Соціологічний підхід до розуміння періодичних економічних криз за умов капіталізму

Соціологія економіки, як і будь-яка соціологічна дисципліна, має свій погляд на соціальну історію, зумовлений специфікою пред­мета дослідження. Без знання економічної історії соціологія еко­номіки позбавляється того реального фундаменту, на який спира­ються її теоретичні узагальнення. У цьому разі мають на увазі не просто історичний погляд на історію господарського життя суспіль­ства, а такий погляд, який враховує соціально-економічні кризи та їх періодичність, що відбивається на поведінці та діяльності різних соціальних груп, класів. Іншими словами, важко зрозуміти суть істо­ризму соціології економіки без теорії економічних криз та циклів, яка посідає одне з центральних місць у сучасній економічній науці та, природно, становить особливий інтерес для соціологів, які вив­чають поведінку суб'єктів економічної діяльності за різних життєвих умов.

Одним з перших багато уваги приділив вивченню механізмів періо­дичності економічних криз М. І. Туган-Барановський. Його перша значна праця у галузі економічної теорії "Періодичні промислові кризи" (1894) присвячена таким явищам капіталістичного способу господарювання, як ринок та кризи.

Як відомо, ринок за капіталізму є своєрідним нервовим вузлом, де переплетені складні ниті економічних відносин. Характерною рисою ринкового капіталізму є те, що він породжує тенденцію до переважання пропозиції над попитом, звідки виростає гонитва за ринками збуту, боротьба за них. Туган-Барановський підходив до проблеми ринку, використовуючи метод схематичної (структурної)

побудови суспільного господарства як певної соціально-економічної цілісності. Це дало йому змогу зробити висновок, що розміри ринку товарно-капіталістичного господарства аж ніяк не визначені розмі­рами суспільного споживання, оскільки суспільний продукт складе­но не тільки з предметів споживання, але також із засобів виробни­цтва. Тому проблема ринку впирається не у розміри суспільного споживання, а у пропорційність виробництва за галузями. За про­порційного розподілу виробництва ніяке скорочення споживчого попиту не спричинить перевищення загальної пропозиції над попитом. Економічна система немовби автоматично відреагує на зміну кон'юнктури та збалансує пропорції. Але оскільки капіталізм засадово є стихійним, то завдання пропорційного розподілу виробницт­ва він зазвичай розв'язує не раціонально, а ірраціонально, тобто за допомогою криз, механізм яких, хоч як це не дивно, є по-своєму раціональним.

Капітал постійно тисне на виробництво, форсуючи його й пород­жуючи тенденцію до перевиробництва. Перевиробництво, розвива­ючись, викликає кризу, інтенсивність якої посилюється внаслідок використання системи кредиту.

Кризи повторюються періодично. Простежуючи процес зміни економічної кон'юнктури, можна виявити закономірні ритми еко­номічної життєдіяльності — підйом, кризу та депресію (спад). Чому підйом настає періодично й закінчується обов'язково кризою? Щоб розпочався підйом, необхідне нагромадження вільних капіталів. Але капітал нагромаджують не тільки у промисловості. Є чимало таких соціальних груп, доходи яких не залежать від коливань промислово-капіталістичної кон'юнктури (власники державних паперів, держав­ні службовці, пенсіонери тощо). У періоди економічного застою у цих соціальних групах нагромаджуються значні капітали, які врешті-решт за допомогою банківської системи урухомлюють промис­ловість, зумовлюючи її підйом. Але підйом вичерпує вільний капітал та підвищує відсоток на кредит. Поступово цей відсоток починає руйнувати власне кредит, стимулюючи фінансову кризу, яка пород­жує паніку. Настає всезагальна криза. Економічний крах спричиняє депресію. І знову розпочинається робота щодо нагромадження капіталу.

У цьому разі для соціологів становить значний інтерес проблема розподілу, яка свого часу цікавила й Тутан-Барановського. На його думку, розподіл не є якимось особливим процесом поряд з вироб­ництвом та обміном. У господарському житті суспільства, яке функціонує нормально, якщо не брати до уваги комуністичну моделі» "неринкових відносин", не відбувається якогось особливого розпо­ділу. Тому проблема розподілу — це лише особливий погляд на проблему виробництва та обміну.

Наукове вчення про розподіл розглядає господарську діяльність не під кутом зору суто економічної теорії, а з точки зору утворення та розміру доходу головних класів капіталістичного суспільства (най­маний робітник — заробітна плата, капіталіст — прибуток, земле­власник — земельна рента). У цьому разі маємо справу із соціо­логічним аналізом механізму розподілу національного продукту (доходу). Оскільки тут передусім йдеться про заробітну плату та при­буток, то для визначення їх рівня, а також для розуміння рівня та характеру впливу доходів на поведінку суспільних груп треба все­бічно дослідити продуктивність суспільної праці, зокрема соціально-психологічну мотивацію, та соціальну організованість головних класів капіталістичного суспільства. Завдяки цьому стає ясно, що чим продуктивніша суспільна праця, тим швидше рухається науко­во-технічний прогрес, тим більшими є прибуток та заробітна плата. Останнє дуже непокоїло Маркса, який сподівався, що абсолютне зу­божіння пролетаріату призведе до повалення капіталістичного ладу. Цілком можливо, що саме з цієї причини йому так і не вдалося до кінця написати свій "Реквієм" капіталізмові.

 

З історії слів "ринок", "капітал", "капіталістичний" та "капіталізм"

У розумінні головних напрямів соціологічного розгляду економіч­ного сенсу соціальної життєдіяльності людини істотну допомо­гу можуть надати історичні дослідження одного з найвідоміших істо­риків XX ст. Ф. Броделя, репрезентовані у циклі праць під загаль­ною назвою "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм. ХУП-ХУІІІ сторіччя" (1979).

Економісти, яких цікавить доіндустріальний світ, одностайно згодні з тим, що пропозиція товарів та послуг відігравала у цьому світі незначну роль. Пропозиції бракувало гнучкості, вона була нез­датна швидко пристосовуватися до примх попиту. Головною в еко­номіці тієї доби була землеробська діяльність. А сільськогосподар­ське виробництво — це зона, консервативності, традиційності. З цього факту випливає, що попит у таких зонах мав стабільний характер у більш-менш жорстко окреслених рамках невибагливих потреб. На противагу сільському господарству промисловість і торгівля завжди відрізнялися динамікою. Прогрес у цих галузях еко­номічної діяльності людини став очевидним для європейців досить рано. Так, обсяг виробництва в Європі зріс між 1600 та 1800 рр. при­наймні вп'ятеро. Неважко припустити, що видозмінився й обіг то­варів, розширивши свої межі. На 1820 р. пропозиція стала важливим чинником господарського життя європейського суспільства.

Сектор промислового виробництва, незважаючи на певну дина­мічність порівняно із сільськогосподарським виробництвом, усе ж таки впродовж тривалого часу не міг розраховувати на те, що його пропозиція зустріне автоматичний та довготривалий прихильний прийом з боку споживача. Гроші у промисловому виробництві роз­поділялися нерівномірно між постачальниками знарядь праці й си­ровини, перевізниками та працівниками. За таких умов грошовий обіг може стати швидшим тільки якщо він проходитиме через руки представників нижчих соціальних станів (найбільшого класу спожи­вачів). Але для цього потрібно мати певний грошовий надлишок, що залишається після всіх витрат на сільськогосподарську продукцію, яка йде на харчування. А де його взяти, якщо землеробське вироб­ництво за тієї доби з превеликими зусиллями задовольняло попит? Ось тому підприємці XVIII ст. відкривали великі мануфактури тіль­ки за умови пільгових субсидій, безвідсоткових позик та надання їм монопольних прав заздалегідь. І навіть за таких умов успіху досяга­ли далеко не всі.

Збільшення пропозиції стало можливим лише завдяки машинно­му виробництву, завдяки технічним досягненням. Таким чином, промислова революція сприяла зростанню попиту й стимулювала те, що прийнято називати ринковими відносинами капіталізму.

Як відзначає Бродель, слово "ринок" саме по собі неоднозначне. Адже ринок — це не просто локалізоване "ринкове місце", не якийсь особливий "ринковий простір" (міський ринок, національ­но-територіальний ринок) і не обмін якого-небудь продукту (ринок цукру, ринок дорогоцінних металів). То що ж таке ринок?

 

• Ринок — це обмін, обіг, розподіл. Найширшу форму обміну називають ринковою економікою, або ринковою системою. Більш глибоке розуміння ринку передбачає врахування усієї системи економічних відносин, вписаних до системи соціаль­них відносин, які еволюціонують та видозмінюються, а разом з ними змінюються й ринкові відносини. Тому якщо зупини­тися тільки на одному визначенні ринку, властивого, скажімо, XVIII або XIX ст., ми не далеко просунемося в своєму розу­мінні ринкової економіки.

 

Економісти завжди надавали ролі ринку особливо важливого значення. Багато хто з них вважали, що вільний ринок, яким ніхто не керує, є рушійним механізмом усієї економіки. Звідси робили ду­же симптоматичний висновок: господарське життя суспільства — це життя ринкової економіки, від "здоров'я" якої залежить "здоров'я" цілого суспільства і навіть усього людства.

Ще зовсім недавно стверджували, що економічна історія — це вивчення походження (ґенези) та розвитку ринкової економіки. Такий погляд Бродель вважає спрощеним. Для будь-якого серйозно­го історика господарського життя людства цілком очевидно, що ринкова економіка не репрезентує не тільки всієї економічної діяль­ності, але навіть якоїсь певної стадії економічної еволюції. Може видатися дивним, але прихильники "вільного ринку" — це вороги так званої ринкової економіки. Адже державний контроль над рин­ком створено для того, щоб захистити споживача, тобто забезпечити конкуренцію. "Вільний" же ринок у своєму граничному вираженні виявляє небезпечну тенденцію до диктату монополістів та скасуван­ня не тільки контролю, а й конкуренції, чужої духові монополізму.

Характерно, що саме на ринку (й до того ж не дуже "вільному") зародився капіталізм, точніше, він зародився у сфері обігу, про що свідчить слово "капітал", яке почало набувати свого політико-економічного значення лише в 70-х роках XVIII ст. з появою праць фран­цузького економіста і державного діяча А. Р. Ж. Тюрго (1727—1781).

Слово "саріtаlе" (з пізньої латини, від сарut— голова) з'явилося близько XII—XIII ст. у значенні "цінності", "запас товарів", "маса грошей", "гроші, що приносять відсотки". Його не було одразу точ­но визначено через суперечки з приводу відсотка та позичання гро­шей під відсотки. У центрі цих суперечок була Італія. Саме в Італії слово "капітал" виникло й у певному розумінні набуло зрілості. А у XIV ст. знаходимо його майже повсюдно. Згодом слово "капітал" набуло тенденції позначати грошовий капітал товариства або купця, потрапивши до Франції, обросло безліччю слів-суперників ("багат­ство", "гроші", "цінність", "фонди", "майно", "надбання" тощо). Особливо довго первенствувало слово "фонд" як синонім "капіталу". Подібну синонімію знаходимо в "Економічно-філософських ру­кописах 1844 року" Маркса.

Таким чином, слово "капітал" взяло гору не одразу, а внаслідок повільного, але неухильного "зношування" інших слів, пов'язаних з певними теоретичними поглядами. Для нових поглядів виявилось придатним слово "капітал", яке не мало суперечливого теоретично­го навантаження. Якби не це, то цілком можливо, що замість капіта­лізму ми говорили б про фондизм, а назва деяких праць звучала б так: "Імперіалізм як найвища стадія фондизму".

На початку XX ст. про капітал говорили, що він становить суму капітальних багатств. Потім це висловлювання почало виходити з моди, хоча, на думку Броделя, воно має свої переваги. Наприклад, висловлювання "капітальне багатство" недвозначно вказує на те, що це багатство є результатом попередньої праці, тобто є нагромадже­ною працею. Іншою характерною рисою капітального багатства (капіталу) є те, що воно здатне відновлюватися у процесі виробни­цтва, тобто воно є багатством за умови участі у відтворювальній праці людей. Ця участь дає капітальному багатству змогу відроджуватися та примножувати себе, продукуючи доход. Наприклад, посія­на та успішно зібрана пшениця — це капітальне багатство. Проте якщо її з'їдають у вигляді хліба, то це багатство є безпосередньо спо­живаним. Щоб вона стала капітальним багатством, треба продати залишки врожаю і зароблені гроші вкласти у розширене виробницт­во тієї самої пшениці. Тільки гроші, які переходять з рук у руки, стимулюють обмін, включені до товарного кругообігу, становлять капітальне багатство.

 

• Капітали (або капітальне багатство, що, по суті, є одним і тим самим) поділяють на дві категорії — основні та обігові. Основні капітали мають відносно тривале фізичне існування (магістра­лі, кораблі, літаки, машини, верстати, фабрики, заводи тощо). Обігові капітали (раніше говорили "рухомі") — це капітали, які весь час "поспішають"; вони немовби поспішають включи­тися до процесу виробництва (насіннєве зерно, напівфабрика­ти, нафта, газ, вугілля, гроші для численних розрахунків та власне праця робітника).

 

Цей поділ капіталу на дві категорії визнають усі економісти, але кожний на свій лад. Так, А. Сміт говорить про первинні та річні аванси, а К. Маркс виокремлює постійний та змінний капітал.

Суспільства "доіндустріального капіталізму" подавали нам "капі­таліста" не у вигляді промисловця або фінансового туза, а у вигляді купця, зайнятого у численних та недиференційованих різновидах діяльності. Цей купець не мав ніякого бажання бути втягненим у ви­робництво, щоб по закінченні року з педантизмом економіста XX ст. підраховувати свій доход або робити кількісну оцінку "валового про­дукту". Не мав він і особливого бажання стати земельним власни­ком. Якщо він і поставав у ролі такого, то не надавав особливого значення отриманню земельної ренти (нім. Rentе, фр. rente від лат. геddita — віддане назад; регулярно отримуваний доход з капіталу, майна або землі, який не вимагає від отримувача підприємницької діяльності), оскільки його справжні турботи про прибуток були пов'язані із зовсім іншими предметами — з купівлею-продажем ходового товару, байдуже якої природи.

Купець —передусім людина ринку, людина торговельної мережі та ланцюжків обміну. Його добробут, його доходи залежали не від власності на землю, не від володіння майстернею чи засобами пере­везення товарів, а від обміну. Тому у виробництво "доіндустріальний капіталіст" включався лише остільки, оскільки його до цього спону­кали потреби торгівлі чи торговельний прибуток. Ось чому капіта­лізм уторгнеться у виробничі сектори тільки під час промислової ре­волюції, коли впровадження машин настільки перетворить умови виробництва, що промисловість стане сектором з дедалі зростаючим прибутком. Це істотно видозмінить "доіндустріальний капіталізм", але не зробить його чимось остаточним та застиглим. Капіталізм індустріальної доби, підкреслював Бродель, не буде прив'язаним єдино до індустріального способу виробництва й це допоможе йому набирати сили, розвиватися й відкривати нові горизонти для ре­алізації прихованих можливостей, що й спробують виразити ідеоло­ги "індустріального" та "постіндустріального" суспільства.

Цікавою є історія слова "капіталіст", яке сягає середини XVII ст. Це слово було добре відоме Ж.-Ж. Руссо, хоча в "Енциклопедії" просвітників XVIII ст. воно фігурує тільки як прикметник ("капіта­лістичний"). Що стосується іменника, то у нього було багато супер­ників для позначення багатіїв ("грошовита людина", "грошовий мішок", "спритник", "заможний" тощо). "Власник грошового дос­татку" — це той вузький смисл, якого набуло слово "капіталіст" у другій половині XVIII ст., коли воно позначало власників "держав­них паперів", власників рухомого майна або готівки для інвестицій. Поступово слово "капіталіст" дедалі частіше стало позначати людину, яка оперує грошима й надає їх кому-небудь під певні відсотки.

Ще молодшим є термін "капіталізм". Як відзначає Бродель, це слово уперше зустрічається у книжці Ж.-Б. Рішара "Нові багатства французької мови" (1842). Іноді його вживав французький еконо­міст П. Прудон (1809—1865). Цілком певно можна сказати, що сло­во "капіталізм" Маркс не використовував до 1867 р., але приблизно у цей самий час його вживав Енгельс, утім, не надаючи йому особ­ливого значення. Тільки на початку XX ст. слово "капіталізм" зазвучало на повну силу в політичних дискусіях як протиставлення сло­ву "соціалізм". У наукові кола воно буде введене завдяки праці відо­мого німецького економіста, філософа та соціолога В. Зомбарта (1863—1941) "Сучасний капіталізм" (1902). Невдовзі слово "капіта­лізм" увійде до лексикону марксистів для позначення одного з етапів (соціально-економічної формації) на шляху до "світлого май­бутнього". Таким чином, констатує Бродель, слово "капіталізм" має яскраво виражений політичний смисл.

Показово, що цей політичний термін з'явиться у "Британській енциклопедії" тільки у 1926 р., а до "Словника Французької акаде­мії" він потрапить лише у 1932 р. У радянському "Словнику інозем­них слів" (1939) капіталізм буде позначено як спосіб виробництва, що виник у надрах феодалізму, та відповідний йому капіталістичний суспільний устрій, створений буржуазією на уламках зруйнованого нею феодалізму.

 

• Слово "капіталізм" усе ж таки використовують для позначен­ня певного типу господарської діяльності, для якої характер­ний і особливий тип ринку — ринкова економіка. Проте, за словами Броделя, капіталізм не охоплює всієї торговельної економіки, тому його не можна ототожнювати з ринковою економікою, яка має, порівняно з капіталізмом, більш давню історію. Головним привілеєм капіталізму є свобода вибору дій. А якщо вже капіталізм може вибирати, де йому найвигідніше існувати, то він здатний у будь-який момент змінити курс, і в цьому полягає секрет його живучості. Ось чому помилково вважати, нібито капіталізм — це суто економічна система й нічого більше. Насправді капіталізм охоплює багато які сфери життя суспільства, включаючи духовну, і його можна розгля­дати як особливу культуру, як специфічний світогляд, тобто як складну систему різних чинників, яка визначає пульс життє­діяльності сучасного суспільства.

 

Нині капітал зазвичай оцінюють у рамках національних балансів (коливання національного продукту (валового та чистого), доход на душу населення, розмір заощаджень, норма відтворення капіталу, демографічні зміни тощо). Кінцева мета кількісної оцінки національних балансів — виміряти економічне зростання загалом.

Економічний цикл

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії С. Кузнець (1901 — 1985, у 1922 році емігрував з України до США) у праці "Національний доход: підсумки дослідження" (1946) присвя­тив окремий розділ аналізові довготривалих коливань у темпах зрос­тання показників національного доходу у США та його складових частин за період з 1869 по 1938 р. Здійснені розрахунки дали йому змогу зробити висновок, що показники національного доходу (вало­вого та на душу населення), споживчих видатків, окремих складових частин їх, а також валових та чистих інвестицій в устаткування ви­робничого призначення та у споруди, будівлі виявляють взаємопо­в'язані між собою двадцятирічні коливання. На підставі цього вче­ний стверджував, що довгострокові коливання у темпах зростання галузей виробництва у 30-ті роки XX ст. слід розглядати як один з проявів єдиного процесу амплітуди двадцятирічних коливань у будівництві, які істотно більші, ніж у решті секторів економіки.

Коливання в усіх компонентах валового національного продукту (за винятком інвестицій у будівництво) відбувалися синхронно, на­томість інвестиції у будівництво мали тенденцію запізнюватися приб­лизно на п'ять років. Цю закономірність було порушено у 20—30-ті роки XX ст., коли запізнювання не спостерігали й коливання всіх складових частин інвестицій відбувалися більш-менш синхронно.

Кузнець висунув гіпотезу, згідно з якою цими змінами у механіз­мі двадцятирічних коливань можна пояснити таку особливість фор­мування циклу у певний період, як надзвичайну глибину та трива­лість Великої депресії 20—30-х років XX ст.

У одній із праць Кузнеця проаналізовано двадцятирічні коливан­ня у прирості населення США та його складових частин, а також механізм утворення так званих довгих хвиль, під якими розуміють 40—60-річні коливання (цикли Кондратьєва).

Ключ до пояснення феномена двадцятирічних коливань Кузнець вбачав у взаємодії економічних та демографічних чинників. Для дослідження цієї взаємодії він запропонував виокремити в сукуп­ності інвестицій особливий компонент, який назвав "інвестиціями, що реагують на зміни чисельності населення". До таких інвестицій він зарахував вкладання у житлове та залізничне будівництво.

Механізм коливань, згідно з Кузнецем, загалом виглядає так. Приріст товарів (у розрахунку на душу населення) стимулює при­плив іммігрантів та народжуваність, у результаті чого збільшується приріст населення. Це, у свою чергу, прискорює зростання інвес­тицій, які реагують на зміни чисельності населення. У зв'язку з тим, що сукупний обсяг капіталовкладень — величина обмежена, інші інвестиції скорочуються і в результаті приріст товарів у розрахунку на душу населення вповільнюється. Потім має місце зворотний про­цес, тобто замість збільшення приросту населення відбувається його зменшення з усіма наслідками, які з цього випливають. По завер­шенні цього процесу розпочинається новий.

Усе це важливо мати на увазі, оскільки досвід директивного пла­нування, наприклад в колишньому СРСР, супроводжуваний пере­творенням плану на жорсткий закон, що діє впродовж, скажімо, п'яти років, фактично відштовхувався від апріорно постульованих часових одиниць, які не враховували реальних економічних циклів.

Перед грізним поняттям "плану-закону" пасували багато які ра­дянські економісти, загіпнотизовані безапеляційним суто політич­ним твердженням, що централізоване планування — це визначальна ланка системи управління за соціалізму. При цьому смисл "цент­ралізму" не уточнювали з тієї простої причини, що за цим словом стояв похмурий привид тоталітарної партійної диктатури. Нага­даємо, що найважливіші риси радянської системи планування поча­ли складатися за умов переважання екстенсивного типу розширено­го відтворення та заперечення товарно-грошових відносин на користь натурального планування.

Свого часу, порушуючи питання про економічні кризи за соціа­лізму, М. І. Бухарін слушно вказував на те, що в їх оцінці часто змішують дві цілковито різні речі — (1) відставання продуктивних сил від потреб, що швидко зростають, та (2) специфічну форму товарного голоду у зв'язку з питанням про платоспроможний попит. Перше виражає той факт, що зростання потреб є безпосередньою рушійною пружиною економічного розвитку. Що ж стосується криз, то їхній характер визнано новим співвідношенням між потребами

мас та соціалістичним виробництвом. Виходячи із свого розуміння сутності економічних криз за соціалізму, Бухарін пропонував орієн­туватися на не закінчений план розвитку соціалістичного господар­ства у певному часовому інтервалі, а на відносну плановість. До цієї плановості обов'язково повинна входити поправка на стихійні чин­ники. Подібні ідеї стали засадовими для документа, прийнятого у грудні 1927 р. XV з'їздом ВКП(б). Спираючись на директиви цього з'їзду, Держплан СРСР підготував два варіанти плану — відправний та оптимальний. Відправний план — обережна оцінка деякого міні­муму господарських можливостей, які забезпечують безперебійний розвиток економіки. Оптимальний план враховує більш сприятливі шанси. У подальшому відправний план дедалі частіше почали нази­вати опортуністичним, і Раднарком у наказовому порядку почав вимагати виконання тільки оптимального варіанта плану. У резуль­таті виникли диспропорції, які викликали різкий спад темпів еко­номічного зростання.

Ще у 60-ті роки XX ст. академік В. С. Нємчинов (1894—1964) писав, що господарський товарно-грошовий розрахунок передбачає не план-наказ, а план-замовлення. Хоча такий порядок складніший для планових органів, відзначав вчений, але він необхідний як фільтр проти проявів голого волюнтаризму й до того ж є цілком реальним.

На думку відомого угорського економіста Я. Корнаї, саме у сис­темі жорсткого централізованого соціалістичного виробництва приховане коріння хронічного відставання пропозиції від попиту, хибного розвитку соціальної сфери. Традиційна економічна теорія культивує у економістів настрої, що все можна та потрібно оптимізувати. Але, як вважає Корнаї, і в цьому він згодний з відомим радян­ським математиком та економістом, лауреатом Нобелівської премії Л. В. Канторовичем (1912—1986), покладати надії на можливість сконструювати оптимальну соціально-економічну систему, вільну від суперечностей, — значить тішити себе ілюзіями. Життя не про­понує універсальних рецептів. Корнаї вважає, що економічна наука, як і медицина, у певному розумінні є песимістичною, оскільки во­на усвідомлює той факт, що всі економічні системи рано чи пізно "захворюють". Саме це підштовхує наукові дослідження до пошуку нових шляхів та способів подолання труднощів. Іншими словами, економісти-дослідники та соціологи початку XXI ст. мають усі під­стави для неспокою й навіть відчаю, але це не повинно стати при­чиною бездіяльності та капітуляції, навпаки, це має спонукати до щирого і самокритичного визнання обмеженості нашого знання та запобігти виявам самовпевненості фанатичних шарлатанів.

Таким чином, знання різноманітних економічних циклів є необ­хідною передумовою для розв'язання складних завдань стратегічного планування, для глибокого розуміння часового чинника у соціально-економічній діяльності.

Не вдаючись у подальше обговорення винятково складного пи­тання про зв'язок циклів з часовими масштабами для визначення національного доходу, виходитимемо з того інтуїтивно очевидного факту (теоретично погано обґрунтованого), що промисловий пере­ворот сприяв підвищенню продуктивності праці, завдяки чому з'явилася можливість вимірювати результати застосування науки до розв'язання практичних (промислових, індустріальних) завдань за допомогою обліку приросту національного доходу. Іншими словами, вплив науки на практику виявляє себе у здатності науки підвищува­ти продуктивність праці та водночас зменшувати кількість живої праці у сфері матеріального виробництва. Підвищення продуктив­ності праці виявляє себе у нагромадженні, яке не має нічого спіль­ного зі скринею лицаря-скнари. Під нагромадженням у цьому разі розуміють фонди суспільного (суспільно значущого) нагромаджен­ня, які дають змогу розвивати промисловість, торгівлю та власне капітал.

На початку XX ст. вчені виявили, що соціальне життя зазнає періодичних коливань, які можна назвати кон'юнктурами (пізньолат. соnjuncturaа від лат. conjungere — пов'язувати, поєднувати; су­купність умов в їх взаємозв'язку; сукупність ознак, які характеризу­ють поточний стан економіки у певний період). Існує безліч кон'юнк­тур (економічних, політичних, демографічних, науково-технічних тощо), але серйозно досліджували тільки одну з них — економічну.

 

• Вивчення економічних кон'юнктур дало змогу виокремити цикли економічного життя. Ці цикли поділяють на певні часові інтервали і, відповідно, називають за іменами економістів. Наприклад, цикл Жюглара (шести — восьмирічний цикл), цикл Китчина (три — чотирирічний), цикл Кондратьєва (п'ят­десятирічний), цикл Лабруса (десяти — дванадцятирічний) та ін.

 

Економісти, які займаються прогнозами, вважають, що за остан­ні 250 років хвилі нововведень набігали з регулярністю п'ятдеся­тирічних циклів. У перші кілька років певного циклу відбувається нагромадження технологічного потенціалу. Потім настає період,

коли нововведення гучномовно заявляють про себе, а відтак у ході їх комерційної експлуатації настає етап вповільнення та старіння. Як підкреслює відомий американський фахівець з використання но­вих технологій у виробництві Р. Фостер, цей погляд на хвилі (цик­ли) нововведень уперше висловив талановитий російський еко­номіст М. Д. Кондратьєв (1892—1938), ідеї якого підхопив у 30-ті ро­ки XX ст. американський економіст Й. Шумпетер (1883—1950).

Згідно з Шумпетером, перша хвиля тривала з 1790 по 1840 р., друга — з 1840 по 1890, третя — з 1890 по 1940 р. З 1940 р. почала­ся четверта хвиля, затухання якої припадає приблизно на 1990 р. Як­що перша хвиля була пов'язана переважно з новою технологією у текстильній промисловості, а також з використанням вугілля та пари, то четверта базована на електроніці. За словами професора наукознавства Сассекського університету (Англія) К. Фрімена, біотехнологія стане частиною бази п'ятої хвилі Кондратьєва, яка, мож­ливо, вже почалася.

 

• В еволюції економічної теорії циклів виокремлюють кілька етапів. Перший етап зазвичай датують XIX — початком XX ст., коли пробуджується інтерес до окремих характеристик циклічних процесів в економіці (наприклад, специфіка відтво­рення великого капіталу). Другий етап відносять до 20—30-х років XX ст., коли Європа почала з великими зусиллями вихо­дити зі стану розрухи, зумовленої Першою світовою війною, а у США вибухнула Велика депресія. Саме тоді було створено велику програму робіт з теорії циклів у рамках Національного бюро економічних досліджень (США).

 

Одна з характерних особливостей концепції економічного циклу в сучасній економічній науці полягає в тому, що цикл уявляють як багатокомпонентний процес, складові частини якого різняться між собою періодом коливального руху.

Від кінця 30-х років XX ст. посилилась роль кількісних методів аналізу економічних явищ та процесів. Ці методи потребували вико­ристання формалізованих теоретичних моделей для подання резуль­татів аналізу.

Після Другої світової війни найбільший вплив у працях західних вчених мала кейнсіанська концепція економічного циклу. Лауреат Нобелівської премії з економіки М. Фрідмен та А. Шварц доводи­ли, що кризові спади виробництва зумовлені недостатньо інтенсив­ним розширенням пропозиції грошей.

Монетарист-фанатик у своїй душевній простоті переконаний, що інфляція виникає кожного разу, коли надто багато грошей про­тистоїть надто великій кількості товарів. Оскільки ж грошову масу створюють можновладці, щоб задовольнити "невситиме черево" тих, хто бажає отримувати за свою працю відповідну винагороду, то зви­нувачувати в усьому слід урядові структури. І в цьому є певна слушність, але змінам у темпах зростання грошової маси передують зміни у показниках економічного зростання, які залежать від безлічі чинників, і передусім від загальних закономірностей циклічного розвитку економіки. Тому, як вважає Фрідмен, втручання уряду в кредитно-грошову політику, коли фінансова система руйнується на очах, виглядає, м'яко кажучи, не дуже розумним. Втручатися потріб­но у розв'язання не фінансових, а соціально-політичних проблем, які загрожують самим підвалинам соціального світу. Для цього не­обхідно докласти максимум зусиль, щоб допомогти людям звільни­тися від міфів та створити сприятливі умови для вибору розумних альтернатив щодо виходу з кризи, тобто громадяни повинні зрозуміти, що все залежить від них самих, а не від волі "обранців народу".

Погляди Фрідмена, якщо оцінювати їх як якусь універсальну філософію, можуть видатися наївною утопією. Проте з урахуванням конкретно-історичних обставин і того, що Фрідмен — представник лібералізму, який протистоїть тоталітаризму (жорсткому державно­му централізму), то багато що стає на свої місця. Так, якщо погоди­тися з думкою тих, хто вважає, що лібералізм — це протилежність тоталітаризму, а демократія — протилежність авторитаризму, то в принципі можливими є і тоталітарний демократичний уряд, і авто­ритарний уряд, який діє відповідно до формально проголошуваних ліберальних принципів.

 

• Вихідний засновок, який є засадовим для монетаристських концепцій економічного циклу, ґрунтується на тому, що функ­ціонування системи приватного підприємництва саме по собі не може породжувати регулярних коливань господарської ак­тивності. Як на джерела таких коливань указували на регулю­вальні заходи уряду (центрального банку), які викликають нерівномірне зростання пропозиції грошей.

 

На кінець 60-х років XX ст. окреслився певний спад інтересу до проблематики економічних циклів, але внаслідок кризових потря­сінь світової економіки 70—80-х років XX ст. різко активізувалися дослідження економічних циклів.