Дидактика й методика початкового навчання К.Ушинського 3 страница

у 20-ті роки

Доба УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки) (1919—1921). В цей період керував системою освіти Народний Комісаріат Освіти, який здійснив наступні кроки в реформуванні освітньої галузі: запровадження єдиної трудової політехнічної школи і пропаганда трудового характеру навчання і виховання; формування соціально-педагогічного напрямку досліджень науковців та вчительства (за підтримки Г. Гринька, Я. Ряппо); запровадження двоступеневої системи освіти (з 8 до 13 років та з 14 до 17); перетворення першого ступеня в дитячий будинок, а другого — в політехнічну школу із залученням до певного виду професійної діяльності.

На початку 20-х років створювались німецькі, польські, чеські, єврейські школи в Україні [3].

Доба непу (1921—1926 рр.). В цей період розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загально радянських педагогічних ідей, що було продиктоване створенням Союзу РСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому відношенні. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, в орієнтації на основі рефлексологічні моделі Західної Європи.

Видатні науковці-педагоги 20-х років — О. Залужний, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга, Я. Мамонтов — сформували підвалини розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології». Педологія поєднувала такі дисципліни — антропологію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Педагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексології і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розробляла педологія.

5. Національний виховний ідеал Г. Ващенка

Григорій Ващенко народився в с. Богданівка на Полтавщині в козацькій родині. У 1898 році закінчив Полтавську духовну семінарію, у 1903 — Московську Духовну Академію. Проте священиком не став, а після 1917 року активно включився в розбудову українського шкільництва; працював викладачем Полтавського вчительського інституту, згодом — керівником кафедри педагогіки. У 1933 р. його було звільнено з інституту за «пропаганду буржуазного націоналізму». Після війни емігрував до Мюнхена, де працював професором педагогіки Українського Вільного Університету, ректором Богословської Академії.

Г. Ващенко присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі християнського ідеалу. Його повний курс педагогіки складався з кількох підручників: «Загальні методи навчання», виданий у Полтаві у 1933 р.; «Система освіти у самостійній Україні», «Система навчання», «Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Засоби естетичного виховання», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру».

Г. Ващенко був переконаний, що українська національна система освіти може існувати тільки на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини. Однак його християнський ідеал в сучасному розумінні досить абсолютизований, так само, як дещо переоціненим є розуміння ролі нації в історичному та політичному аспектах. У теоретичному обґрунтуванні педагогічної системи української держави Г. Ващенко виступив як педагог-ідеаліст, він був переконаний, що нового громадянина української держави можна створити навчально-виховними засобами, і тільки. Суттю його педагогічних і філософських поглядів став релігійний консерватизм, спроба обмеження розвитку нової української генерації християнською ідеологією [16].

Творчі завдання і реферати

1. Ідея рідномовного виховання І. Огієнка.

2. Гуманістичні засади виховання дітей С. Русової.

3. Ідея поєднання навчання з працею у школах УРСР (20-ті роки).

4. Характеристика виховного ідеалу Г. Ващенка.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Зміст освіти молодших школярів (за С. Русовою).

2. Назвіть методи виховання дітей (за І.Огієнком).

Тести

1. Педагогічний ідеал Г. Ващенка можна охарактеризувати як:

а) професійно-інтелектуальний; б) національно-релігійний;

в) соціально-культурний; г) національно-культурний.

2. Педагогічні праці С. Русової в основному написані для організації:

а) вищої освіти; б) дошкільної та позашкільної освіти;

в) педагогічної освіти; г) середньої освіти.

Тема XVII

ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА А. МАКАРЕНКА

1. Життя й педагогічна діяльність А. Макаренка

2. Теорія і практика колективу А. Макаренка.

3. Ідея поєднання навчання з продуктивної працею А. Макаренка («Педагогічна поема», «Прапори на баштах»).

4. Проблема сімейного виховання «Книга для батьків», «Лекції про виховання дітей»).

5. Шляхи формування вчителя-вихователя та його педагогічної майстерності.

Література: [1, 2, 3, 5, 6, 14, 16, 17, 22]

Ключові слова: «педагогіка індивідуальної дії», метод «вибуху», «педагогіка паралельної дії», «педагогічний брак», гомогенна група, різновіковий загін, асоціація, суспільно-корисна праця.

1. Життя й педагогічна діяльність А. Макаренка

А.С. Макаренко народився 1 березня 1888 р. в м. Білопіллі Сумського повіту Харківської губернії. Навчався в Білопільському двокласному училищі, а з 1901 р., після переїзду сім'ї у Крюків — в Кременчуцькому міському чотирикласному училищі.

В 1904 р. закінчив міське училище з відзнакою і продовжив навчання на однорічних педагогічних курсах при цьому ж училищі, і по закінченні їх отримав звання вчителя початкових класів.

1 вересня 1905 р. він розпочав педагогічну діяльність у Крюківському двокласному залізничному училищі, викладав російську мову, літературу і малювання.

У Крюківському училищі А. Макаренко працював 6 років і був переведений на посаду вчителя двокласного залізничного училища на станцію Долинську, колишньої Херсонської губернії.

Після дев'яти років роботи на педагогічній ниві А.Макаренко в 1914 р. вступає до Полтавського учительського інституту, де виявив великий інтерес до літературної творчості.

З вересня 1916 р. по березень 1917 р. його заняття в інституті були перервані призовом в армію, але у зв'язку з короткозорістю він був звільнений від військової служби, і вже 15 червня 1917 р. закінчив учительський інститут, одержавши золоту медаль за твір «Криза сучасної педагогіки».

Закінчивши навчальний заклад, А. Макаренко деякий час працював учителем зразкової школи при Полтавському учительському інституті, а в грудні 1917 р. повернувся до Крюкова і був призначений інспектором (директором) вищого початкового залізничного училища, де в 1905 р. продовжив свою педагогічну діяльність.

Кременчуцький відділ народної освіти не підтримав новацій А.Макаренка, і восени 1919 р. він переїхав до Полтави. Спочатку завідував міським початковим училищем № 2, а з серпня 1920 р. був призначений директором семирічної трудової школи № 10. Але вже у вересні цього року Полтавський губернський відділ народної освіти доручив йому організувати в селі Ковалівці, за 6 кілометрів від Полтави, колонію для неповнолітніх правопорушників і завідувати нею. В 1921 р. колонії присвоїли ім'я Горького.

1926 рік колонія зустріла значними успіхами. У А.Макаренка виникає думка про переселення колонії у Куряж, за 25 кілометрів від Харкова, та об'єднання з Курязькою трудовою колонією.

У червні 1927 р. Макаренко був запрошений керівниками ДПУ, України для участі в організації дитячої трудової комуни на околиці м. Харкова. Деякий час Антон Семенович працював одночасно у двох закладах — в колонії ім. М. Горького і в комуні ім. Ф.Е. Дзержинського.

Педагогічну й адміністративну роботу в комуні А.Макаренко поєднував з літературною. Життя комуни ім. Ф.Е. Дзержинського Антон Семенович відобразив у художньому творі «Марш 30 року». У 1934 р. його було прийнято до Спілки письменників СРСР.

У 1935 р. А. Макаренко призначається на посаду заступника начальника відділу трудових колоній (ВТК) НКВС України і переїжджає в Київ. Восени 1936 р. він також завідував колонією в Броварах біля Києва.

У 1937 р. він переїжджає до Москви й присвячує себе літературній і громадсько-педагогічній діяльності.

У розквіті сил і задумів 1 квітня 1939 р. він раптово помер.

2. Теорія і практика колективу А. Макаренка

А.С. Макаренко помітив, що колектив не просто живе доти, доки він розвивається (закон руху колективу), але й потребує реалізації системи перспективних ліній, в яку входять близька, середня і далека перспективи. Це означає, що колектив повинен мати перед собою не лише якусь найближчу за часом і за необхідними для її досягнення зусиллями перспективу (мету), а й більш віддалену і навіть дуже далеку. Зрозуміло, що таких цілей може бути і більше трьох. Головне, щоб була динаміка: коли близька мета досягнута, то вже середня може стати близькою, а більш віддалені також наближаються. Якщо ж такої системи цілей в колективі нема, а поставлена лише якась одна мета, то після досягнення цієї мети зникає той фактор, який об'єднував всіх у колективі і був рушієм його розвитку [5, 11, 17, 19, 22].

Використання системи перспективних ліній формує у дітей соціальний оптимізм, прагнення досягти власною працею «завтрашньої радості».

А.С. Макаренко був неперевершеним майстром індивідуального впливу, але він розумів, що здійснити всю виховну роботу лише з допомогою “педагогіки індивідуальної дії” просто фізично неможливо та й недоцільно. Більше того, він на власному досвіді прийшов до твердого переконання, що найдоцільнішим є опосередкований вплив на особистість через спеціально організований з педагогічною метою первинний колектив. Тобто він намагався здійснювати виховання кожного педагогічно-насиченим середовищем первинного колективу, в якому всі його члени перебували у постійному діловому, товариському і побутовому спілкуванні. Такий вихований вплив він назвав «педагогікою паралельної дії».

А.С. Макаренко розробив чітку систему формування елементів демократичної культури у своїх вихованців.

А.Макаренко вважав найпершою умовою виховання в колективі гармонію інтересів суспільства і особистості, застерігав від формування в колективі «гнилого активу», вождизму. Він помітив, що «гниття починається з користування привілеями».

3. Ідея поєднання навчання з продуктивною працею А. Макаренка

(«Педагогічна поема», «Прапори на баштах»)

А.С. Макаренко здійснював перевиховання шляхом залучення вихованців не тільки до побутового самообслуговування, а й до рентабельної продуктивної праці. Це забезпечувало можливість на лише фізично виживати, а й формувати у вихованців оптимістичний погляд на свою подальшу долю. Адже вони знайомилися з реальними виробничими відносинами, отримували надійну професію, організаційні навички, досвід взаємодопомоги, відчуття захищеності у колективі і суспільстві.

Серйозна увага приділялась і навчанню. Вихованці у перші ж дні свого перебування в комуні зараховувалися у шкільну групу відповідно до своїх знань. При комуні діяв робітфак Харківського машинобудівного інституту; майже половина його випускників продовжувала своє навчання у вузах.

4. Проблема сімейного виховання («Книга для батьків», «Лекції про виховання дітей»)

А.С. Макаренка вважають авторитетним спеціалістом-практиком і водночас теоретиком у досить вузькій галузі — перевихованні дітей в закритих виховних закладах, яким він віддав 16 років творчого життя. Але він, не маючи власних дітей, написав «Книгу для батьків» і планував видати не один, а чотири томи цієї книги.

А.С. Макаренко помітив, що найтяжче здійснювати виховання в тих сім'ях, де є лише одна дитина. Характерно, що до нього на перевиховання лише зрідка потрапляли діти з багатодітних сімей. Здебільшого «педагогічний брак» надходив з сімей однодітних, бо там, де росла дитина-одинак, концентрація надмірної батьківської любові діяла на неї згубно і була страшною помилкою в сімейному вихованні.

5. Шляхи формування вчителя-вихователя та його педагогічної майстерності

А.С. Макаренко дуже високо оцінював роль вчителя в суспільстві, називаючи його «інженером дитячих душ». А.Макаренко вказує шляхи формування педагогічної майстерності, а саме:

— розвиток вміння читати обличчя вихованців, їх жести, внутрішні стани, наміри тощо;

— формування вміння керувати своїм обличчям, поведінкою, жестами;

— формування мовної техніки, постановка голосу;

— розвиток емоційно-вольових якостей і комунікативних умінь;

— акторська підготовка, вміння грати в дитячому колективі, розігрувати педагогічний гнів, йти на педагогічно доцільний ризик;

— підготовка до подолання опору вихованців виховним впливам;

— психологічна підготовка, формування дослідницьких навичок майбутнього вчителя.

Великий педагог мріяв, що в педагогічних вищих навчальних закладах будуть розвивати техніку мовлення, поведінки, впливу з метою досягнення майстерності.

 

Творчі завдання і реферати

1. Ідея формування колективу А. Макаренка: критичний аналіз.

2. Трудове виховання А. Макаренка і сучасність.

3. Шляхи формування вчителя-вихователя за А. Макаренком.

4. Теорія сімейного виховання А. Макаренка і сучасність.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Які погляди А. Макаренка щодо виховання є актуальними?

2. В чому значення досвіду А.Макаренка?

3. Екстраполюйте основи формування педагогічної майстерності вчителя-

вихователя А. Макаренка на сьогодення.

 

Тести

1. Який з принципів виховання є визначальним у педагогічній

системі А. С. Макаренка:

а) народність; б) природовідповідність;

в) паралельної дії; г) дисципліни.

2. Найменша керована «одиниця» дитячого співтовариства у досвіді А.С. Макаренка:

а) гомогенна група; б) різновіковий загін;

в) асоціація; г) колектив.

3.Яку форму навчання вихованців використовував А.С. Макаренко у керованих ним закладах?

а) комплексну; б) класно-урочну; в) дальтон-план; г) план Трампа.

4. Який вид трудової діяльності був визначальним у комуні ім. Дзержинського?

а) виробнича праця; б) суспільно-корисна праця;

в) самообслуговування; г) індивідуальна праця.

5. В якому з творів А.С. Макаренко розкрив засади родинного виховання:

а) «Батьківська педагогіка»; б) «Книга для батьків»;

в) «Материнська школа»; г) «Прапори на баштах».

 

Тема XVIII

ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (20-80-ті роки)

1. Національна освіта в 20-ті роки XX століття.

2. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки.

3. Особливості становлення освіти у післявоєнний час

(кінець 40-50-ті роки).

4. Розвиток освіти й педагогіки у 60-ті роки.

5. Школа і педагогіка України у період застою (70-80-ті роки).

Література: [1, 2, 3, 5, 14, 16, 18, 20, 22]

Ключові слова: Державна вчена рада, «політкомплекс», «комплекс охорони здоров’я», психорефлексологія, педологія, «центри інтересів», біогенетичний напрямок, фабрично-заводські семирічки, школи селянської молоді, школи фабрично-заводського учнівства, робітничий факультет.

 

1. Національна освіта в 20-ті роки XX століття

В Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, давався взнаки зліт національної самосвідомості, з іншого — українські більшовики прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті Першої світової та громадянської воєн [3].

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРСФР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 року, створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає «Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій на підставі твердження про розпад сім'ї в соціалістичній державі робиться висновок про необхідність перенесення «центру ваги» в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок.

Для вирішення цих завдань планом Наркомосу передбачалося розгортання відповідних установ, таких як:

— майданчики різних типів, що мали функціонувати в основному в літній період, вилучати дітей «з вулиці», організовувати їхній побут;

— дитячий садок, школа-клуб неповного дня;

— денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня;

— дитячі будинки, які мали взяти на себе влаштування, харчування, навчання дітей;

— дитячі містечка (об'єднані дитячі будинки);

— заклади та установи охорони дитинства (розподільники, приймальники тощо);

— заклади для дефективних дітей.

Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, які б забезпечували навчання і виховання, а найголовніше, порятунок дітей віком від 7 до 15 років. Після перебування в закладах соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл — від курсів до вузів. На початку 20-х років у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.

Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої планувалося додати 3-річну школу селянської молоді. В останній передбачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисциплін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих «школах батрацької молоді» або технікумах.

У середині 20-х років було висунуто гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.

Вищі навчальні заклади в 20-ті роки включали інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада в Україні ліквідувала університети, вважаючи їх «розсадником буржуазної ідеології».

З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати молодь до навчання в вищих навчальних закладах.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. В 1920 р. у схемі системи освіти вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково-дослідними установами.

В листопаді 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.

В цей час активно впроваджувалася комплексна система навчання — принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо). У радянській школі під цим поняттям розуміли трудове ознайомлення дітей з природою та суспільним середовищем, що їх оточує («природа»—«праця»—«суспільство»). Саме таку схему було покладено в основу навчальних планів і програм у 1922/23 н.р. ДВР (Державною вченою радою) у Росії. Важливим напрямком програм був розділ «праця», тобто вивчення трудової діяльності людини, активне ознайомлення з трудовим життям, це супроводжувалося вивченням природних умов і відносин людини і природи і на цій основі — ознайомлення з суспільними відносинами.

В 20-тих роках почався новий науковий переворот у педагогіці. Всі провідні науково-педагогічні сили стали на рефлексологічні позиції. Термін «рефлексологія » впровадив в науковий обіг В. Бехтерєв у роботі «Основні принципи так званої об'єктивної психології або психорефлексології» (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Рефлексологія набула значення науки про поведінку людини і експериментальним шляхом вивчала вияви людської діяльності, серед них і психіку як вищий вияв рефлекторної діяльності (подразнення — передача — діяльність). Щодо дитини, то рефлексологія створила спеціальну науку — педагогічну рефлексологію, мета якої — виходячи із знань про дитину, її фізіологію, анатомію, на основі умовних і безумовних рефлексів раціонально організовувати все життя дитини, її виховання.

Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології. Визначити різницю між рефлексологією й педологією нелегко, бо всі відомі вчені того часу — О. Залужний, І. Соколянський, В. Протопопов, А. Володимирський — були одночасно і рефлексологами, і педологами. У багатьох випадках ці поняття вживалися як синоніми, але все-таки педологія як наукове поняття є значно ширшою, ніж рефлексологія. Остання виступає як головна засада педології.

Педологія предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.

Педагогічною основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона — центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX — поч. XX ст. в течії «нового виховання », репрезентованій А. Фер'єром, О. Декролі, Дж. Дьюї, М. Монтессорі, В. Лаєм та ін. Головною ідеєю була спрямованість на розвиток дитини в «центрах інтересів», виховання дитини і формування цілісної людської особистості.

В Україні питання вільного виховання, педоцентризму поширювались у творчості Я. Чепіги, С. Русової, які втілювали їх у життя в період 1917—1920рр. Саме за концепцією, яка стверджувала, що дитина є основою, центром побудови усього навчально-виховного процесу, й почала розвиватися педологія.

У 1924р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав'язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження «соціально-класового» середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, середовища, в якому проживають діти, щоб вплинути на життя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку.

Біогенетичний напрямок — це вивчення дитячої поведінки на основі застосування законів біології. Прихильники цього напряму на перше місце ставили природжене й приділяли особливу увагу врахуванню особливостей побудови організму дитини, надавали великого значення спадковості, розглядали тестування як головний метод вивчення індивіда. Визначним представником цього напряму був П.Блонський (в Україні — В. Протопопов).

Соціогенетичний напрям у вивченні розвитку дитини брав за основу її пристосування до соціального середовища, де саме середовище відігравало роль рушійного фактора формування особистості. Дослідження проводились в напрямку науки про поведінку. Закони поведінки дитячого колективу виводились на основі соціології та рефлексології.

Соціогенетичний напрям був поширений в Україні, на відміну від Росії, де переважав біогенетичний підхід. Найбільш відомими представниками цього напряму були І. Соколянський, О. Залужний.

Українські педагоги надавали великого значення розробці і удосконаленню тестів (Г. Костюк, О. Раєвський). Були створені тести з українського правопису, суспільствознавства, математики.

Педологічна служба в школі проводила облік шкільної успішності за методом тестів, вивчала інтереси та ідеали дітей, їх уявлення, визначала їх фізичний та розумовий розвиток, здійснювала педологічний аналіз середовища.

2. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки

Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як відомо, в Україні було затверджено систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го — чотири роки навчання, 2-го — три) й профшколи. В цей час у Росії існувала така система освіти:

1) початкова школа (І ступінь) — 4 роки навчання;

2) семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;

3) школа II ступеня (дев'ятирічна середня школа);

4) фабрично-заводські семирічки;

5) школи селянської молоді;

6) школи фабрично-заводського учнівства;

7) робітничі факультети.

В середині 20-х років уряд Радянської Росії змінив свою тактику щодо інших радянських республік. В 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді нарком освіти України М. Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, пояснюючи це тим, що «цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР». Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. За взірець взяли російську систему народної освіти.

Цьому також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про організацію і зміст роботи радянської школи. У вересні 1931 року ЦК ВКІЦ(б) прийняв постанову «Про початкову і середню школу», в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу щодо складання нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.

Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків.

В 1932 році ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі». Документ засуджував комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійна робота, лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів, рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань.

ЦК ВКП (б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1933 року, для того, щоб забезпечити „міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук”.

У 20-ті роки в Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП (б) в постанові 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» критикував педологію і діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП (б) вимагав «відновити повністю в правах педагогіку і педагогів», вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

3. Особливості становлення освіти у післявоєнний час (кінець 40-х—50-ті роки)

В умовах воєнного часу почалась підготовка до початку 1941-1942 навчального року. 1 вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл України, які евакуювалися на схід, почали 1941-1942 навчальний рік у школах інших республік — Росії, Туркменії, Казахстану, Грузії.

В 1942 році вийшла Постанова Раднаркому СРСР «Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей».

З 1943 року було поновлено роботу шкіл в районах України, визволених від окупантів. В 1943 році Раднарком УРСР прийняв постанову «Про організацію обліку дітей і підлітків віком 7—15 років і про порядок контролю за виконанням закону про обов'язкове загальне навчання». У вересні 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. В 1943 році були прийняті «Правила для учнів», в яких визначались їх обов'язки і правила поведінки. З 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п'ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів.

В 1944 році Раднарком СРСР прийняв постанову «Про заходи поліпшення якості навчання в школі», згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями.

Після закінчення війни розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджено обов'язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи - школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти.