Розділ 15. Соціалістичні перетворення і формування тоталітарного режиму (1921

Участь України в утворенні СРСР

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Формально УСРР виникла як самостійна Держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи. З цього приводу українське керівництво (X. Г. Раковськнй, М. В. Фрунзе, М. О. Скрипник, Г. І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті і в інших республіках, політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. В. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії. Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. І. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік. Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його заснували: Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Згідно з Союзним договором СРСР мусив стати федеративною державою, тобто союзом держав на чолі з центральною владою (конфедерація не має такої влади). Більшість питань внутрішньої та економічної політики мала вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

Встановлення сталінської диктатури. Протиріччя суспільно-політичного життя в Україні

Проведення непу супроводжувалося опором з боку тієї частини суспільства і партійної верхівки, котра вважала неп зрадою революційних ідеалів. До певного часу авторитет Леніна, ініціатора проведення непу, стримував їхню позицію. Ситуація докорінно змінилася після перемоги Сталіна над прихильниками непу (М. І.Бухаріним, О. І.Риковим та ін.) і встановленням його диктатури. Остаточне згортання непу відбулося у 1929 р. На посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б) Сталін був обраний у 1922 р., згодом Ленін усвідомив, яку небезпеку створює діяльність Сталіна. Він запропонував (у листі до з'їзду партії) усунути його з цієї посади. Однак виконання цієї рекомендації було заблоковано впливовими партійними діячами Каменєвим і Зинов'євим, бо головну небезпеку встановлення авторитарного режиму вони бачили в особі Троцького, а не Сталіна. Сталін допоміг Зинов'єву і Каменєву розправитися з Троцьким, потім виступив проти своїх союзників разом з Бухаріним та Риковим, потім (у 1929 р.) усунув з ключових керівних посад і останніх. Водночас встановився порядок, згідно з яким керівні посади в державі могли займати, як правило, тільки партійці з числа т. зв. партгоспноменклатури. Цей порядок генсек використав для того, щоб наблизити до керівництва відданих особисто йому людей. У 1934-1938 рр. відбувалося фізичне знищення більшої частини “ленінської партійної гвардії”, провідних воєначальників, діячів науки та культури. Зокрема, загинули: перший секретар ЦК КП(б)У У. С.Косіор, другий секретар ЦК П. Постишев, Голова Раднаркому УРСР П. Любченко, колишній голова Раднаркому України В. Чубар, нарком освіти В. Затонський, командуючий Київським військовим округом І. Якір і безліч інших. Теоретичною базою масової репресивної політики стала теза Сталіна про посилення класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва, хоча на цей час в радянському суспільстві вже не існувало жодної опозиційної до існуючого режиму сили. Організація українських націоналістів (ОУН), що була створена у 1929р. Е. Коновальцем та ін. у Відні, мала в основному антипольский характер, поширювала свою діяльність лише на Західну Україну, не мала будь-якого відношення до УРСР. Переважна більшість людей в Україні, як і в інших республіках, мало що знала про репресії, повністю довіряла партійному керівництву, обожнювала "генія всіх часів і народів Сталіна", була щиро переконана у неперевершеності радянського суспільства.

Індустріалізація промисловості та колективізація сільського господарства. Їх соціально-політичні наслідки для України

Відбудова народного господарства, яка була успішно здійснена завдяки непу у першій половині 20-х рр., не подолала відставання СРСР від технічно розвинутих країн. Слід було здійснити індустріалізацію країни, тобто зробити основою господарства такі галузі виробництва, як: машинобудування, металургія, нафтохімія, електроенергетика, тощо. На відміну від інших країн в СРСР основні засоби виробництва належали державі, що й обумовило перехід до планової економіки, здійснення п'ятирічних планів 1928/29 - 1932/33, 1933 - 1937 і та ін. Значна частина великих промислових об'єктів була збудована у роки перших п'ятирічок на Україні. Серед них такі гіганти, як: Дніпрогес. Новокраматорський завод важкого машинобудування, Харківський тракторний, Криворізьський металургійний заводи тощо. Про методи, темпи, джерела фінансування індустріалізації йшлося на ХІV(1925), ХV(1927), ХVІ(1930), ХVII(1934) з'їздах ВКП(б), інших партійних форумах. Проте на практиці індустріалізація здійснювалася не за рішеннями партз'їздів, а за схемою Сталіна. Країна індустріалізувалася надвисокими темпами за рахунок селянства, ціною зубожіння і каторжної праці мільйонів людей. На початку індустріалізації була здійснена невдала спроба отримати необхідні кошти шляхом цінової політики (високі ціни на промислову продукцію, низькі — на сільськогосподарську). Малоперспективним здавався і шлях насильницького викачування хліба з окремих селянських господарств. "Вихід" був знайдений Сталіним у використанні ідеї ленінського кооперативного плану з метою примусового об'єднання хліборобів у колгоспи, що й було здійснено, починаючи з листопадового (1929р.) пленуму ЦК ВКП(б). Одним із наслідків цієї політики став голод 1932-1933 рр., під час якого в Україні загинули мільйони селян. Провина за цю трагедію лежить не тільки на Сталіні, але й на поборниках його політики в Україні: Кагановичі, Молотові, Косіорі, Постишеві, Чубарі та ін., хто активно впроваджував в життя сталінську політику і не наважувався рішуче виступити проти, неї. Разом з тим в СРСР відбувалися позитивні процеси: швидке зростання економічного потенціалу, небувалий підйом науки і техніки, розвиток загальної освіти та професійно-технічного навчання. Лозунги перших п'ятирічок, віра в близьке щасливе життя і реальні кроки в цьому напрямку заохочували людей, до ударної праці. В цій атмосфері у 1935 р. на Донбасі розпочався рух новаторів виробництва, названий на честь шахтаря О. Стаханова. Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільського пролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді замість одних панівних класів сформувався новий - партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично перебували всі засоби виробництва.. За цих умов у 1936 р. була прийнята конституція СРСР і проголошена перемога соціалізму. Однак об'єктивний аналіз радянського суспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право, примусова праця, номенклатурні привілеї) Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду.

Розділ 15. Соціалістичні перетворення і формування тоталітарного режиму (1921 - 1939)