Провідні постаті світової політичної думки

ПОЛІТИЧНІ МИСЛІТЕЛІ ТА ДІЯЧІ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ТА АНТИЧНОСТІ

Представник, основні праці

Загальна характеристика поглядів


Августин Аврелій (354-430 рр.) “Сповідь”, “Про град Божий”	Ідеолог християнської церкви. Центральним питанням творчості було питання про людину: хто вона є, як їй жити? Засуджував будь-яке насильство, але визнавав його необхідність. Ототожнював поняття “влада” з турботою. Розвинув ідею верховенства церкви над державою.
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) “Політика”, “Етика”	Визначав політику як науку про вище благо людини і держа-ви; політика у нього включає і етику, і економіку. Першим назвав людину “істотою політичною”. Визначив правильні (царська влада, аристократія, політея) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія) форми державно-політичного устрою. Першим Темаив владу на три гілки. Розробив питання про громадянство. Виправдовував рабство як “річ натуральну”.
Будда (Сіддхартха Гаутама) (563-483 рр. до н.е.) Збірник “Дігха Никайя”	Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечив теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, самозаглибитися, зробити своє духовне життя непідвладним впливу середовища. Це вчення має психологічний, етичний характер.
Заратустра (Зороастр) (VIII ст.. до н.е.)	Засновник зороастризму – міфічних уявлень стародавніх осіб персів; релігійно-етичної течії. У центрі зороастризму – боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства. Монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. Мислитель закликав до взаємної любові, прощення, миру.
Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) “Бесіди та висловлювання”	Розвинув патріархальну теорію походження держави: держа-ва – це велика сім’я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини ніж правителями і підданими схожі на відносини у сім’ї, де молодші залежні від старших. Люди нерівні: “темні люди” підпорядковуються “благородним”. Виступав за аристократичну форму правління, при якій народ усувався від влади. Був прихильником ненасильницьких ме-тодів правління; відкидав бунти, війни, завойовницькі похо-ди. Скептично ставився до спроб управління за допомогою законів, які базуються на покараннях, бо цим можна виклика-ти у людей страх, але не досягнути морального оновлення.
Платон (427-347 рр. до н.е.) “Держава”, “Закони”, “Політика”	Розробив концепцію “ідеальної” держави. “Ідеальна” держава опирається на поділ праці та різницю між моральними якостями людей. Громадяни повинні повністю підпорядкувати своє життя державі. Найкраща форма правління – аристократія. Основна увага держави має зосереджуватися на вихованні, освіті громадян.
Сократ (469-399 рр. до н.е.) Писаних праць немає	З його ім’ям пов’язане виникнення моральної філософії. Закони є основою держави, без них неможлива моральна організація життя. Розрізняє природне та писане право. Він переконаний прихильник такого устрою держави, при якому панують справедливі за своєю природою закони. Виступає за однодумство громадян, бо без цього неможливе ефективне управляння державою. Виділив такі форми державного правління: царство, тиранія, аристократія, плутократія, демократія. Першим сформував концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Пов’язав можливість політичної свободи з пануванням розумних справедливих законів.
Цицерон Марк Тулій (106-43 рр. до н.е.) “Про закони”, “Про державу”, “Про обов’язки”	Державу визначає як справу, надбання усього народу. Визначає народ як “об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів”. Звідси: держава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причиною походження держави є вроджена потреба людей жити разом, а також необхідність охороняти власність. Держава і право за своєю природою носять божественний характер. Розрізняє три форми правління (царську владу, аристократію, демократію), між якими існує кругообіг. Ідеальною є форма, яка поєднує елементи усіх трьох форм. Заперечував ідею майнової і політичної рівності громадян. Заклав основи міжнародного права; сформулював принцип необхідності дотримання зобов’язань за міжнародними договорами.
Адамс Джон (1735-1826 рр.) “Захист Конституції та Уряду ПАСШ”	Розглядав владу як форму примусу. Пропагував необхідність чіткого розмежування повноважень уряду та демократичного парламенту. Критикував демократію. Визнавав вищість виконавчої гілки влади. Сформулював підстави доктрини ізоляціонізму.
Бжезінський Збігнєв (1928 р.н.) “Політична влада: США /СРСР”, “Радянський блок: єдність та проти-річчя”, “Безперервна чистка: політика за радян-ського тоталітаризму”, “Великий провал: народження та смерть комунізму у ХХ ст.”	Дослідник тоталітарних систем. Головною ознакою тоталітарної системи називав домінуючу роль ідеології, продуковану правлячою партією. Дослідив спільне та особливе у розвитку країн, що належали до радянського блоку. Провів порівняльний аналіз американської та радянської політики. Передбачив можливий розпад СРСР, визначив підстави краху комунізму. Проаналізував шляхи переходу від тоталітарної системи до демократичної.
Гамільтон Олександр (1757-1804 рр.) “Федераліст”(у співавт.)	Сформулював політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади. Прагнув до зміцнення виконавчої гілки влади. Підтримував думки про поділ народу на правлячу меншість і підпорядковану більшість. У зрілі роки підтримував думку про провідне місце судової влади, бо “без неї навіть добрі закони є нежиттєздатні”.
Джефферсон Томас (1743-1826 рр.) Підготував “Декларацію незалежності США”	Запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників для врегулювання відносин між різними гілками влади. Відстоював необхідність проведення виборчої реформи, за якою право голосу мало надаватись усім чоловікам, незалежно від майнового стану. Намагався поширити права людини на рабів
Істон Девід (1917 р.н.) “Політична система”, “Рамки політичного життя”	Застосував системний аналіз для вивчення явищ політичного життя суспільства, сформулював модель політичного життя суспільства. Головним завданням політології визначив вивчення обмінів між системою та її оточенням, чинників існування та функціонування політичної системи.
Козер Люїс Альфред (1913 р.н.) “Функції соціального конфлікту”, “Продовження вивчення соціального конфлікту”	Німецько-американський конфліктолог. Виклав схему виникнення та розвитку конфлікту. Визначив чинники, які визначають гостроту конфлікту. Дослідив суспільні функції конфліктів. З’ясував фактори, що сприяють припиненню конфлікту.
Лассуелл Гарольд Дуайд (1902-1978 рр.) “Влада і суспільство”, “Структура і функції комунікації в науці”	Вивчав політику як поведінку соціально-політичних груп і як систему аналізу процесу прийняття політичних рішень. Започаткував аналіз влади як міжперсональної конструкції (“Влада – це міжособистісна ситуація”). Використав методи психоаналізу у вивченні політичної поведінки і пропаганди.
Ліпсет Сеймур Мартін (1922 р.н.) “Політична людина”, “Соціальна мобільність в індустріальному суспільстві”	Центральна проблема його досліджень – демократія та її реалізація в сучасному світі. Вивчав існуючі форми влади, соціальну стратифікацію та мобільність. Надав великої уваги питанню леґітимності влади, аналізу політичних конфліктів. Опрацював концепцію деідеологізації.
Пейн Томас (1737-1809 рр.) “Здоровий глузд”, “Права людини”	Виступав за незалежність північноамериканських колоній Англії. Темаив суспільство і державу, зазначивши, що держава є результатом розвитку суспільства. Демократію уявляв як лад з загальним виборчим правом, широким народним представництвом, обмеженою приватною власністю.
Тоффлер Олвін (1928 р.н.) “Футурошок”, “Третя хвиля”, “Зміщення влади”.	Аналізує наслідки переходу до інформаційного суспільства. Наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях, які стають могутнім інструментом влади. Поділив існуючі на планеті суспільства за критерієм здатності до навчання на “швидкі” та “повільні”.
Хантингтон Самюель (1927 р.н.) “Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ століття”, “Зіткнення цивілізацій і зміна світового ладу”	З’ясовує співвідношення сил у сучасному світі. Дав прогноз росту впливу на світову політику етнічних, релігійних, мовних та інших відмінностей. Подає своє бачення поняття “цивілізація”.
Фромм Еріх (1900-1980 рр.) “Втеча від свободи”, “Людина для самої себе”, “Здорове суспільство”, “Мати або бути?”, “Концепція людини у Маркса”	Досліджував фашизм і більшовизм як соціальні явища. З’ясовував, яку роль психологічні фактори виконують як активні сили соціального прогресу. Класифікував потреби людини. З психоаналітичної точки зору дослідив причини виникнення авторитаризму. Запропонував програму “соціальної реконструкції суспільства”. Вивчав інструменти соціалізації як фактори стабілізації політичних режимів.
Фукуяма Френсіс (1952 р.н.) “Кінець історії?”, “Кінець історії й остання людина”, “Великий крах”	Розглядає перспективи розвитку індустріального світу в ХХІ ст. Досліджує поняття “довіра” і класифікує суспільства за критерієм розповсюдженості довіри. Аналізує трансформаційні процеси в постсоціалістичних державах.
Бентам Ієремія (1748-1832 рр.) “Фраґменти про владу”, “Паноптікон”, “План парламентських реформ”	Виклав концепцію утилітаризму. Головним принципом людського життя вважав принцип корисності. Кінцева мета держави – якомога більше щастя для максимально великої кількості людей. Розробляв реформаторські законопроекти. Сформулював модель радикальної політичної демократії. Вважав, що демократична влада має бути неподільною.
Берк Едмонд (1729-1797 рр.) “Роздуми про Французьку революцію”	Теоретик консерватизму. Відстоював ідею, за якою в усякій країні головними є історичні традиції та звичаї, які не можна переривати чи знищувати. Виступав за зменшення втручання держави в економіку, за формування здорового індивідуалізму.
Гоббс Томас (1588-1679 рр.) “Філософські основи вчення про громадянина”, “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”	Відстоював думку про природну рівність всіх людей. Пояснював утворення держави укладенням “суспільного договору”. Розрізняв держави, що утворились з допомогою язичної сили і держави, які виникли внаслідок добровільної згоди людей. Вирізняв три основні форми держави – монархію, демократію та аристократію. Сприяв формуванню лібералізму.
Поппер Карл Раймунд (1902-1994 рр.) “Відкрите суспільство та його вороги”, “Злиденність історизму”.	Ввів дві категорії – “відкрите” та “закрите” суспільство. У “закритому” суспільстві держава бере на себе функції регулювання практично усього життя громадян; усі норми поведінки встановлені жорстоко; індивід не має права на власну думку. У “відкритому” суспільстві люди мають право на прояв індивідуальності, свідомо приймати рішення; вироблений механізм контролю за владою. Розробив концепцію “соціальної інженерії”, суть якої полягає у “…плануванні та конструюванні інститутів з метою можливого стримування, регулювання або ж прискорення передбаченого соціального розвитку”.
Сміт Адам (1723-1790 рр.) “Теорія моральних почуттів”, “Дослідження про природу і причини багатства народів”	Обґрунтував доктрину раннього лібералізму з економічної точки зору. Задекларував необхідність вільної конкуренції, вільної господарської діяльності, підкреслив доброчинну роль ринку. Першим вказав на поділ буржуазного суспільства на 3 класи: капіталістів, робітників і землевласників. Сформулював етичне обґрунтування економічного індивідуалізму. Наголошував, що зміни економічних систем повинні супроводжуватися змінами в політичних структурах суспільства.
Спенсер Герберт (1820-1903 рр.) “Система синтетичної філософії”(в 10 томах)	Поділив суспільства на військові та індустріальні. Для перших характерні війні, насильство, у других – встановлюється мир, порядок, свобода, рівноправність. В індустріальних суспільствах держава дедалі менше втручається в соціально-економічне життя. Спенсер своєю системою майже завершив доктрину демократичного лібералізму. Впровадив поняття “контроль”, “система примусу”, “регуляція” та ін.
Тойнбі Арнольд Джозеф (1889-1975 рр.) “Осягнення історії”	Приділяв увагу феномену цивілізації. Підкреслював провідну роль еліти та інертність маси. Управління вважав формою мистецтва. Характеризував владу як силу, однак, оскільки силу важко втримати в певних межах, то коли ці межі зникали, управління перестає бути мистецтвом і вимагає якісно нових підходів.
Аквінський Фома (1226-1274 рр.) “Про правління царів”, “Сума теології”.	У християнському політичному вченні Ф.Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави – збереження порядку та громадянського спокою. Влада має божий характер. Ідеальна форма управління - змішана: монарх уособлює єдність, аристократія – належні їй заслуги, а народ, який залучається до управління, є гарантом соціальної згоди. Дії монарха обмежені законами. З волею народу слід рахуватися. Теологізував розуміння права.
Кампанелла Томазо (1568-1639 рр.) “Місто Сонця”, “Політичні афоризми”, “Про царство Боже”, “Монархія Месії”	Висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці. В цій утопічній державі існує правосуддя, закони “нечисленні, стислі, зрозумілі”. Підкреслював велике значення для життя суспільства духовного єднання в одній монархії, яка б мала позбавити людство від воєн, голоду, епідемій.
Макіавеллі Нікколо ді Бернардо деі (1469-1527 рр.) “Володар”,”Міркування на першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”	Фундатор політичної теорії Нового часу. Започаткував процес виділення науки про політику в окрему галузь. Відстоював пріоритет світської влади над церковною. Його ідеал державного устрою – сильна, централізована республіка, в якій керують представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави. Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби (“мета виправдовує засоби”), у т.ч. аморальність, нечесність, жорстокість, і т.д. Виправдовував політику експансії.
Моска Гаетано (1858-1941 рр.) “Теорія урядів і парламентська система”,”Сучасні конституції”.”Основи політичної науки”,”Історія політичної науки”,”Історія політичних доктрин”.	У політичній теорії був автором нового політичного класу – еліти. Це правлячій клас, якій управляє суспільством, а тому користується певними привілеями. Політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою та виродження. Сформулював систему моральних, ділових, критеріїв приналежності до класу еліти.
Парето Вільфредо (1848-1923 рр.) “Перетворення демократії”, “Трактат із загальної соціології”.	Вказував на значення насильства у розвитку суспільства, велику роль еліти в управлінні політичною системою. Ввів теорію соціальної стратифікації та циркуляції правлячих еліт. Виділив два типи еліт – “еліта левів” і “еліта лисів”. Сформулював власну концепцію, основою якої є визначальна роль людських відчуттів, що приводять в рух суспільства.