Розділ 8. Україна у XVIII ст

Гетьманування І. Мазепи

Схожі матеріали

Українська держава за гетьманування Івана Мазепи

Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька держава ділилась на полки. На Лівобережжі їх було 10, а в Слободській Україні – 5. У 1687 р. гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком. Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси. Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу проти Московії безнадійною Тому довгий час він був щирим її прихильником, аж доки цар Петро не став нищити всі прояви українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю у війнах проти татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну проти Швеції за захоплення узбережжя Балтійського моря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і нових козацьких загонів. Потім цар наказував гетьманові посилати тисячі українців на будівництво своєї нової столиці С-Петербурга. В боях, а також на важких канальних роботах, від морозів, поганого харчування, хвороб щорічно гинули за чужі і зовсім незрозумілі українцям інтереси десятки тисяч козаків. Проте нехтування людським життям для досягнення своєї мети були характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютної влади, він розглядав і Україну як знаряддя для здійснення своїх імперських планів. Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і нових людей, але обклав український народ величезними податками, що посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування України московській владі. Усе це поступово починав усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому, що політика царя невпинно веде до руйнації України і послаблення його особистої влади, то жадібно почав шукати вихід із все зростаючого поневолення українського народу. Вважаючи, що лише поразка Москви в Північній війні (1700-1721 рр.) дасть змогу Україні врятуватись, гетьман став на шлях встановлення союзу з шведським королем Карпом XII Сподіваючись разом з шведським військом завдати поразку Московії, Мазепа планував звільнити Україну і домогтися її незалежності. Переговори про перехід гетьмана на бік шведів велись в глибокій таємниці, коли Україна фактично була окупована царськими військами. Тому Мазепа не зумів підготувати ні більшість козаків, ні взагалі українське суспільство до виступу проти Петра І та свого переходу на бік Карла XII. У 1708 р. гетьман з малим козацьким військом відкрито виступив проти Москви і пішов на з'єднання зі шведським військом, що надійшло на Україну. За зраду Петро І наказав піддати Мазепу анафемі, і його майже 300 років проклинали в усіх православних російських церквах. Цей акт "зради" треба розглядати як мужній і великий патріотичний крок гетьмана, що безмірно любив свою батьківщину. Після переходу Мазепи на бік шведів за наказом Петра І старшина "обрала” гетьманом І. Скоропадського, до якого цар приставив радником (вірніше соглядатаєм) Ізмайлова, а пізніше аж двох - Вінніуса і Протасьєва. Резиденція Мазепи м. Батурин і хутір Гончарівка були зруйновані, а їх населення було поголовне винищено. Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась і у ліквідації у травні 1709р. Чортомлицької Запорізької Січі, козаки якої на чолі з кошовим К. Гордієнком пішли за Мазепою. Потрощено було все, навіть могили козаків розкопали, а кістки їх порозкидали. Пізніше біля Перекопського перешийка в олешківських пісках поруч з Кримом запорожці заснували так звану Олешківську Січ. 27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман втекли з рештками розгромленої армії в межі володінь Туреччини. Петро І прохав султана видати гетьмана, але той відмовив. 22 серпня 1709 р. Мазепа помер у Бендерах (Молдавія). Козаки і старшина, що були в еміграції, обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Він марно докладав багато сил, щоб звільнити Україну, намагаючись навіть створити союз ряду монархів проти Росії. Ним була складена так звана Конституція прав і вільностей Війська Запорізького, що накреслила шлях, яким за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Ліквідація українського самоврядування та Запорозької Січі. Подальша доля козаків

Отримавши перемогу, Петро І відмовився відновити договір України з Московією (так звані Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівським статтями закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. В 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядок призначення сотників. В 1722 р. була створена так звана "Малоросійська колегія", що фактично управляла Україною. Фактично була скасована вільна українська торгівля, цілеспрямовано звужувалося вживання української мови, скорочувалось друкування українських книжок. Йшла "викачка" з України інтелектуального потенціалу. Після смерті Скоропадського цар взагалі вирішив не обирати нового гетьмана. Наказного гетьмана Полуботка разом зі старшиною викликали в Петербург, де його й було закатовано в 1724 р. Після смерті Петра І в січні 1725 р. шовіністична політика царизму і обмеження автономних прав України продовжувались, хоч його наступники проводили дещо поміркованішу політику. До 1727 р. гетьмана не було. Потім гетьманом "обрали" престарілого миргородського полковника Д. Апостола, який, поїхавши в 1728 р. в Петербург, прохав відновити Березневі статті Б. Хмельницького. У відповідь були ухвалені "Решительные пункты", що пропонували новообраному гетьману керувати Україною за допомогою російських чиновників. Д. Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше встановив державний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, звернув увагу на розвиток торгівлі, сприяв поверненню запорожців з Олешківської Січі на батьківщину. Вже після смерті Апостола (січень 1734 р.) запорожці заснували так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя) і влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене "Правління гетьманського уряду", хоча самого гетьмана не було. Це правління підпорядковувалось Сенату. Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариці Єлизавети Петрівни Кирило Розумовський, який був молодшим братом некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К. Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини - української шляхти, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р. У 1764 р. за наполяганням цариці Катерини II Розумовський склав гетьманство. Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії структурами управління та судочинства. Переміни порядків народна маса зустріла з пасивною покірливістю, так як давно вже була усунута від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і маса козацької старшини, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом від 21 квітня 1785 р. вона одержала права російського дворянства. Поступово Запорізька Січ втрачала своє військове значення як захисник південних кордонів імперії, а особливо статусом своєї організації і умонастроєм вона не вписувалась в політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади Тому в 1775р. за - наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Кал н й шевського заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І. Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину - до Сибіру. Частина козаків втекла на низов'я Дунаю і утворила там за згодою султана Задунайську Січ. З тих, що залишились на Україні, спочатку було створено "військо вірних козаків" на чолі з кошовим отаманом С. Білим, що отримав звання полковника. Потім у 1787 р. воно дістало назву "Бузького війська", згодом перейменували це військо в "Чорноморське", а в 1792 -1793 рр. його переселили на Кубанські землі, де українські козаки, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів і жили спочатку за старими звичаями і воювали з горцями Кавказу.

Історична географія України в XVIII ст. Приєднання Новоросії та Криму. Поділи Речі Посполитої

У XVIII ст. відбулися кардинальні зміни на політичній карті України та Східної Європи. Внаслідок переможних для Росії російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774, 1787-1791 рр. до Російської імперії були приєднані Приазов’я і Причорномор’я до ріки Дністер, а в 1783 р. Крим. Головну роль у колонізації південних степів відіграло українське населення. Поряд з українцями в освоєнні краю активну участь приймали росіяни, а також іноземні переселенці – німці, серби, болгари, валахи (молдавани), греки і євреї. Повсюдно виникали нові села і поселення, в господарський обіг були втягнені мільйони десятин землі. почалося будівництво нових міст: Херсона, Севастополя, Олександрівська, Катеринослава, Миколаєва та ін. Заснування Катеринослава (гирло р. Кільчень) відноситься до 1776 р. коли тут була закладена церква і сюди перебрався губернатор з канцелярією. Але це місце було не придатним для життя і тому в 1787 р. будівництво міста перенесли на місце колишньої запорозької слободи Половиці, де і розташувався остаточно новий губернський центр. Йому готувалося чудове майбутнє третьої столиці імперії, гідного пам’ятника великих діянь Катерини ІІ, але постійна війна Росії підірвала фінансову міць держави і не дала можливості здійснитись цим задумам. У XVIII ст. період занепаду і розкладу переживала Річ Посполита. Анархія шляхти, масові селянські виступи, рух гайдамаків і опришків, Коліївщина 1768 р., внутрішні протиріччя політичного і соціально-економічного розвитку призвели до занепаду держави і вона стала легкою поживою для агресивних сусідів: Австрії, Прусії і Росії. В результаті трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) вона перестала існувати. До Росії відійшли Київщина, Волинь, Поділля і Берестейщина, до Австрії – Західна Волинь, Галичина і Закарпаття та частина Буковини. На українських землях в кінці XVIII ст. жило приблизно 10 млн. чол.

Закріпачення українського селянства. Посилення феодального гніту

У другій половині XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать – козацька старшина, яка отримувала за службу так звані “рангові” (тобто військові), експоприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Антифеодальні виступи українських селян

Посилення феодального гніту викликало численні повстання селян і козаків. Найбільш значними були в Західній Україні під проводом Олекси Довбуша у 1730-1740 рр., на Правобережжі Максима Залізняка і Івана Гонти в 1768 р., що дістало назву “Коліївщина”. Бунтували також козаки Донецького і Дніпровського полків. В 1789 р. відбулося повстання в селі Турбаях, яке очолювали брати Рогачки і Помазан. Повсталі вбили місцевого поміщика і упродовж чотирьох днів жили керуючись козацьким звичаєвим правом. За наказом Катерини ІІ повстання придушили, село спалили, а місцевість, де воно знаходилося, розорали. Значно менш відомий виступ селян села Морзівка під керівництвом С. Довгоп’ята. Шляхом безкровної боротьби з поміщиками, за підтримки П. Рум’янцева, вони домоглися, що в березні 1785 р. суд визнав безпідставність дій поміщиків щодо закріпачення селян і перевів їх з розряду поміщицьких в державні, чого вони й бажали.