Національно-етнічні процеси та відносини

Національні відносини завжди пов’язані з вирішенням певних етнічних проблем,

які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної

влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об’єктивною

передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих

етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями

(народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис.

етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами

однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких проживають

за кордоном.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами

(політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб’єкти таких відносин

часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому

міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об’єктивну основу, розгортаються у

сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на

перетині культур. Суб’єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи

й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні

проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини

між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях,

дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії

та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать

до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і

багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно

з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних меншин

некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі,

культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетн

ічних країнах формально рівноправними.

В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 р., проживало

до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн осіб. Це свідчить про те, що

міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньо

ї політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 %

тут – українці, що говорять українською мовою, майже 33 % – російськомовні укра

їнці та до 21 % – російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У

неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги

не набула жодна з цих мов, водночас, на рівні державних інституцій простежується намагання

підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному

та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соц

іальної справедливості.

Юрій М.Ф. Соціологія

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економ

ічних потреб етнічних творень. Економічні потреби можуть формуватися як

стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній

Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася

в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства),

так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці

чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими

видами діяльності). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці,

в системі економічних зв’язків між різними національно-етнічними утвореннями.

Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки

особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбан

ізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж

українців.

Політичні етнонаціональні відносини стосуються, передусім, рівної участі всіх

етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших

проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і

свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем

етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення

до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання державного

устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де

передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень,

чи вона має унітарний характер.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів

культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується

не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки

системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутност

і, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного нац

іонального самоутвердження. Відповідно, перед етносоціологією постає питання

націоналізму.

Націоналізм – теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоідентиф

ікації нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльност

і, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку краї-

ни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Як суспільний рух він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Європи

(Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економ

ічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-

Угорщина, Росія) – внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти

національного гноблення та нерівності.

Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політичних

ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання

інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискримінац

ію.

Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у

пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як

теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, економ

ічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різноман

ітних формах діяльності.

Розділ ІІІ. Основні соціологічні поняття

Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологічних

його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), етн

ічний, дифузний.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш

раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистост

і. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нормою

людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення

держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури,

ідеології.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури.

Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має

своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів,

культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення владних,

ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націонал

ізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей,

узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих

етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат.

separatus – окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної

нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на

збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історично

ї самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме

культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схильност

і до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують

розвиток етносу.

Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного

питання.

Національне питання – форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку

націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних,

політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв’язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнац

іональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується

на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого національне

питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточного

вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних

процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання

суперечностей з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Згідно із законом соціальних сподівань, що підвищуються, з активізацією процес

ів урбанізації, зростанням кількості представників національностей у процесах

інтелектуалізації, модернізації розширюється й діапазон їх потреб. Тому цілком природним

є бажання національних утворень поліпшувати своє життя.

Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи вдавану)

втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити

його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави

або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).

Не менш впливовим може бути і соціальний чинник, наприклад, конкуренція за

робочі місця, особливо у престижних сферах зайнятості (рухи мезоамериканського

чи афроамериканського населення США). Інколи, щоправда, трапляється, що престижні

Юрій М.Ф. Соціологія

сфери зайнятості займають здебільшого представники національних меншин даної

країни (високий рівень росіян у бізнес-еліті країн Балтії або вплив японських промисловц

ів у США). У будь-якому разі проблеми соціальної стратифікації можуть впливати

на розвиток національних рухів як титульного етносу, так і етнонаціональних

меншин.

Дифузний націоналізм пов’язують з особливостями психологічного становища

маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних

національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус.

Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебільшого

в стресових ситуаціях.

Поширеною є концепція, згідно з якою в розвинутих країнах орієнтація на націонал

ізм тісно пов’язана з консервативними та авторитарними поглядами (на відміну від

країн, що розвиваються, де націоналізм може бути чинником подальшого розвитку

політичного та соціального потенціалу країни).

Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі

його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності.

Простежується у більшості пострадянських держав.

Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке

обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень

центру (автономні республіки Російської Федерації).

Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежност

і етнонаціональних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі

«зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська республ

іка).

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання

базових «європейських» цінностей.

Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:

• право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид,

насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);

• право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї

національної належності);

• право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки

самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);

• право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується

на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини

тощо);

• право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій

їх проживання;

• право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною окремою

нацією прав на існування та розвиток1.

_______________

1 Соціологія / За ред. док. іст. наук, проф. В.Г.Городяненка.–К.: Академія, 2003.– С. 348–

354.

Розділ ІІІ. Основні соціологічні поняття