Інтенсивний початок розвитку політичної думки в Північній Америці приходиться на другу половину XVII ст. на період війни за незалежність (1775-1783 р.р.). Ця війна за незалежність по суті була демократичною, антиколоніальною революцією. Її рухомі сили – реформи і робітники виступали не тільки за незалежність країни, але й за соціально-економічні перетворення, політичні права і свободи.
Рух американських колоністів проти метрополії дав міцний поштовх розвитку демократичних ідей, розповсюдженню ідей договірного походження держави. Політичних діячів цього періоду можна поділити на дві підгрупи.
В першу групу ввійдуть найбільш послідовні прихильники визвольної боротьби колоній – демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійних штатів і суверенітету народу. Це – В.Франклін, Т.Пейн, Т.Джефферсон.
В другу групу ввійдуть централісти-федералісти: Дж.Адамс, А.Гамельтон, М.Ж.Медісон.
Потрібно відмітити, що Т.Джефферсон і Т.Пейн виражали інтереси широких прошарків дрібних виробників, були ідеологами найбільш радикальної частини американського суспільства. Виразниками політичних поглядів представників великого капіталу були А.Гамильтон, Ф.Джей та ін.
Між цими двома головними течіями і розгорнулася боротьба. Познайомимося з поглядами окремих політичних діячів досконаліше.
Томас Пейн – просвітник, відомий публіцист періоду американської революції. Доля його склалася трагічно. В Америку приїхав за порадою В.Франкліна, потім приймав активну участь у французькій революції, обирався депутатом Конвента Франції. У відповідь на критику якобінського терору був в’язнем в тюрмі, де намагався примирити Гору з Жирондою. Дивом уникнув наміченої Робесп’єром страти, потім був визволений і востановлений в депутатських правах. По поверненню в Америку підвергався гонінню і остракізму за антирелігійну критику і помер у забутті.
В памфлеті “Здоровий глузд” Пейн виступав з радикальними політичними ідеями, доводячи, що боротьба північноамериканських штатів за свою незалежність є наявним правом кожного народу. Відстоював право народу на революцію і знищення політичного строю, який не відповідає його інтересам і цілям. Він бачив в революції закономірність, без якої неможливий процес людського суспільства і просвітлення народу. Політичним ідеалом Пейна була демократична республіка з загальним виборчим правом, широким і рівним представником.
Ім’я Томаса Джеферсона (1743-1828) – одне з найбільш світлих в літописі визвольної боротьби американського народу за демократію та незалежність. Він – автор революційного документу цієї епохи – Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки.
Син провінційного плантатора, він успішно пройшов багато ступенів політичної ієрархії від практикуючого юриста і міліцейського чиновника до губернатора штату і президента Сполучених Штатів Америки. В його політичних перевагах простежується еволюція від радикальних програм к помірним ліберальним принципам.
З позиції теорії суспільного договору і природних невідчужуваних прав людини Джефферсон піддає критиці монархічну форму держави і відстоює ідею народного суверенітету. Ніхто з людей на його думку, не можуть бути позбавлені прав приймати участь в створенні державної влади і контролю над нею. Якщо ж влада попирає права народу, останній має право змінити уряд і замінити його таким, який би найкращим чином слугував його інтересам.
Ці ідеї розвинуті в декларації незалежності, яку можна назвати першою декларацією прав людини. В ній рівність, свобода, право на повстання признаються невідчужуваними природними правами народу і не можуть бути в нього відібрані. При цьому природні права, як вважав Джефферсон, вище законів, які висовуються державною владою. Протиріччя між ними вирішуються завжди на користь природних прав.
Декларація незалежності США – перший в історії державний акт, який проголосив ідею народного суверенітету основою державного життя. Серйозній критиці піддав Джефферсон Конституцію США 1787 р. за її антидемократичні риси: відсутність в ній білля про права, які передбачають право на свободу слова, печаті та ін. З ініціативи Джефферсона та інших політичних діячів були прийняті десять доповнень до тексту Конституції.
До групи федералістів належав по своїм політичним поглядам Джон Адамс (1735-1826), автор першої фундаментальної праці з питань держави і політичної науки, один з ідейних предтеч сучасного консерватизму.
Його ідеал – змішана форма правління, частково трьохелементний баланс: виконавчі влади, верхня аристократична і нижча демократична палати, що разом надають деяку форму збалансованості державній владі.
Признаним лідером федералістів був Олександр Гамельтон (1757-1804), видатний державний діяч широкого масштабу і кругозору, енергійний захисник сильної централізованої влади федерації в ім’я міцності союзу, його внутрішньої і зовнішньої безпеки. В основі його політичної теорії лежить розподіл людей на “нижчих”, бідних і “вищих”, багатих і знатних. Він Темаяв думку Адамса у тому, що встановлення системи втримань в сфері урядової влади робиться необхідним у слідстві незнищуємого егоїзму людей, яких потрібно примусити співпрацювати в ім’я загального блага.
Найміцніша опора усякої держави, на думку Гамельтона, - інтереси людей. Без їх участі будь-яка конституція перетворюється на пусті хвастощі.
Ось чому не можна рахувати за достовірне, що державою править народ, а не жменька талановитих обранців. Народ – це всього лише звір, з яким розумному правителю потрібно рахуватися лише для того, щоб роздори і недовіра не прийняли загрожуючих його владі розмірів.
Джеймс Медісон (1751-1836) ввійшов в історію політичної думки як “ батько американської конституції ”, що пов’язано з його внеском в розробку теорії республіканського правління, рівноваги відособлених влад.
В творчості Медісона відобразилися прогресивні ідейні традиції його століття: традиції природного права і суспільного договору, біллєй про права і конституційне регулювання урядової влади. В кінці свого життя він переглянув деякі оцінки і позиції періоду ідейного співробітництва з федералістами і зблизився з демократами-республіканцями.
Переконливі обґрунтування Медісоном представницької форми влади – один з основних внесків політичної науки в мистецтво ліберального правління. Одна урядова форма, на думку Медісона, не в стані ефективно протистояти злу фракції більшості. При даній системі можуть діяти на благо суспільства, а можуть зрадити інтереси народу. Ось чому для розумного вибору охоронців суспільного блага необхідна республіка з великою територією і великою кількістю громадян, тобто режим соціального плюралізму.
Авторитет Медісона до цих пір великий і в зв’язку з реалізацією ним принципу розподілу влади Монтеск’є. Але Медісон творчо підійшов до теорії розподілу влади французького просвітителя. Він винайшов систему втримань і противаг, що до цих пір діє в політичній системі США.
Зміст Конституції, рівно як і опубліковані Гамільтоном, Медісоном, Джеєм пояснення до неї “Федераліста” - свідоцтво про те, що в сукупності конкуруючих і конфліктуючих соціальних груп і класів найбільшу вигоду від конституційного перегляду одержали заможні прошарки США за рахунок утиску інтересів дрібних власників і збереження рабства негрів.
Але разом з тим Конституція об’єктивно була прогресивним явищем, бо вона законодавчо закріпила передовий на той час суспільно-політичний устрій.
З початку XX ст. на політичне вчення все більш сильний вплив здійснює психологічна наука. Це нове явище в методологічній сфері прийнято називати біхевіоризмом, особливо сильним воно виявилось в американській політичній науці. Класиком політичного біхевіоризму в США вважається Г.Д.Лассуел (1902-1978). Він автор відомих робіт по проблемам політології. В роботі “Аналіз політичної поведінки. Емпіричний підхід” (1949) зачіпається широке коло проблем, які торкаються міжнародної політики, взаємовідносин між людьми, моралі та релігії, методів пізнання політичних явищ і понять. Г.Лассуел відмічає, що розвиваючись наука демократії є арсеналом засобів для досягнення демократичних ідеалів. Ми знаємо достатньо, щоб знати що демократії не знають, як жити: із-за незнання вони гинуть – незнання того, як підтримати волю до життя і як виявити засоби до життя. Без знання демократія, безумовна, впаде – зі знанням демократія досягне успіху.
Книга “Політика: хто отримує що, як і коли” (1936). В ній Г.Лассуел вводить і визначає цілий ряд ключових понять своєї політичної системи (еліта і маса, явище, влада), викладає алгоритм політичних процесів. Хто, що, коли і як одержить в процесі своєї діяльності є кореневим питанням при аналізі політичних дій.
Книга “Влада і особистість ” (1948) присвячена наступним аспектам політики: значення поняття «влада», політична роль особистості, політичні типи особистості, політична реальність і підсвідомає, демократичне лідерство і політичні науки, формування демократичної особистості, найважливіші принципи демократичного лідерства, найважливіші принципи політичного лідерства, основні тенденції суспільного розвитку.
Конструкцію розвитку майбутнього не можливо знати заздалегідь. Про майбутнє можна говорити лише в термінах можливого. Г.Лассуел відповідає, що соціалізм і капіталізм знаходяться в одному човну і цій човен тоне. А з її урятуванням можна спізнитись. Прогрес капіталізму ототожнюється з поширенням на земній кулі вільного ринку і демократії.
Книга “Політичні науки” (1951) присвячена сутності, структурі і змісту політичної науки. Г.Лассуел відмічає, що ми можемо використовувати термін “політичні науки” з метою визначення змісту політичної орієнтації в любий денний період часу. Політичні науки включають:
1) методи, якими політичний процес досліджений;
2) результати вивчення політики;
3) дані, отримані дисциплінами, котрі оліцетворяють інтелектуальний прогрес в даний час.
Політична наука просувається вперед по мірі вдосконалення методів інтеграції достовірної інформації, правильної інтерпретації і прийняття рішень. Важливо тримати у центрі уваги світ як ціле, постійно розглядати минуле і майбутнє як частини одного цілого і використовувати “конструкції розвитку” як інструменти своєчасного вивчення потоку подій.
Намагаючись створити єдину політичну науку, орієнтовану на соціологічне дослідження і, яка відповідає вимогам практичної політики, Г.Лассуел широко використав психологічні методи для вивчення політичної поведінки, політичної пропаганди, політичної влади в цілому. Йому належить пріоритет в розробці теорій аналізу прийняття політичних рішень, контент-аналізу, політичної комунікації і т.д. Лассуел вважав, що всі гуманітарні науки являються політичними, оскільки розглядають так чи інакше політичні проблеми.
Незважаючи на ряд негативних моментів, біхевіоризм в цілому відігравав і продовжує грати позитивну роль у вивченні політичних явищ.
Вагомий внесок в розвиток політичної думки в США вніс С. Хантингтон (1927р.н.). Основні проблеми політики, які він досліджує, є наступними: загальні проблеми демократії і політичного розвитку; зовнішня політика і міжнародні відносини; воєнна політика і проблеми національної безпеки.
Перша книга Самюеля Хантингтона – “Солдат та держава: теорія і політика громадянсько-воєнних відносин” (1957) представляє собою спробу знайти спосіб розгляду громадянсько-воєнних відносин.
Основна ідея цієї книги складається в тому, щоб забезпечити в суспільстві об’єктивний громадянський контроль над силовими структурами держави. Громадянський контроль в об’єктивному плані означає максимізацію воєнної професійності. Точніше кажучи, що таке розподіл політичної влади між військовими і громадянськими групами, які найбільш сприяють відпрацюванню професійних відносин і поведінки у членів офіцерського корпусу. Суть об’єктивного громадянського контролю полягає в признанні самостійної воєнної професійності; сутність же суб’єктивного громадянського контролю – в запереченні незалежної воєнної сфери. Вимоги об’єктивного контролю виходили від військових, а вимоги суб’єктивного контролю – від різноманітних громадянських груп, які намагаються зробити максимальним свій вплив в військових справах.
Першою складовою будь-якої системи громадянського контролю є мінімізація влади військових. Об’єктивний громадянський контроль досягає цього зменшення за допомогою професіоналізації військових, роблячи їх нейтральними в політичному відношенні. Це призводить до найменшої політичності військових по відношенню до всіх громадських груп і забезпечує максимально можливу військову безпеку.
Широке використання одержала книга С.Хантингтона “Політичний порядок в суспільствах які змінюються ” (1968). Вводячи в назву книги термін “політичний порядок”, С.Хантингтон розглядає проблему політичної нестабільності, намічаючи шляхи і засоби їх подолання. Він аналізує такі показники політичної стабільності, як розвиток політичних інститутів і участь різних соціальних сил у політиці, встановлює взаємозв’язок економічного і політичного розвитку, політичної інстітуцианалізації і політичного порядку, політичної інстітуционалізації і політичної участі, революції і політичного порядку, показує вплив політичних реформ на політичні зміни, значення діяльності партій в установленні і підтримці політичної стабільності.
С.Хантингтон відзначає, що в політичному плані країни головним чином розрізняються не реформами управління, а ступенем керованості. Відмінності між демократією і диктатурою менші, ніж відмінності між тими країнами, в яких існує консенсус, єдність, законність, організація, ефективність, стабільність і тими країнами, в політиці яких відсутні ці риси.
Причина насильства і нестабільності полягає в тому, що вони значною мірою є результатом швидких соціальних змін і швидкого залучення нових верств населення в політику разом з повільним розвитком політичних інститутів. Темпи соціальної мобілізації і розширення політичної участі високі, темпи політичної організації і інсіитуционалізаціі низькі. Як результат - політична нестабільність і безлад. Основна проблема політики - відставання розвитку політичних інститутів від соціальних і економічних змін.
Ступінь політичної єдності суспільства відображає взаємозв'язки між його політичними інститутами і складовими його соціальними силами. Соціальні сили - це етнічні, релігійні, територіальні, економічні і статусні групи. Модернізація приводить до зростання числа і різноманіття соціальних сил в суспільстві. А політична організація є засобом підтримки порядку, дозволу суперечок, відбору лідерів і сприяння єдності соціальних сил. Чим складнішим і різнорідним є суспільство, тим більше досягнення і підтримка політичного єдності залежить від дії політичних інститутів.
Групи, що становлять суспільство повинні мати загальні інтереси.
Політичні системи можуть розрізнятися рівнем політичної інстітуционалізациі і політичної участі.
З точки зору інстітуционалізації виділяються ті системи, котрі досягли високої ступені її розвитку, і ті, котрі досягли тільки низького рівня.
З точки зору участі розрізняють три рівні:
ü на самому низькому участь обмежена невеликою традиційно аристократичною і бюрократичною елітою;
ü на середньому рівні середні класи включились в політику;
ü в державі з високим рівнем участі в політичній діяльності приймає участь еліта, середній клас і все населення повністю.
Стабільність тієї чи іншої держави залежить від взаємовідносин між рівнем політичної участі і рівнем інституціоналізації. Коли політична участь росте, для збереження політичної стабільності необхідно збільшення складності, автономії, пристосування і узгодженості політичних інститутів суспільства.
В 1975р. С.Хантингтон підготував доповідь “Криза демократії ”, в якої визначав, що керованість демократії залежить від співвідносин влади правлячих інститутів і сили інститутів опозиції. В парламентській системі влада кабінету залежить від співвідносин сил правлячих і опозиційних груп в законодавчому органі. В сучасному суспільстві президентство розглядається як найбільш популярна частина правлячого механізму, спроможність очолити проведення прогресивних реформ. Великими президентами були сильні президенти, зумівши мобілізувати законодавчу владу і політичні ресурси виконавчої влади для забезпечення підтримки своєї політики і поняття своїх законодавчих програм.
Ряд проблем політичної філософії міститься в книзі С.Хантингтона “Американська політика: неминучість дисгармонії” (1981).
Тут С.Хантингтон прагне побудувати картину американського політичного життя на основі переважно одного фактора – національних культурних цінностях, а саме політичних цінностей. Автор досліджує слідуючи парадигми американської політики:
а) “прогресивну” (класово-конфліктну), домінуючу до кінця другої світової війни;
б) консенсусну, основану на цінностях середнього класу, при яких конфлікти в політиці вивчаються в рамках загального принципового консенсусу;
в) плюралістичну, яка стверджує, що головною рисою американської політики є боротьба між групами інтересів в рамках їх згоди між собою.
Всі три парадигми мають свої сильні та слабкі сторони, володіючи при цьому важливою характеристикою: кожна пояснює політику в категоріях соціальної структури. Головний предмет в їх суперечці полягає в тому, в які строки може бути краще сприйнято те американське суспільство: в термінах одного консенсусу, двох класів чи багатьох груп.
Велику роль в історії політики США займають ідеали. Американська історія – це історія зусиль груп до реалізації своїх інтересів шляхом втілення американських ідеалів і цінностей. Зі своїм унікальним консенсусом з приводу ліберальних, демократичних і елітарних, США є зразком сучасного дисгармонічного суспільства.
Вагомий внесок в розвиток політології США внесли дослідження проблем зовнішньої політики З.Бжезинського, Дж.Резенау, проблем національної і глобальної безпеки Л.Брауна, К.Райта, проблем особистості та політики Ч.Мерріама, І.Гринстайна та ін.
Таким чином, американська політична думка відіграла велику роль в розвитку як громадянської, так і соціальної концепції політичної науки.
