Австро-Угорщина на початку XX ст

США на початку XX ст.

 

За формою правління з кінця XIX ст. – президентська республіка.

Законодавча влада належала Конгресу, який складався з двох палат: Палати представників, обиралась населенням штатів, та Сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів.

За конституцією президент був головою держави, уряду, головнокомандувачем збройних сил. Президент обирався на 4 роки загальним голосуванням у всіх штатах і міг переобиратися. Прийняття деяких рішень президентом (асигнування, укладання міжнародних угод, призначення на важливі посади) було неможливе без сприяння Конгресу У випадку звинувачення президента в зраді, хабарництві та інших тяжких злочинах було можливо його усунення від влади – у порядку імпічменту.

Існували федеральна судова система і суди штатів. Верховний суд мав право скасування будь-якого закону за умови порушення конституції.

 

(1901—1909 рр.) - президентство Т. Рузвельта, його програма «Справедливий курс»

- обмеження прав монополій (трестів);

- контроль уряду над якістю і санітарними умовами виробництва, продажем харчових продуктів і аптечних товарів;

- прийнято закон про охорону природних ресурсів від їх розкрадання (поширювалась лише на 235 млн. акрів громадських земель).

Однак ані публічні судові викриття, ані заходи щодо обмеження зловживань корпорацій не зачепили інтересів монополій.

Програма президента В.Вільсона (1913—1921 рр.) “Нова демократія”:

- закріплювалось право на організацію робітничих спілок, страйків;

- заборонялось використання праці дітей у промисловості;

- встановлювались 8-годинний робочий день; система компенсацій за нещасні випадки на виробництві;

- фермерам надавалась можливість брати у держави кредити під майбутній урожай;

- створення Федеральної резервної системи з 12 регіональних банків, яка виконувала функції центрального банку. Головна задача – обслуговування бюджету, кредитування, зберігання золотих резервів, випуск банкнот. Це сприяло підкоренню країни могутній фінансовій олігархії.

 

США наприкінці XIX - на початку XX ст. здійснили нечуваний економічний ривок. Країна, випередивши Велику Британію, вийшла на перше місце у світі за обсягом промислового виробництва.

Наприкінці XIX ст. підприємець Г.Форд сконструював свій перший автомобіль. На 1915 р. з конвеєрів його заводів сходило до 250 тис. машин на рік. Одночасно стрімко розвивалось будівництво автодоріг. Розвинута мережа шосейних доріг та залізниць сприяла становленню внутрішнього ринку. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався підвищенням рівня життя населення, у першу чергу робітників. Завдяки застосуванню новітньої техніки та технологій, створенню нормальних умов праці її продуктивність у промисловості США була у 4 рази вищою, ніж у державах Європи.

Велика Британія на початку XX ст.

 

Велика Британія була конституційною монархією. Монарх здійснював Вищу виконавчу владу: мав право оголошувати війну, укладати мир, ухвалювати рішення щодо помилування, схвалювати або відхиляти закон. Виконавчу владу з королем розділяв уряд (Кабінет міністрів).

Влада монарха була обмежена вищим законодавчим органом — парламентом. Нижню палату парламенту - Палату общин — обирали на основі майнового цензу (у 1830 р. - право голосу у 220 тис з 14 млн чоловік населення) - Верхня палата парламенту — Палата лордів (перів, членство яких було спадкоємним) — затверджувала проекти законів, прийнятих Палатою общин.

Судова влада належала судам різних інстанцій. Цивільні й кримінальні справи розглядалися судами присяжних. Судді призначалися парламентом довічно й могли бути позбавлені посади тільки за його рішенням.

У країні існувала двопартійна система, в якій домінували дві партії: консерватори (торі) і ліберали (віги). Від партії, що перемогла, обирали голову уряду — прем'єр-міністра, а партія, яка програла вибори, переходила в опозицію.

 

На початку XX ст. з'являється нова партія – лейбористська, яка захищала інтереси робітників разом з тред-юніонами (профспілками).

У 1900 р. при владі – консерватори, які одразу змушені були вирішувати проблему торговельної політики між буржуазними колами, які страждали від іноземної конкуренції та вимагали митного захисту і представниками банків, суднобудування й вугільної промисловості, які здійснювали зовнішньоторговельні операції.

У 1906 р. до влади прийшли ліберали, які за ініціативою міністра торгівлі та промисловості Девід Ллойд Джорджа прийняли низку законів:

- у 1908 р. закон про 8-годинний робочий день для гірників та закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві;

- були введені податки на високі прибутки та мита на велику спадщину.

Гострою проблемою для Великої Британії була Ірландія, яка вимагала політичної незалежності. Тільки Перша світова війна відтіснила цю проблему.

 

Англія на початку XX ст. залишалась однією з провідних країн світу, але поступалася США місцем головної індустріальної держави. Наявність у Великій Британії колоніальних володінь з гарантованими ринками збуту, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла отримувати високі прибутки, використовуючи застарілу техніку, що не сприяло оновленню британської застарілої технічної бази. Вивіз капіталу до колоній та інших країн позбавляв вітчизняну економіку капіталовкладень, що уповільнювало темпи економічного розвитку. Британські кола переконані у довічному зберіганні панування Англії у світовому виробництві та торгівлі, поступово втратили гнучкість у конкурентній боротьбі. Британські товари з кінця XIX ст. витіснялися з ринків німецькими та американськими. Німецькі комерсанти краще за англійців вивчили особливості ринків у різних країнах, ураховували інтереси споживачів.

Франція на початку XX ст.

 

Країна жила за конституцією 1875 р. як парламентська республіка.

Главою держави був президент, який обирався абсолютною більшістю парламенту на 7 років і міг бути переобраний на новий строк. Законодавчі акти президента мали більшу юридичну силу ніж парламенту.

Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші - довічно самими сенаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального виборчого права для чоловіків з 21 року.

Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту, хоча урядові акти і перевершували парламентські за значенням.

Місцевого самоврядування практично не існувало. Посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом.

 

Найвпливовішими були помірковані республіканці, які відстоювали інтереси великої буржуазії. На початку XX ст. зріс вплив партії радикалів - частини середньої буржуазії. Її лідери, особливо Жорж Клемансо, здобули популярність рішучими виступами проти монархістів та духівництва, викриттям зловживань поміркованих республіканців.

Під час парламентських виборів у 1902 р. перемогли ліві партії — радикали і соціалісти. Їхній урядом:

- було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної, церковної громади потрібно було оформлювати спеціальним дозволом парламенту;

- закон про відокремлення церкви від держави.

У 1906 р. Раду міністрів очолив радикал Клемансо. Уряд зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. Уряд обмежував свободу політичної діяльності трудящих, використовуючи поліцію і війська для розправи.

Зовнішня політика радикалів була спрямована на зближення з Англією з метою боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

 

Незважаючи на поразку у війні з Пруссією (1870-1871), Франція залишалася державою, що мала значні економічні можливості, а також величезною колоніальною імперією. Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток.

На відміну від Англії та Німеччини, Франція була аграрно-індустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті у с/г-ві. Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 рр. воно збільшилось на 3,6 мільйона, а населення Німеччини - на 26 мільйонів.

Темпи промислового розвитку були не набагато вищі, ніж у Англії (1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, за обсягом промислового виробництва - і від Англії. 5 головних банків Франції на чолі з «Французьким банком» сконцентрували у своїх руках 73 % загальної суми вкладів. 200 основних акціонерів «Французького банку» (200 сімей) контролювали майже всю економіку держави.

Тема 1.2 Росія, Німеччина, Австро-Угорщина на початку XX ст.

 

Росія на початку XX ст.

 

Російська імперія залишалась з абсолютною монархією, влада царя не обмежувалась жодними виборчими органами. В управлінні країною діяли органи, створені ще у XVIII ст. Державна Рада була дорадчимзаконодавчим органом, члени якої призначались довічно. Виконавчий орган самодержавства - Рада Міністрів, також мала консультативні функції. Сенат виконував функції Верховного Суду. Сенатори, призначені довічно царем, знайомили громадськість з новими законами, тлумачити та контролювати їх виконання. Державні посади обіймали вихідці з дворян. На місцях керували «предводителі дворянства», що обирались дворянством та затверджувались царем.

 

Політичне життя

 

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в Росії посилюється суспільний рух, т.я. стає зрозумілим, що країна потребує перетворень. Цей рух був представлений лібералами (представники земств), радикалами (представники російської інтелігенції), соціалістами-революціонерами і соціал-демократами які відстоювали інтереси робітників, інтелігенції, селян. На території Росії жили представники понад 100 націй. Прагнення до національної свободи зумовило піднесення національного руху. У той же час посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовані проти неросійських народів. Серед таких організацій, (які мали назву чорносотенних), найвпливовішим були «Союз російського народу», який мав шовіністичний характер, зокрема, пропагував українофобські та антисемітські погляди; «Союз Михайла Архангела».

 

9 січня 1905 р. робітники Петербурга під керівництвом священика Гапона відправилися до царя з петицією про поліпшення умов їх життя. Похід закінчився розстрілом 5 тис. робітників. Події “кривавої неділі” сколихнули усю країну. Почалася революція, яка тривала до 1907 р. Завдання революції:

- вирішити аграрне питання: ліквідувати поміщицьке землеволодіння, викупні платежі, общини;

- встановити демократичний устрій з ліквідацією самодержавства;

- вирішити соціальні проблеми: 8-годин. робочий день, встановити розмір мінімальної заробітної плати. Систему соціального захисту;

- реалізація прав націй на самовизначення

Рушійні сили революції - це інтелігенція, частина підприємців, селянство, робітники, студенти, армія. Важливими подіями російської революції були масові страйки робітників, селянські виступи. Створюються Ради депутатів.

У червні 1905 р. відбулося повстання на панцернику «Потьомкін». Піком революції став всеросійський жовтневий страйк. Фіналом 1905 р. були грудневі зіткнення робітників із владою в Москві, що переросли в барикадні бої. Грудневе збройне повстання було придушене і революція пішла на спад.

Під тиском розмаху революції 17 жовтня 1905 р. цар підписав Маніфест, за яким:

- створювався виборний законодавчий орган – Державну Думу;

- проголошувалися демократичні свободи;

- надання робітникам гарантій соціального захисту;

- підготовка аграрної реформи.

Царська влада зуміла відносно стабілізувати політичну ситуацію в країні. Проте основні протиріччя в Російській імперії не були розв'язані.

 

Зовнішня політика

 

Причиною Російсько-японської війни 1904-1905 рр. стали взаємні територіальні претензії Росії та Японії. Воєнні операції російських військ проходили невдало. У грудні 1904 р. внаслідок зрадницьких дій генерала Стесселя капітулював Порт-Артур. У 1905 р. Росія зазнала поразки: у лютому під Мукденом та в травні біля острова Цусіма. Символом мужності та військової відваги став героїзм російських моряків крейсера «Варяг». Росія програла війну. За Портсмутською угодою від 23 серпня 1905 р. Японія отримала частину Ляодунського півострова з Порт-Артуром, південний Сахалін, південну вітку Китайської східної залізничної дороги і Корею у сферу впливу.

 

Соціально-економічний розвиток

 

Наприкінці XIX - початку XX ст. Росія за темпами економічного розвитку займала 5 місце у світі. Зростала кількість великих підприємств, створювалися монополії у формі синдикатів, посилювалася роль великих банків. У с/г-ві з’явилися заможні селяни, кооперативи, нові сорти культур, породи худоби. У той же час технічне оснащення знаходилося на низькому рівні, 80 % робітників були малокваліфіковані, панував іноземний капітал, промислових товарів на душу населення вироблялося менше ніж у розвинутих країнах. Росія залишалася аграрною країною (77 % населення зайнято у с/г-ві). Поміщицьке землеволодіння було малодохідним, більшість населення тягнули напівзлидарське існування.

У 1906 р. російський уряд очолив Петро Столипін, який став ініціатором перетворень. Головною справою життя Столипіна стала аграрна реформа:

1. Селяни звільнялися від викупних платежів та общинної залежності і могли отримати общинну землю у власність

2. Надання селянам права викупати землю поміщиків.

3. Допомога селянам через Селянський банк кредитами для купівлі землі і створення власних господарств - хуторів

4. Переселення селянз перенаселених центральних районів до окраїн (Сибіру, Казахстану та Середньої Азії) + допомога транспортом, кредитами

5. Організація на селі дорожнього будівництва, медичної та ветеринарної допомоги, агрономічних консультацій, будівництва шкіл та сільських храмів.

Внаслідок таких заходів у Росії формувалося високорозвинуте землеробство. Урожайність у 1906-1914 рр. зросла на 14 %. Залишки хліба незабаром після початку реформ становили сотні мільйонів пудів, різко зросли валютні надходження, пов'язані з експортом зерна. Розвиток с/г-ва сприяв і розвиткові російської промисловості. Успіх аграрних перетворень був можливим лише за умови збереження внутрішньополітичної стабільності в країні. Столипін вживав активних заходів для придушення революційного руху. Втім з 1910 р. в Росії розпочалося нове революційне піднесення, хвиля терористичних актів. Сам П. Столипін був вбитий у 1911 р.

Незважаючи на складні політичні процеси, економічне зростання Росії продовжувалось. Напередодні Першої світової війни Росія досягла найвищого рівня соціально-економічного розвитку у своїй історії.

Німеччина на початку XX ст.

 

До складу Німецької імперії входили 22 монархії та 4 «вільних міста». Імператором міг бути тільки прусський король (у Пруссії - 60% населення і понад половина території). Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав урядовців, включаючи голову уряду — канцлера, делегатів Пруссії до верхньої палати парламенту, й міг здійснювати безпосереднє керівництво міністрами.

Верхньою палатою Німецького парламенту була Союзна рада - бундесрат. Члени його призначалися керівниками держав. З 58 депутатів 37 представляли Пруссію, інші монархії мали у верхній палаті від 1 до 6 місць. Конституція надавала бундесрату законодавчу та значну частину виконавчої влади, він мав право видавати укази, що мали силу закону. Нижньою палатою парламенту був рейхстаг, рішення якого уряд міг обійти.

 

Правлячим у Німецькій імперії став юнкерсько-буржуазний блок (юнкер – дворянин-землевласник, поміщик). У руках юнкерів опинився уряд та інші органи правління, армія і дипломатія. Дворянство перетворило Пруссію на найбільш реакційну державу Німецької імперії.

Однією з найважливіших рис Німецької імперії була надзвичайно висока питома вага мілітаризму у суспільному житті. У пропаганді мілітаризму використовувались ідеї необхідності «справедливої перебудови світу» на користь Німеччини, націоналістичні настрої. Доктрина «пангерманізму» стверджувала, що німці мають право панувати над іншими народами. Пангерманісти закликали проводити «політику сили» щодо інших держав, створювати могутні флот та армію, готуватися до війни за переділ світу.

 

На початку XX ст. Німеччина висувалася на перше місце в Європі і стала другою (після США) індустріальною державою світу. Обсяг промислового виробництва в країні збільшився в 6 разів. Цьому сприяли об'єднання країни, воєнна перемога над Францією та отримання величезних репарацій.

Німецькі підприємці успішно використовували досвід інших країн, впроваджували новітні досягнення науки і техніки, передову технологію.

Головною ознакою соціально-економічного розвитку Німеччини була мілітаризація. Воєнний бюджет країни напередодні Першої світової війни становив майже половину усіх витрат Німеччини. Зростання промисловості стимулювали великі державні замовлення на виробництво озброєння, будівництво фортець, залізниць і морських портів. Держава заохочувала розвиток важкої індустрії та охороняла її інтереси від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. Швидке зростання кількості населення сприяло збільшенню обсягу внутрішнього ринку.

У країні бурхливо розвивалися нові галузі промисловості - електрона техніка та електроенергетика, хімічна промисловість, машинобудування.

Швидко росли монополії. Лідерство у виробництві зброї, локомотивів, залізничних рейок захопив концерн промислової династії Круппів.

У с/г-ві зберігалася напівфеодальна система поміщицьких (юнкерських) господарств і малоземелля (або безземелля) селян.

Австро-Угорщина на початку XX ст.

 

 

У 1867 р. між Австрією і представниками угорського національного руху був підписаний договір, за яким Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію Австро-Угорщину. До складу Австрії входили власне австрійські землі + Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина, крім власне угорських земель + включала також Словаччину, Воєводину, Хорватію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Кожна з частин Австро-Угорщини отримала повний суверенітет відносно внутрішніх справ, мала власний парламент, незалежний уряд, систему державної адміністрації, юстиції.

Загальноімперському уряду передавалися питання зовнішньої, військово-морської і фінансової політики. Для обговорення спільних справ скликалися Коронна рада і рада міністрів, включаючи, окрім спільних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина - 30 %. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед своїми парламентами. Монарх зберігав право попереднього схвалення законопроектів, призначав голів урядів і міністрів, залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії.

В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи, рівність усіх громадян, недоторканність приватної власності тощо. Проте новий державний устрій мав недоліки, серед яких найбільш значними були збереження сильної влади імператора і незадоволення інтересів інших націй імперії, (наприклад, Чехії і Хорватії). Саме ці чинники за умов поразки у війні викликали крах і розпад імперії у 1918 р.

 

Національні протиріччя в Австро-Угорщині часто відсували на другий план соціальні та політичні проблеми.

 

Кінець XIX- початок XX ст. супроводжувався прискоренням економічним розвитком. Але господарство все ще залишалося аграрним, на долю с/г-ва у 1910р припадало 56,8 %, а на долю промисловості - 24,2 %.

До 1914 р. 9 найбільших віденських банків контролювали 53 % капіталу австрійських акціонерних товариств у гірничодобувної і борошномельної промисловості, у сфері виробництва цукру, в машинобудуванні, металургії та військовій індустрії. Схожа ситуація склалася і в Угорщині.

Акціонерні товариства в Австро-Угорщині формувалися повільно. Наприклад, у 1907 р. в Німеччині було у 8 разів більше корпорацій, ніж в Австрії, і навіть у Росі - утричі більше.

У країні поступово зростали реальні доходи і добробут населення, але залишався нижчим, ніж у передових країнах світу. Наслідком цього стала активна еміграція - 200 тис. чоловік на рік місцевого населення до США.

Австро-Угорщина за рівнем соціально-економічного розвитку відставала від передових країн Європи. Національний прибуток на душу населення становив приблизно 60% від німецького рівня і 75% від французького. Габсбурзька монархія лише у 1904 р. змогла вийти на ті темпи зростання економіки, які відрізняли передові країни світу.

 

1.3 Розвиток країн Азії і Латинської Америки на початку XX ст.

 

Японія на початку XX ст.

 

У 1867-1868 рр. в Японії відбулася революція Мейдзі, внаслідок якої в країні була ліквідована влада сьогунів з роду Токугава і розпочалося правління імператора Муцухіто (1868-1912 рр.). Почінається політика модернізації – адміністративна, податкова, станова, судова, військова, аграрна реформи, у релігійній сфері, у галузі освіти та культури, у виробничо-фінансовій сфері.

Ще у 80-х рр. XIX ст. розпочалася промислова революція, з'явилися великі торговельні компанії і банки, посилилася роль приватного капіталу. Модернізація об’єднувала європейський досвід соціально-економічного та політичного розвитку з національною традицією та досвідом. Значно зросла роль держави, яка своїм коштом будувала залізниці, морські судна, телеграфні лінії, надавала субсидії, позики, податкові пільги.

Темпи розвитку японської економіки стали одними з найвищих у світі. За обсягом виробництва на початку XX ст. Японія залишила позаду Італію, низку інших європейських країн і наблизилася до Франції та Англії. Бурхливе економічне зростання Японії, а також брак землі і накопичення капіталів змусили японських підприємців до економічної експансії на ринки країн Азії, передусім Китаю та Кореї, що сприяло розширенню ринку збуту і зростанню промислового виробництва.

До початку XX ст. монополістичні об'єднання (картелі) і синдикати з'явилися у текстильній, тютюновій, млинарській, цукровій, цементній, вугільній галузях, виробництві залізничного обладнання та в інших галузях. Провідне місце у важкій промисловості посіли великі приватні компанії «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзіта», а також державні підприємства. Великі монополісти - «Міцуї» і «Міцубісі», які зайняли панівне становище у вугільній галузі, перетворилися на концерни на чолі з холдинг -компаніями.

Після криз початку XX ст. розпочалася активна централізація банківської системи. Найбільш великими були п'ять банків - «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Даїті».

Але на початку XX ст. Японія залишилася сільськогосподарською країною. Частка промислового виробництва сягала лише 40%.

Під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. внаслідок посилення мілітаризації країни, із 3 до 17 % зріс земельний податок. І до того мізерна реальна заробітна плата знизилася ще на 20 %. Згортання цивільних галузей призвело до безробіття. Скоротилися посівні площі. Зросла зовнішня заборгованість, за рахунок якої покривали 60 % воєнних витрат.

Японської нації завжди були притаманні: працелюбність, бережливість, дисциплінованість, не вибачливість, терпіння, повага і шанування старших, підкорення начальникові. Тому у суспільстві було можливе складення системи патерналізму – коли господар підприємства вважається батьком для своїх робітників. Внаслідок цієї системи народних повстань майже не було, тільки в окремих випадках, як, наприклад, у 1918 р. – т.зв. “рисові бунти”. Причина – висока ціна на рис. Бунти охопили приблизно 10 млн. робітників.

Китай на початку XX ст.

 

Китай залишався незалежною державою, але наприкінці XIX ст. Китай фактично поділили на сфери впливу. Англія, Франція, Росія, Німеччина, Японія, США, спираючись на військово-феодальні угруповання, створювали своєрідні «держави в державі», поставив під контроль все життя країни.

У 1898 р. група патріотично налаштованих китайських аристократів та вчених за підтримкою імператора Гуансюй ініціювала проведення в країні серії реформ з метою здійснення модернізації країни та здобуття економічної незалежності. Однак ці реформи здійснювалися всього 103 дні і були скасовані імператрицею Цисі. Головних реформаторів було заарештовано та страчено.

Скасування реформ і розправа над опозицією викликали у 1899-1901 рр. народне повстання, що увійшло в історію як «повстання іхетуанів» - «загони справедливості та згоди». Для придушення повстання Англія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, Японія, США, Росія та Італія організували інтервенцію в Китай, втопив повстання в крові. Згідно з мирним договором 1901 р., Китай мав сплатити величезну контрибуцію, що згубно позначилося на економіці країни.

На початку XX ст. у Китаї були запроваджені реформи, спрямовані на підтримку китайської буржуазії - були зняті існуючі раніше заборони на розробку природних ресурсів, впорядковувалась монетно-грошова система, була дозволена організація торговельно-промислових палат, діяльність різних акціонерних товариств і торговельних спілок. Розвиток національної буржуазії сприяв піднесенню національного руху в Китаї, наприклад рухів за бойкот іноземних товарів: у 1905 р. бойкот американських товарів, у 1907—1908 рр.- японських, а у 1908 р. — німецьких.

Нове піднесення національного руху в Китаї на початку XX ст. очолив Сунь Ятсен, який у 1905 р. створив товариство Тунменхой (Об'єднаний Союз), яке проголосило своєю метою повалення правлячої маньчжурської династії та проголошення буржуазно-демократичної республіки. У жовтні-листопаді 1911 р. повстання охопили декілька провінцій. У лютому 1912 р. монархія була повалена. Цей рік китайською називався «сінь-хай», тому і революція отримала назву сіньхайської. Внаслідок цих подій розгорнулася громадянська війна. На півночі Китаю владу захопив генерал Юань Шикай (1859-1916), а на півдні, було проголошено Китайську республіку, президентом якої став Сунь Ятсен. У серпні 1912 р. товариство Тунменхой було реорганізовано у нову партію «Гоміндан» (Національна партія).

Революція 1911-1913-х рр. повалила монархію, але не об'єднала країни. Проголошена республіка була фіктивною. Парламент не мав впливу на життя країни. Влада центрального уряду поширювалася на невеликі частини Китаю. Інші території контролювали феодально-мілітаристські угруповання, що орієнтувалися на різні іноземні держави. Тому головним завданням революції було знищення військово-феодальних угруповань і об'єднання країни, без якого було неможливе визволення Китаю та його подальший розвиток.

Індія на початку XX ст.

 

На початку XX ст. Індія залишалась британською колонією. Капіталістичний устрій в економіці продовжував зміцнюватися. В Індії вже працювали великі підприємства з виробництва тканин, чаю, кави, цукру. Обладнання для них надходило з Англії. Зростала довжина залізниць, збільшувалася кількість акціонерних компаній, чисельність робітників. Основною сферою діяльності індійських фабрикантів залишалася бавовняна промисловість, плантаційне господарство, гірничодобувна промисловість, більшість млинів і рисорушок, олійниць, а також друкарень. У 1911 р. у м.Джамшедпур (Біхар) індійський капіталіст Тата побудував перший металургійний завод, у 1915 р. гідроелектростанцію. Поряд із фабрично-заводською промисловістю продовжувала розвиватися мануфактура.

Незважаючи на розвиток капіталізму Індія залишалась відсталою аграрною країною з пануванням феодальних пережитків та експлуатацією селян з боку англійської буржуазії, поміщиків та торгово-лихварського капіталу.

На початку XX ст. широку підтримку отримали суспільні течії, спрямовані на досягнення незалежності країни - свадеші (ратували за вітчизняне виробництво, зокрема — виготовлення індійських тканин та відмову від імпортних англійських тканин) і сварадж (власне правління).

Наприкінці грудня 1885 р. у Бомбеї з'явилася перша в країні політична партія — Індійський національний конгрес (ІНК). Одним з лідерів ІНК стає Мохандас (Махатма) Ганді (1869-1948), який був послідовним противником будь-якого насильства. Головним гаслом Конгресу стала мирна опозиція колоніальному режиму.

 

 

Загальні тенденції розвитку країн Латинської Америки на початку XX ст.

 

 

1. Політична незалежність латиноамериканських держав поєднувалася з економічною залежністю від Британії (протягом XIX ст.) та США (з повоєнного періоду).

2. Найвпливовішими й великими були Бразилія, Аргентина і Мексика.

3. Республіканська форма правління. Законодавча влада належить Національному конгресу, що складається з двох палат; сенату і палати депутатів. Главою держави і главою уряду є президент. Однак парламентаризм багато в чому був формальним. Влада належала, як правило, різноманітним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудільо), який безпосередньо спирався на армію. Величезну роль в житті латиноамериканських країн відігравала верхівка армії — генерали та офіцери, що зазвичай походили з середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка часто визначала напрямок політики країни, здійснювала військові перевороти і ставила у влади того або іншого каудільо.

4. Існування великих земельних володінь – латифундій і використання праці безземельних селян — пеонів, індійців та африканців-рабів. Основна маса населення бідна, неписьменна.

 

5. Поява великої кількості мулатів (нащадків білих і африканців) і метисів (нащадків білих та індійців).

 

6. Регіон відіграв роль аграрно-сировинної ланки: вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сіл/господарську сировину і продовольство, а завозили машини, обладнання і споживчі товари

 

7. Монокультурний характер господарства: кожна з країн виробляла здебільшого щось одне: Бразилія — каву, Аргентина — збіжжя і м'ясо, Уругвай — вовну, Чилі — мідь та селітру, Болівія — олово, Перу — срібло Й бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду. Коста-Ріка і Гватемала — банани.

 

8. Протиборство демократичних і диктаторських сил