Вчення про суспільство в Стародавній Греції

Людина і суспільство в Стародавній Греції, їх життєві сили, взаємозалежність із

природою, непізнаність у світі, могутньому космосі стають вперше в європейській

соціокультурній традиції об’єктом систематичного осмислення, цілісного соціаль12

Юрій М.Ф. Соціологія

но-філософського, релігійно-морального аналізу. Відбувається перший етап диференц

іації європейського соціокультурного пізнання світу, розуміння взаємозв’язку сусп-

ільного і природного, суспільного й особистісно-індивідуального.

У період розкладу первісного ладу і становлення рабовласництва в Європі соц

іальне мислення, з одного боку, різко міняється, відбиваючи суспільні трансформац

ії, що відбуваються, а з іншого, стимулює ці трансформації. Цей висновок підтверджу

ється вченням більшості відомих нам давньогрецьких мислителів.

Ксенофан Колофонський (VI-V ст. до н.е.) – один з перших матеріалістів і атеїстів,

що критикував релігійність, міфологічність і антропоморфічність своїх попередників.

Боги, вважав він, є лише в головах людей, їх немає в дійсності. Головним доказом

того, що боги – вигадка людей, є їх людиноподібність. Якби бики вірили в богів, думав

Ксенофан, то їх боги були б бикоподібні.

Відкидаючи реальність богів, він висунув тезу, відповідно до якої суспільство

(Ксенофан мав на увазі сучасний йому соціальний устрій, що змінив первісний комун

ізм) не можна розуміти як божественне встановлення, а процеси, які у ньому відбуваються,

як детерміновані. Суспільство утворюється, на його думку, випадковими

взаємозв’язками людей, у ньому немає і не може бути нічого закономірного.

Левкипп і Демокрит (V-IV ст. до н.е.) учили тому, що вся дійсність матеріальна,

складається з атомів і їх взаємодій. У суспільстві роль атомів відіграють окремі люди.

Відповідно до цього вчення виходило, що суспільство – суть сума (сукупність) атомівлюдей,

а суспільне життя – окремий випадок природного життя, що розуміється атом

істично. На відміну від Ксенофана, атомісти думали, що суспільне життя детермі-

новане об’єктивними причинами. «Жодна річ не виникає безпричинно, але усе виника

є на якій-небудь підставі й у силу необхідності», – сказано в одному з текстів

Левкиппа, що зберігся. Тому атомісти були прихильниками визнання і пізнання

об’єктивних законів природи і суспільства. Закони суспільства при цьому розуміються

як прояв законів природи. Основний закон природи, на їх думку, – взаємопритягнення

і взаємовідштовхування атомів. У суспільстві він виявляється у вигляді дружби

і ворожнечі, що визначають суспільну поведінку людей.

Іншим спільним законом природи і суспільства є кругообіг подій, циклічність

змін. У природі день змінюється ніччю, літо – осінню, потім зимою і весною, а в

суспільстві відбувається циклічна зміна людей, їх поколінь, правителів, ідей тощо.

Сократ (469-399 р.р. до н.е.) – найбільший мислитель стародавності, що започаткував

філософський ідеалізм і створив оригінальне вчення про суспільство, назване

ним «Макрос-антропос». Цей термін Сократа в буквальному перекладі означає

«Велика людина».

На відміну від Ксенофана й атомістів, Сократ не насміхався над релігійністю і

міфотворством попередників. Особливо високо він відгукувався про антропоморфізм

древніх людей, оцінюючи його методом пізнання суспільства. Підкреслюючи евристичну

цінність уподібнення суспільства людині, осмислення суспільства як «великої

людини», Сократ висунув формулу «Пізнай самого себе». Оскільки суспільство суть

«Макрос-антропос», остільки пізнання людиною своїх власних якостей є пізнання

суспільства. Сучасною мовою цю думку Сократа можна представити приблизно так

– займаючись самоаналізом, людина займається суспільствознавством.

На думку Сократа, пізнавати себе і суспільство людям потрібно не стільки заради

розробки якихось теорій, скільки для вирішення практичних завдань, заради оволод

іння ними «мистецтва жити».

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

Непізнаність людьми самих себе – причина їх поганих вчинків і всіх суспільних

вад.

З висот сучасної соціології видна не тільки наївність суспільствознавчої конструкц

ії Сократа, але й її важлива роль у процесі становлення соціального знання. По

суті, саме Сократ першим заговорив про потребу в спеціальних знаннях про суспільство,

необхідних для практики людського співжиття, і поставив проблему осмислення

взаємозв’язків суспільства і конкретної людини.

Платон (428/427-348/347 рр. до н.е.) істотно розвив одну з ідей свого вчителя Сократа,

відповідно до якої суспільство розуміється як держава. Історичною передумовою

ототожнення держави із суспільством з’явилися давньогрецькі міста – поліси,

створювані для захисту від ворогів, колонізації нових земель, забезпечення мореплавання

і торгівлі. Розкидані на великій відстані одне від одного узбережжями Середземного,

Егейського, Мармурового і Чорного морів, давньогрецькі міста жили автономним

життям, будучи самостійними державами, номінально підлеглими Афінам.

Політична організація цих міст була різноманітною – десь існували демократії, десь

панувала аристократія, а десь з’являлися монархи – одноособові правителі. Суспільно-

політичне життя міст-полісів визначалося боротьбою за владу різних угруповань

громадян, особливою роллю воїнів, безправ’ям рабів, численними пережитками общинного

устрою, зокрема кровнородинних зв’язків. Для людей, що жили в таких

містах, соціальною реальністю були внутріміські відносини, особливу роль у яких

відігравали взаємини, що складаються з приводу влади. Тому у свідомості громадян

міст-полісів суспільне і політичне життя зливалася в щось єдине, поняття суспільство

і держава зрівнювалися. Ця особливість суспільної свідомості древніх греків знайшла

відображення в багатьох філософських діалогах Платона, які називаються «Держава

». Саме тут започатковано традиції ототожнення суспільства і держави, які тривалий

час проіснувала в історії соціальної думки.

Однак Платон, характеризуючи суспільне життя в містах-полісах, відзначав, що

в ній є щось, що не регулюється державою, виходить за її рамки. Цю частину суспільного

життя він назвав приватним життям, використовуючи в зв’язку з цим поняття

«приватне суспільство» і інші терміни, близькі за змістом до названого. Розвиток цієї

думки послідовниками Платона призведе до створення однієї з основних соціологічних

теорій – концепції громадянського суспільства.

В іншому трактаті («Закони») Платон виявив себе як ідеолог рабовласництва і

виразник інтересів афінської аристократії. Тут він зобразив свою мрію про ідеальне

суспільство – державу. Правити ним повинні «філософи» (аристократи духу), охороняти

його – «воїни» і «стражники», а працювати в ньому – вільні «ремісники» і раби.

При цьому раби є власністю вільних громадян, не мають приватного життя, їх повед

інка жорстко контролюється державою. Приватне життя аристократів практично

не обмежується. Але в цій державі діють закони, що дозволяють регулювати приватне

життя всіх інших категорій вільних громадян, особливо ремісників. Ідеал Платона,

безумовно, утопічний і зовсім не привабливий для сучасників. Проте він заслугову

є на нашу увагу. Насамперед, тому що відбиває один з початкових рівнів осмислення

суспільства, заснований на:

• уподібненні суспільства його державному устрою;

• визнанні суспільноутворюючої ролі поділу праці.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) відомий не тільки як всесвітньо значимий філософ,

але і як основоположник ряду наук – логіки, етики, інших галузей знання.

Юрій М.Ф. Соціологія

Будучи учнем Платона, він (у своїх трактатах «Політика», «Никомахова етика» й

ін.) розвив традицію розуміння суспільства як держави. На його думку, «держава –

продукт природного виникнення… Держава є тому, що існує природно, людина за

природою своєю є істота політична, а той, хто…живе поза державою, – або недорозвинена

в моральному розумінні істота, або надлюдина».

Поставлене Сократом питання про співвідношення суспільства й індивіда Аристотель

вирішує в дусі Платона – однозначно віддає пріоритет суспільству-державі.

Для нього очевидно, що «держава існує по природі і по природі передує кожній людин

і; оскільки остання, виявившись в ізольованому стані, не є істотою самодостатньою,

то її відношення до держави таке ж, як відношення будь-якої частини до свого

цілого».

Поглиблюючи ідеї вчителя, Аристотель вніс у них істотні доповнення і корективи.

Сутність суспільного життя він убачав не тільки в державному її оформленні,

скільки у владних відносинах суспільства-держави. Наявність влади і розподіл людей

на тих, хто панує і хто підкоряється, Аристотель вважає природним законом природи

і суспільства. Відносини панування-підпорядкування детерміновані природою

і держави, і людини як політичної істоти. Ці відносини споконвічні і корисні як держав

і, так і окремій людині. На цій підставі Аристотель оцінює рабовласництво як благо

і прояв справедливості.

Проте він висловлювався за поліпшення суспільства, в якому жив. Воно потребувало,

за Аристотелем, політичного й етичного вдосконалення. Аристотеля дуже тривожив

факт частішання конфліктів (за його термінологією «непорозумінь») між громадянами

міст-полісів. Основну їх причину він вбачав у наявності таких форм правл

іння, що давали можливість корисливого використання влади, порушення

справедливості в розподілі майна і почестей. Подальший ріст марнославства, прагнення

до багатства і почестей знатних людей викликає невдоволення простих громадян,

їх недоброзичливість і злість, що загрожує державі загибеллю. Тому Аристотель

закликав до встановлення влади, яка служить усьому народу і суспільству. Помітимо,

що при цьому раби в увагу не бралися, під народом малися на увазі тільки вільні громадяни,

організовані в державу.

Основним шляхом удосконалювання форм правління суспільства-держави Аристотель

визнає добровільну й усвідомлену помірність усіх громадян, правителів насамперед,

від pleonexia, тобто від привілеїв і переваг, що даються близькістю до влади.

Цей шлях уявлявся як цілком реальний, тому що, ставши політичною істотою,

людина набувала почуття справедливості, без праці відрізняє справедливе від несправедливого,

може зменшити свої несправедливі і збільшити свої справедливі діяння.

Ця теза складає основу аристотелівської ідеї етичного вдосконалення суспільства.

Не поглиблюючись далі в етичне вчення Аристотеля, сформулюємо висновок,

необхідний для з’ясування його внеску в соціальну теорію. Аристотель перевершив

своїх попередників у тому розумінні, що не обмежився ототожненням суспільства і

держави, а фактично почав структурувати суспільні взаємодії людей, виділивши в них

поряд з політичними відносини етичного характеру. При цьому, щоправда, політика

усвідомлюється як пріоритетна цінність, а етичні відносини як похідні від політичних.

Синтезувавши ідеї своїх попередників, Аристотель поставив перед своїми послідовниками

дуже важливе для всього наступного суспільствознавства питання про типи

спільнот людей, чи, за його термінологією, про форми дружби людей. Він чітко

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

відрізняв державу, поселення, плем’я, рід і сім’ю, оцінюючи державу як основну утворюючу

суспільство форму, але не виключав можливості появи інших спільнот людей.

Епікур (341-270 рр. до н.е.) і Лукрецій (близько 99-55 рр. до н.е.) увійшли в істор

ію соціальної думки як перші теоретики індивідуалізму. Уловлюючи ознаки розкладу

давньогрецької організації суспільного життя і передбачаючи посилення суспільно

ї боротьби і нещасть, вони сконструювали свій ідеал суспільства, що отримав назву

«атараксія». Цим грецьким словом позначали стан незворушності, душевного

спокою, розумної насолоди життям, задоволеності собою і життям, що досягається

лише мудрецями.

Епікур і Лукрецій (а до них Демокрит) закликали своїх співгромадян стати мудрецями

й у цьому бачили підставу для вдосконалення суспільства. Людиною, здатною до

атараксії, може стати кожний, хто:

• по-перше, розів’є свої пізнавальні здібності і буде правильно (тобто по-епікурейськи)

осмислювати навколишній світ і свою роль у ньому;

• по-друге, позбудеться від неуцтва, страху перед смертю, богами і загробним покаранням;

• по-третє, навчиться ухилятися від страждань і неспокою, зберігати радісний стан

духу.

Прагнучи допомогти співгромадянам стати мудрецями, вони розробили багато в

чому схожу матеріалістично-атеїстичну концепцію світобудови, засновану на ідеях

атомістів (Левкіппа і Демокрита). Суспільство розумілося ними не як самодостатня над

індивідом величина (як у Платона й Аристотеля), а як похідне від взаємодій людейатом

ів. Не суспільство (громада, місто-поліс, держава) робить людей такими, які вони є,

а люди роблять суспільство таким, які вони самі. Удосконалюючи самих себе, люди

формують таке суспільство, яке вони хочуть отримати.

Перегукуючись в чомусь із Сократом, ідеологи атараксії не сприймають його концепц

ії «Макрос-антропос» і заперечують ідеалістичну сутність його філософських побудов.

Душа, на їх думку, смертна, як і тіло людини, тому що вона – лише тимчасовий

стан особливих атомів і після загибелі тіла розпадається, перестаючи існувати. Тому

немає основ вірити ні в загробне життя, ні в післясмертне покарання, ні в пекло, ні в

рай.

Боятися смерті не потрібно, на їх думку, і тому, що поки ми живемо, смерті немає, а

коли померли – немає нас. Страх перед богами ефемерний, не тому, що їх немає, а тому,

що вони живуть не в нашому світі, а в порожнечах між світами, знаходячись у стані

атараксії, а тому не втручаючись у долі людей. Людина творить себе сама, а, роблячи це,

творить суспільство.

Як бачимо, реальний зміст вчення Епікура і Лукреція далекий від того, котре йому

іноді приписують. У ньому немає заклику до почуттєвих задоволень, обґрунтування

вседозволеності, сибаритства, відходу від життєвих труднощів за допомогою пияцтва,

наркоманії тощо. Подібні уявлення про епікуреїзм, епікурейство й епікурейців (як про

людей, схильних до комфорту і почуттєвих насолод) – підсумок пізніх перекручень і

домислів недосвідчених людей.

Суспільствознавчі погляди мислителів Стародавньої Греції, таким чином:

• по-перше, спиралися на уявлення про суспільство, що сформувалися при перв

існому ладі, так чи інакше розвивали їх;

• по-друге, відбивали суспільні зміни, що відбулися до того часу;

Юрій М.Ф. Соціологія

• по-третє, втілювалися у філософську форму, чітко не відокремлювалися від філософського

осмислення природи;

• по-четверте, украй суперечили один одному по віссях матеріалізм – ідеалізм,

атеїзм – релігійність, індивідуалізм – колективізм;

• по-п’яте, найчастіше мали характер утопій, бажаних і незбутніх бажань;

• по-шосте, являли собою особливу і важливу ступінь на шляху становлення сусп

ільствознавства взагалі, соціології, зокрема.