Право на соціальне забезпечення посідає особливе місце серед соціально-економічних прав людини. Загальними ознаками соціальних прав є: 1) вони спрямовані на задоволення основних потреб людини, необхідних для нормального існування; 2) їх об’єм не залежить від кількості і якості праці.
Соціальні права – це комплекс прав і свобод, які визнаються суспільством і державою і закріплений у нормативних актах, якими повинна володіти кожна людина з метою забезпечення і захисту своїх певних властивостей, інтересів і можливостей, необхідних для нормального існування і розвитку, для соціально гідного життя. Цільовим призначенням соціальних прав є задоволення основних потреб людини.
Ідеї соціальної справедливості, пріоритету прав і свобод людини, соціальної держави одержали пряме вираження у Конституції України. Однак проголошення України правовою соціальною державою висуває особливі вимоги до правового регулювання соціального забезпечення, його якості та ефективності.
Основними цілями соціальної держави є: максимальне задоволення духовних і матеріальних потреб членів суспільства у соціальній сфері; послідовне підвищення рівня життя населення і ліквідація соціальної нерівності; забезпечення загальної доступності основних соціальних благ, медичного обслуговування.
Держава є основним суб’єктом соціальної політики, тому визначаючи її напрями, вона повинна: забезпечувати реалізацію прав на соціальне забезпечення; проводити єдину політику у соціальній сфері; забезпечувати прийняття нормативних актів, що регулюють питання соціального забезпечення; визначати умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг; встановлювати розміри страхових внесків; переглядати види та розміри соціальних виплат; надавати соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок державних і місцевих бюджетів; встановлювати основні види соціальних стандартів.
Основними ознаками, які відображають соціальну сутність держави, є: 1) здійснення правового регулювання соціальної сфери на принципах соціальної справедливості, рівності, забезпечення умов, необхідних для гідного життя людини та її розвитку; 2) наявність нормативного підґрунтя для самостійного забезпечення працездатною людиною гідного життя; 3) наявність державних гарантій підтримки непрацездатних осіб; 4) прозорий і зрозумілий механізм реалізації соціального захисту; 5) наявність державних гарантій на гідний людини прожитковий мінімум, соціальне забезпечення; 6) всебічне забезпечення правових та економічних гарантій реалізації соціальних прав людини.
Соціальна держава – це демократична держава, яка здійснює соціальне забезпечення шляхом реалізації активної соціальної політики, що є складовою частиною внутрішньої політики, втіленої в ефективних соціальних програмах, проводить правову роботу щодо регулювання соціальних відносин в інтересах всіх вразливих соціальних груп, на снові принципів соціальної справедливості, партнерства та солідарності.
Цільовим призначенням соціальних прав людини є задоволення основних потреб людини. Однак якщо людина втрачає джерело засобів до існування, якими слугували доходи від трудової діяльності, держава надає їй право на соціальне забезпечення.
Термін «соціальне забезпечення» у спеціальній літературі вживається в різних розуміннях 1) як особлива форма розподільчих відносин 2) як функція держави 3) як правова категорія, яка в свою чергу може виступати в значенні суб’єктивного права громадян 4) як державна система і форма матеріального забезпечення громадян у старості, при втраті годувальника і непрацездатності тощо 5) як галузь права. Це призвело до різного тлумачення соціального забезпечення науковцями. Зокрема, одні вчені вважають, що соціальне забезпечення представляє собою сукупність суспільних відносин по розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб у випадках втрати годувальника, несення додаткових витрат по утриманню дітей, відсутності засобів в об’ємі прожиткового мінімуму з об’єктивних соціально-значимих причин, а також по наданню медичної допомоги і соціальному обслуговуванню. Інші вчені вважають, що під соціальним забезпеченням потрібно розуміти форму виразу соціальної політики держави, спрямованої на матеріальне забезпечення певних категорій громадян з особливих позабюджетних фондів та коштів держбюджету у випадках настання подій, що визнаються державою на даному етапі соціально-значимими, з метою вирівнювання соціального становища цих громадян.
Соціальне забезпечення також тлумачиться як надання достатніх матеріальних засобів для існування кому-небудь з боку суспільства, або, іншими словами, будь-які види допомоги, які надає суспільство своїм членам, розглядаються як соціальне забезпечення. Щодо його наукового визначення в літературі склалися дві основні концепції: економічна і правова. Основою економічної концепції є спосіб розподілу благ через суспільні фонди споживання, її прибічники включають у соціальне забезпечення всі види допомоги членам суспільства за рахунок суспільних фондів споживання, в тому числі й безплатну освіту, безплатне надання соціального житла чи житлових субсидій, безплатні спорт і фізкультура, обслуговування закладами культури, всі види пенсій, допомог, соціальних послуг, медичну допомогу і лікування, пільги для різних категорій громадян. Прихильники правової концепції вважали, що соціальне забезпечення стосується не всіх членів суспільства, а лише окремих категорій громадян, які перебувають під особливим захистом з боку держави. Критеріїв цієї концепції було два: економічний (можливості держави надавати таку допомогу) та суб'єктивний (відбір категорій осіб, яким така допомога надавалася).
Соціальне забезпечення слід розглядати як економічну та правову категорію. Воно є засобом перерозподілу доходів і подолання соціальної нерівності, зокрема, за допомогою соціального забезпечення, коли частина національного доходу спрямовується на потреби вразливих груп населення. Такий перерозподіл можливий тільки через правове регулювання. Норми права закріплюють організаційно-правові форми здійснення соціального забезпечення, джерела фінансування, коло осіб, які потребують соціального забезпечення, а також умови і порядок його надання. У цьому ракурсі соціальне забезпечення розглядається як правова категорія.
Крім того, поняття "соціальне забезпечення" в науковій літературі вживалося і вживається в різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення престарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають у процесі розподілу частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід'ємний елемент способу життя і якості життя; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.
Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему створюваних державою правових, економічних і організаційних заходів, спрямованих на компенсацію чи мінімізацію наслідків змін матеріального чи соціального стану громадян, а у випадках, передбачених законодавством України, інших категорій фізичних осіб, внаслідок настання обставин, що визнаються державою соціально-значимими.
Складовими соціального забезпечення є:
- соціально значимі обставини, що позбавляють особу певних засобів до існування чи призвели її до додаткових витрат. До них належать хвороба, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, смерть годувальника, материнство й дитинство тощо. У законодавстві вони зазначені як соціальні ризики (те, що може статися) і соціальні випадки (те, що вже сталося);
- коло осіб, які потрапили у важкі життєві ситуації і втратили джерела засобів до існування чи зазнали додаткових витрат або не мають необхідного прожиткового мінімуму. До цього кола, в першу чергу, належать особи, які ще або вже є непрацездатними. Перелік їх значною мірою залежить від стану
економіки. Як правило, перелік таких осіб чітко окреслюється в нормативних актах;
- фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріального забезпечення зазначеним вище фізичним особам. Такі фонди створюються за рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб громадян, які потрапили в юридичне значимі важкі
життєві ситуації. У фінансуванні локальних соціальних програм беруть участь різні інститути громадянського суспільства.
- види соціального забезпечення, які гарантує держава. До них належать різні види пенсій, допомог, соціальних послуг, пільг та компенсацій. Необхідний мінімум їх перелічено в Конвенції № 102 МОП "Про мінімальні норми соціального забезпечення" (1952 р.);
- форми і способи надання засобів існування. Соціальне забезпечення надається державними і недержавними органами у грошовій (пенсії, грошові допомоги, субсидії, компенсації, пільги) чи натуральній (натуральна допомога, соціальні послуги) формах, а також у формі соціального страхування чи соціальної допомоги
або соціальних послуг. Способами розподілу матеріальних благ є: а) безплатність багатьох видів соціального забезпечення; б) без еквівалентність, але з урахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому; в) пільгові умови надання окремих видів послуг із незначною оплатою їх;
- підстави га порядок надання того чи іншого виду соціального забезпечення.
Право кожної людини на соціальне забезпечення відображене у Загальній декларації прав людини, прийнятій на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. У цьому документі закріплена низка соціальних прав: 1) на гідне існування, необхідне для всебічного розвитку людини; 2) на соціальне забезпечення, що повинно гарантувати гідний рівень життя; 3) на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримки здоров’я і добробуту її самої та сім’ї.
Право на достатній життєвий рівень відображене Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року (ст.1).
Європейською соціальною хартією та Протоколом до неї, прийнятими радою Європи 3 травня 1996 року, проголошено право на соціальну і медичну допомогу, на користування соціальними службами, право інвалідів на соціальну інтеграцію, на захист від безробіття, на житло тощо.
Рівень і зміст соціального забезпечення визначає Європейський кодекс соціального забезпечення, прийнятий Радою Європи 16 квітня 1964 року. У ньому вказано обсяги і види соціальних допомог.
Право на соціальне забезпечення є невідчужуваним і належить кожному від народження. Юридичний аспект цього права виражається у конституційному обов’язку держави надати кожній людині засоби до існування у об’ємі, необхідному для гідного життя.
Таким чином, можна сказати, що соціальне забезпечення-це поєднання системи державного і недержавного матеріального забезпечення і соціального обслуговування в індивідуальній формі фізичних осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, на зазначених у законі чи договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів. Вони ґрунтуються на поділі частині валового національного продукту з метою вирівнювання доходів різних верств населення і забезпечення соціальної злагоди у суспільстві.
Сутнісними ознаками соціального забезпечення є:
- настання соціальних ризиків як об’єктивної підстави, що викликає обов’язок держави по матеріальному захисту населення з бек держави;
- державні і недержавні кошти як джерела фінансування;
- грошові виплати, медичні послуги як способи часткового заміщення утраченого заробітку і задоволення потреб осіб, які постраждали від соціальних ризиків.
Право на соціальне забезпечення закріплене в Конституції України, яка проголосила, що Україна є соціальною державою, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Конкретизація цього положення міститься у статті 46, відповідно до якої кожному гарантується соціальне забезпечення за віком, при хворобі, інвалідності, втраті годувальника, для виховання дітей. Законом встановлено державні пенсії, заохочується добровільне страхування.
Визнаючи право кожного громадянина на соціальне забезпечення Конституція України одночасно покладає на державу обов’язок створювати всі необхідні умови для здійснення цього права. Частина 1 статті 46 перелічує умови, настання яких є підставою для соціального забезпечення. Це можуть бути визначені період життя людини, пов’язані з її віком, стан здоров’я. цей перелік є невичерпним, оскільки соціальне забезпечення може надаватись і в інших випадках. Конституція України закріплює важливе правило про те, що державні пенсії допомоги встановлюються державою. Наявність відповідних законів є необхідною гарантією для реалізації конституційного права на соціальне забезпечення.
У вітчизняних нормативних актах, крім поняття «соціальне забезпечення», часто використовується поняття «соціальний захист». Воно має широке та вузьке розуміння.
У широкому розумінні соціальний захист - це діяльність держави, спрямована на забезпечення соціальних, економічних, політичних і інших прав та гарантій людини незалежно від її статі, раси, віку, національності, місця проживання. Таким чином, соціальному захисту підлягають всі конституційні права і свободи людини.
У вузькому розумінні соціальний захист – це сукупність економічних і правових гарантій, які забезпечують додержання найважливіших соціальних прав особи і досягнення соціально прийнятного рівня життя.
Концепція соціального захисту населення включає в себе законодавче закріплення мінімальних гарантій, що надаються державою будь-якому громадянину, який опинився у складній життєвій ситуації, незалежно від його трудового стажу, розміру страхових внесків тощо.
Соціальний захист населення – це система заходів правового, соціально-економічного та організаційного характеру, що гарантується і реалізується державою для забезпечення гідного життя людини, тобто її матеріального забезпечення на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства і доступу до цінностей культури. Тому, говорячи про співвідношення термінів «соціальний захист» і «соціальне забезпечення», можна зробити висновок про те, що перше поняття є більш широким та об’ємним, а друге поняття входить до нього як складова невід’ємна частина.
Право на соціальне забезпечення є невідчужуваним і непорушним, належить кожному з народження. Юридичний аспект цього права виражається у конституційному обов’язку держави надати людині засоби для існування у об’ємі, достатньому для гідного життя.
Право на соціальне забезпечення – це визнана міжнародним співтовариством і гарантована державою можливість людини задовольняти фізіологічні, соціальні і духовні потреби у об’ємі, необхідному для гідного життя, у тих випадках, коли в результаті настання соціального ризику або інших соціально-значимих обставин вона втратила дохід від трудової діяльності.
Право соціального захисту традиційно можна розуміти у декількох аспектах: як науку, як навчальну дисципліну і як галузь права.
Як галузь право соціального захисту - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, які виникають при наданні на відповідних умовах і у певному порядку державними і недержавними органами фізичним особам, які перебувають у складних юридично значимих ситуаціях і не мають достатніх засобів до існування, безоплатно чи на пільгових умовах різних видів матеріального забезпечення зі спеціально створених фондів.
