я). Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Таким чином, у середині XVII ст., втрата національної еліти, відсутність власної держави, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, що точилася у другій половині XVII ст. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Воєнні події 1648-1654 рр

Боротьба розпочалася в 1648 р з повстання козаків Запорозької Січі під гаслами "За православ'я, проти католицизму і унії" охопила більшу частину території України і переросла в національно-визвольну війну, а потім народну революцію. Військо повстанців складалось в основному з козаків і селян, вело справедливу війну і захищало свою землю. Поляки, намагаючись "якнайшвидше придушити козацьке свавілля", кинули проти повстанців свої війська під керівництвом Миколи Потоцького, до якого входили іноземці, в більшості німецькі солдати. Заручившись підтримкою козаків, 4 лютого 1648 р Хмельницький оволодів Січчю, 9 лютого звільнив Запоріжжя від поляків, а 10-15 лютого його обирають гетьманом Війська Запорозького. З яким він і виступає назустріч М. Потоцькому. Перші битви відбулися у травні під Жовтими Водами і Корсунем. Козаки двічі отримали блискучі перемоги. У вересні 1648 р. Хмельницький з армією зустрівся під Пілявцями з польскими військами, які йшли з Волині. В ході цієї великої битви козаки вийшли переможцями. І, на якийсь час, їх похід продовжувався без бою, бо польське військо було значно знесилене після втрат яких воно зазнало. Звістка про військові успіхи козаків розлетілися по всій землі. Селяни, міщани піднялися на боротьбу яка охопила терени України і перетворила козацьке повстання у Визвольну війну, а потім народну революцію. Боротьба набуває всеукраїнський характер, а авторитет козацтва, як провідної і рушійної сили, значно зростає. Коли Б. Хмельницький на чолі повсталого війська вступив до Києва 23 грудня 1648 р., то його зустрічали як "українського Мойсея", що "визволив свій народ від польського рабства". Польща зібрала сили і у травні 1649 р. розпочала комбінований удар на чолі з новим королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом. Під Зборовом і Збаражем відбулися жорстокі бої і хоч перевага була на боці козаків, Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р Зборівського мирного договору через зміни в українсько-татарських відносинах. Татари відійшли від домовленості, коли відчули, що Хмельницький починає розбудову української держави. Це не приваблювало татар і мілітарний альянс виявився ненадійним вже на першому етапі війни. Згідно Зборівського мирного договору козацький реєстр зростав до 40 тис. людей, Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства відходили козакам, ця території підрорядковувалась гетьману і його адміністрації. Київський метрополит одержував місце в сенаті, всім учасникам повстання проголошувалась амністія. Однак, водночас магнати і шляхта мали право повертатися до своїх маєтків і це викликало незадоволення селян, які приймали активну участь на початку воєнних подій і масові виступи яких практично перетворилися в селянську війну, під тиском якої шляхта тікала до Великопольщі. Однак після укладення Зборівського договору, селянство опинилося за межами Української гетьманської держави, бо відновлювалось панське землеволодіння. Останні не погоджувались з таким станом, і селянська війна, тепер уже на теренах своєї держави, була спрямована проти повернення шляхти до маєтків. Селяни оголошували себе вільними і розпочали нову хвилю масового покозачення. Ця війна у війні завершилася після розгрому польських військ під Батогом (червень 1652), коли український уряд де-факто пішов на визнання соціально-економічних завоювань в ході війни. Зборівська угода не зняла протиріч між Україною і Польщею і почався новий раунд протистояння - битва під Берестечком і підписання у 1651 р. Білоцерківського договору. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. чол., за гетьманом залишалося лише Київське воєводство, заборонялися зовнішні відносини, а шляхті дозволялося повертатись у свої маєтки. Цей договір Б. Хмельницький розглядав як тимчасовий і в наступних битвах під Батогом (1652) і Жванцем (1653), незважаючи на зраду татар, отримав перемогу і знову вийшов на умови Зборівського миру. Наприкінці 1653 р польський уряд провів мобілізацію і зібрав військо із 80 тис. шляхтичів і селян. Військові події відбувалися на Поділлі. Козаки мали перевагу, однак татари знову зрадили Б. Хмельницького і уклали сепаратну угоду з польським королем. Воєнні невдачі, ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, формальна підтримка Туреччини підштовхнула гетьмана до відмови в протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили промосковський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького. Отже, в період з 1648 по 1654 рр. національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та населення України, переплетіння з селянською війною. За цей час різко ускладнилось міжнародне становище українських земель. Динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького визначали еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення. В даний період пошуки союзників здійснювалися у трикутнику "Польща-Туреччина-Московщина".

Українсько-Московський договір 1654 р

Богдан Хмельницький був хорошим дипломатом. Вже з перших кроків війни проводив далекоглядну зовнішню політику і вів активну дипломатичну діяльність з іншими державами. Неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі і навіть погрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Російський уряд з одного боку не хотів розривати мир з Польщею, а з другого боку мав бажання поширити сферу впливу. Після довгих вагань, "в ім'я віри православної", Земський собор прийняв рішення взяти Військо Запорозьке під "високу царську руку". Юридичне цей акт було оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р. Вже на етапі підготовки Переяславської ради яка відбулась 8 січня 1654 р, виникають розбіжності у підходах до нового союзу. Російські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності. З боку козаків не всі полки присягнули на вірність царю. У березні 1654 року козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в історію під назвою "березневих статей". Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Туреччини). Отже переяславсько-московський договір 1654 р. був необхідний Україні, яка прагнула використати Росію, як важіль, за допомогою якого, можна було б вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розпочати розбудову власної держави. Росії Україна була потрібна як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в перспективі можливість перетворити часткову залежність на цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст. Відсутність національної держави, досвіду державотворення, штовхнули Україну на об'єднання з державою суспільний устрій якої відрізнявся від козацької держави з її демократичними засадами і, де не було, навіть, перспектив для майбутнього самостійного розвитку.

Утворення Української гетьманської держави

На звільненій від влади Речі Посполитої частині української території створилися об'єктивні умови для утворення Української гетьманської держави під керівництвом Б. Хмельницького. На цій території було ліквідовано адміністративний апарат польсько-шляхетської влади і створено нову систему управління. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялась на полки та сотні, кількість яких не була сталою. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Війна принесла соціальні завоювання селянству. Українські селяни добились ліквідації фільварково-панщинної системи господарства, кріпацтва і різних форм феодальної залежності. Вони отримали право власності на землю, вступу до козацького стану тощо. Однак, скасування феодальних відносин без ствердження законодавством, створило умови для відновлення довоєнної моделі в майбутньому. Розширилися права і привілеї міщанства і купецтва. Гетьмансько-старшинська адміністрація проводила заохочувальну політику стосовно міщан і надавала їм привілеї, які спонукали селян переходити до стану міщан. Влада також підтримувала багатшу частину міщанства, українське купецтво, яке до війни було національне неоднорідним і в більшості своїй польським та єврейським. Послідовну підтримку гетьманської адміністрації мало православне духовенство, яке об'єднувало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування. Більшість монастирів отримали охоронні гетьманські універсали в яких заборонялось посягати на монастирське майно і землі під загрозою суворого покарання. Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядром було реєстрове та запорозьке козацтво. Талановитими воєначальниками стали Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар та інші. Армія формувалась із добровольців і у вирішальних битвах її чисельність сягала до 100-150 тис. людей. Українська держава доби Хмельницького сформувалася на двох засадах - демократії та авторитаризму. На початку переважали демократичні засади, а потім зміцнюється самодержавність і посилюється централізація влади. Гетьман призначав полковників, скасовував рішення старшинських рад, рішуче добивався виконання усіх розпоряджень органами влади, а за невиконання суворо наказував. Від Порти Гетьман отримав титул "князя Руського", але потім відмовився, бо в козацькій державі не було відповідного стану, та й козакам це б не сподобалось. Тож Б. Хмельницький вибрав інший шлях - перетворити гетьманську владу у спадкову монархію. Обрання в майбутньому гетьманом його сина і стає кроком до утвердження козацької монархії. Але ця форма правління теж не мала твердої опори і трималася на постаті Великого гетьмана. Еліта не хотіла монархії, домагалася утвердження республікансько-олігархічної (старшинської) форми правління і, хоч відкрито не виступала проти гетьмана, вела таємну боротьбу, яка приведе до громадянської війни. Отже в цілому, процес державного будівництва Б. Хмельницьким не було завершено, хоч нова держава мала позитивні особливості, які відрізняли її від усіх інших країн - провідною верствою стає козацтво, яке жило за рахунок власної праці, відкритість для вступу представників інших станів, свобода і право на землю більшості селян. Однак, незавершеність процесу становлення політичної еліти, надання військовим державних посад, відсутність постійної території, продовження військових подій, не дали можливості зберегти незалежність і державу. Переяславсько-московський договір змінив геополітичну ситуацію в регіоні. Річ Посполита і кримський хан підписують "Вічний договір про взаємодопомогу І татари стали вимагати від гетьмана розриву з царем. Б. Хмельницький уклавши союз з Росією намагається вирішити два питання - приєднати до гетьманської держави решту українських земель і запровадити успадкування гетьманської влади. Приєднати західні землі без розгрому Речі Посполитої було неможливо, а нейтралізувати Кримське ханство можна було б тільки по домовленості з султаном. То ж з лютого 1654 р гетьман активізує дипломатичну діяльність з Молдавією, Валахією, Трансільванією, Швецією, Портою. Польща зосереджує свої зусилля на розколі союзу між Б. Хмельницьким з Росією, залучає на свій бік татар і намагається створити широку коаліцію проти України. В березні 1654 р. 20-тисячне військо С. Потоцького ввійшло на Берестейщину і знищило 20 міст. Король і литовський гетьман Радзівіл зверталися до населення з універсалами не підтримувати Б. Хмельницького і бути вірними Польщі. Козацькій державі загрожує боротьба на два фронти - на заході з поляками, а на півдні з кримськими татарами. Для нейтралізації татар гетьман відправляє посольство до Стамбулу і дає згоду на протекторат Порти, яка в свою чергу надає наказ татарам не вести воєнних дій проти козаків. Зимова кампанія українсько-російських військ була невдалою. Військові дії козацьких військ і російських були недостатньо скоординовані. Поляки з татарами спустошили Подільський край і Брацлавщину. Польща розраховувалася з татарами населенням захоплених міст і сіл, віддаючи їх в ясир татарам. Щоб подолати кризу Хмельницький веде активні переговори з Швецією, Трансільванією, Молдовою, Валахією щоб ліквідувати антиукраїнську коаліцію Речі Посполитої. Однак, хоч воєнні дії розпочались, вони не допомогли гетьманській державі. Успішні бої Швеції у Прибалтиці і Польщі підштовхнули московський і польський уряди підписати у 1656 р Вільненську угоду. Погляди союзників козаків Швеції і Трансільванії щодо розподілу польських земель не відповідали устремлінням гетьмана приєднати землі західного регіону. Вони підтримували його тільки щодо вільної гетьманської держави, але хотіли бачити її тільки в межах Брацлавщини, Київщини і Чернігівщини. Об'єднаний українсько-семигорадський похід на Польщу виявився невдалим. Союзники потерпіли поразку, а козаки самовільно залишили фронт і заявили, що повертаються додому. Ці звістки для хворого Гетьмана виявилися трагічними і в вересні 1657 р він помирає. Поховали його в Суботові в Іллінській церкві. В історії України значення постаті Богдана Хмельницького, попри всі допущені ним помилки й прорахунки, важко переоцінити. Так, він уперше ХІV-ХVП ст. спромігся об'єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народу на розбудову соборної держави та виборення незалежності, а також сформулював основні принципи державної ідеї, що стала знаменем національно-визвольної боротьби українського народу наступних століть. Гнучкість соціально-економічної політики гетьмана дозволила запобігти загостренню соціальних конфліктів і вибуху громадянської війни. Прогресивне значення мала послідовна й рішуча боротьба Б. Хмельницького проти стихії розбурхованих мас і старшинського отаманства за зміцнення централізації держави й встановлення в ній спадкового гетьманату. Він виявив себе блискучим полководцем і сформував боєздатну, одну з кращих в Європі національну армію, затвердив військовий статут, збагатив воєнне мистецство, створив розвідку і контррозвідку. Організована ним дипломатична служба забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших держав як суб'єкта міжнародних відносин; Б. Хмельницький вважався одним із найкращих дипломатів Європи XVII ст.