Особливості соціально-економічного розвитку Київської Русі

В IX-XII ст. економіку Київської Русі можна охарактеризувати як період раннього феодалізму. Виникнен­ня і розвиток феодалізму виявляється перш за все у форму­ванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку IX ст. і археологічні пам'ятки.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входи­ли київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостатньо диференційова­не. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилось у X ст. (Князівський домен являв собою має­ток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.)

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місце­вих князів з'являються також боярсько-дружинницькі земле­володіння. Слід сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істори­ками через неповноту джерел.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейсько­го феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого "полюддя". Крім полюддя, іще існував "повоз": населення тих земель, куди князь і намісники їхати не могли або не хотіли, повинно було саме везти данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і здійснювали покарання за тими скаргами, з якими населення зверталось до князя. Така форма збору данин виникла іще в VI - VIII століттях. Зберігалась вона і в Давньоруській державі. Розмір данини, місце і час збору не визначались на перед, а залежали від ви­падку. Пізніше, в зв'язку з протестами населення, княгиня Ольга в 946 році встановила "уроки", тобто фіксовані норми данини, час і місце її збору. Одиницею обкладання даниною був "дим" (двір, сім'я) або "плуг" ("рало"). Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодальне залежні смерди. Вони мали власне господар­ство, проте певний час повинні були працювати і на феодала за те, що давав смерду землю.

Для позначення феодальне залежного селянства у Київській Русі використовувався термін "закуп". Закуп - це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у госпо­дарстві хазяїна повернути одержану у нього "купу". Закуп повинен виконувати сільські роботи. Він мав доглядати ха­зяйську худобу. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою.

Близькими за своїм становищем до закупів були рядовичі - селяни, що працювали на феодала за договором ("рядом").

Слід підкреслити, що всі рядовичі і закупи одночасно з еко­номічною залежністю попадали і в юридичну залежність до землевласника. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, то він міг стати рабом. В сільській общині була категорія населення, яка мала на­зву ізгої. Ізгой - це людина "зжита", вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів вільні й залежні. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю.

У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне з джерел рабства - полон. У ХІ-ХІІ ст.для позначення рабів-полонених вживається термін "челядь". За «Руською Правдою», челядин - це раб, який знаходиться під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота. На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які проходили в суспільстві Київсь­кої Русі. «Руська Правда» називає і такі джерела холопства, як самопродаж, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника. У холопа автоматично перетво­рювався також закуп, який тікав або провинився.

На Русі також існувало й патріархальне рабство, але воно не стало домінуючою формою господарювання.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. У лісостеповій зоні вживалася парова система зем­леробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій - підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних гос­подарствах велику кількість худоби.

Розвиток міст і ремесла. Східнослов'янські міста творились з невеликих ремісничо-торгових поселень іще до утворення Давньоруської держави. За­лишки цих міст, городища, залишилися у північних землях України у великій кількості: на Київщині - 400, на Чернігів­щині - 150, на Волині - 350, на Поліссі - 250, в Галичині - більше 100.Міста в першу чергу мали оборонне значення. Вони забез­печували пограниччя від наступу степових орд. Але ще більшого значення набували міста в процесі творення слов'янської дер­жавності. Будівництво укріплень вимагало значних витрат і спільної праці великих груп людей. Населення, що спільними зусиллями будувало місто, творило єдину організацію, що ко­ристувалась укріпленнями, дбала про їх оборону, забезпечува­ла їх різноманітними засобами. З військовими потребами тісно пов'язувалися справи господарські. Місто ставало осередком всієї околиці, домінувало в ній, мало вирішальне слово у всіх справах: "що старшини вирішать, на це пригороди пристануть", - говорить літопис. З поширенням християнства на Русі міста почали виникати біля великих монастирів. Соціальний склад міського населення Київської Русі був надзвичайно різноманітним, що є характерною рисою суспіль­ства середніх віків. Міське населення поділялося на дві ос­новні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса громадян була особисто вільною. Частина ремісників залежа­ла від своїх хазяїв - бояр, купців тощо. Особисто вільні реміс­ники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їх ста­ном. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні. В процесі подальшого суспільного поділу праці домашні промисли виділяються в окрему галузь народного господарства - ремісниче виробницт­во. Ремісники поступово починають виготовляти продукцію не тільки для внутрішнього споживання патріархальної сім'ї, але і для обміну. Вони вже менше приділяють уваги землероб­ству, із часом втрачають зв'язок з сільським господарством, переходячи в міське населення. Майстри сім'ями селились в містах окремими посадами, слободами, вулицями за зазначеним галузевим принципом: слободи - гончарів, ковалів, зброярів і т. ін. Свого розвитку ремісниче виробництво досягло в ХІ-ХІІ ст., коли на Русі нараховувалось декілька десятків спеціальностей. За наявності високого попиту на вироби із заліза (знаряддя праці для сільського господарства, зброя для воїнів) перше місце в ремісничому виробництві займала гірнича металургія, яка в ті часи часто об'єднувалась з металообробкою. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опа­нували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийо­мами його обробки: куванням, зварюванням, гартуванням, інкру­стацією кольоровими металами.

Стан сільського господарства і ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі як внутрішньої, так і зовні­шньої. Найбільшими торговельними комунікаціями були шля­хи "от Грек", або "Грецький", який зв'язував Русь з балтій­ськими і чорноморськими ринками, "Соляний" і "Злазний", котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Пра­га - Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Централь­ної та Західної Європи.

Традиційно торгівля називалась "гостьба", самі торговці, або купці, "гості", а місця торгівлі - "погости". Пізніше, після прий­няття християнства, при погостах почали будувати храми, біля них влаштовували цвинтарі.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського госпо­дарства, рабів. Завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основни­ми торговельним партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабсько­го Сходу, скандінавські, центральне- та західноєвропейські країни.

В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Купецькі корпорації "гречників", "залозників" торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торговельні дво­ри іноземних купців.

В результаті розвитку торгівлі на Русі з'являються гроші. Як засіб обміну, гроші у східних слов'ян існували досить дав­но, задовго до утворення Давньоруської держави. В давнину південні слов'яни при обміні замість грошей використовували тварин, тому пізніше металеві гроші також називались "скот", а князівська казна "котниця". В північних регіонах, де насе­лення займалось мисливством, за гроші слугувало хутро цінних тварин, зокрема куниці — "куна". З часом ця назва перейшла і на металеві гроші.

В Київській Русі карбуванням грошей майже не займа­лись, а використовували арабські і візантійські монети із золо­та і срібла, в основному для зовнішньої торгівлі. Значно більшо­го поширення всередині країни мали срібні і мідні злитки. Так, з XI ст. відома одиниця "гривна", - злиток срібла вагою в один фунт, або приблизно 400 г. Гривну розрубували на поло­вину і кожна половина гривни мала назву "рубль", або "рублева" гривенька. На злитку ставилось князівське тавро, де вка­зувалась вага. Далі "рубль" ділили на дві частини - дві полтини, і потім іще на дві половини - два четвертаки. В назвах дрібних грошових одиниць довго зберігався відголос так зва­них "хутрових грошей": різана, скора (шкура), бела (білка), ушки, мордки і т. д.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відби­ту в законодавстві. В тексті "Руської Правди" зустрічаються такі поняття, як "позичка по дружбі", "віддавання грошей на ріст", "процент", "торгівля в кредит", "довгостроковий й корот­костроковий кредит", "бариш", визначався порядок повернен­ня боргів. Вважалось не по-християнськи брати високі проценти за кредит. Коли на початку XII ст. кредитори почали брати 50% річних, населення Києва виступило проти таких умов догово­ру, і великий князь Володимир Мономах був змушений втру­титись. Він прийняв "Устав о резах" (процентах), згідно з яким борговий відсоток повинен був становити не більше 20%. За­боронялось перетворювати на рабів напівзалежних людей, що відпрацьовували свій борг у позикодавця. Цим же Уставом заборонялось займатись паразитичним лихварством. Устав Володимира Мономаха законодавче завершив створення фео­дальної системи Давньоруської держави.