Соціальна роль функції релігії та церкви

Під соціальною роллю релігії розуміється її ставлення до суспільства, соціальних; національних спільностей, соціальних потреб віруючих. На кожному історичному етапі розвитку притаманна релігії роль і функції реалізуються церквою. Основні функції релігії: компенсаторська, світоглядна, регулятивна, комунікативна, інтегруюча. Принципова відмінність між розумінням одних і тих функцій полягає в різному ставленні до релігії — запереченні або схваленні.

Компенсаторська функція, що іменується ще ілюзорно-компенсаторською, полягає в тому, щоб зняти у віруючих їх турботи і тягарі, хворобливі та моральні переживання, полегшати їх фізичні і духовні страждання, нести віруючому розраду. Компенсаторська функція широко представлена у Ветхому Завіті, де є псалом: «Відкриття твої — розрада моя» (псалом 118, 24). В Новому Завіті апостол Петро пише про Бога: «всякої утіхи, Богу, що утішає віруючих в усіх скорботах наших». Американський соціолог Генрі О'Діа вважає, що людина має потребу в емоційних утіхах перед невизначеністю, невпевненістю, стражданням, насиллям. На сучасному етапі розвитку України, де мільйони людей страждають від матеріальних злигоднів, безробіття, політичного безправ'я, ілюзорно-компенсаторська функція релігії діє найповніше. Ця функція, безумовно, корисна вірую чим, тому що тимчасово знімає психологічну напругу та стурбованість, утішає їх. Але реального поліпшення їх життєвих доль не відбувається, адже потрібні інші, не ілюзорні, а реальні засоби. Компенсаторська функція релігії дає правлячим колам реальні результати, відволікає віруючих від акцій соціального протесту, примірює їх з дійсністю в надії на майбутнє, на компенсацію у загробному світі. Ще в XVIII ст. французький філософ П'єр Серваль Марешаль, розкриваючи соціальне значення компенсаторської функції релігії, відзначав, що компенсаторська функція релігії надає можливість правителям відчувати себе спокійно. Йому ж належить (приписане Марксу) визначення релігії як наркотика, опіуму, що послаблює волю та присипляє розум віруючого.

Комунікативна функція релігії характеризується системою спілкування віруючих у різних формах, насамперед, у церквах і молитовних будинках між собою та їх спілкування з Богом через релігійні обряди та молитовні збори віруючих. Віра стає фактором зближення єдиновірців і може служити причиною їх негативного ставлення до інаковіруючих чи взагалі невіруючих. Ставлення віруючих може приймати політичне забарвлення, відбувається їх зближення на підставі єдності соціально-політичних поглядів. Тому релігія може не тільки об'єднувати, але й роз'єднувати людей, розпалювати ненависть на національній або релігійній основі. Цю функцію релігії західні соціологи вважають головною та визначальною.

Велике значення в системі функцій релігії має світоглядна, за допомогою якої церква впливає на свідомість людей, переконуючи їх у єдино можливому і гідному поваги релігійному світогляді та відвертаючи від впливу наукового світогляду. Цій меті служать і церковні проповіді, вся система засобів масової інформації, що їх створює церква для пропаганди поглядів і підсилення релігійного виховання не тільки віруючих, але й невіруючих.

Регулятивна, або етична функція релігії означає спроможність релігії виробляти єдині для релігійної системи норми поведінки, принципи, ціннісні орієнтації як регулятори повсякденної життєдіяльності віруючих.

Всі функції взаємозв'язані та спрямовані, насамперед, до віруючих, висловлюючи цілеспрямованість релігії, але виходять і за межі релігійних спільностей, виявляючи зв'язок релігії з суспільством, в тому числі й з невіруючими, що зазнають того чи іншого впливу релігійної ідеології. І хоча всі функції релігії здійснюються церквою, їх не слід змішувати з функціями церкви; необхідно бачити не тільки їх єдність, але й відмінності, враховувати, що церква не тільки релігійний заклад, але й соціальний інститут, що історично й традиційно вважає своєю компетенцією, поряд з релігійними, і соціально-політичні проблеми. Реалізуючи їх відповідно з завданнями, церква здійснює свою головну функцію — соціально-політичну, хоча й вуалює її нібито політичною нейтральністю, невтручанням у політичні справи. Такий, як правило, засіб верхів церкви, що використовується всіма конфесіями, аби зберегти вплив на віруючих, що належать до різних течій. В одному з звернень Архієрейського Собору Української православної церкви говориться, що «церква не зв'язана ні з яким суспільним ладом, ні з якою політичною силою, готова вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення та об'єднання у служінні благу людей». Однобічні ж судження про завжди реакційну роль церкви, не відповідають дійсності, бо церква на певних етапах історії брала участь і навіть очолювала прогресивні сили народів у їх боротьбі за національне і соціальне визволення (рух рабів у Римській імперії, селянські рухи в Німеччині під керівництвом Лютера, боротьба іранського народу проти шахського режиму, «бунтівна церква» у країнах Латинської Америки та ін.). Та більшість церков стоять на позиціях правлячих режимів, визнають його суверенітет над церквою. Дотримуючись біблії та інших священних писань, церкви обожнюють державну владу. Уособленням безмежної відданості державному ладу та ненависті до всіх і будь-яких народно-визвольних рухів є Російська православна церква.

Існують інші функції церкви, що також відбивають зв'язок церкви із суспільством і державою. Миротворча функція виявляється в активній діяльності церков, особливо християнської, у боротьбі народів за мир і безпеку. Разом з тим на Заході серед діячів церков є і прихильники атомної війни. Благодійна функція виявляється в утриманні за рахунок церкви будинків зневаги, лікарень, дитячих садків та інших закладів, в асигнуваннях на соціальні потреби. Крім цих функцій, церква має економічні, культурно-просвітницькі функції, функцію управління церковними парафіями, функцію підготовки кадрів священиків і богословів, функцію зовнішніх зв'язків.

Релігія і держава

Взаємовідносини держави з церквою — це особлива форма суспільних відносин, що визначається історичними умовами, державним і суспільним ладом, співвідношенням політичних сил у суспільстві, соціальною позицією церкви, рівнем релігійності населення. Державно-церковні відносини втілюються в законодавстві, де обумовлюється правове та економічне положення церковних об'єднань, їх роль у суспільстві, ставлення держави до релігії, до віруючих і невіруючих, до свободи, чи несвободи совісті. У взаємовідносинах держави з церквою відбиваються суперечності між державою як суб'єктом політичної влади та церквою, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки зовнішньої і внутрішньої політики держави, на здійснення політичного та морального впливу на суспільну свідомість. Ця особлива роль визначається тим, що церква завжди, на всіх етапах свого розвитку, функціонує не тільки як релігійний, але і як соціальний інститут, що має свою політичну і суспільну позицію. Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, в її впливі на віруючих у дусі їх лояльності політичної влади, що сприяє зміцненню державного ладу. Відсутність же такої підтримки, суперечності і конфлікти між церквою та державою неминуче даються взнаки й на соціальний поведінці віруючих (і не тільки віруючих), можуть послаблювати політичну владу.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з державою: по-перше, панування церкви в державі ~-в католицькій церкві в минулому, в країнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, панування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії, у радянський і пострадянський період. По-третє — рівноправний союз держави з церквою — сучасні західноєвропейські країни, Росія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.

Основні принципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами, початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918 року) і Тимчасового робітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року) «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний зміст забезпечував демократичне рішення релігійного питання, здійснене у багатьох західноєвропейських державах. Але принцип свободи совісті в Конституціях означав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тільки державна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правах всі віросповідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу з православ'я й переходу до інших конфесій. Невіруючі вперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Відміна релігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державних закладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всі положення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи не обмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправлення релігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Та ряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючи класову спрямованість політики Радянської держави та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декрет позбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжних країнах, що пояснювалось антирадянською політикою більшості церков. Проти декрету, що обмежував права церкви, згуртувалась більшість релігійних об'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.

Ворожа діяльність духовенства всіх конфесій не могла не викликати відповідних заходів з боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти й молода Радянська держава, тим більше, що перебувала тоді у ворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх та зовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до інших політичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій. Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через які постраждали не тільки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян, непричетних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яка накопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулу діяльність, як політичних прислужників самодержавства. Але було б однобічним підходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриття церков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тільки антирадянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльні позиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церкви зберігалась, адміністративні та репресовані заходи тривали, а умови життєдіяльності релігії не тільки не пом'якшувались, а, навпаки, погіршувались. Сталінська політика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічала протидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм не загрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной газети», чим пояснювалась така покірлива позиція церкви, Олексій II відповів, що покірність зв'язана з відчуттям того, що церква в Росії сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що наші гнобителі сприймались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталін поставав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».

В середині 80-х років XX ст. в Україні взято курс на демократизацію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного життя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі й стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знайшло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки монастирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонування з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер їх понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виникло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підготовки священиків і богословів. Створена Київська духовна академія. Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітніших галузях країни: благодійній охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропагандистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву та авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здійснюються. Високі права існують лише для однієї православної церкви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Україні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви, насамперед, православної, на проникнення в усі сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культури і засобів масової інформації. Церква широко використовує при підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широкі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, а також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-церковними матеріалами найрізноманітнішого характеру. Богослужіння та релігійні свята — все це одержало постійне місце в засобах масової інформації в Україні. Отже, релігійна пропаганда вийшла далеко за межі церковної галузі і, по суті, нав'язується невіруючим, церковна інформація подається дикторами радіо і телебачення аж ніяк не безстороннє та супроводжується схвальними коментарями, звернена не тільки до віруючих, але і до всіх слухачів і глядачів. Дедалі більше, змикаючись з державним режимом, православна церква бере курс на клерікалізацію політичного, суспільного і духовного життя. Релігійні церемонії та обряди, які раніше за законом проводились тільки в самій церкві, або на дому у віруючих, нині перейшли на територію державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітніші суспільні події, особливо урочисті акти, супроводжуються «церковним освяченням». Всі церемонії мають підвищувати авторитет релігії, демонструвати її нібито реальний вплив на весь хід світського життя. Демонструючи своє доброзичливе ставлення до релігії та церкви, багато керівних діячів України розірвали з науковим світоглядом і вступили в лоно православної церкви. Зрозуміло, це означає ні що інше, ніж загравання з церквою в надії використати її вплив на віруючих. Церковні об'єднання в Україні стоять на платформі підтримки політики, що проводиться державою.